Юринець Володимир Олександрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Юринець Володимир
Народився 28 березня 1890(1890-03-28)
Олесько нині Буського району Львівської області
Помер розстріляний 04.10.1937
Громадянство
(підданство)
Flag of Russia.svg Російська імперія
Національність українець
Діяльність філософ
Alma mater Віденський університет, Інститут червоної професури
Сфера інтересів філософія
Заклад Московський державний університет імені Ломоносова
Вчене звання професор
Науковий ступінь доктор філософії
Член НАН України

Володи́мир Юрине́ць (28 вересня 1891, м. Олесько нині Буського району Львівської області — 4 жовтня 1937) — український філософ, доктор філософії, публіцист, поет, літературний і мистецький критик, дійсний член ВУАН (від 1929).

Біографія[ред. | ред. код]

Навчався у Львівській академічній гімназії, після закінчення якої 1908 року вступив до Львівського королівського університету ім. Франца І на природничо-математичне відділення філософського факультету. Навчаючись в університеті, брав участь у роботі найбільш впливової на той час студентської організації — «Академічної громади».

Після масових сутичок львівських студентів з владою і польськими студентами 1910 року був змушений покинути Львівський університет і переїхати до Відня. Тут навчався майже два з половиною роки на фізико-математичному відділенні філософського факультету Віденського університету, пізніше продовжив навчання в університетах Берліна і Парижа. У Віденському університеті захистив докторську дисертацію на тему: «Grundbegrif fe von Hegels „Wissenschaft der Logik“» (Основні поняття «Науки логіки» Геґеля), здобувши ступінь доктора філософії.

Мав хист до поезії. Наприкінці 1914 р. у Львові видано збірку його філософських поезій «Етапи». 

Під час Першої світової війни був мобілізований до австрійської армії. Потрапив до російського полону, деякий час перебував у м. Астрахані. Під впливом більшовицької агітації 1920 року Володимир Юринець вступив до Червоної Армії, де працював політпрацівником, редагував армійські газети. У тому ж році вступив до КП(б)У, працював у Галицькому освітньому комітеті. У 1921 р. переїхав до Москви, де закінчив 1924 року Московський інститут червоної професури. Працював професором філософії Московського Університету й Інституту Народного Господарства. На тлі «червоної професури» вирізнявся високим рівнем освіченості та наукової ерудованості: математик, поет, філософ, літературознавець, європейськи освічена людина (знав десять іноземних мов).

З 1925 року — завідувач кафедри соціології Українського Інституту Марксизму-Ленінізму (від 1931 р. — Інституту філософії та природознавства) в Харкові, керував філософсько-соціологічними дослідженнями; співредактор журналу «Більшовик України» (1926 —  34) і «Прапор марксизму» (1927 — 33); член літературної організації «Західна Україна».

У 1928 р. виступав з доповідями у Пруській АН (Берлін) і на міжнародному конгресі в м. Осло.

1929 року був обраний академіком Всеукраїнської академії наук (ВУАН). Цікаво, що його було обрано одночасно з колишнім професором Львівського університету Степаном Рудницьким, видатним українським географом і картографом, у якого свого часу Володимир слухав курс загальної географії.

Однак незабаром Володимир Юринець переконався у помилковості свого вибору на користь радянської влади. У дискусії про поворот на філософському фронті України (січень 1931 р.) академіка звинуватили в «меншовикуючому» і «буржуазному» ідеалізмі, гегельянстві та ін. Секретаріат ЦК КП(б)У під керівництвом П. Постишева 1933 року прийняв постанову, в якій Володимира Юринця кваліфіковано як «прихильника буржуазно-ідеалістичної філософії», «лже-вченого» і «плагіатора», далі його виключили з партії та зі складу академіків ВУАН. Це стало важким ударом для вченого — він покидає Харків і 1935 року переїжджає до Києва. 

22 липня 1937 р. Володимира Юринця заарештовують, а вже 1 жовтня 1937 р. його визнають «націоналістом» і «німецьким шпигуном».

Був розстріляний 4 жовтня 1937 р.

Досі не реабілітований.[1]

Наукова діяльність[ред. | ред. код]

До 1914 друкувався в львівській «Неділі» (1911 — 12), польському журналі «Widnokrąg» і видав збірку філософської поезій «Етапи»; в 1920 — 30-их pоках виступав у газетах і журналах «Под знаменем марксизма», «Більшовик України», «Під прапором марксизму», «Червоний шлях», «Критика», «Літературний ярмарок», «Гарт», «Молодняк» тощо.

Праці з діалектичного та історичного матеріалізму, історії філософії, соціології, естетики, критики західної філософії й українського націоналізму з марксистських позицій. Коментував Демокрита, критикував концепцію неогеґельянства та фройдизму, зокрема методологію останнього, цікавився феноменологічною школою Е. Гуссерля.

Був яскравим представником «войовничого матеріалізму» у марксистсько-ленінській філософії. Різко критично оцінював учення Е. Гуссерля — «Едмунд Гуссерль» (1922), З. Фрейда — «Фрейдизм і марксизм» (1924) та інших представників новітньої європейської філософської думки — «Із сучасної буржуазної соціології» (1928); «Фальшування діалектики в сучасній філософській буржуазній літературі» (1929). Водночас глибоко проаналізував окремі праці марксистської філософії — «Німецька ідеологія» Маркса і Енгельса в зв'язку з деякими питаннями діалектичного та історичного матеріалізму" (1927), дав розгорнуті нариси історії філософії (зокрема новітньої) в Україні — «Український філософський фронт» (1923); «Філософський фронт на Україні» (1925). Активно звертався до питань і проблем соціальної філософії — «Філософсько-соціологічні нариси» (1930).

Найяскравіше Юринець виявився в працях з питань естетики та філософії культури: в дослідженнях естетики Е. Канта, Г.-В. Лессінґа, Г. Плеханова і гол. в критичних розвідках про М. Яцкова, Г. Сковороду, Лесю Українку, В. Сосюру, М. Хвильового, М. Бажана, Павла Тичину; брав активну участь у літературній дискусії 1925—1928 pp.

Виступав також як літературознавець — «М. Хвильовий як прозаїк» (1927), «Павло Тичина» (1928) та ін. У літературознавчій монографії «Павло Тичина. Спроба критичної аналізи» дав філософічну інтерпретацію естетики і світогляду тодішнього Тичини та порушив ряд культурних і історіософічних проблем. Книга була засуджена партійною критикою й вилучена з обігу.

Подібна доля спіткала його «Філософсько-соціологічні нариси» (1930), підручник для вищих шкіл — «Діалектичний матеріалізм» (1932) й інші.

Вибрані праці[ред. | ред. код]

  • Эдмунд Гуссерль // ПЗМ. — 1922. — № 11 — 12, 1923. — № 4.
  • Демокрит в свете новейших научных исследований // ПЗМ. — 1922. — № 9 — 10.
  • Учение Ляметри о материи // Труды Ин-та красной профессуры. — Т. 1. — М., 1923.
  • Фрейдизм и марксизм // ПЗМ. — 1924. — № 8 — 9.
  • «Нім. ідеологія» Маркса та Енгельса у зв'язку з деякими питаннями діал. та іст. матеріалізму // Прапор марксизму. — 1927. — № 1.
  • Естетика Канта у марксівському освітленні // Гарт. — 1927. — № 2 — 3.
  • Хвильовий як прозаїк // Червоний шлях. — 1927. — № 1.
  • Наука в СРСР в перше десятиріччя Жовтня // Червоний шлях. — 1927. — № 11.
  • Г. Е. Лессінг // Критика. — 1929. — № 3.
  • Криза в сучасній буржуазній фізиці в освітленні ленінського етапу філософії марксизму // За марксо-ленінське природознавство. — 1932. — № 1, 2 — 3.
  • Матеріалістична діалектика як філос. наука. Діал. матеріалізм і фізика // Діал. матеріалізм для вишів і втишів. — Ч. 1. — Х., 1932.
  • Укр. філос. фронт (До 15-річчя Жовтня) // Прапор марксизму-ленінізму. — 1932. — № 5 — 6.

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]


  1. Юринець Володимир. Філософська думка в Україні. Біобібліографічний словник. litopys.org.ua. Процитовано 2017-02-08.