Нова Січ (центр козацтва)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Координати: 47°35′05″ пн. ш. 34°04′43″ сх. д. / 47.58472° пн. ш. 34.07861° сх. д. / 47.58472; 34.07861

Карта Запорозьких Січей у 1552–1775 роках
Корогва Нової Січі

Нова Січ (Підпільненська Січ) — адміністративний і військовий центр запорозького козацтва в 1734–1775 роках, створений після повернення Війська Запорозького низового під російський протекторат у наслідку підписання Лубенського договору. Остання Запорозька Січ розташовувалася на великому півострові, що омивався рікою Підпільною (притока Дніпра).

Заснування[ред.ред. код]

Нова Січ була заснована з дозволу і під наглядом російського уряду 31 березня 1734 року отаманом-гетьманом І. Малашевичем на Правобережжі Дніпра у Великій плавні, що займала 26-тисяч десятин. Підставою для подальшого існування Нової Січі як території був підписаний у 1734 році Лубенський договір про визнання запорожцями російського протекторату.

Для нагляду за діями козаків імператорський уряд побудував за 2 км від Нової Січі укріплення з двома напівбастіонами і постійною залогою — так званий Новосіченський ретраншемент.

За визначенням істориків, Новосіченський ретраншемент зведено в Січі імператорським урядом з показною метою допомоги запорожцям у їхній війні з османами, але в дійсності з прихованою метою — тримати їх у своїх руках. Щоправда запорожці добре розуміли причину зведення російської цитаделі, висловлюючи своє незадоволення словами: «Засіла нам московська болячка на печінках». З огляду на історичні події, що сталися в часи існування Нової Січі, маємо визнати, що імператорський уряд досяг своєї мети, відсторонивши січовиків від участі в загальнонародній боротьбі проти знедолення.

Історія Січі[ред.ред. код]

Нова Січ, 1734—1775 роки. Реконструкція В. Ленченка

Прикметне, що саме в часи існування Нової Січі постає незалежне козацько-військове угрупування під назвою «гайдамаки». Гайдамацький рух розпочався у 1734 році з бездіяльності першого Новосіченського отамана-гетьмана І. Малашевича у справі захисту прав і свобод українського народу, коли 1734—1738 роках на Київщині, Брацлавщині, Поділля, Волині почали діяти великі загони повстанців, очолювані Г. Голим, М. Гривою, С. Чалим та іншими.

У 1760 році на Січі спалахнула епідемія, в'їзд та виїзд з Січі було заборонено.[1]

У 1768 році спалахнув козачий бунт (так званий «бунт сіроми»), під час якого кошовий отаман Калнишевський та козацька старшина ховалися у Новосіченському ретраншементі. Бунтівники намагалися обрати кошовим Пилипа Федоріва, але були швидко розігнані.[2]

З Нової Січі вирушало Запорозьке Військо на російсько-турецьку війну 1735—1739 рр. та війну 1768—1774 рр., у 1771—1773 з січової гавані виходила запорозька флотилія, що двічі здійснила Чорноморсько-Дунайську експедицію.

Руйнування[ред.ред. код]

На початку червня 1775 року за наказом Катерини II Нова Січ була зруйнована, а Вольності Війська Запорозького анульовані. Після закінчення російсько-турецької війни (1768—1774), в якій запорозькі козаки брали активну та дієву участь, генерал-поручик Петро Текелій повів до Січі — 10 піхотних, 13 російських козацьких, 8 кінних регулярних полків, 20 гусарських і 17 пікінерських ескадронів. Незважаючи на малочисельність, запорожці звернулись до кошового отамана Петра Калнишевського за дозволом боронитися до загину. Проте заможні старшини радили кошовому піддатися без жодних умов; до того ж, священик січової церкви Покрови Володимир Сокальський став прохати не йти «брат на брата». Врешті кошовий отаман здав Січ без бою. 4 червня 1775 року Нової (Підпільненьської) Січі не стало.

На місці Січі виникло село Покровське, яке в 50-ті роки XX ст. опинилося під водами штучного Каховського моря.

Дивись також[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Тетяна Кузик. Про захворюваність та смертність в Запорізькій Січі.
  2. Ченцова Н.В. Джерела до історії Запорожжя часів Нової Січі