Ставне

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Ставне
Біля залізничної станції
Біля залізничної станції
Країна Україна Україна
Область Закарпатська область
Район/міськрада Великоберезнянський район
Рада Ставненська сільська рада
Код КОАТУУ 2120885201
Основні дані
Засноване 1544
Населення 1 623
Площа 36,866 км²
Густота населення 44,02 осіб/км²
Поштовий індекс 89014
Телефонний код +380 03136
Географічні дані
Географічні координати 48°59′12″ пн. ш. 22°42′16″ сх. д. / 48.98667° пн. ш. 22.70444° сх. д. / 48.98667; 22.70444Координати: 48°59′12″ пн. ш. 22°42′16″ сх. д. / 48.98667° пн. ш. 22.70444° сх. д. / 48.98667; 22.70444
Середня висота
над рівнем моря
403 м
Водойми річки Уж, Лисковець
Відстань до
обласного центру
70 км
Відстань до
районного центру
27 км
Найближча залізнична станція Ставне
Місцева влада
Адреса ради 89014, с. Ставне
Карта
Ставне. Карта розташування: Україна
Ставне
Ставне
Ставне. Карта розташування: Закарпатська область
Ставне
Ставне
Мапа

CMNS: Ставне у Вікісховищі

Ставне́ — село в Україні, в Закарпатській області, Великоберезнянському районі. Населення 1623 чоловік станом на 2001 рік. Центр сільської ради.

Географія[ред. | ред. код]

Село розташоване в гірській частині долини річки Уж. Залізнична станція Ставне.

У селі струмок Лисковець впадає у річку Уж.

Історія[ред. | ред. код]

Перша письмова згадка про село Zthawna відноситься до 1567 року, що свідчить, про його заснування у 50-х роках XVI століття. В тому ж 1567 році у селі проживали 4 родини. Інші згадки: 1727-Sztavna, 1739-та 1851-Sztavna, 1913-Fenyvesvölgy.

. З кінця XVII ст. село входить до складу володінь графа Верчені. Основним видом діяльності в селі було тваринництво, розводили велику рогату худобу, овець та свиней: вирощували овес та жито. З 1711 р. село входить до складу Ужгородської домінії. В 1750 році у Ставному налічувалося 25 господарств, а всього дорослого населення 80 чоловік. Були в селі і лихварі, про яких говорили, що вони за борг «от 3-х флоринів за один рок одне ягня отбирают». В другій половині XVIII століття кріпаки Ставного давали дев'ятину від пряжі, або 3 снопи конопель, дев'ятину від польового урожаю або 4 флорини на рік від наділу, та відробляли по 104 дні панщини кожного року. Крім цього, вони були зобов'язані вивозити з лісів домінії деревину, виготовляти дранку, а також взимку утримувати казенні вівці. Якщо вівця гинула, що було частим явищем, селянин повинен був платити за неї 1 флорин 59 крейцерів. Наприкінці століття замість зимівлі овець кріпаки мусили відробляти по 6 днів панщини або давати відповідну кількість сіна чи грошей. Опріч податків на користь казенної домінії, селяни також сплачували коблину та відбували роковину.

Жорстока експлуатація не могла не викликати різкого незадоволення селян. В 1791 році жителі села скаржилися австрійському імператору Леопольду II на своє важке становище.

На початку XIX століття мешканці Ставного, де вже налічувалося 30 дворів, користувалися 11 наділами малопридатної для обробітку землі, яка не могла прогодувати селянина і півроку. їм належало 10 волів, 12 корів, 12 телят, 1 кінь, 1 лоша і 9 свиней. Через нестачу тягла грунти оброблялися погано, виснажувалися. Домінія примушувала кріпаків щорічно відробляти по 1007,5 дня з тяглом, або 2015 днів без тягла, здавати дев'ятину від урожаю (або відпрацювати додатково 465 днів), 20 іц топленого масла, 38 каплунів і стільки ж курок, 232 яєць, нарубати 20 сажнів дров та сплатити 29 форинтів податку. Рік у рік панщина збільшувалась. Уже в 1829 році кріпаки відробили 5247 днів. У зв'язку з тим, що біля Ставного не було орних земель, селян примушували заготовляти ліс, займатися виробництвом дранки, поташу тощо. Іноді їх виганяли на різні роботи до Ужгорода або Великого Березного, не забезпечуючи ні транспортом, ні харчами. Але найбільше використовувалася праця селян Ставного на виробництві поташу. Тільки за 1823—1831 рр. кріпаки випалили його 3270 цнт, за що домінія одержала тисячі форинтів чистого доходу.

Під час війн Австрії з Наполеоном визиск селян збільшився, оскільки вони поставляли до війська не тільки рекрутів, а також коней, продукти харчування, фураж тощо. В 1811 році, наприклад, крім грошового податку, жителі Ставного здали військовим властям 165 хлібин, 67 цнт вівса і 75 возів сіна.

У матеріалах медичного обстеження першої половини XIX століття 18 верховинських сіл, в тому числі і Ставного, зазначено, що в кожній оселі є хворі, бо населення мало вживає доброякісних продуктів, харчується вівсом та картоплею, а тому надзвичайно виснажене й голодне, і ліки йому вже не допоможуть.

Оскільки біля Ставного не було орних земель ставняни були змушені заготовляти ліс, займатися виробництвом дранки та поташу. Іноді їх виганяли до Ужгорода або Великого Березного на різні роботи, не забеспечивши харчами та транспортом. Після відміни кріпосного права стан у селі не покращився — селянам надано лише одну дев'яту частину всіх земельних угідь села. В другій половині XIX століття у Ставному збудовано лісопильний завод, власниками якого були Грюнвальд, Шіфер та інші. На заводі, поряд з працею чоловіків, широко використовувалась праця жінок і підлітків. Робітники-чоловіки переважно заготовляли ліс, працювали на пилорамах та верстатах, жінки виносили тирсу, підлітки сортували та складали дошки, бруски тощо. Робочий день починався о 6 годині ранку і продовжувався до 9 вечора.

Згідно статистичних даних, у Ставному на початку 70-х років XIX століття нараховувалося 88 господарств, яким належало 57 коней, 309 голів великої рогатої худоби, 25 свиней. Із 9686 гольдів землі після комасації в 1874 році селянам було надано 1069 гольдів, тобто одну дев'яту всіх земельних угідь села. Селяни одержали найбільш непридатні землі. Ще в 1866 році жителі Ставного та інших 15 верховинських сіл Ужанської жупи просили короля створити спеціальну комісію, яка переглянула б комасацію, виходячи з місцевих умов, адже проведене розмежування землі ставить під загрозу їх існування.

В селі діяла тільки початкова школа, заснована ще в 1814 році, яку на початку XX століття відвідувало 114 дітей. Будь-яких форм медичної допомоги в Ставному не було аж до 1918 року.

16 березня 1939 року при втечі з Закарпаття чеські жандарми неспровоковано розстріляли на пероні станції Ставне місцеве цивільне населення, убивши 5 5 осіб.[1]

Населення[ред. | ред. код]

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 1683 особи, з яких 820 чоловіків та 863 жінки.[2]

За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 1615 осіб.[3]

Мова[ред. | ред. код]

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:[4]

Мова Відсоток
українська 99,01 %
російська 0,68 %
білоруська 0,06 %
молдовська 0,06 %

Пам'ятки[ред. | ред. код]

  • Церква Успіння пр. богородиці. 1906. У 1751 р. згадують дерев'яну церкву св. Миколи з трьома дзвонами, прикрашену місцевими старими образами та апостолами на полотні. Згідно з шематизмом 1915 р., дерев'яна церква св. Миколи, збудована в 1778 p., згоріла в 1876 p., і на тім місці поставили дерев'яну каплицю, що була освячена 1876 р. Місце на кладовищі, де стояла церква, зветься Під дубом, хоч самого дуба вже нема. Тепер у Ставному — типова мурована базилічна церква, споруджена стараннями вірників та пароха о. Віктора Поповича, що зібрав на будівництво 5000 корон, і посвячена єпископом Юлієм Фірцаком 29 серпня 1906 р. Спочатку фундамент церкви збудували на Куциковій загороді, але там мала пролягти залізниця, тому на прохання фірми, що прокладала залізницю, спорудження церкви перенесли на інше місце (на зарінок). Фірма також подарувала на будівництво 1000 корон, виготовила безплатно план церкви, а також створила комітет із нагляду за будівництвом. Дзвони купили брати Корнутяки в 1885—1887 роках. Тоді ж, як розповідають, брати Іван та Дмитро Фаркаші продали волів і купили для церкви Євангеліє та інші книги. Останній греко-католицький парох Ставного Іван Скиба перебував у концтаборах Воркути з 1949 до 1956 р. Великий ремонт у середині 1980-х років проводили куратори Михайло Моняк і Ілько Фаркаш. Потім ремонт зробили в 1995—1996 р. за священика І. Дупина, куратора Василя Ленька, церківника Андрія Цинканича, касира Івана Бирняка. Іконостас, виготовлений різьбярами із Золотарьова, поставили аж у 1993 р. і наступного року посвятили. Малювання стін виконав місцевий художник Олексій Варахоба в 1980-х роках. Склепіння розмалювали в 1996 р. Престол відремонтовано в 1998 р. коштом вихідця з села Михайла Іваниці, що мешкає в США і 57 років не був у рідному селі.
  • Неподалік від села знаходиться ботанічний заказник місцевого значення Ерташі

Відомі люди[ред. | ред. код]

Ставне і (вдалині) гора Черемха (1130 м)

Примітки[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]