Тропове

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Тропове
Країна Україна Україна
Область Вінницька область
Район/міськрада Могилів-Подільський район
Рада/громада Тропівська сільська рада
Код КОАТУУ 0522687201
Основні дані
Засноване 1580
Населення 982
Площа 2,79 км²
Густота населення 351,97 осіб/км²
Поштовий індекс 24030
Телефонний код +380 4337
Географічні дані
Географічні координати 48°39′12″ пн. ш. 27°56′32″ сх. д. / 48.65333° пн. ш. 27.94222° сх. д. / 48.65333; 27.94222Координати: 48°39′12″ пн. ш. 27°56′32″ сх. д. / 48.65333° пн. ш. 27.94222° сх. д. / 48.65333; 27.94222
Середня висота
над рівнем моря
236 м
Місцева влада
Адреса ради 24014, Вінницька обл., Могилів-Подільський р-н, с. Тропове, вул. Леніна, 4, тел. 32-2-42
Карта
Тропове. Карта розташування: Україна
Тропове
Тропове
Тропове. Карта розташування: Вінницька область
Тропове
Тропове
Мапа

Тропове у Вікісховищі?

Тропове́село в Україні, в Могилів-Подільському районі Вінницької області. Населення становить 882 осіб.

Історія[ред. | ред. код]

Перше згадування про село відносяться до кінця XV та початку XVI століття. В одному із видань є згадка про заснування села - 1580 рік. Настільки це вірна дата перевірити не вдалося. Відомо, що воно відносилось до Барського староства і входило до складу Карчмарівської волості, що була подарована Яну Замойському у складі Шаргородського ключа його маєтків. В подальшому Замойський надав це поселення у довічне володіння шляхтичам Рознятовським за певну грошову суму. Потім маєток належав Бловицьким, Гальбеку, Миколі Амосову та іншим панам.

Поруч, за два кілометри на південь було і інше поселення, яке не згадується в літописах. І воно знаходилось в урочищі річки «Дерло» (В деяких повідомленнях та на картах назва інша – «Дирло»). Але місцеві називають цю місцину «Дерло». Отже, можливо, тут жили гончарі. Тому, що на цьому місці знаходять багато глиняних черепків. Мабуть це ще давніше поселення. Але ніхто не вів тут розкопок і про нього нічого не відомо із літописів. Можливо тут жили ще за часів Трипілля.

Село виникло в Литовсько-Польський період. Саме в той період коли татарські набіги часто спустошували Поділля, а населення ховалося від поневолення в глухих хащах подальше від проторенних шляхів. Саме тому очевидно і виникло поселення серед непрохідних хащ і боліт, де вилася лиш непомітна стежинка (тропка). Яке потім дістало топонімічну назву «Тропове».

До Жовтневої революції 1917 року с. Тропове входило до складу Вендичанської волості Могилів-Подільского повіту Подільської губернії.

В селі була побудована дерев’яна церква Іоана Богослова (Іоана Предтечі) та дзвіниця в 1767 році. Отже тоді уже це було досить велике село, жителі якого спромоглися зібрати кошти на побудову церкви. Про існування попередньої церкви достовірно нічого не відомо, але при виконанні заміни престолу у вівтарі церкви в 2010 році під старим престолом було відкрито поховання, на хресті якого є напис «Тут покоїться священнослужитель церкви Св. Іоана Предтечі» та вказаний рік 1767. Можливо що тут уже була садиба ще більш старої церкви.

В книзі «Приходы и церкви Подольской Епархии», надрукованій у 1901 році під редакцією Юхима Сіцінського, в якій є історії церков та парафій Поділля, в с. Тропове Могилівського повіту дерев’яна церква 1767 р. подається як Іоана Богослова. Враховуючи, що складання історико-статистичних описів церков та їх приходів було доручено приходським священикам, дані яких для книги неодноразово копіювались, могла бути допущена описка і церква в с. Тропова замість «приход Иоана Предтечи» - записали в книзі «во имя Иоана Богослова». Чи допущена описка, чи церкву по новій освятили невідомо.

У 1835 році церква піднята на кам’яний підмурок а дерев’яну огорожу замінили на кам’яну із входом, складеним з трьох арок. Збереглися перекази, що для будівництва муру навколо церкви мешканці села від кожного подвір’я привозили каміння. При побудові муру дзвіниця залишилася в огорожі і служила входом на територію храму. При церкві існував цвинтар, на якому хоронили священиків. У церкві в 1885 році було обновлено чотирьохярусний іконостас, розібрана емпора над бабинцем, замість якої над входом влаштовано балкон для хору. У 1898 році до абсиди із півночі і півдня прибудовані різниця та паламарня.

Починаючи з 1868 року в селі існувала школа грамоти, яка у 1888 році реформована у церковну-приходську, для якої того ж року була пристосована хата дяка. Першим учителем був церковний дяк, який навчав грамоти 20-25 дітей більш заможних селян. В 1875 році в школі навчалося вже 70-80 дітей, в більшості хлопчаків. Навчання проводила вчителька – дочка місцевого священника – Лівіцька.

До жовтневої революції село не мало ніяких політичних прав. Селом правив староста, який, як правило, мав куркульське походження та соцький, який обирався або призначався волосним старостою.

В центрі села по вулиці Сугацькій була зборня, де збиралися селяни на збори. Селян збирав соцький. На таких зборах селяни могли почути розпорядження та накази властей і безвідмовно їх виконувати. Ніяких рішень селяни не мали право вирішувати самостійно. Село не одержувало художньої та періодичної літератури, не було бібліотеки. Проте в селі було кілька примітивних крамниць, які розповсюджували серед населення релігійну літературу та інші релігійні речі.

Більшість родючих земель належала поміщику - німцю за походженням Бранту Аугусту Агустовичу, а малоземельні та безземельні селяни працювали на його полях та у садибі. Крім поміщика великим землевласником, який мав більше ніж 100 га орної землі, був священник.

Під час столипінської аграрної реформи поміщицька земля була продана селянам на кабальних умовах, а біля поміщицької садиби залишилось 150 гектарів землі.

Події 1905 року дійшли із запізненням в село і особливого революційного впливу на селян не мало. Староста села Балан Олексій з більш передовими громадянами вигнали із поміщицького маєтку всіх найманих робітників і не дозволили їм виходити на роботу. В ці дні всі роботи виконував сам пан зі своїми синами і дочками. Брант викликав в село козацьку сотню для приборкання бунтівних селян. Козацький сотник, що розмістився в панському будинку, на другий день скликав збори. Селян було оточено, і самих активних жорстоко покарано за бунт і непокору поміщику. В 1909 році Брант помер, а син, Кароль Брант батьківську садибу продав куркулю Домарецькому, якого після жовтневої революції вигнали із села.

За описом Обштира Василя Івановича - учителя історії згадується, що в 1910 році було побудовано міністерське училище на дві класні кімнати за кошти громадян села та земства. Тепер це приміщення перебудовано і в ньому міститься сільський клуб. Вчителі обох шкіл Рибчинський і Каптун Леонід Васильович почали розповсюджувати революційні ідеї серед селян села. Вчитель міністерського училища Каптун Л. В. відмовився визнати контроль над школою з боку церкви. Під керівництвом Каптуна його вихованці в художніх виступах перед селянами читали вірші революційного змісту. Уривок одного вірша вдалося записати по пам’яті учасника тих днів.

…Іде по ярмарку мужик,

Купив шапку і башлик.

Аж якийсь його питає:

– Як ти живеш поживаєш,

Чим ти хату пошиваєш?

Чи багато маєш поля,

Чи щаслива твоя доля?

– Маю поля з рукавицю,

Засіваю там пшеницю.

Як не стане хліба часом

То співають діти басом,

Жінка дітям підтягає,

Мене з хати виганяє.

Як видно із рядків цього вірша революційні люди відкрито показували становище селян і організовували їх на боротьбу.

Першу звістку про Велику Жовтневу революцію в село привезли робітники Петербургського депо Василига Григорій та Шпак Михайло. За переказами старожилів населення села із великим піднесенням зустріли революцію 1917 року. В село повернулося багато звільнених солдатів царської армії, які активно включились в перебудову на селі. Було обрано сільську селянську раду – Комітет незаможних селян, першим головою якого було обрано Яблонського Якова Олександровича. Розподіл поміщицької та куркульської землі між безземельними та малоземельними селянами був першим заходом КНС. На кожну душу населення наділялось по 0,75 га. Куркулям залишалось по 7 га на господарство. Миротворча праця громадян села по відбудові народного господарства, підірваного Імперіалістичною війною 1914 року, була перервана громадянською війною. Велика кількість селян приймала участь у захисті молодої радянської держави. Серед них слід відмітити Мензелюка Семена, Диду Григорія, Мельника Михайла та ще багато інших. Тільки в кінці липня 1920 року після вигнання військ Пілсудського і Петлюри на всій могилів-подільщині встановилася радянська влада.

В 1923 році в селі було організовано ТСОЗ «Червона Зірка» із 8 селянських господарств. А в 1924 році був створений другий ТСОЗ «Спільна праця» теж із восьми господарств. У 1924 році ці два товариства об’єднались в одне, яке назвалось «Червона Зірка». В 1925 році в цьому товаристві було вже об’єднано 26 господарств. В 1928 році зорганізувався ще один ТСОЗ «Друга п’ятирічка». Держава цим господарствам виділила в одному масиві землю, надавала кредит на придбання сільськогосподарського реманенту, на придбання племінних тварин, насіння та інше. Ці товариства швидко зростали і економічно міцніли. Організація ТСОЗ викликала у куркулів жорстоку реакцію. Була вперта боротьба за те, щоб не відводити землю товариствам в одному масиві. Однак заходи більшовицької держави перемогли. Як і в інших селах, так і в с. Тропові ТСОЗ показував одноосібним селянам, що колективне ведення господарства прогресивне та вигідніше ніж одноосібне. Першими колгоспниками були: Лучко Роман Семенович, Бойчук Григорій Юстимович, Храмцов Михайло Лукич, Лучко Кирило Семенович, Філянович Андрій Кіндратович, Обштир Кифір Платонович, Бондарчук Платон Дмитрович. Першим головою колгоспу було обрано Лучко Романа Семеновича.

На початку 1930 року в господарствах було об’єднано 70% селян. Проте частина селян, підбурена куркулями, не вступала в колгоспи. Дійшло до того, що в кінці березня 1930 року частина колгоспників почала виходити із колгоспів і забирати усуспільнений реманент та тварин.

У 1930 – 1931 – 1932 роках продовжувалась боротьба за суцільну колективізацію. В цей час в селі було ліквідовано кілька десятків куркулів. Ix було відселено за межі села, а їхнє майно передано в розпорядження колгоспу.

Голодомор 1932-1933 років в селі був такий же жорстокий як і на всій території України і був організований керівництвом ВКП(б) та урядом СРСР шляхом створення штучного масового голоду, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР переважну більшість населення якої становили українці. Голод був викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу й Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян. У селян були конфісковані зерно та усі інші продукти харчування, що призвела до голоду. Влада забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі села, відмовлялася приймати допомогу з-за кордону. Попри те, що дії представників сталінської влади, які спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство, причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися та ніхто із можновладців, причетних до злочину, не поніс покарання при тому, що навіть найвище керівництво СРСР, включаючи Сталіна, знало про факти загибелі людей від голоду. Упродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, а й взагалі заборонялося про нього будь-де згадувати. Голод в Тропові був такий сильний, що люди вмирали посеред доріг, їх закопували у дворах та в городах тому, що нікому було вивезти на кладовище. Як згадають старі люди в селі не було ні котів ні собак. Хліб пекли із бур’янів та кори дерев. Спостерігалось людоїдство. Особливо важко було у родинах, що мали малих дітей. Наприклад, у родині Пливанюк Наталії із 7 дітей вижив тільки один. Багато мешканців села тікали за межі села. Деякі поїхали будувати шахти на Донбасі, інші в великі міста. Але виїхати теж було дуже важко тому, що у людей не було паспортів. А тих хто тікав повертали назад.

Починаючи з 1934 року швидко зростала економіка колгоспу. Разом із економічним ростом зростала і свідомість колгоспників. В селі була утворена партійна організація. Першим членом Комуністичної партії і першим секретарем партійної організації був Андрійчук Петро, який загинув під час Великої Вітчизняної війни.

Особливо швидко зростало господарство колгоспу «Червона Зірка» в 1935–1939 довоєнних роках, в період головування двадцятип’ятитисячника Філенка Івана Пилиповича. Колгосп побудував конюшню, корівник, свинарник та зерносховище, мав дві автомашини та велику кількість дрібного інвентаря. Тракторами, комбайнами та іншими машинами господарство забезпечувала Вендичанська МТС. В колгоспі була впроваджена сівозміна, обробіток землі забезпечував високі і сталі урожаї. Так колгосп «Червона Зірка» збирав урожай пшениці із усієї площі посіву в середньому по 30,5 ц. з гектара, соняшника 18 ц., ріпаку 23 ц. а цукрових буряків 350-380 ц.

Культурно і заможно стали жити колгоспники. Культурна революція принесла в село навчання. На кінець 1931 року в селі було ліквідовано неписьменність. В цьому ж році був відкритий 5 клас. В 1934 році школа випустила перших учнів семирічної школи. До війни школа мала багату навчальну базу. В школі працювало 12 учителів. В 1935 році загальні збори колгоспників передали під школу приміщення на 7 класів. В селі був колгоспний будинок «колбуд» на 400 місць з усім обладнанням, в якому молодь розвивала свої таланти в гуртках художньої самодіяльності. При сільському клубі працювали курси шоферів, трактористів. В селі тричі на тиждень демонструвалися кінокартини, працювали сезонні дитячі ясла. В селі був радіоприймач «колгоспник», яким учитель Головатий М. В. першим прийняв страшну звістку про початок Великої Вітчизняної війни.

23 липня 1941 року село Тропова було окуповано румунськими королівськими військами – сателіт фашисткої Німеччини. На третій день в селі був призначений сільський староста, створено сільську поліцію. Першим заходом окупаційних військ було закриття школи, зате відновлені і поширені релігійні обряди. Під страхом кари було встановлене обов’язкове вінчання, хрещення. Все обладнання школи пограбовано або спалене румунськими військами. Сільський клуб заселили єврейськими переселенцями, що були вигнані із західних областей України. В селі виникла епідемія тифу, але окупаційна влада ніякої допомоги не подавала. Загинуло багато людей. Господарювання окупантів не давало бажаних результатів, землі заростали бур’янами і пустували. Селяни працювали погано, часто не виконували розпоряджень властей, не виходили на роботу, псували урожай.

16 лютого 1944 року в село прийшов багатотисячний загін радянських партизан під командуванням Героя Радянського Союзу полковника Мельника Якова Івановича. Між загоном партизан і загоном королівських військ на околиці Тропівського лісу відбувся жорстокий бій, який закінчився перемогою партизан. Загін в селі зробив трьохденний перепочинок. В кожну селянську хату селилось по 5-6 партизан. Партизанам давали їжу, взуття. День і ніч працювала кузня і деревообробна майстерня, де ремонтували сідла, кінні вози та все що було необхідне для пересування партизан. В цей партизанський загін влились і тропівчани: Мензелюк Семен, Арнаут Андрій Миколайович, Савко Василь Назарович, Костишин Григорій Іванович, Савко Григорій Тимофійович, Бодзян Спиридон та інші.

Вже 20 березня 1944 року село було звільнено радянськими військами. З великим піднесенням почали колгоспники відбудовувати господарство зруйноване фашистами. Всі чоловіки що здатні служити в армії, були мобілізовані на фронт. Залишилися пристарілі чоловіки, жінки та діти. Сільськогосподарської техніки не було, коней забрали на війну. Для обробітку полів доводилось запрягати корів. Але ці труднощі не лякали тропівчан тому що всі розуміли - необхідно постачати фронт продуктами харчування в такий жахливий для країни час. Із фронту приходили відрядні вісті про успіхи Радянської армії і трагічні повідомлення про загибель тропівчан на фронтах Великої Вітчизняної війни.

І от настав день 9 травня 1945 року – день Перемоги всього радянського народу над фашисткою Німеччиною. Понад 200 тропівчан полягли на фронтах, здобуваючи славну перемогу. Загинули: Андрійчук Максим Павлович, Балан Артем Карпович, Гамлінський Анатолій Якович, Зяць Володимир Максимович, Катрич Кирил Максимович, Джос Григорій Харлапійович, Лучко Гнат Іванович, Навроцький Микита Григорович, Обштир Арсеній Йефремович, Пливанюк Василь Дмитрович та багато інших. І тільки скульптурний пам'ятник в центрі села нагадує про те героїчне минуле. Його спорудили на честь 50-річчя радянської влади.

20 березня було обрано голів колгоспів, ними стали Савко П. К. в колгоспі «Червона Зірка», а в колгоспі «Друга п’ятирічка» Джос Василь Самойлович.

Голод в селі був і в 1946 – 1947 роках. Основною причиною голодомору на Поділлі пов'язано із особливостями тоталітарно-мілітариської політики Сталіна.

Два колгоспи в 1950 році було об'єднано рішенням загальних зборів в один колгосп під назвою «Червона Зірка». Об’єднання колгоспів принесло велику економічну вигоду. Невпізнанно зміцніла економіка колгоспу. Було побудовано два свинарники на 3 тисячі голів свиней, три типових корівники на 600 корів, птахоферму на 2800 голів птиці, електростанцію на 90 кВт., радіовузол, родильний будинок, фельдшерсько-акушерський пункт, баню.

В 1963 році колгосп збудував шкільне приміщення на 4 класні кімнати, спортивний зал, шосейну дорогу. В селі були клуб на 480 місць та бібліотека. На 1 січня 1963 р. населення складало вже 1913 чол., із них: чоловіків 797, жінок 1175. В середньому за рік народжувалось 38 дітей, смертність по старості сягала 15 чол. на рік.

На перше січня 1963 р. колгосп мав 3600 га землі, в тому числі орної 2640 га., садок 118 га, виноградник 18 га. З 1960 року колгосп став спеціалізуватись по вирощуванню свиней. Із серпня 1962 по серпень 1963 року було відгодовано та продано 1464 центнерів свинини. На 1.01.1960 р. колгосп мав уже 805 голів ВРХ, із них корів 282 гол., молодняка 523 гол, в особистому користуванні громадян було 130 корів, 347 гол. свиней та багато птиці.

Якщо на 1 січня 1960 року валові прибутки становили 3200 тис крб. (в старих цінах), то на 1 січня 1962 року вони вже сягали 3500 тис крб. Зростала оплата праці в трудоднях. Якщо в 1960 році на трудодень платили 3 крб і 800 г. пшениці, то в 1962 – 4 крб і 1 кг натурою.

Керівництво селом здійснювала Сільська Рада депутатів трудящих.

Семирічну школу закінчило на 1963 рік 577 чоловік, середню 40 чоловік, середні спеціальні заклади 28 чоловік, інститути 18. В селі працювало 18 вчителів, 2 медпрацівники, 2 агрономи. Колгосп мав 17 тракторів, 9 комбайнів, 12 тракторних сівалок, 15 тракторних плугів, 14 тракторних культиваторів, 7 автомашин та 4 тракторних причепи.

Все трудове населення села очолювала партійна організація, яка в своїй діяльності опиралася на актив села, комсомольську організацію та агітаторів. Помічником партійної організації у вихованні був педколектив восьмирічної школи. В селі працювали добровільні товариства сприяння армії і флоту, фізкультурний колектив «колгоспник», «червоний хрест».

Головами колгоспу «Червона Зірка» були - Шабатура Ю., Боднар С., Панасюк І. Г., Чернявський О. М., Балахнін В., Чернявський І., Сущак Г. Н., Костик І. В., Джос М. Я. (1988-2003 рр.)

За головування Джоса Миколи Яковича в господарство мало 2540 га орної ріллі, 560 дійних корів, 300 нетелів, молодняка 1380 голів, свиней 900, овець 600, 1200 курей, 72 коней та 128 вуликів. Керівниками молочно–товарної ферми були Обштир П. П., Пливанюк Г. М., Брунько М., гол. Зоотехніком Андрійчук І. П., ветлікарями Єфремов А. С., Лука Н. Ф., свиноферми Зелинський В., Лебедько І., Балан О., Сауляк Г. К. Бригадири рільничих бригад Юрченко М. О., Лебедько І. П., Корнійчук Р. В., Балан М. А. Бригадири тракторної бригади Навроцький О. М., Стасів М. П. Гол. Інженер – Пустовіт М. В., Янковський С. О. Бригадир огородньої бригади Скомаровський М. Д., Кізян Т. Г.

Головами сільської ради були Войтов О., Храмцов І., Чернявський О. М., Чернявський І., Юрченко В. П., Боднар В. Ф., 1980-2002 – Яцишин М. М., 2002-2005 – Грузинська Г. Г., 2005-2008 – Яцишин М. М., 2008-2015 – Гаврищук Т. О.

Директорами школи – Гринюк Д. В., Мількевич В. Г., Яковишин О. М., 1979-2000 – Грузинська Г. Г., 2000-2014 – Обштир С. Ю., 2014-2015 – Андрійчук Л. В.

В 1993 році колгосп «Червона Зірка» при зміні форми власності замінили на КСП (колективне сільськогосподарське підприємство). В 1995 році згідно закону України розпочато розпаювання майна та земель.

В 1997 році було створено СТОВ «Зірка» Директором обрано Слободянюка Михайла Івановича. В 2004 році СТОВ ліквідовано та створено ПП (приватне підприємство) «Тропівське» - директор Слободянюк М. І. В 2006 році створено ФГ «Надія хлібороба» (Бегдей К. А.), ФГ «Лан-Тропове» (Балан М. А.). З 2007 року частину земель орендує СТОВ «Нарком-Агро», а з 2013 іншу частину земель орендують СТОВ «Кряж» та ТОВ «Рубін».

Література:

Труды Подольского епархиального историко статистического комитета / под. ред. Н. И. Яворовского, Е. И. Сецинского. – Каменец Подольск: Тип. Под. губ. правл., 1901. – Вып. IX. – ХХ, 1064, 170 с

Географія[ред. | ред. код]

Село знаходиться в 30 кілометрах від міста Могилів-Подільського та в 18-ти на схід від залізничної станції Вендичани. На півночі межує з с. Конадківці, північному сході з с. Лозова Шаргородського району, на сході із с. Біляни, на півдні з с. Сліди, на південному заході з с. Сугаки, на заході з с. Плоске, всі Могилів-Подільського району. Отже Тропове це самий віддалений куточок Могилів-Подільського району куди веде лиш одна забутована дорога. Інші дороги ґрунтові і після дощів розкисають та стають непроїзними. Селом протікає річка Тропова, ліва притока Дерли.

На околицях села знаходиться зоологічна пам'ятка природи місцевого значення Озеро

Персоналії[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]