Олександрівка (Покровський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Олександрівка
Вище професійне училище № 75
Країна Україна Україна
Область Дніпропетровська область
Район/міськрада Покровський район
Рада/громада Олександрівська сільська рада
Код КОАТУУ 1224280501
Облікова картка Олександрівка 
Основні дані
Населення 1951
Площа 3,12 км²
Густота населення 625 осіб/км²
Поштовий індекс 53630
Телефонний код +380 5638
Географічні дані
Географічні координати 47°58′11″ пн. ш. 36°14′10″ сх. д. / 47.96972° пн. ш. 36.23611° сх. д. / 47.96972; 36.23611Координати: 47°58′11″ пн. ш. 36°14′10″ сх. д. / 47.96972° пн. ш. 36.23611° сх. д. / 47.96972; 36.23611
Середня висота
над рівнем моря
94 м
Водойми р. Вовча
Місцева влада
Адреса ради 53630, с. Олександрівка, вул. Леніна, 17, тел. 2-14-23
Сільський голова Захарчук Олексій Володимирович
Карта
Олександрівка. Карта розташування: Україна
Олександрівка
Олександрівка
Олександрівка. Карта розташування: Дніпропетровська область
Олександрівка
Олександрівка

Олекса́ндрівка — село в Україні, в Покровському районі Дніпропетровської області. Населення становить 1951 осіб. Центр Олександрівської сільської ради.

Географічне розташування[ред. | ред. код]

Село Олександрівка знаходиться на лівому березі річки Вовча, вище за течією на відстані 1 км розташоване село Червоний Лиман, нижче за течією на відстані 1 км розташоване село Богодарівка, на протилежному березі — смт Покровське. Через село проходять автомобільні дороги Н15 і Т 0401.

Археологія[ред. | ред. код]

Поблизу Олександрівки в урочищі Кут відкрито поселення пізньої бронзи (II — початок І тисячоліття до Р. Х.).

Історичні відомості[ред. | ред. код]

Станом на 1886 рік в селі, центрі Олександрівської волості, мешкало 3685 осіб, налічувалось 498 дворів, православна церква, школа, 2 лавки, бондарня[1].

Село Олександрівка розташоване на лівому березі річки Вовчої. У степу, довкола села, розташовано чимало курганів — свідків сивої давнини. Під час розкопок знайдено речі бронзової доби, які свідчать, що люди в цих місцях жили ще в другому тисячолітті до нашої ери.

Тутешню місцевість називали Диким полем. Відомо, що в ХІУ — ХУІ століттях по ньому проходили орди кримських татар. Вздовж р. Вовчої пролягав сумнозвісний Муравський шлях, яким кримські татари користувалися для нападів на лівобережну і слобідську Україну, а також на південні окраїни Росії.

Після ліквідації Запорізької Січі на вільні місця почала переселятись велика кількість козаків, вони були першими поселенцями, почали перевозити сюди свої сім'ї. В пошуках кращої долі на ці родючі землі почали переселятися кріпаки з Полтавщини, Київщини, з інших країв. Так було засноване село на лівому березі Вовчої. Переселенці будували з шелюгу та глини маленькі підсліпуваті хати, які вкривали очеретом та кугою. Працюючи на поміщика, селяни займалися і домашнім господарством: вирощували городину, розводили бджіл, ловили рибу, плели корзини тощо Село поступово розросталося, проте й сюди дістало кріпосне право.

Відомо, що після приєднання кримського ханства до Росії і ліквідації Запорізької Січі царський уряд почав роздавати дворянам і офіцерам землі, які належали козакам. Землі, де зараз розташоване село Олександрівка, належали Михайлу Іларіоновичу Кутузову. Полковий осавул Антон Гнида, прозваний так на Січі ще маленьким хлопчиком, вступає до лав утвореного із колишніх січовиків війська вірних козаків і на чолі з кошовим отаманом Сидором Білим бере участь в облозі і штурмі сильної турецької фортеці Очаків. Після закінчення російсько — турецької війни 1787–1791 рр. козак повертається в свій зимівник на річці Вовчій і приступає до мирного життя. Офіцерські еполети і дворянство давали йому офіційні, а гаманець із золотом — реальні права на придбання маєтку. Відставний запорожець купує у генерал — фельдмаршала князя Смоленського М.І Голеніщева — Кутузова 20 тис. десятин землі по 50 копійок за десятину і засновує село Гнидівку, або Гнидине. Пізніше село було переіменовано на честь дружини Тита Гнєдіна(сина Антона Гниди) Олександри — Олександрово, і стало носити назву Олександрово — Гнєдіно. Отже, село назване на честь родового імені Гнєдіних (зрусифіковане та облагороджене Гнида — Гнєдін).

Поміщик Тит Гнєдін, маючи значні достатки, разом з сином Дмитром приблизно в 60-их роках ХІХ століття розпочав будівництво двоповерхового маєтку на лівому березі р. Вовчої. У ці ж роки вони споруджують гарну кам'яну церкву, народну школу, а також тваринницькі приміщення.

Олександрівська церква мала верхню і нижню частину. Під самою церквою було велике підвальне приміщення з усипальницею, у цій частині, у склепі з часом був похований Д. Т. Гнєдін. За свідченням старожилів, церква в Олександрівці була напрочуд гарна, одна з найкращих у волості. Це була велична споруда з трьома банями — дзвіницями. Сама будівля була простора, висока, стіни були «багато» розписані, в свята та в неділю далеко в окрузі було чути церковні дзвони. Церква мала просторий, добре впорядкований двір. Біля церкви стояли дві каплиці, одна — для знатних людей, інша — для простого люду.

Школа в Олександрівці також була однією з найкращих у повіті. Велика заслуга в цьому вчителя Л. Я. Роопа.

У 1876 році на території села Олександрівка розпочинають будівництво ремісничого училища. Це було одне з перших ремісничих училищ на території Катеринославської губернії. Воно дістало назву Гнєдінського, за прізвищем землевласника Дмитра Титовича Гнєдіна. Після звільнення селян від кріпацтва, Гнєдін був мировим посередником. Його енергійні та незалежні дії озброїли проти нього чимало поміщиків. Його стали називати «Гарібальді Олександрівського повіту». На губернських дворянських зборах було піднято питання про виключення його з дворянського стану за антидворянські тенденції. Та цю пропозицію, завдяки талановитій промові барона Корфа, відомого в подальшому педагога, було відкинуто.

Гнєдін протягом багатьох років сумлінно виконував обов'язки гласного, дільничого мирового судді. Найвизначнішим пам'ятником громадської та педагогічної діяльності цього подвижника стало заснування та відкриття на власні кошти ремісничого училища для дітей селян в рідній Олександрівці. Для втілення задуму в життя знадобилося 14 років, які пішли на підготовку і затвердження статуту училища та здолання різних бюрократичних перепон і листування з повітовою та губернською земськими управами, міністерством фінансів і духовним відомством. Дмитро Титович на будівництво ремісничого училища витрачає 35 тис.крб., заклавши при цьому свою землю. Будівництво навчальних приміщень і майстерень завершено в 1878 році, та лише через п'ять років — 8 вересня 1883 року цей заклад був відкритий приватним товариством покращення народної праці.

Дмитро Гнєдін поділяв погляди прогресивної інтелігенції на ремісниче навчання молоді. Юнаки 14 років, які вміли читати й рахувати, мали змогу вступити до училища. Там вони набували спеціальність столяра, коваля, слюсаря. Спочатку навчання велося за 3-річною програмою, а з 1886 року було відкрито 4-й клас. Щорічний контингент учнів становив 200 чоловік. Це були діти переважно з бідних селянських родин. У 1887 році було збудовано інтернат. Багатьох учнів підтримували коштами з опікунського фонду імені пані Ольги Гнєдіної. Він становив тисячі карбованців, 6 тисяч з якого призначалося для стипендій найбіднішим учням. Закінчуючи училище, молодь їхала в міста, а також ішла в сільське господарство. Цікаво, що навіть по закінченні училища молоді фахівці відчували турботу своєї опікунші. Вона виділяла їм безпроцентні позики. Допомагала словом і ділом. У сім'ї Дмитра та Ольги Гнєдіних дітей не було. Тому на виховання вони взяли племінника поміщиці — Миколу Олександровича Каришева (1855–1905рр). Велику увагу приділяли Гнєдіни вихованню племінника. До того ж і сам він проявляв інтерес до книг, до знань, до музики. Юнак виростав культурною, освіченою людиною, поважав дітей селян, дружив з ними.

Здобувши в Парижі вищу освіту, Каришев став економістом, займався науковою роботою, написав велику кількість робіт присвячених сільському господарству.

Величезний моральний авторитет засновника училища сприяв залученню до викладання висококваліфікованих кадрів. Серед них був барон барон Корф, відомий економіст, професор Дерптського університету, М. О. Каришев, який виховувався в сім'ї тітки О. І. Гнєдіної, правнук першого зодчого Катеринослава, друг І. І. Манжури, випускник кадетського корпусу М. О. Казаков, онук кошового Задунайської Січі О. В. Гладкий, ботанік, директор Олександрівського комерційного училища І.Я Акінф'єв, дослідник Запоріжжя та побратим Д. І. Яворницького Я. П. Новицький, який в околицях села проводив також археологічні розкопки, та багато інших передових педагогів.

З 1895 року М. О. Каришев — організатор і попечитель Гнєдінського ремісничого училища, в якому викладає кілька предметів. У зв'язку з тим, що Каришев зайнявся науковою діяльністю і жив у Москві, він укладає договір з випускником сільськогосподарського інституту А. А. Смірновим і в 1887 році направляє його в Олександрівку управляти економією. На той час Каришев одержав її в спадщину після смерті Гнєдіних.

На кошти О.м. Каришева було збудовано й відкрито в 1898 році сільськогосподарську школу 1-го розряду на 120 учнів з 4-річним терміном навчання. Школа давала учням нижчу освіту як загальну (сільськогосподарську), так і з багатьох галузей: рослинництва, садівництва, овочівництва, тваринництва. У школі навчалися, переважно, діти із заможних родин. По закінченні школи випускники одержували спеціальність агронома. Згодом А. А. Смірнов спромігся викупити у Каришева економію і господарював у ній аж до Жовтневої революції.

Олександрівка потроху змінювала своє обличчя. Замість плетених хатин, виростали надійніші будинки, з'явилися нові вулиці. У 1910 році було споруджено приміщення сільської управи. Революція 1905 року дістала відгомін і на Покровщині. Вчителі ремісничого училища М. М. Ісаков та О. М. Козленко керували таємними гуртками. З учасниками революційного руху було вчинено розправу.

У 1917–1918 роках організаторами боротьби за Радянську владу були викладач сільськогосподарської школи більшовик П. М. Циков і колишній вихованець цієї школи А. К. Падалка.

Важко, повільно народжувалося в Олександрівці нове життя. Господарювали тепер індивідуально. Кожна сім'я мала свою землю, свій тік. Однак, обробляти землю було сутужно — не вистачало тягла, реманенту.

З'явилися в селі агітатори, говорили про усуспільнення землі. Над колишньою управою тепер майорів червоний прапор сільської ради. Почали утвоюватися товариства по спільному обробітку землі. А згодом на зборах селян, після гарячих диспутів всі села довкола Олександрівки були об'єднані в один колгосп.

Людей в колгоспі було багато. Роботи всім не вистачало. Працювали по півдня, але завзято. Зароблені хліб і гроші розподіляли на трудодні і вихододні. Ставши на колгоспний шлях, трудова Олександрівка зажила по-новому.

Економіка[ред. | ред. код]

  • Покровський сирзавод.

Об'єкти соціальної сфери[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По данным обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутренних Дѣл, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпуск VIII. Губерніи Новороссійской группы. СанктПетербургъ. 1886. — VI + 157 с. (рос. дореф.)

Джерела[ред. | ред. код]