Есе

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Есе́, есе́й[1] (фр. essai — «спроба», «нарис») — невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми; це жанр, який лежить на перетині художньої та публіцистичної (часом науково-популяризаторської) творчості. Хоча художні тексти в стилі есе відомі з часів античності, появу цього жанру пов'язують з ім'ям Мішеля Монтеня, який з 1572 року й до кінця життя працював над своїм найбільшим літературним твором, що мав назву «Проби».

На думку О. Жолковського, слово «есе» походить від пізньолатинського exagium — «ваги», «зважування», який у свою чергу йде до латинського дієслова exigo — «оцінювати», «вимірювати», «обмірковувати».[2]

Визначальні риси есе

Визначальними рисами есе, як правило, є незначний обсяг 4-7 речень, конкретна тема, дана в підкреслено вільному, суб'єктивному її тлумаченні, вільна композиція, парадоксальна манера мислення. Як правило, есе виражає нове, суб'єктивне слово про щось.

Стиль есе

Стиль есе відрізняється образністю, афористичністю, використанням свіжих метафор, нових поетичних образів, свідомою настановою на розмовну інтонацію і лексику. Він здавна формувався у творах, в яких на перший план виступає особистість автора. Пограничними жанрами для есе є поезія в прозі та науковий нарис або філософський трактат.

Серед відомих есеїстів: Ю. Шевельов, Б. Шоу, Ж.-П. Сартр, А. Камю, Й. Бехер, В. Винниченко, Є. Маланюк, Ю. Липа, У. Самчук, П. Загребельний, І. Драч, О. Гончар, Ю. Андрухович, Є. Сверстюк.

Див. також

Примітки