Мініспідниця

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Жінка в мініспідниці, 1970

Мініспідниця — коротка спідниця, зазвичай вище колін більш ніж на 15 см. Мініспідниці набули масового поширення у 1960-х роках.

Походження[ред. | ред. код]

Гімнастки в міні сукнях з Союзу німецьких дівчат, 1941 рік.

Вважається, що сучасна мініспідниця створена англійським модельєром-дизайнером Мері Куант в 1960-х роках. Іноді появу мініспідниці пов'язують з ім'ям французького модельєра Андре Курреж (André Courrèges). Відомо також, що 1956 року костюмер фільму «Заборонена планета» зробила декілька мініспідниць для актриси Енн Френсіс. Редактор журналу «Vogue» вважає, що ідея мініспідниць належить дизайнерові Джону Бейтсу[1].

Мері Куант мала магазин одягу Bazaar в Лондоні. З кінця 1950-х років вона почала експериментувати з укороченими моделями спідниць, результатом чого стала поява мініспідниці 1965 року. Мода на мініспідниці стала швидко поширюватися. Надалі популяризатором мініспідниць у світі високої моди виступив Андре Курреж. Його моделі мініспідниць були менш обтягуючими та їх носили з білими чобітьми в стилі Go-go, або з гольфами.

Зростанню популярності мініспідниці сприяла поява англійської моделі Джин Шримптон (Jean Shrimpton) в короткій сукні під час перегонів в Мельбурні 1965 року, що викликало сенсацію. Хоча, за словами самої Шримптон, коротка довжина спідниці пояснювалася тим, що у дизайнера не вистачило матеріалу[2].

З середини 1960-х років з'явилися мікро-спідниці, які заледве прикривають інтимні частини тіла. У 1970-х роках мініспідниці були потіснені довшими спідницями «максі» і «міді». У 1980-х роках міні почали входити в ділову моду. На теперішній час спідниця стала елементом не тільки ділового, а й романтичного і навіть спортивного стилю. Спідниці активно використовують модниці у повсякденні: носять їх у школу, на вечірки, на роботу.

Галерея[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Архівована копія. Архів оригіналу за 17 січня 2010. Процитовано 6 липня 2011. 
  2. Jean Shrimpton. An Autobiography. — Ebury Press, 1990. P. 224. ISBN 0-85223-858-4

Посилання[ред. | ред. код]