Зимівник

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Зимівни́к — тип поселення, поширений з найдавніших часів серед напівкочових жителів південноруських степів. Тип господарства, хутору поширений у запорізьких, чорноморських та у частини донських козаків, коли не було військових дій (особливо взимку).

Зимівник давав змогу кочівникам-скотарям разом з худобою перезимовувати люті зими, поширені в південноруських степах, західній частині Великого Степу Євразії, в інші пори року ведучи кочовий спосіб життя. Вважається, що зародження поселень такого типу ще у половців й печенігів. В подальші часи — часи Монгольської імперії і Козаччини цей тип поселень набуває подальшого розвитку.

Зимівники Запорозької Січі[ред. | ред. код]

На Запоріжжі зимівники виникли у 1-й половині 16 сторіччі, власне з появою запорізького козацтва. Спочатку їх використовували для утримання худоби взимку. Згодом на Запоріжжі, особливо за Нової Січі (1734—1775 рр.), зимівники перетворилися на великі господарства, де поряд зі скотарством розвивалося землеробство, бджільництво тощо.

Зимівники засновували, як правило, 3-4 сімейні запорожці. В кожному зимівнику було 2-3 хати і різні господарські будівлі. Офіційно козаків, що жили в зимівнику, називали сиднями або гніздюками. Ці запорожці займали підлегле становище щодо січових козаків. Їх кликали у військовий похід лише у виняткових випадках пострілом з гармати на Січі або через спеціальних гінців. Головним завданням власників зимівників було забезпечення січових козаків продуктами.

Запорожці не перебували постійно на Січі й особливо взимку. Приблизно десята частина з них залишалася на Січі, інші господарювали, рибалили, полювали по плавнях, луках, лісах, степах у своїх зимівників. На момент скасування Січі було понад 730 зимівників.

Після скасуванням Запорозької Січі, запорізькі зимівники, були здебільшого передані поміщикам та заселені покріпаченими селянами.

Перехід кочовиків до осілості[ред. | ред. код]

Явище зимівника є ключовим для розуміння особливостей переходу населення південноруських степів від кочового до осілого життя. Саме завдяки зимівникам, степовиків довгий час можна було розглядати одночасно і як кочовиків і осілих, чого не враховують деякі історики, які намагаються провести чітку межу між кочовими половцями, печенігами і монголами і осілими козаками.

Про особливості клімату південноруських степів, які були сприятливі для появи зимівників, написано зокрема в книзі Олександра Доманіна «Монгольська імперія Чингізідів»:

Західна частина Великої Степу, більш низовинна і волога, включає в себе майже всю територію нинішнього Казахстану, степову зону Західного Сибіру і Уралу (від гір Алтаю і верхів'їв Обі до Волги і Каспію), Причорноморський (або Південноруський) степ і впирається в Карпатські гори, за якими лежить останній її відросток — Угорська пушта. Цю західну частину Великого степу, у більшій чи меншій ступені, живлять своїми дощами і снігопадами циклони, що йдуть з Атлантики. Влітку це створює дивовижні умови для пасовищного і кочового скотарства. Але взимку … Напевно, всі пам'ятають картину снігового буревію, описану Пушкіним в Капітанської дочці. Снігу наносить по коліно, а то і по пояс людині, численну худобу прогодувати в цих умовах майже неможливо. Тому стада на зиму завжди переводять на стійлове утримання. Пастухи-скотарі змушені переходити до осілого життя, будувати собі добротні будинки для захисту від буревіїв, і так — до наступної весни. Саме тому в західній частині Великого степу не склалося і не могло скластися справді кочове скотарське господарство. Такий спосіб життя краще назвати напівкочовим, і він формував і свою особливу культуру, і особливі суспільні відносини. Навесні і влітку кочівники Західної степу представляли собою грізну силу, несподівано з'являючись і нападаючи на сусідів-хліборобів. Взимку, прикуті до місць своїх стоянок, вони ставали дуже уразливі для відповідної атаки (згадаємо хоча б 60 (!) походів Володимира Мономаха на половців).

Джерела та література[ред. | ред. код]