Кудіївці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Кудіївці
Країна Україна Україна
Область Вінницька область
Район/міськрада Жмеринський район
Рада/громада Олександрівська сільська рада
Код КОАТУУ 0521080206
Основні дані
Засноване 1425
Населення 921
Площа 2,26 км²
Густота населення 407,52 осіб/км²
Поштовий індекс 23128
Телефонний код +380 4332
Географічні дані
Географічні координати 48°58′49″ пн. ш. 27°52′07″ сх. д. / 48.98028° пн. ш. 27.86861° сх. д. / 48.98028; 27.86861Координати: 48°58′49″ пн. ш. 27°52′07″ сх. д. / 48.98028° пн. ш. 27.86861° сх. д. / 48.98028; 27.86861
Середня висота
над рівнем моря
331 м
Водойми Мурафа
Місцева влада
Адреса ради 23127, Вінницька обл., Жмеринський р-н, с. Олександрівка, пр. Шевченка, тел. 3-66-42
Карта
Кудіївці. Карта розташування: Україна
Кудіївці
Кудіївці
Кудіївці. Карта розташування: Вінницька область
Кудіївці
Кудіївці

Кудії́вці — село в Україні, у Жмеринському районі Вінницької області.

Село відоме з XV ст. За переказами старожилів, у XVI ст., переховуючись від царизму, тут поселився втікач-бунтар на ім'я Куд, збудувавши собі біля води житло. Звідси й пішла назва села спочатку Кудовка, а пізніше — Кудіївці.

На Поділлі, де несе свої води річка Мурафа, то виринаючи з долини, то ховаючись десь поміж зажуреними вербами, розкинулось на горбі мальовниче село Кудіївці. Сучасний рельєф села являє собою горбисту, порізану ярами рівнину, як результат роботи процесу вивітрювання, текучих вод, часу. Кудіївці розташовані у верхів'ї річки Мурафа, на її правобережжі. Місцями великі пласти вапнякового каміння виходять на поверхню ґрунту.

Історія села Кудіївці[ред. | ред. код]

Історію його творять люди, так було до нас і ми, навіть не помічаючи цього, творимо: хто в більшій мірі, хто в меншій. Не було б людей, не було б історії, не було б села. Так, будуть люди, і вони продовжать історію. А ми в свою чергу залишимо їм у спадок оповідь про рідне село Кудіївці — одне з древніх поселень. Колись на місці теперішнього поселення була велика морська територія, яка й залишила після себе своє рідкість залягання вапнякових порід.

Невідомо, що саме примусило в цьому дрімучому лісі оселитися першого поселенця Кудя — засновника села. Переказують, що нібито він був людиною волелюбною і не хотів коритися існуючій на той час владі, знайшов собі тихе місце та, можливо, замилувався берегом річки Мурафа, яка на той час була значно повноводнішою. Знайшовши невеличке джерельце, яке поповнювало води річки, Кудь і змайстрував собі біля нього житло. Згодом до нього приєднався його брат, виник хуторець, який був названий на честь Кудя Кудовкою, а пізніше Кудовцами, Кудіївцями. За переказами село було збудоване на місці, де зараз проживають Крижанівський Анатолій і Матеуш Василь.

Як німий свідок того часу, лежить у тому районі невеликий кам'яний хрест, який зберігся до нашого часу. Існує легенда, що нібито цей хрест Кудь поклав на могилу свого сина, що трагічно загинув молодим. Та чи так це, чи ні, а хрест знаходиться в районі «Здуховин», першого цвинтаря. («Здуховини». походять від поняття «ховати духів». Ще є версія, що там жило духовенство, тому й назвали «Здуховиними»).

Перша офіційна згадка про село датована 1425 роком. Добре озброєні дружини литовських князів були в змозі протистояти монголо-татарам і не допустили їхнього просування на Волинське князівство. Але й самі вони почали захоплювати українські і білоруські землі. Так утворилась могутня Литовська держава, до складу якої і увійшла територія с. Кудіївці. Згодом Польща і Литва об'єдналися. Кудіївці на час його заснування належали Литві.

« На верховье Мурафы (Мурашки) в первой половине XV века нам известно немного поселений. В списке сел мы такого имени кроме Кудиевец у верховье Мурафы не только в этом районе, но на Подолье не известно. Между тем существует грамота Витовта 1425 года, разрешающая некому Кудю поменять свое село Кудиевцы на наше приданое — Черный остров и Макитенцы Николаю Бедраху и в список подымного 1493 года рядом с Гармаками видим Кудиевцы »

Коли ж поляки побачили, що не можуть зробити одну державу з Польщі і Литви, то захотіли прилучити до Польщі бодай українські землі, що раніше були у власності Литви. Довго сварилися, та, зрештою, все ж таки поляки відвоювали Поділля. Таким чином, кудіївецькі землі відійшли під володіння Польщі, а саме королеви Бони.

« Село Кудіївці було однією з найкращих точок на півдні, куди простяглась діяльність Бони в вигляді пожалувань і підтверджуючих грамот. Але в цій місцевості колонізація йшла мляво і в часи люстрації в 1565 році вона виявилася найбільш пустинною. В 1546 році Бона пожалувала для заселення Кудовці шести шляхтичами: Івану Олисовічу, Федору Тихну, Гринцу, Стефану Назаровичу, Микиті і Івану Слуховичам. Невідомо чи були вони всі родичами, чи лише "спільниками». Від назви Кудовець чи Кудієвець всі власники взяли прізвище Кудіївських. Їх рід був не багато чисельним і нічим в XVI столітті не виділився »

Неодноразово Кудіївські брали участь у суперечках, де відстоювали свої права на володіння Кудіївцями. За часів козаччини деякі з Кудіївських втрачають свої землі, а право на власність конфіскованими землями переходить до більш поміркованих родичів. Та рід Кудіївських ще до половини XVIII століття залишається власниками Кудїївець. Але вони вже виходять зі складу барської служилої шляхти.

Не обминуло села нашестя татарського ярма. Саме через Межирів — Кудіївці — Бар проходив Кучманський шлях, гілка Чорного шляху, яким йшли загарбники-поневолювачі. Пани поляки втекли з села, та нікуди було тікати селянству. Як чорна хмара, проходили селом. А пройшовши, залишали після себе «кривавий слід». Куди було заховатись невеличкому поселенню, що стояло, як той горох при дорозі? Спочатку в селі було добре розвинене землеробство та рибальство, бо на той час налічувалося три риболовні ставки. Та з приходом татар все занепало.

Хліборобство в умовах пограничного життя було майже неможливе.

« Так, наприклад, вже в другій половині XVI століття в селі Кудіївці (на татарському шляху) немає ні одного селянина, живе там тільки землян три чоловіки, які самі орють землю для свого виживання». »

Панство й католицькі священики-ксьондзи силоміць змушували подільських українців ставати греко-католиками. Хоча вони залишалися православними за обрядом, та змушені були визнавати владу Папи Римського. Зокрема, в селі Кудіївці в XVII столітті був греко-католицизм: останнім греко-католицьким і першим православним священиком був Іван Григорович. Кудіївці належали до католицької парафії в селі Маньківці.

Свавілля польського панства викликало обурення люду. Сильний спалах гайдамацького повстання, яке відбулося у 1768 році, не залишило байдужим і жителів села. Свідченням послаблення володарювання польської шляхти є той факт, що в 1752 році в селі було збудовано церкву Святої Парасковії. Будувалася вона на кошти прихожан. «Храм дерев'яний, на кам'яній основі з такою ж дзвіницею і оградою навкруги. Будинки для церковнослужителів були побудовані в 1784 році на кошти місцевих поміщиків». Вони вважаються пам'ятками дерев'яного зодчества.

Хоча після гайдамацького повстання в 1768 році, відомого під назвою Коліївщина, поляки все ж таки залишаються володарями села, та в 1793 році союзниця Польщі Росія розкриває свої справжні наміри щодо володінь Речі Посполитої. За другим поділом вона відбирає значну частину земель, які належали до того часу Польщі, в тому числі до складу Російської імперії входить і село Кудіївці.

Після утворення Подільської губернії губернське і повітове чиновництво, судді складалися з польських та російських дворян. На селі кріпаччина стала ще сильнішою: російське військо і царські закони надійно стояли на стороні маєтків і прав польських і російських дворян. Поляки не досить сильно постраждали від нової влади, бо царські війська оберігали спокій польського і російського поміщицтва. Не змінилось лише становище подільського селянина.

Панщину, яка досягла крайніх меж в Речі Посполитій, російська влада закріпила й посилила. До свавілля поміщиків додалося свавілля чиновництва і тягар рекрутчини. Про селянина ніхто не думав, ніхто не цікавився його інтересами. А він вирощував багаті врожаї хліба, доглядав худобу, виготовляв ремісничі вироби. Усе це вивозилося до Петербурга, Одеси, Варшави, продавалося за кордон. А селянин мовчазно гнув спину на панщині. Пани, в свою чергу, землю разом з ним, кріпаком, ділили, продавали, відвойовували, програвали в карти, дарували, здавали в оренду. Один із фактів свідчить про те, що за один день частина села була продана тричі. Приміром, один із поміщиків Яків Букоємський віддає свою частину села І. Косинському, покриваючи свій борг останньому. Той же, в свою чергу, дарує її Г. Цетнерському, котрий продає в той же день П. Вояновському, взявши до уваги зацікавленість останнього.

Поміщикам було вигідно продавати землю, міняти її, здавати в оренду. Та ніхто не питав, чи був задоволений цим селянин. Його продавали, міняли, як майно, яке було на землі, що є власністю поміщика. В одному із документів гарно висвітлено становище селянина: «Даному поміщику належить 52 селяни-кріпаки (включаючи їхніх дітей і жінок). Прикажчик зобов'язаний був зібрати в рік по 160 рублів. Зокрема, кожен кріпак повинен був відробити на панщині 28 днів, здати 2 курки, 20 штук яєць, два мотки прядива, до того ж включаючи дань осавулові і гуманному, а також відробити 12 днів на ремонті маєтку і двору…»

Життя селян дедалі більше ставало нестерпним. В політичному житті України зростає напруження. В багатьох місцях спостерігається піднесення визвольного руху. З 1856 по 1860 роки відбуваються селянські виступи. Хвиля обурення піднімається і в селі, бо ж неможливо було терпіти свавілля панів. Взяти хоча б до уваги той факт, де один із поміщиків Жабоклицький наклав надмірний оброк на своїх селян. Слова гніву та обурення селян з цього приводу були нібито почуті чиновниками, а також розглянуто судову справу з даного питання. Але це був показовий

Село Кудіївці, починаючи з часів правління королеви Бони, залишалося дрібнопомісним. Одночасно ним правило сім — десять поміщиків. Але скільки б їх не було, в народній пам'яті до теперішніх часів живе ім'я лише однієї володарки частини села — дружини молодшого сина відомого хірурга М. І. Пирогова — Марії Олександрівни Пирогової. За переказами, М. О. Пирогова (дівоче прізвище Арнеску) походила із знатного роду молдавських дворян. Залишившись з ранніх літ сиротою, довгий час виховувалась при монастирі. Кажуть, що вона працювала медсестрою в лікарні Пирогова. Можливо, саме там запримітив цю вродливу дівчину Володимир. Вони одружилися, коли їй ледве виповнилося 16 років. До молодої дружини чоловік ставився добре, але сидіти в забутому богом і людьми селі йому не хотілося.

Господарювати Володимир не вмів та й не хотів, а на молоду жінку звалилась важка ноша — бути господинею в сільському маєтку. Та, маючи добру вдачу і прогресивні погляди, Марія Олександрівна не лише вправно справлялася з господарством, а й дбала про культурний та духовний розвиток села. Зокрема, вона відкриває приватну школу для сільських дітей, яку утримувала сама, згодом виділила кошти на будівництво нової школи та церкви, дбала про медичне забезпечення селян. Підтримуючи справу свекра, одне із своїх приміщень виділила для розташування пункту, де надавалася перша медична допомога. За переказами старожилів, один раз на рік сюди приїздив сам Микола Іванович. Та доля невблаганна… В 45 років перестало битись серце цієї вродливої та розумної жінки. Її життя — це трагічна сторінка жіночої долі. Залишившись сиротою, не звідала батьківського тепла, вихована добрими монахинями, які привили їй повагу до людей, маючи добре і чутливе серце, вона переймається чужим горем, їхній біль стає її болем. Молодою, ще майже дитиною вона виходить заміж за чоловіка значно старшого, сподіваючись знайти душевний спокій, ласку, але натомість залишається самотньою, покинутою в селі. І дітей у неї не було. Чиста душею, як Божа матір, вона віддає всю себе сповна цій час точні невеликого подільського краю, тим людям, долі яких тісно переплелися з її долею. І вони любили її. Прощатися з нею приходили всі: жінки плакали, чоловіки, схиливши голови, мовчки стояли. Похоронили Пирогову у склепі біля церкви. Згодом її чоловік поставив на могилі пам'ятник, а сам продав помістя і виїхав до Франції. За переказами, у небіжчиці на руках були золоті персні та браслети, на грудях — золотий хрест.

Можливо, це і привабило грабіжників у 1933 році. Злодій забрав все, що мало цінність, випадково витягнувши за собою чорну довгу косу, яка досить гарно збереглася. Вранці люди, побачивши це, заправили могилку.

Після побудови нової церкви в 1913 році, про яку мріяла М. О. Пирогова, за іронією долі, її могила, яка раніше була на території церкви, залишилася за її межами. Коли церкву закрили, могила зруйнувалася, а пам'ятник забрали, виднілися лише камінці склепу. Але про неї не забували — батьки розповідали своїм дітям, ті в свою чергу — своїм. І всі знали, що на тому місці лежить прах доброї людини.

Восени 1917 року солдати Кексгольського полку разом із місцевими селянами розгромили маєтки місцевих поміщиків, розділили худобу, майно, земельні угіддя. Після революційних подій село опинилося у вирі громадянської війни. Влада мінялася багато разів. Процвітав бандитизм. Сприяло цьому те, що з фронту повернулося багато людей зі зброєю. Рахунки зводилися самими кривавими методами. Кого лише не було тут: і більшовики, і гайдамаки Скоропадського, денікінці і вояки Української галицької армії, згодом німці і поляки, які господарювали в селі до кінця 1920 року. Коли звільнилися від окупантів, селяни не відчули поліпшення. Адже більшовики запровадили «воєнно-комуністичні» методи господарювання. На їхню долю припало виконання продрозкладки, згідно з якою змушені були віддавати велику кількість зерна, фуражу, а також м'ясо, яйця, окремі види овочів. До тих, хто ухилявся, застосовувались найсуворіші міри — бралися заручники, тобто люди, які знаходились під арештом до тих пір, поки самі чи хтось за них не віддавав усього податку. З повних причин колективізація на селі йшла повільно. Спочатку для неї були створені належні умови, а саме: розгортання кооперативного руху. Селяни з охотою сприйняли таку форму господарювання, бо це не потребувало відчуження власності, що так лякало людей.

У 1927 році було створено машинно-тракторне товариство «Досвід», яке об'єднувало в собі 29 родин. Поруч з ним організувалось кооперативне товариство під назвою «Радянський робітник», в якому 14 членів займалися вирощуванням групових насаджень садків. Восени 1928 року було закладено перший сільський колективний сад. Можливо, саме це товариство стало праматір'ю відомого в свій час плодо-ягідного господарства. В 1930 році група бідноти створила артіль «Веселий кут», яка стала основою для створення першого колгоспу. За відмову вступити до колгоспу багатьох селян розкуркулили і вислали в Абакан Краснодарського краю. Згодом вислали і їхні сім'ї. Колективізація в Кудіївцях йшла не так, як хотілося владі. Керуючись вказівками уряду, місцева влада теж вирішила вжити заходів щодо прискорення її.

Незадоволення такою політикою викликає обурення серед селян, котрі відкрито заявляють про це на загальних зборах села. Та для них все це не минуло безслідно. Почалась перша хвиля репресій…Чи гадав тоді Блажко, що висловлена вголос думка про те, що маючи єдину курку, він змушений її продати, аби заплатити самообкладання, стане для нього фатальною? Чи знав Сорочинський К., який виконував обов'язок збирача податків, не раз бачив злидні та голод незаможників, що його слово, замовлене за бідняків, з яких здирали останню шкіру, зробить його «ворогом народу», керівником злочинної групи і назавжди вирве з рідної домівки, від сім'ї, якої він уже ніколи не побачить?

У березні 1930 року всі товариства об'єднались у перший колгосп «Перемога». Здавалося, все налагоджувалося, люди звикли до колективної праці. Та страшна біда прийшла в 1932—1933 роках у вигляді голодної смерті, У сьогоднішніх списках, зібраних вчителем історії Г. М. Сиротюк, записано 121 прізвище тих, кого забрав голодомор, але це далеко неповний перелік цього «чорного» списку. Мав місце і випадок людоїдства, коли з'їли меншу дитину, аби вижити іншим. Сім'я ця не змогла жити в селі, виїхала.

До кінця 1934 року кризу колгоспного ладу було подолано. І в історичному проміжку села з 1934 по 1940 рік спостерігається поліпшення матеріального становища селян. Відбуваються зміни і в духовному житті: починає діяти семирічна школа, відкривається дитячий будинок для дітей-сиріт. Але поруч із ростом відбувається і занепад населеного пункту. Багато розумних людей репресують, особливо учителів. У 1938 році закривають церкву, наказуючи скинути хрести та дзвони. Влада обіцяє тому, хто зніме хрести, вільний прийом у військове училище… Зрештою, понівечивши старовинну пам'ятку села, там утворили колгоспний магазин, куди зсипали зерно, а згодом звільнили під клуб.

Та як би там не було, а роки, які багато істориків називали періодом «великого перелому», спостерігалися світлішою сторінкою, коли б не страшна трагедія для всього народу — війна. З перших же днів на фронт пішло 298 жителів села. 17 липня 1941 року в село ввійшли німецькі окупанти. А через тиждень — румуни, які утворили в приміщенні сільської ради свій окупаційний штаб, запровадивши свої закони та румунську панщину. Спочатку закрили семирічну школу, залишивши лише початкову, в якій також старалися запровадити свою мову. З приходом Червоної армії і партизанського загону в березні 1944 року окупанти були вигнані з села.

Після звільнення почалася відбудова зруйнованого господарства. В складних умовах випало працювати жінкам і підліткам. Хлопчики 13—16 років впрягали власні корови і орали поля, жінки розсипали курячий послід і попіл, щоб хоч якось підживити спустошену і виснажену землю. Післявоєнне становище було не з легких. Із тих чоловіків, що пішли на фронт, не повернулося 98, 30 — залишилися інвалідами. Техніка була знищена, обробіток полів став неякісним, врожайність мала.

В 1947 році спалахує друга хвиля голодовки, правда, дещо менша за своїми вимірами від попередньої. Тим, хто працював у колгоспі, варили так звану «баланду» з води та вівсяних висівок. Люди змушені були працювати лише за єдину плату — черпак цієї «баланди».

Та згодом колективне господарство відбудовується. Відчувається покращення матеріального становища. Діючий на той час колгосп імені Кірова приєднується до радгоспу «Носківці» і обирає плодоягідний напрямок господарювання. Радгосп стає в загальному прибутку мільйонером, незмінним учасником Всесоюзної виставки досягнень народного господарства. В 1958 році в селі починає діяти восьмирічна школа, збільшуються учительські кадри.

В 1967 році радгосп «Носківці» перейменовано в радгосп імені 50-річчя Великого Жовтня, очолює його розумна людина, прекрасний організатор Д. Ф. Касянчук. Сільськогосподарське виробництва зростає, а це сприяє поліпшенню матеріального становища жителів села. На 2002 рік Кудіївці зберегли свою самобутність, свої обряди і традиції. Квітують і плодоносять сади, які з усіх боків туляться до села і прикрашають його.