Кіпр і Рух неприєднання
Середземноморська острівна країна Кіпр була одним із членів-засновників Руху неприєднання, а Макаріос III відвідав 1-й саміт Руху неприєднання в Белграді (Соціалістична Федеративна Республіка Югославія) в 1961 році, лише через рік після здобуття Кіпром незалежності.[1] Членство в русі сприймалося як одна з двох основних зовнішньополітичних альтернатив: перша — це офіційне членство в НАТО, яке принаймні номінально підтримували Греція та Туреччина в початковий період після Лондонської та Цюрихської угод, а друга — прозахідна участь у Русі неприєднання, де Сполучене Королівство та Сполучені Штати віддавали перевагу цьому варіанту принаймні до 1963 року.[1]
У Нікосії вважали, що участь у русі допоможе країні переконати численних переважно мусульманських членів РН не визнавати чи налагоджувати відносини з Північним Кіпром.[2] Членство в русі допомогло острову в розвитку відносин із сусідніми країнами Близького Сходу.[3] У 1964 році Макаріос запевнив прем'єр-міністра Греції Георгіоса Папандреу в історичних і культурних зв'язках Кіпру із заходом, але підкреслив, що країна продовжуватиме проводити зовнішню політику неприєднання.[1] 18 грудня 1965 року країни-учасниці Руху неприєднання підготували проєкт резолюції на Генеральній Асамблеї ООН, яка закликала всі держави «поважати суверенітет, єдність, незалежність і територіальну цілісність Республіки Кіпр».[4] У той час як країни неприєднання проголосували за резолюцію, 54 країни утрималися, а Туреччина, США, Іран, Пакистан і Албанія проголосували проти.[4] Влада кіпрських греків вважала, що Рух неприєднання може надати їм додаткову міжнародну підтримку для конституційних змін і у відповідь на міжобщинне насильство на Кіпрі.[1]
Країна приймала Конференцію міністрів закордонних справ неприєднання у 1988 році та була одним із членів, які вважаються господарем 9-го саміту Руху неприєднання.[5][6]
Однією з вимог розширення Європейського Союзу в 2004 році був вихід Кіпру з Руху неприєднання, однак уряд Кіпру наполягав на тому, що країна, попри це, підтримуватиме тісні зв’язки з РН.[2]
Див. також[ред. | ред. код]
- Югославія та Рух неприєднання
- Мальта та Рух неприєднання
- Єгипет і Рух неприєднання
- Відносини Кіпр – НАТО
- Нейтральні та неприєднані європейські держави
- Кіпр у Європейському Союзі
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в г Hatzivassiliou, Evanthis (2005). Cyprus at the Crossroads, 1959–63. European History Quarterly. 35 (4): 523—540.
- ↑ а б Ker-Lindsay, James (2010). Shifting Alignments The External Orientations of Cyprus since Independence. The Cyprus Review. 22 (2): 67—74.
- ↑ Ker-Lindsay, James (2008). Europe’s Eastern Outpost: The Republic of Cyprus and the Middle East. The Round Table. 97 (397): 535—545. doi:10.1080/00358530802207252.
- ↑ а б Kıralp, Şevki (2019). Defending Cyprus in the Early Postcolonial Era: Makarios, NATO, USSR and the NAM. Journal of Balkan & Near Eastern Studies. 21 (4): 367—386.
- ↑ Foreign ministers of the non-aligned group of nations early... United Press International. 11 вересня 1988. Процитовано 19 вересня 2021.
- ↑ Jakovina, Tvrtko (2020). Budimir Lončar: Od Preka do vrha svijeta [Budimir Lončar: From Preko to the top of the World] (хорватською) . Zaprešić, Croatia: Fraktura. с. 292. ISBN 978-953358239-9.