201-й батальйон шуцманшафту

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
201-й батальйон шуцманшафту
201 Batalion Schutzmannschaft
Roman Shukhevych - Bataillon 201 (1942).jpg
Українські керівники батальйону.
Роман Шухевич сидить другий зліва
На службі 21 жовтня 1941 — після 3 листопада 1942
Країна  Третій Рейх
Належність Німецька допоміжна поліція
Тип шуцманшафт
Чисельність 650 чоловік
Війни/битви Друга світова війна

Commons-logo.svg 201-й батальйон шуцманшафту у Вікісховищі

201-й батальйон шуцманшафту (нім. Schutzmannschaft Bataillon 201Schutzmannschaft Bataillon 201), «Український легіон» — підрозділ німецької допоміжної поліції, сформований із легіонерів спеціальних підрозділів «Нахтігаль» і «Роланд», створених абвером на початку 1941 року, основу яких складали переважно прихильники і члени ОУН(б). Батальйон з березня до грудня 1942 року діяв на території Білорусі, перебуваючи в підпорядкуванні обергруппенфюрера СС Еріха фон дем Баха, начальника поліції сектора «Центральна Росія». Перший із 7-ми «українських» батальйонів (201—208), сформованих на території генерал-губернаторства.[1]

Формування[ред. | ред. код]

Посвідчення бійця батальйону

Основою батальйону стали кадри сформованих на початку 1941 року абвером спеціальних формувань «Нахтігаль» і «Роланд», що складалися переважно із прихильників і членів ОУН(б).

У липні 1941 року, дізнавшись про арешти лідерів ОУН(б), український командир батальйону «Нахтігаль» Роман Шухевич надіслав на адресу верховного командування вермахту лист, у якому вказав, що «внаслідок арешту нашого уряду і лідера легіон не може більше перебувати під командуванням німецької армії».[2]

13 серпня 1941 року «Нахтігаль» отримав наказ передислокуватися до Жмеринки, де на залізничному вокзалі солдатів роззброїли (зброю повернули в кінці вересня), залишивши при цьому особисту зброю офіцерів. Після чого під охороною німецької жандармерії їх перевезли до Кракова, а потім у Нойхаммер (сучасний Сьвентошув у Польщі), куди батальйон прибув 27 серпня.[3]

Наприкінці серпня 1941 року батальйон «Роланд» отримав наказ передислокуватися у Фокшани, де аналогічно «Нахтігалю», солдатів роззброїли на залізничному вокзалі, залишивши особисту зброю офіцерів[4][5]. На початку вересня 1941 року особовий склад «Роланда» був переведений в Зітцендорф-ан-дер-Шмід, після чого зброю їм повернули. Одна рота продовжувала навчання в Зайберсдорфі.[6]

16 вересня 1941 року рейсхфюрер СС Гіммлер віддав розпорядження сформувати з особового складу батальйонів «Роланд» і «Нахтігаль» охоронний батальйон «Роланд Нахтігаль»[7]. 15 жовтня 1941 року начальник поліції порядку на виконання наказу видав відповідне розпорядження.

18 жовтня особовий склад батальйону «Роланд» передав німецькому командуванню меморандум з наступними вимогами:

  1. Привернути проголошення самостійности України.
  2. Негайно звільнити всіх арештованих провідників ОУН і Степана Бандеру.
  3. Негайно звільнити з ув'язнення членів Тимчасового Державного Правління з Ярославом Стецьком на чолі.
  4. Забезпечити негайно членів найближчої родини членів Леґіону і звільнити з ув'язнення їхніх найближчих.
  5. Реорганізований Леґіон може бути вжитий до дальших воєнних дій тільки на українських теренах.
  6. Команда Леґіону і вишкільної кадри має бути українська.
  7. Обов'язки і права командного складу такі, як і в німецькій армії.
  8. Члени Леґіону зложили вже присягу на вірність Україні, а тому не можуть вже присягати на вірність іншій державі.
  9. Реорганізований Леґіон може підписати умову однорічної контрактової служби (до кінця 1942 року).
  10. Контракт підписує кожний член індивідуально і кожний одержує копію тієї двосторонньої умови.[8]

21 жовтня 1941 року український особовий склад «Нахтігалю» було об'єднано з особовим складом батальйону «Роланд» у Франкфурті-на-Одері з метою перенавчання для використання в якості частини охоронної поліції.

1 листопада 1941 року представник німецького командування передав відповідь на меморандум. У всіх вимогах було відмовлено, крім чотирьох останніх. Проте викладені в них умови укладення з особовим складом індивідуальних річних контрактів без принесення присяги Німеччини, і так на той час були стандартними для всіх службовців охоронної поліції.

Починаючи з 25 листопада, незважаючи на відмову німецького командування в задоволенні більшості вимог легіонерів, переважна більшість особового складу уклала індивідуальні річні контракти на службу до охоронної поліції (з 1 грудня 1941 р. по 1 грудня 1942 року). Відмовилися лише 15 осіб. (у тому числі начальник медслужби «Нахтігалю» Юрій Лопатинський[9] і командир одного з взводів «Нахтігалю» Микола Ковальчук) Ніяких репресій проти них з боку німців не було.

Особи, що підписали контракт склали 201-й батальйон охоронної поліції (шуцманшафту).

Батальйон формально очолив батальйонсфюрер (нім. Batallionsführer) [[ Побігущий-Рен Євген Павлович|Євген Побігущий]], хоча фактичне керівництво здійснював німець — компаніфюрер (нім. Kompanieführer) Вільгельм Моха (нім. Wilhelm Mocha)[10].

Чисельність батальйону — 650 чоловік. Батальйон складався з чотирьох рот. Обмундирування — стандартна німецька поліцейська форма. Кокарда — «поліцейський орел». Шеврон — зелений «поліцейський орел» на сірому тлі. Якоїсь загальної символіки (у тому числі національної), що відрізняла б службовців 201-го батальйону від інших службовців поліцейських формувань, не було. Деякі шуцмани, що служили раніше в батальйоні «Нахтігаль», носили на лівій кишені кітеля номерний латунний значок ДУН — тризуб у вінку, під тризубом напис «ОУН — ДУН 1941». (особовий склад батальйону «Роланду» такі значки отримати не встиг, хоча вони були виготовлені і для них)

Німецький командний склад[ред. | ред. код]

Батальйонний офіцер нагляду (нім. Aufsichts-offiziere) — компаніфюрер Вільгельм Моха, його заступник — Гоппе[11], і чотири німці — ротні офіцери нагляду.

Український командний склад[ред. | ред. код]

  • командир батальйону — Євген Побігущий
  • ад'ютант — Омелян Герман-Орлик
  • начальник канцелярії — Володимир Лунь
  • заступник командира батальйону/командир першої роти — Роман Шухевич
  • командир другої роти — Михайло Бригидер
  • командир третьої роти — Василь Сидор
  • командир четвертої роти — Володимир Павлик
  • начальник медслужби — Василь Головацький
  • капелан — Іван-Всеволод Дурбак
  • Командири взводів: Роман Кашубинський (1-й взвод 1-ї роти), Остап Лінда (2-й взвод 1-ї роти)[12], Олександр Луцький (3-й взвод 1-ї роти), Роман Бойцун, Любомир Ортинський, Михайло Хом'як (взвод 2-ї роти), Микола Левицький (взвод 2-ї роти), Юліан Ковальський (1-й взвод 3-ї роти), Зорян Калиняк (2-й взвод 3-ї роти), Теодор Крочак, Карл Малий, Семен Лаврушка, Святослав Левицький (взвод 4-ї роти), Василь Брилевський (взвод 4-ї роти) .
  • віцефельдфебель Микола Вишитацький, віцефельдфебель Гартій, віцефельдфебель Свобода.[13][14][15]

Озброєння[ред. | ред. код]

При формуванні батальйону особовий склад був озброєний карабінами Маузер 98. Командири, починаючи від командирів рот і вище — пістолетами. Однак у спогадах про службу в Білорусі згадується застосування автоматів, кулеметів, мінометів і артилерійського знаряддя.

Служба[ред. | ред. код]

Про цей період історії батальйону відомо в основному за спогадами його колишніх службовців.

У березні 1942 року батальйон був перекинутий з Німеччини в Білорусь [16]. Там він отримав поповнення — 60 чоловік із військовополонених, бійців Червоної армії, переважно вихідців із Полтавської та Дніпропетровської областей.

22 березня 1942 року батальйон прибув в селище Боровки недалеко від Лепеля, де змінив перекинутий звідти на Україну 17-й латиський батальйон шуцманшафту.[17]

201-й шуцманшафт-батальйон був прикріплений до 62-го охоронного полку 201-ї охоронної дивізії тилового району групи армій «Центр». При цьому підрозділ не діяв як єдине ціле. Перша, третя і четверта роти забезпечували охорону 12 опорних пунктів (нім. Stürzpunkt) у трикутнику Могильов-Вітебськ-Лепель. Друга рота здійснювала охорону штабу дивізії. Відомі шуцпункти: Бешенковичі, Борівка, Бойчеково, Борисов, Велевщина, Вороніж, Спеки, Камінь, Лепель.[18]

Навесні-восени 1942 року батальйон брав участь в антипартизанських дій на території Білорусії. Перша втрата особового складу сталася 1 травня 1942 року. Унтеркорпорал першого взводу першої роти Віюк підірвався на міні, намагаючись зняти червоний прапор, вивішений радянськими партизанами недалеко від штабу батальйону.[19] Найбільші сутички з партизанами відбулися 16 червня (втрати склали дві особи) та 20 червня, 25 липня (втрати — 3 особи) і 19 серпня. 29 вересня на дорозі Лепель-Ушачі північніше села Спеки 1-а рота спільно з німецьким підрозділом з засідки знищила колону радянських партизанів, втративши при цьому двох осіб. Після бою Моха наказав відвезти поранених у Лепель. Для супроводу був виділений взвод Кашубинського. Південніше Жар колона потрапила в засідку, організовану з партизанами зведеного загону бригад Ф. Ф. Дубровського та Н. М. Нікітіна і була повністю знищена[20]. Втрати склали 22 особи українського особового складу, і 7 — німецького.

Одним з останніх повідомлень про дії батальйону в Білорусії є звіт про бій 3 листопада 1942 в 20 км від Лепеля[21].

За успіхи в боротьбі з партизанами Білорусії, оберцугфюрер Брилевський, компанієфельдфебелі Малий і Герцик, а також корпорал Антон Фединишин були відзначені німецькими нагородами (останній — залізним хрестом другого класу)[22][23]

Тим не менше, до кінця 1942 року значна частина службовців батальйону фактично вийшла з підпорядкування німецьких офіцерів і самовільно передислокувалася в основний пункт дислокації — Боровки. Наприкінці листопада 1942 року вищий фюрер СС і поліції Сходу Фрідріх-Вільгельм Крюгер вирішив повернути батальйон у своє розпорядження. Однак 1 грудня 1942 року особовий склад батальйону відмовився продовжувати контракт. Батальйон був переведений в Могильов і розформовано. Протягом місяця (з 5 грудня 1942 до 14 січня 1943) частинами перекидався у Львів[24].

У грудні 1942 р. керівник ОУН(б) в Україні Микола Лебідь послав Побігущому й Шухевичу лист із наказом про негайний перехід «Українського легіону» на нелегальне становище і перехід на Україну.

В листі вказувалося, що легіон повинен покласти початок створення збройних сил ОУН, які повинні боротися в тому числі і проти німців. Лист Шухевич отримав, проте до особового складу батальйону не довів. Згодом він виправдовувався тим, що лист нібито отримав вже в поїзді по дорозі до Львова.[25]

Позаслужбова діяльність[ред. | ред. код]

Службовці батальйону виконували поставлені їм керівництвом ОУН(б) завдання, не пов'язані з проходженням служби.

Так, під час перебування батальйону в Нойхаммері, його службовець Віктор Харків за дорученням Шухевича перевозив із Кракова до Німеччини фальшиві окупаційні злоті, де вони потім обмінювалися на справжні й використовувалися для фінансування ОУН(б).[26]

Також у листопаді 1942 року командир роти Сидір і командир взводу Ковальський, взявши короткострокові відпустки, їздили в Київ, де вбили двох оунівців — братів Скузь, звинувачених СБ ОУН в роботі на німецькі спецслужби.

Після розформування[ред. | ред. код]

Після прибуття у Львів частина офіцерів була затримана і містилася в тюрмі на Лонцького, причому затриманим дозволялося виходити в місто по дві людини на дві години. Інша частина, серед яких був і Шухевич, перейшла на нелегальне становище і взяла участь у формуванні УПА.[27]

Незабаром всі затримані офіцери батальйону були звільнені і приєдналися до УПА, або до дивізії Галичина (Євген Побігущий, Герман Омелян, Роман Бойцун, Михайло Бригідер, Карло Малий, Любомир Ортинський, Михайло Хом'як, Святослав Левицький)[28]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Neufeldt, Hans-Joachim, Jürgen Huck and Georg Tessin. Zur Geschichte der Ordnungspolizei 1939−1945. — Schriften des Bundesarchivs Nr. 3, 1957. (нім.)
  2. ОУН i УПА, 2005, С. 60.
  3. ОУН i УПА, 2005, С. 61.
  4. В. Косик. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. — Париж — Нью-Йорк — Львів, 1993. — С. 151.
  5. Д-р Л. О. Ортинський. Група Південь т. зв. «Ролянд». (З доповіді на Конференції Ген. Секретаріяту УГВР і «Прологу», присвяченій історії української зовнішньої політики, 5-го травня 1960 року в Ню-Йорку). // Свобода. — 1960. — 26 червня. — Ч. 121 — С. 2.
  6. С. Музичук, І. Марчук. Батальйон «Roland» // Однострій. Військово-історичний журнал. — 2002. — № 7. — С. 40.
  7. Российский государственный военный архив (РГВА). — Ф. 720к. — Оп. 2. — Спр. 52. — Арк. 159.
  8. Євген Побігущий. Мозаяка моїх споминів
  9. ЮРІЙ ЛОПАТИНСЬКИЙ: ГОТУВАВ ПАРАШУТИСТІВ УПА ТА МИРИВСЯ З ПОЛЯКАМИ - ЄВРОПЕЙСЬКА УКРАЇНА - Портал чесних новини-Єдина Країна - | Українські новини | 14-Квіт-2017. eukraina.com. Процитовано 2018-09-03. 
  10. ОУН i УПА, 2005, С. 72
  11. Diasporiana Електронна бібліотека | Дружини Українських Націоналістів (ДУН) у 1941—1942 рр. (uk). diasporiana.org.ua. Процитовано 2018-08-25. 
  12. Мороз, Володимир. Майор УПА Остап Линда-“Ярема” (uk-ua). Процитовано 2018-08-23. 
  13. Євген Побігущий: МОЗАЇКА МОЇХ СПОМИНІВ. dontsov-nic.com.ua. Процитовано 2018-08-17. 
  14. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945) - Андрій Боляновський - Тека авторів - Чтиво. Чтиво. Процитовано 2018-08-17. 
  15. Выписка из протокола допроса руководителя УПА—Запад А.А. Луцкого о сотрудничестве ОУН с немецкими разведывательными органами в довоенный период, о II конгрессе ОУН, создании «Украинского легиона» и участии его в карательных экспедициях против партизан. | Документы XX века. www.doc20vek.ru. Процитовано 2018-09-09. 
  16. ОУН i УПА, 2005, С.73−74
  17. Как в Лепеле чуть не взошла «Венера». lesgazeta.by. Процитовано 2018-08-28. 
  18. НАХТІГАЛЬ. resource.history.org.ua. Процитовано 2018-09-05. 
  19. Дружини українських націоналістів в 1941-42 роках - Євген Побігущий - Тека авторів - Чтиво. Чтиво. Процитовано 2018-08-17. 
  20. ОУН i УПА, 2005, С. 74
  21. «Nr. 36, Ergebnisse im Gebiet Russland Mitte, Gefecht des Schutzmannschafts-Bataillons 201, 20km. nördlich Lepel», Nov. 3, 1942. (нім.) — див. Reichsftthrer SS u. Chef EAP l6l-b-12/250 der Deutschen Polizei, Feld-Kommando stelle 1st frame 2598g495 // Guides to German records microfilmed at Alexandria, VA. No. 33. Records of the Reich Leader of the SS and Chief of the German Police (Reichsfitthrer SS und Chef der Deutschen Polizei) (Part II)(англ.) — Washington: The National Archives / National Archives and Records Service / General Services Administration, 1961. — Library of Congress Catalog Card No. 58-9982 — p. 5.
  22. Jemeljanenko Igor. Schutzmannschaft Bataillon 201. // Сайт «Ostbataillon» (ostbataillon.fromru.com). Архів оригіналу за 2003-09-03. 
  23. Мирослав Кальба (1992). Дружини Українських націоналістів. 
  24. ОУН i УПА, 2005, С. 74−75
  25. Выписка из протокола допроса члена центрального провода ОУН М. Степаняка от 30 августа 1944 г. о взаимоотношениях ОУН—Бандеры с организациями гитлеровской Германии и изменении пронемецкой политики ОУН | Проект «Исторические Материалы». istmat.info. Процитовано 2018-08-26. 
  26. Іван Патриляк (2007). ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМ. І. КРИП’ЯКЕВИЧА НАН УКРАЇНИ. ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ. Діяльність Романа Шухевича в Українському Легіоні (1941—1943). 
  27. У ЛАВАХ ДРУЖИННИКІВ : спогади учасників (1982). resource.history.org.ua. Процитовано 2018-09-05. 
  28. Дивізія «Галичина». Історія - Андрій Боляновський - Тека авторів - Чтиво. Чтиво. Процитовано 2018-08-23.