Жан Жене

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Жан Жене
Jean Genet
Ім'я при народженні фр. Jean Genet
Народився 19 грудня 1910
Париж
Помер 15 квітня 1986
Париж
·рак стравоходу
Поховання Лараче
Громадянство Франція Франція
Національність Франція Франція
Діяльність письменник
Сфера роботи літературна діяльністьd[1], проза[1], поезія[1], драма[1], есей[1] і активізм[1]
Мова творів французька
Роки активності 1942-1986
Напрямок сучасна проза й драма
Жанр роман, памфлет, драма, нарис
Magnum opus «Богоматір квітів» (1943), «Щоденник злодія» (1949), «Ширми» (1961)
Автограф
Нагороди
CMNS: Жан Жене у Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Жан Жене (фр. Jean Genet, *19 грудня 1910, Париж — †15 квітня 1986, Париж) — французький письменник, драматурґ і політичний активіст.

Біоґрафія

Життя

Жан Жене народився у Парижі. Покинутий матір’ю, коли йому було лише шість місяців, він виховувався у притулку. Тільки у віці двадцяти одного року зі свого свідоцтва про народження він дізнався, що його мати звали Ґабріелла Жене і що народився він за адресою: рю д’Асса, 22. Коли він пішов за адресою, то виявилося, що то була адреса громадського пологового будинку, а його мати була повією. Як звали його батька і ким він був, Жене так ніколи і не дізнався.

Коли Жене було сім років, його віддали на виховання до прийомних батьків. Його знали як набожного та слухняного хлопчика доти, доки у віці десяти років його на спіймали на крадіжці. Його назвали злодієм, ним він і став. Підлітком він потрапив до виховної школи, що вона стала першим з багатьох виправних закладів, в яких він провів більшу частину з своїх наступних двадцяти років життя.

Наприкінці 1920-х він записується до Іноземного леґіону, але військова служба триває недовго: щойно отримавши першу солідну суму грошей, він дезертує, прихопивши із собою особисті речі одного з офіцерів. У 1930-ті він веде життя волоцюги й злодія: повія в Еспанії, кишеньковий крадій в Італії, конокрад в Албанії. В Польщі він потрапляє до в'язниці за збут фальшивих банкнот, в Голляндії він сидить за контрабанду наркотиків, а в Німеччині він живе з дрібної крадіжки. У Франції, підчас німецької окупації, він майже весь час сидить то в одній, то в иншій в’язниці. У в’язниці-ж він пише свій перший твір — поему «Засуджений на смерть» (Le Condamné à mort), присвятивши її Морісу Пілоржу, юнаку-повії, який вбив свого клієнта.

Публікація 1943 року першого роману «Богоматір квітів» (Notre Dame des Fleurs) відчиняє перед Жене двері до літературного світу. Раніше він вже встиг познайомитися з письменником Андре Жідом і видавцем Жана Декармена (останній стає його коханцем). Але тепер у нього з'являються шанувальники серед читачів: Жан Кокто та Жан-Поль Сартр стають його добрими друзями й всіляко опікуються долею його літературного доробку. За чотири роки вони також допомагають Жене уникнути довічного ув’язнення, розпочавши кампанію на його захист, що до неї приєднуються крім иншим Андре Жід і Пабло Пікассо (того року Жене у десятий раз піймали на крадіжці, за що, за французькими законами, йому загрожувало суворе покарання). До в'язниці він вже більше ніколи не потрапить.

За п’ять років він пише та видає п’ять романів. Його майстерний стиль, вишукана мова його книжок дають підстави проголосити народження нового письменника, рівного Марселю Прусту та Луї-Фердинанду Селіну. Ж.-П.Сартр починає писати передмову до зібрання його творів, що його плянує видавництво «Ґаллімар», але зупиняється тільки тоді, коли «передмова» розростається до 600 сторінок. Врешті-решт, 1952 року вона виходить як перший том зібрання під назвою «Святий Жене, комедіянт і мученик» (Saint Genet, comédien et martyr). Жене був настільки приголомшений глибиною аналізи своїх творів, а також неочікуваною славою видатного письменника, що це спричинило творчу кризу, яка триває до 1956 року.

В літературу він повертається як драматурґ. Одна за одною виходять друком три його п'єси «Балкон» (Le Balcon, 1956), «Неґри» (Les Nègres, 1958) і «Ширми» (Les Paravents, 1961), що демонструють инший бік його таланту — від автобіоґрафіної прози він переходить до алєґорій з політичним підтекстом.

У цей самий час він закохується в канатоходця-араба Абдуллу. Але той через нещасні випадки й травми, що переслідуються його, вчиняє самогубство. Жене впадає у депресію та сам робить спробу накласти на себе руки. Він більше не пише художніх творів — він цікавиться політикою.

Політичні переконання й активізм

Герої Жене, це — вбивці, кишенькові крадії, повії-гомосексуалісти, їхні сутенери чи все разом в одному персонажі, одним словом, соціяльне дно. Разом з тим, елєґантність його персонажів, бездоганність їх жестів, їх поставу епічних героїв не слід плутати зі свободою вибору. На узбіччі вони живуть не з власної волі. На узбіччя суспільства їх витіснили. Покидьками їх зробив буржуа, обиватель, «пересічний громадянин». Їх покинули, так само як колись покинули самого Жене. Тому крок, зроблений Жене від ізгоїв у літературі до вигнанців у політиці, був зовсім не випадковим — для нього стати на бік пригноблених і солідаризуватися з повсталими проти буржуазного світу було орґанічним продовженням бунту проти умовностей і фальши суспільства в літературі.

Наприкінці 1960-х Жене починає брати активну участь у політичному житті суспільства. Ще до того він разом з Ж.-П.Сартром виступав у пресі на підтримку визвольної боротьби алжирців, а також з викриття надзвичайно жорстокого поводження у французьких в’язницях з арабами слідом за Алжирською війною. Тепер він пише статті та виступає з промовами на захист прав чорношкірих американців і палестинців. 1970-го на запрошення Чорних Пантер він їде до США (в’їжджаючи нелєґально через Канаду), де протягом трьох місяців виступає з промовами та лєкціями в американських університетах і на політичних мітинґах. Того-ж 1970 року він шість місяців прожив в палестинських таборах біженців (хоча, за його словами, він не збирався залишатися у Леванті більше, ніж на кілька днів). В Йорданії зустрівся з керівником Орґанізації Визволення Палестини Ясером Арафатом. Пізніше про своє захоплення борцями за національне визволення та співчуття до пригноблених народів він напише в «Полонянику кохання» (Le captif amoureux, 1986) — своєрідних споминах і політичному памфлеті водночас (ця книжка вийде друком уже після його смерті). 1977-го в опублікованому в ґазеті «Монд» нарисі «Насилля і жорстокість» (Violence et brutalité) він виразив свою солідарність зі збройною боротьбою міських партизан з німецької Фракції Червоної Армії.

У вересні 1982 року Жене був у Бейруті, коли у таборах біжінців Сабра і Шатіла, рощташованих у місті, відбулась масова різанина мирних палестинців (вчинили її 16-18 вересня ліванські християни-фаланґісти, союзники Ізраїля у війні 1982 року; під час масового вбивства палестинців табори перебували під охороною ізраїльської армії). Він одним з першим прибув на місце траґедії та написав про побачене у репортажі «Чотири години в Шатілі» (Quatre Heures à Шатіла). Він читав уривки зі свого твору підчас урочистого відкриття виставки, присвяченої різанині, у Відні 19-го грудня 1983 року, куди прибув на запрошення австрійського філософа Ганса Кьохлера.

Смерть

У Жене, котрий палив, розвився рак горла. Від нього він, очевидно, й помер. Його тіло знайщи 15 квітня 1986 в готельному номері в арабському районі Парижу. Він так ніколи і не обзавівся власним житлом. Похований на еспанському цвинтарі в містечку Лараш (Марокко).

Творчість

Проза

Перший свій роман Жене написав, сидячи у в'язниці. «Богоматір квітів» написана у тюрмі Френ на обгортковому папері. Майбутній письменник викликав у себе фантазії, що вони мали б допомогти мастурбації, і записував їх на майбутнє. Так з’явилась книга. Фантазії, а в романі їх приписується Дівіні, юнаку-повії, який вмирає та згадує своїх колишніх коханців, лежачи на паризькому горищі, обертаються навколо постаті Нотр-Дам-де-Фльора. «Життєвому шляху» вродливого молодого гуліґана розповідь головним чином і присвячена. Молодик врешті-решт відправляється на гільйотину за вбивство старого («Старий був приречений. У нього вже ні на кого не вставав.» — були його останніми словами на суді). Так гомосексуальний еротизм — через вбивство, через звільнення світу від вже віджилого — поєднуються із своєрідним ствердженням життя.

Роман «Диво троянди» (Miracle de la rose, 1946) став визнанням у жаданні зради та втрати все людське, вираженим через вчинки героїв книги — в’язнів Меттре і Фонтевро.

У «Жалобних почестях» (Pompes funèbres, 1947) вже звичні для нього теми злочину та гомосексуалізму поєднуються з темою святкування смерті. Святкується смерть Жана Декармена, коханця Жене та бійця руху Опору, вбитого у перестрілці з нацистами на вулицях Парижу. Жене відкриває для себе, що він любить Дакармена саме тому, що той загинув і більше не зможе заважати фантазіями про нього, в тому числі тих, в яких у ролі красивих і солодких садистів виступають нацисти.

Головним героєм роману «Керель із Бресту» (Querelle de Brest, 1947) є кримінальну молодий моряк. Цей «ідеальний і героїчний персонаж» вбиває свого спільника (і коханця), але провину примудряється перекласти на иншого свого товариша. Жене починає відступати від суцільної суб’єктивности своїх перших книжок, свідченням чого є поява в романі жінки — як хазяйки борделю.

Оповідь про мандрівки та приниження, яких він зазнав у нескінченній гонитві за святістю, з «Щоденника злодія» (Journal du voleur, 1949) є безумовно найбільш автобіоґрафічним з усіх його творів.

Як писав у своєму грубезному критико-біоґрафічному дослідженні Сартр: «Заражуючи своїм злом нас, Жене виліковується від нього сам. ‹...› З кожною новою книжкою цей одержимий чоловік поступово опановує демона, який ним володіє. Десять років літератури дорівнюють лікувальному курсу у психоаналітика.»

Театр

Перша п'єса Жене «Пильний нагляд» (Haute surveillance, 1944) є театралізованою формою тих історій, які він розповідає в своїх романах. Дія відбувається у тюремні камері. Сидять троє, що вони утворюють ієрархію. На вершині — ідеальний Йоз-Верт, який, убивши у припадку гніву повію, здійснив свою долю («Я не хотів цього — вона сама обрала мене.»). У захваті від нього та його вчинку, співкамерник Лефранк навмисно, хоча й без вагомої причини, вбиває третього в’язня — душить його. Але цього замало: це вбивство стає свідомими актом волі, а не природним жестом великого злочинця; відтак, вбивство не дозволяє ввійти його виконавцю до особистого пантеону письменника.

У «Покоївках» (Les Bonnes, 1947) Жене демонструє більшу впевненість у володінні мовою театру, усвідомивши, що тепер він має справу не з самотнім читачем, а з сукупністю глядачів, публікою, що забралась подивитись на втілення антисоціяльних фантазії Жене-злодія. П’єса відкривається сценою, в якій елєґантну даму одягає її покоївка: дратівлива дама й терпляча покоївка. Аж раптом вона дає своїй господині ляпас, дзвонить будильник, і ми розуміємо, що обидві насправді є служницями, які виконують грають цей ритуал панування, приниження й бунт щоразу, коли відсутня їхня справжня хазяйка. Рухомі сумішшю ненависті та любові, яку вони відчувають до своєї роботодавці, покоївки видають її коханця-правопорушника поліції. Його відпускають, і через страх і ревнощі вони вирішують отруїти хазяйку. Їм це не вдається, і покоївки повертаються до своєї гри, що вона цього разу досягає свого належного завершення — одна з них (та, що грає господиню) просить приготувати чай і випиває його з отрутою. Хоча дія відбувається не у в’язниці, ми знову опиняємось уві сні ув’язненого, у фантазії викинутих із суспільства, що роблять марну спробу ввійти до світу прийнятих і визнаних. Щоправда це «повстання» служниць проти своїх господарів ще не є соціяльною революцією, в ньому відчувається присмак ностальґії за втраченим світом, тому воно виражається не в акті протесту чи опору, а в ритуалі.

Тема повстання знаходить своє продовження у «Неґрах», але тут вона подається у термінах расової дискримінації. Цю «клоунаду», як її назвав сам Жене, мають грати тільки чорношкірі. Ґрупа акторів у ґротескних білих масках представляють ієрархію колоніяльного світу: королева, ґубернатор, суддя, місіонер, це — Білі, що сидять у своєрідній президії в глибині сцени та є кривим віддзеркаленням публіки у залі. Решта акторів розіграє для обох публік свої фантазії помсти за расове приниження, включаючи ґвалтування й вбивство білої жінки (все це колоніяльна дійсність, перевернута догори ногами). Згодом глядачі дізнаються, що вся дія розігрується лише з метою, відволікти увагу від справжньої події, що вона відбувається за межами сцени — суд над зрадником Справи Чорних і покарання його через смерть. Під кінець п’єси Білі підводяться зі своїх місць, але їм не дають піти — їх по-звірячому б’ють, калічать і вбивають Чорні, один з яких пояснює: «Ми є тими, ким вони хотіли, аби ми були. Ми будемо ними до самого до самого кінця, ми доведемо це до абсурду.»

У «Ширмах» автор знову на боці ізгоїв і жертв сучасного світу, що вони протистоять можновладцям (цього часу в контексті війни в Алжирі). «П’єса» має розігруватися на великій чотирирівневій сцені перед ширмами, що вони мають зміняти одна одну одночасно зі зміною сцен. Труднощі постановки п'єси, її відвертий анальний еротизм і, насамперед, політичний підтекст (прозорі алюзії на війну, що відбувається поряд, і неприємний портрет французької армії) відстрочили її повномаштабну прем’єру у Франції на п’ять років (в урізаному вигляді постановка вперше була зроблена 1961 року в Німеччині). 1966 року її нарешті здійснив відомий актор і режисер Роже Блен. Попри чисельні побоювання національного скандалу, все відбулось навпаки — вистава мала великий успіх. Народжена в бруді, вона показує торжество духовної правди і сили знедолених.

Кіно

Сучасники про Жана Жене

Жан-Поль Сартр (французький письменник і філософ):

Святий Жене.

Анжела Девіс (американська політична активістка):

Коли ми оголосили про його конференцію, на плакатах не зазначали, що Жене говоритиме про Чорних Пантер. Ми просто написали, що він виступатиме, і послухати його зібрався величезний натовп. Бо це ж Жан Жене! Великий письменник! Розпочав він з того, що заявив, що говоритиме про Чорних Пантер і виголосив дуже зворушливу промову, я б навіть сказала, дуже теоретично глибоку промову. Про те, як боротися з расизмом. ‹...› Приблизно за чверть години публіка почала хвилюватися, почулось якесь перешіптування, і раптом хтось навіть перервав Жене та попросив його розповісти, нарешті, про самого себе та свої твори! Жене відповів: „Ні. Я тут не для того, щоб говорити про літературу чи мої книги — я приїхав виступити на захист Партії Чорних Пантер!”

Едвард В. Саїд (американський літературознавець):

Чого я ніколи не забуду, так це погляду проникливих блакитних очей Жене: вони ніби дивилися кудись вдалечінь і водночас вдивлялися в тебе своїм загадковим і дивовижно відстороненим поглядом.

Цікавинки

  • Жене заарештовували за різні правопорушення, в тому числі за викрадення книг. Серед всіх инших це були книжки Марселя Пруста.
  • Коли французький поет Поль Валері прочитав у рукопису дебютний роман Жене «Богоматір квітів» він сказав, що це твір ґенія, але його слід спалити.
  • Жене ніколи не мав власного помешкання чи постійного місця проживання. Його адресою, зазначеною у паспорті, була адреса його видавця.
  • Ще до своєї смерті спадкоємцем своїх авторських прав Жене зробив якогось загадкового молодого парубка, який після смерті письменника періодично з'являвся у видавництві «Ґаллімар» за гонорарами. Він ніколи нікого там ні про що не питав, ні з ким не розвомляла, а просто мовчки брав гроші й шов геть. При цьому він не міг навіть розписатися у відомості, оскільки не вмів писати.

Твори

Романи

  • Богоматір квітів (Notre-Dame-des-Fleurs, 1943)
  • Диво троянди (Miracle de la rose, 1946)
  • Жалобні почесті (Pompes funèbres, 1947)
  • Керель з Бреста (Querelle de Brest, 1947)
  • Щоденник злодія (Journal du voleur, 1949)

П'єси

  • Пильний нагляд (Haute surveillance, 1944)
  • Покоївки (Les Bonnes, 1947)
  • Splendid’s (Splendid’s, 1948)
  • Вона (Elle, 1955)
  • Балкон (Le Balcon, 1956)
  • Неґри (Les Nègres, 1958)
  • Ширми (Les Paravents, 1961)
  • В'язниця (Le Bagne, 1986)

Поезії

  • Засуджений на смерть (Le Condamné à mort, 1942)
  • Ґалєра (La Galère, 1944)
  • Похоронна хода (Marche funèbre, 1945)
  • Пісня кохання (Un chant d'amour, 1946)
  • Рибалка із Сюкету (Le Pêcheur du Suquet, 1946)
  • Парад (La Parade, 1948)

Нариси, есеї, бесіди

  • Злочинна дитина (L'Enfant criminel, 1949)
  • Майстерня Альберто Джакометті (L’Atelier d’Alberto Giacometti, 1958)
  • Полоняник кохання (Un captif amoureux, 1986)
  • Уривки та инші тексти (Fragments et autres textes, 1990)
  • Офіційний ворог. Тексти та бесіди (L’ennemi déclaré: textes et entretiens, 1991)

Видання українською

  • Жан Жене. Покоївки / Пер. з фр. Ю.Покальчука. — Львів: «Кальварія», 2002. — 128 с.
  • Жан Жене. Щоденник злодія / Пер. з фр. О.Жупанського. — Київ: «Юніверс», 2004. — 304 с.

Джерела

  • Дмитрий Волчек. Святой вор. К столетию со дня рожденя Жана Жене // «Радио Свобода», передача «Поверх барьеров с Дмитрием Волчеком», эфир 12 декабря 2010 г.
  • Жан Жене. Интервью журналу «Плейбой» // Жан Жене. Кэрэль — Санкт-Петербург: «Инапресс», 1995. — Стр. 274-324.
  • Эдуард Лимонов. Жан Жене: вор // Эдуард Лимонов. Священные монстры. — Москва: Ad Marginem, 2003. — Стор. 70-75.
  • Юкио Мисима. О Жане Жене // Жан Жене. Кэрэль — Санкт-Петербург: «Инапресс», 1995. — Стр. 265-273.
  • Юрій Покальчук. Дзеркальні лабіринти «святого» Жене // Жан Жене. Покоївки. — «Кальварія», Львів, 2002. — Стор. 79-125.
  • Edward W. Said. On Jean Genet // Edward W. Said. On Late Style. — New York: Vintage, 2007. — Pp. 73-90.

Посилання

Едвард В.Саїд. Про Жана Жене (2003)

  1. ↑ а б в г д е Czech National Authority Database
  2. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  3. ↑ LIBRIS — 2012.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Жан_Жене&oldid=7916298