Айтматов Чингіз Торекулович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Чингіз Торекулович Айтматов
кирг. Чынгыз Айтматов
Чингіз Айтматов
Чингіз Айтматов
При народженні Чингіз Торекулович Айтматов
Дата народження 12 грудня 1928(1928-12-12)
Місце народження с. Шекер, Таласька область, Киргизстан
Дата смерті 10 червня 2008(2008-06-10) (79 років)
Місце смерті Нюрнберг Німеччина
Мова творів російська, киргизька
Рід діяльності письменник, дипломат
Жанр проза

Чингі́з Тореку́лович Айтма́тов (* 12 грудня 1928 — † 10 червня 2008 року) — киргизький радянський письменник-прозаїк, гуманіст, радянський політичний та культурний діяч, представник генерації «шістдесятників». Писав російською та киргизькою мовами.

Біографія[ред.ред. код]

Народився 1928 року в селі Шекер Таласької області Киргизстану. Його батько Торекул Айтматов був відомим державним діячем Киргизької РСР, але 1937 року був заарештований, а 1938 року розстріляний.

Трудова біографія майбутнього письменника почалася в роки Німецько-радянської війни.

« Самому тепер не віриться, — згадував Чингіз Айтматов, — у чотирнадцять років від роду я вже працював секретарем ради. У чотирнадцять років я повинний був вирішувати питання, що стосуються всіляких сторін життя великого села, так ще у воєнний час.  »

1948 року Айтматов вступив до сільськогосподарського інституту в місті Фрунзе, який закінчив 1953 року. 1952 року почав публікувати в періодичних виданнях оповідання киргизькою мовою. Після закінчення інституту протягом трьох років працював у НДІ скотарства, одночасно продовжуючи писати і друкувати оповідання. 1956 року поступив на «Вищі літературні курси» в Москві (закінчив 1958 року). У рік закінчення курсів в журналі «Жовтень» було опубліковано повість «Обличчям до обличчя» (переклад з киргизької). Того ж року були опубліковані його оповідання в журналі «Новий світ», а також вийшла друком повість «Джаміля», що здобула Айтматову світову славу.

З 1990 року працював послом СРСР, з 1992 послом Російської Федерації в Люксембурзі. Потім — посол Киргизстану в Бельгії. Помер 10 червня 2008 в одній із лікарень м.Нюрнберга (Німеччина) від запалення легенів.

На його честь названо гірську вершину в Киргизстані.

Нагороди[ред.ред. код]

Лауреат Ленінської премії (1963) і трьох Державних премій (1968, 1977, 1983), народний письменник Киргизстану. Герой Соціалістичної Праці (1978), депутат Верховної Ради СРСР, член ЦК Компартії Киргизстану, член секретаріату Союзу письменників і Союзу кінематографістів, один з керівників Радянського комітету солідарності країн Азії та Африки, головний редактор журналу «Іноземна література», ініціатор міжнародного інтелектуального руху «Іссиккульський форум».

Творчість[ред.ред. код]

Чингіз Айтматов бачить головне виправдання триваючого мільйони років розвитку людства, його багатовікової історії, відбитої в міфах і сказаннях, гарантію його світлого майбутнього. Життя — людське буття — воля — революція — будівництво соціалізму — мир — майбутнє людства — от ступені, що складаються в єдині сходи, по яких дійсний творець і хазяїн життя Людина піднімається «усі вперед! І — вище!». Він, головний герой Чингіза Айтматова, особисто відповідальний за все, що, було, є і буде, що може статися з людьми, Землею, Всесвітом. Він — людина справи і людина напруженої думки — пильно розглядає своє минуле, щоб не допустити прорахунку на важкому шляху, який прокладається усьому людству. Він заклопотано вдивляється в майбутнє. Такий масштаб, яким керується письменник і в підході до сучасного світу, і в зображенні свого героя, осмислюючи їх у всій їхній багатозначності.

Завдяки своїй здатності концентруватися на глобальних ідеях, Чингіз Айтматов схильний і у внутрішньолітературній діяльності затівати проекти планетарного масштабу та брати в них активну участь. Наприклад, уже багато років тому він і соціолог Інституту проблем керування АН СРСР Рустем Хаїров звернулися до тодішнього генсека Андропова (1983) із пропозицією про створення комітету з зустрічі III-го тисячоліття. Зненацька ця пропозиція була прийнята. Поступово Айтматов просунув на цю справу і прогресивну світову громадськість, організувавши в 1986 році Іссик-Кульський форум, на який зібралися представники ЮНЕСКО, футурологи, письменники і художники. І поговорили про необхідність виховання нового планетарного мислення, завдяки якому людство змогло б уникнути тотального катаклізму — військового, екологічного, економічного тощо. І коли коліщата завертілися щосили, коли вже можна було починати пожинати лаври і стригти купони, Айтматов смиренним образом передає бразди правління грандіозним шоу Марату Гельману.

На зустрічі з читачами, 2007 рік

У його повістях неодмінним є персонаж, що думає, думає, думає… «Я ходжу в досвітній тиші й усе думаю, думаю» («Перший учитель»). "Я… дивився на небо, що сутеніє в хмарах, і думав: «Чому таке незрозуміле і складне життя?» («Джаміля»). Але ні автор ні жоден з його героїв не хотів би життя іншого, простішого, долі менш драматичної. Це — наше життя і моя доля, і яка б важка і спутана не була, вона — моя єдина, як любов, і я не відрікаюсь ні від чого ні в ній, ні в історії — як Танабай з «Прощай, Гульсари!» усю на себе відповідальність приймає за колишнє добро і зло, не звалюючи на інших.

Герой Айтматова — приборкувач стихій і змістів, з ними має справу: з першоелементами природи і із сенсами людського існування: любов-пристрасть («Джаміля»), істина («Прощавай, Гульсарі!»), справедливість («Ранні журавлі»), совість («Після казки»), жертва («Рудий пес»)-і тим більше «Плаха». (Ведучий. 27. XI. 86.). Але і на природу він замахується — її зрозуміти: гори, степи, води, океан, їхній заклик, їхнє страждання від самих себе і від людини — стогін гір, дзенькіт рік, ревіння обвалів, бичі гроз. Не серед буденної природи, але серед урочистої, що блищить громами і блискавками, як язичницька богиня в діадемі з перунів,- розвертається дія його розповідей: гроза в «Джамілі», зима в «Гульсарі», Великий туман у «Рудому псі». І в долях людських, з першооснови свого письменницького, Айтматов бере саму патетичну ноту: «Віч-на-віч» (1958) — повість про дезертира під час війни — сюжет, що російська радянська література підняла в 70-і роки («Живи й пам'ятай» В. Распутіна).

У творчості і духовному розвитку Айтматова можна виділити три періоди.

«Повісті гір і степів» — така емблема того нового слова, з яким він ввійшов у літературу своїми ранніми, «молодіжними» здобутками: «Віч-на-віч», «Джаміля», «Верблюже око», «Топольок мій у червоній косинці» і «Перший учитель», за які й одержав у 1963 році Ленінську премію. Його герой тут — молода людина, у кипінні пристрасті що прориває, як ріка, тіснини патріархально-родової громади і свій особистий шлях, який прокладається по життю.

Другий період утворюють повісті «Материнське поле» і «Прощавай, Гульсарі!». Письменником тут володіє дума про історію свого народу, події революції, колгоспного будівництва, війни. Герой тут — старець, мати, що сповідає перед смертю життя своє прямо природі: Толгонай — Землі, Танабай — коню Гульсарі.

Третій же період, почався з «Після казки (Білий пароплав)». Тут ще: «Ранні журавлі», «Рудий пес, що біжить краєм моря», п'єса «Сходження на Фудзіяму», написана разом з Калтаєм Мухамеджановим. І, нарешті, роман «Буранний полустанок. (І довше століття триває день)». Тут письменник виходить до першооснов буття: особистість — перед судом совісті, людське суспільство і його діяльність вподовж історії — перед обличчям першостихій природи. Художня думка Айтматова знаходить, з одного боку, тверду раціоналістичну міцність і строгість високого стилю, а з іншого,- виходить до дитячо-первісного міфу, казки, притчі. І герой його тут розсунутий, виведений до ворот буття: дитина і старець.

Особистість і Життя, Народ і Історія, Совість і Буття — от проблемні пари трьох зазначених ступінів сходження Айтматова до усе глибинніших сутностей. Відповідно, і жанр повісті, постійний у письменника, змінюється усередині. Спочатку це — повість — новела, драматична розповідь з катастрофічною, як гроза, подією в центрі. Потім це — монолог-спогад, епос про колишній, як шекспірівська історична хроніка. І, нарешті, роман — висока філософічна трагедія, художнє дослідження граничних можливостей людини.

Бібліографія[ред.ред. код]

Серед написаного:

  • «Джаміля» (1958)
  • «Віч-на-віч» (1958)
  • «Топольок мій у червоній косинці» (1961)
  • «Перший учитель» (1962)
  • «Материнське поле» (1965)
  • «Прощавай, Гульсарі!» (1966)
  • «Білий пароплав» (1970)
  • «Ранні журавлі» (1975)
  • «Рудий пес, що біжить краєм моря» (1977)
  • «І довше століття триває день» (1980).
  • «Буранний полустанок»
  • «Тавро Кассандри» (1994)
  • «Після казки»
  • «Плаха» (1986)
  • «Сходження на Фудзіяму» п'єса

Видання українською мовою[ред.ред. код]

Твори Ч. Атматова публікувалися українською в перекладах з киргизької у радянський час:

  • Айтматов Ч. Материнське поле., К., 1967
  • Повісті гір і степів., К., 1972
  • Айтматов Ч. Джаміля., К., 1975

Джерела і посилання[ред.ред. код]