Перейти до вмісту

Радамант

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Радамант
Посадакороль Критуd Редагувати інформацію у Вікіданих
БатькоЗевс[1] або Гефест Редагувати інформацію у Вікіданих
МатиЄвропа[1][2] Редагувати інформацію у Вікіданих
Брати, сестриМінос[1][3] і Сарпедон[d] Редагувати інформацію у Вікіданих
У шлюбі зАлкмена[1][4] Редагувати інформацію у Вікіданих
ДітиЕнопіон, Erythrusd і Gortysd Редагувати інформацію у Вікіданих
Волоссябіляве волосся Редагувати інформацію у Вікіданих

Радама́нт, Радаманф (грец. Ραδάμανθυς) — володар Криту, син Астерія, брат Міноса Старого. Давньогрецькі історики приписують Радаманту запровадження перших законів. Деякі — колонізацію Кікладських островів, нібито малонаселених після титаномахії, і заселення їх критянами.

Один з персонажів давньогрецьких міфів. Згідно з ними був сином Зевса та Європи, братом Міноса Старого і Сарпедона. Після смерті разом з Міносом та Еаком став на тому світі суддею над душами померлих.

За пізнішим переказом, Радамант утік від Міноса до Окалеї (в Беотії) та одружився з овдовілою Алкменою.

Лукіан змальовує Радаманта головою компанії героїв на Острові блаженних в «Правдивій історії».

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. 1 2 3 4 Любкер Ф. Rhadamanthys // Реальный словарь классических древностей по Любкеру / под ред. Ф. Ф. Зелинский, А. И. Георгиевский, М. С. Куторга и др. — СПб: Общество классической филологии и педагогики, 1885. — С. 1152.
  2. Любкер Ф. Europa // Реальный словарь классических древностей по Любкеру / под ред. Ф. Ф. Зелинский, А. И. Георгиевский, М. С. Куторга и др. — СПб: Общество классической филологии и педагогики, 1885. — С. 508.
  3. Любкер Ф. Minos // Реальный словарь классических древностей по Любкеру / под ред. Ф. Ф. Зелинский, А. И. Георгиевский, М. С. Куторга и др. — СПб: Общество классической филологии и педагогики, 1885. — С. 873.
  4. Любкер Ф. Alcmena // Реальный словарь классических древностей по Любкеру / под ред. Ф. Ф. Зелинский, А. И. Георгиевский, М. С. Куторга и др. — СПб: Общество классической филологии и педагогики, 1885. — С. 60.

Джерела

[ред. | ред. код]