Манкурт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Манку́рт — людина зі стертою історичною пам'яттю. Термін походить із тюркського міфу і був популяризований Чингізом Айтматовим у романі «І довше століття триває день» (1980). За Айтматовим, людину перетворюють в бездушне рабське створіння, повністю підпорядковане господарю, якщо вона забуває свою Батьківщину, мову та історію.

Киргизька легенда, згадана в романі, описує жорстокий шлях створення манкурта, людини, котра забуває все, окрім своїх основних функцій і тому стає ідеальним рабом. Полоненому вдягали на поголену голову щось схоже на шапку, що була свіжою шкірою верблюда. Раба залишали в пустелі на кілька днів із зав'заними руками та ногами і колодкою на шиї, аби він не міг доторкнутися головою землі. Шкіра верблюда під сонцем стискалася, здавлюючи голову, верблюдяче волосся вростало в шкіру. Це разом зі спрагою завдавало пекельних мук полоненому. Він або помирав або залишався жити, забуваючи про своє минуле та ставав ідеальним рабом. Манкурти цінувалися більше, аніж звичайні раби.

В наш час, завдяки роману Ч. Айтматова, це слово набуло нове значення на теренах СРСР. Починаючі з горбачовської Перебудови і Гласності (1985), та критичного переосмислення історичної спроби вивести в СРСР нову породу «радянської людини» (Homo sovieticus , множ. — «радянський народ») шляхом знищення національної свідомості і пам'яті та прищеплення так званого марксистсько-ленінського комуністичного світогляду. Це слово почали використовувати для позначення у широкому сенсі — людини без етнічної (національної) культури та національної історичної пам'яті, без релігії та етики, та ще ширше — без культурно-цивілізаційної самоідентифікації.

Слово «манкурт» найбільш використовується у країнах тюркської спорідненості колишнього Радянського Союзу (Азербайджані, Узбекистані, Татарстані, Казахстані тощо), щодо їхніх співгромадян, які не піклуються достатньо про рідну мову і рідну культуру, наприклад, розмовляючи лише російською мовою.

В українській літературі[ред.ред. код]

У незалежному Києві

Всюди наші українські лиця,
але де не йди чи де не стань,
по-російськи чтокає
столиця,
наче це не Київ, а Рязань.

Чтокають нащадки
гречкосіїв
і нащадки козаків довкруж.
Витравила все святе Росія
з українських легковірних
душ,
аби нас тримати
за тубільців,
дворових індиків — не орлів.
Меншає свідомих українців,
більшає задурених хохлів…

Я іду, прибитий, по майдану
між чужими нашими людьми,
і кричати хочеться —
Богдане,
злізь з коня, манкуртів
врозуми!

Володимир Сіренко, Сільські вісті, № 110 (18547)

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]