Прийомихов Валерій Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Прийомихов Валерій Михайлович
Валерій Прийомихов з донькою Ніною
Валерій Прийомихов з донькою Ніною
Ім'я при народженні Приёмыхов Валерий Михайлович
Народився 26 грудня 1943(1943-12-26) (75 років)
Бєлогорськ, Амурська область, РРФСР
Помер 25 серпня 2000(2000-08-25) (56 років)
Москва, Росія
  • рак головного мозку[d]
  • Поховання Кунцевське кладовище
    Громадянство Flag of the Soviet Union.svg СРСР
    Flag of Russia.svg Росія
    Діяльність кінорежисер, сценарист, письменник, актор
    Alma mater Всеросійський державний інститут кінематографії
    Роки діяльності 1970—1997
    Дружина 1-ша Ольга Машна, 2-га Любов Шутова
    Діти донька Ніна
    Провідні ролі Сергій Басаргін, в минулому розвіник і в'язень радянського концтабору в фільмі «Холодне літо п'ятдесят третього (фільм) ...»
    IMDb nm0698187
    Нагороди та премії
    Дві Державні премії (1984) за фільм «Пацани», (1989) за фільм « Холодне літо п'ятдесят третього (фільм)...», заслужений діяч мистецтв Росії (1993), Державна премія Росії (2000) за створення фільмів для дітей і юнацтва

    Валерій Михайлович Прийомихов (рос. Валерий Михайлович Приёмыхов, 26 грудня 1943, Бєлогорськ, Амурська область, Російська РФСР25 серпня 2000, Москва, Росія) – радянський російський кіноактор, режисер, сценарист.

    Життєпис[ред. | ред. код]

    Батько, Михайло Прийомихов, був родом з-під міста Малоярославець. В роки сталінського розкуркулення батько, тоді 17-річний юнак, перебрався в Малоярославець, де упросив прийняти його в Фабрично-заводське училище (ФЗУ). Ледь закінчив навчання, піддався радянській пропаганді їхати комсомольцям на Далекий Схід СРСР на будівництво. Прибув в Кубишевку-Східну, де згодом і одружився. Молодь розселили в бараки та гуртожитки. Молодь агітували демонструвати ентузіазм і завзятість, адже їх готували до ролі комуністичного авангарду і будівництва світлого майбутнього всього людства. Тому на комсомольські збори молодь ходила в супроводі духового оркестру. Батько працював в залізничному депо, але родина примусово міняла місце роботи і проживання за вказівками райкому. Засліплені комуністичною пропагандою, люди не розуміли іншого життя і інших прагнень. Урядові обіцянки закінчувались газетними передовицями, зданими в архіви, а реальні долі – пияцтвом і покинутими могилами ентузіастів-комсомольців на сплюндрованих повінційних кладовищах. Алкоголізм (як реакія на нездійснене і несправедливе) був і у батька майбутнього актора.

    Література[ред. | ред. код]

    Валерій мав типове провінційне дитинство – жорсткі забави, плоти, купання на річці. Але цивілізація і історія пробилися до нього у вигляді книг, що стали його пристрастю. Пам'ятав, як підлітом ходив до місцевої бібліотеки в морози, як залюбки читав ночами з ліхтариком під ковдрою. Література відтоді увійшла у внутрішній світ хлопця і не відпускала все життя. Серед перших власних творів – мале оповідання про юнака, що хотів обдурити дівчисько і продав їй фальшивого квитка в кіно. Але хлопця замучила совість, він виплатив ціну квитка в касі, аби дівчина спокійно додивилась кінострічку. Оповідання надіслав в газету «Амурский комсомолец», де твір надрукували під назвою «Квиток». Батьки розділяли соціалістичні забобони і, за словами Валерія, для них не існувало такого фаху як письменник чи сценарист. Цей фах не сприймався серйозним і суспільно значушим...

    Стимул – ніколи не бути тупим зрозумів із запізненням. На хвилі газетної кампанії та юнацького ентузіазму забажав стати льотчиком. Тому першим інститутом, куди зробив спробу влаштуватися Валерій, був Казанський авіаційний. Авіатором він не став, доля берегла його для іншого. Випадково почута фраза на іспитах запам'яталась юнакові на все життя: «Ну, з Далекого Сходу, вони всі тупі».

    Роки навчання і художня самодіяльність[ред. | ред. код]

    Хлопця рятувала художня самодіяльнсть. Працював в Казані, опанував токарний верстат, голодував до першої зарплатні. В художню самодіяльність потрапив практично випадково, пішов разом із приятелем «за компанію». Грав роль «скульптури» в п'єсі «Гамлет», але це був легендарний переклад з англійської поета Бориса Пастернака. Шматки тексту вивстави знав напам'ять.

    Пізніше влаштувався у Владивостокський театральний інститут. Там же познайомився зі своєю першою дружиною. Дорослішав пізно і важко, в усьому відбивались незрілість соціальна і нестача досвіду.

    За державними реформами навчання в радянських вишах скоротили до трьох років. Під цей наказ потрапив і випуск Валерія. Разом із дружиною (Ольга Машна) за державним розподілом потрапив на працю до Уссурійського драматичного театру

    Московський період[ред. | ред. код]

    По розлученню з першою дружиною, перебрався в Москву. Влаштувався відразу в два інститути – в Московський Літературний та у ВГІК. Обрав для себе ВГІК як більш серйозний і привабливий для себе. Богемне життя і пустопорожнє студентське спілкування відхилив досить рішуче. Аби перервати хибні зв’язки, влаштувався двірником і покинув акторський гуртожиток. Двірницька квартирка стала і продовженням бібліотеки, і кабінетом сценариста. Творче усамітнення Валерія Прийомихова доби студентства добре зрозумів один з приятелів, котрий пізніше зауважив: « Ти єдиний, котрий усе взяв від ВГІКу».

    Перелік сценаріїв (російською)[ред. | ред. код]

    • «Иван и Коломбина», 1975
    • «Миг удачи» (Свердловская киностудия), 1977
    • «Дикий Гаврила», 1977
    • «Младший научный сотрудник», 1978
    • «Никудышная», 1980
    • «Магия чёрная и белая», 1983
    • «Милый, дорогой, любимый, единственный», 1984
    • «Взломщик», 1986
    • «Штаны», 1988
    • «Князь Удача Андреевич», 1989
    • «Мигранты», 1991
    • «Крестоносец», 1995
    • «Кто, если не мы», 1998
    • «Владимир Святой», 1999

    Фільмографія[ред. | ред. код]

    та інші.

    Смерть[ред. | ред. код]

    Працював кіноактором і сценаристом. Декілька кінострічок Валерія Прийомихова отримали визнання і у радянських глядачів, і у держави. Він тричі отримував Державну премію.

    Помер в Москві. Похований на Кунцевському цвинтарі в Москві.

    Джерела[ред. | ред. код]