Манкурт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Манку́рт — людина зі стертою історичною пам'яттю. Термін походить із тюркського міфу і був поширений Чингізом Айтматовим у романі «І довше віку день триває» (1980). За Айтматовим, людину перетворюють в бездушне рабське створіння, повністю покірне господарю, якщо вона забуває свою Батьківщину, мову й історію.

Киргизька легенда, згадана в романі, описує жорстокий шлях створення манкурта, людини, котра забуває все, окрім свого основного призначення і тому стає взірцевим рабом. Полоненому вдягали на поголену голову щось схоже на шапку, що була свіжою шкірою верблюда. Раба залишали в пустелі на кілька днів зі зв'язаними руками та ногами і колодкою на шиї, аби він не міг доторкнутися головою землі. Шкіра верблюда під сонцем стягувалась, стискаючи голову, власне волосся вростало в шкіру. Це разом зі спрагою завдавало пекельних мук полоненому. Він або помирав, або залишався жити, забуваючи своє минуле та стаючи взірцевим рабом. Манкурти цінувалися більше за звичайних рабів.

В наш час, завдяки роману Чингіза Айтматова, це слово набуло нового значення на теренах СРСР. Починаючи з горбачовської Перебудови і Гласності (1985), та критичного переосмислення історичної спроби вивести в СРСР нову породу «радянської людини» (Homo sovieticus , множ. — «радянський народ») шляхом знищення національної свідомості і пам'яті та прищеплення так званого марксистсько-ленінського комуністичного світогляду. Це слово почали використовувати для позначення у широкому сенсі — людини без етнічної (національної) культури та національної історичної пам'яті, без релігії та етики, та ще ширше — без культурно-цивілізаційної самоідентифікації.

Слово «манкурт» найширше вживається у країнах тюркських народностей колишнього Радянського Союзу (Азербайджані, Узбекистані, Татарстані, Казахстані тощо), щодо їхніх співгромадян, які не плекають достатньо рідну мову та культуру.

Див. також[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]