Організація українських націоналістів революційна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Організація українських націоналістів революційна
Organization of Ukrainian Nationalists (B).gif
OUN-B-01.svg
Абревіатура ОУНР, ОУН(б), ОУНСД
Засновано 1940
Штаб-квартира Краків (тимчасово)
Засновник Степан Бандера
Ключові особи Ярослав Стецько
Микола Лебідь
Роман Шухевич
Дмитро Клячківський

CMNS: Організація українських націоналістів революційна на Вікісховищі

Організа́ція украї́нських націоналі́стів революці́йна (ОУНР, ОУН(р)); також — ОУН(б) («ОУН банде́рівська»), ОУНСД («ОУН самості́йників-держа́вників») — український політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української Соборної Самостійної Держави, збереження та розвиток її та Української Нації. ОУНР утворилася в лютому 1940 внаслідок відходу від ОУН середовища Степана Бандери.

Історія[ред. | ред. код]

Передісторія[ред. | ред. код]

Більшість українських дослідників вважає, що приводом для майбутнього розколу ОУН на бандерівців і мельниківців стало невдоволення «крайовиків» емігрантським керівництвом ОУН. Тертя між еміграцією і Краєм виникали і раніше, проте тоді авторитет глави ОУН Євгена Коновальця перешкоджав розколу, а Андрія Мельника який змінив Коновальця на посаді глави ПУН, такого авторитету в очах галичан не було. Ще з 1930-х років, з часів саботажної акції, Крайовий провід був налаштований трохи більш радикально щодо терористичної діяльності по відношенню до Польщі. Саме така позиція радикальних «крайовиків» поставила ОУН на шлях терору. Відомо, що Коновалець виступав проти індивідуального терору як методу політичної боротьби на західноукраїнських землях, проте він не перешкоджав діяльності терористів і захищав їхню позицію перед менш радикальними членами Проводу[1].

Вбивство Євгена Коновальця і ​​вступ на посаду глави ОУН Мельника, який протягом 1930-х років не приймав активної участі в діяльності організації, загострили наявні тертя. Ситуація, що склалася навколо Карпатської України в 1938—1939 роках, і позиція ПУН щодо політики українських націоналістів і їх участі в житті Карпатської України поглибили накопичені протиріччя. Ще до юридичного оформлення автономії Підкарпатської Русі в жовтні 1938 року численні оунівські добровольці зі Східної Галичини і Волині, всупереч вказівкам Мельника, нелегально перейшли польсько-чехословацький кордон і брали участь у створенні місцевого збройного ополчення — організації «Карпатська Січ», серед них був, зокрема, майбутній головнокомандувач УПА Роман Шухевич, проте незабаром ПУН заборонив своїм членам переходити польсько-чехословацький кордон без дозволу Проводу, а представник ПУН в Закарпатті Ярослав Барановський вимагав виїзду українських націоналістів із Закарпаття[2].

У березні 1939 року, як тільки нацистські війська вступили на територію Чехословаччини, сейм Карпатської України проголосив незалежність. 14 березня Угорщина, підтримувана Польщею і Третім Рейхом почала військову інтервенцію в Закарпаття. «Карпатська Січ» кілька днів чинила опір окупантам. 18 березня вся територія Закарпаття виявилася захоплена угорцями. У ситуації з Карпатською Україною намітилися межі майбутнього розколу між мельниківцями, представленими в основному емігрантами, і бандерівцями-крайовиків з питань зовнішньополітичної тактики. Хоча і бандерівці, і мельниківці однаково орієнтувалися на гітлерівську Німеччину і тісно з нею співпрацювали, але бандерівці були менш послідовно налаштовані на співпрацю з Німеччиною, розглядаючи взаємодію з нею скоріше як тимчасове явище (це зумовило те, що ОУН-Б під час Другої світової війни в кінці кінців перейшла в опозицію Німеччини, в той час як мельниківці до останнього сподівалися на здобуття Україною незалежності практично виключно на Німеччину). Основним приводом для майбутнього розколу стало небажання Мельника виключити на вимогу Бандери і його прихильників з ОУН Ярослава Барановського та Омеляна Сеника, яких прихильники Бандери підозрювали в зраді на користь Польщі[3].

26 — 27 серпня 1939 року Андрій Мельник був офіційно затверджений на посаді лідера ОУН Другим Великим Збором Українських Націоналістів в Римі. Так званому «Вузькому керівництво» або «тріумвірату», який забезпечував тимчасове виконання керівних обов'язків, з великими труднощами вдається домогтися згоди на те, щоб згідно із заповітом Коновальця призначити Мельника його наступником. Ймовірно, це вдалося лише тому, що був відсутній суперник Мельника Степан Бандера, що знаходився в польській тюрмі.

Друга світова війна[ред. | ред. код]

У момент початку німецького вторгнення в Польщу, Бандера утримувався в одиночній камері Брестської в'язниці. 13 вересня тюремна охорона розбіглася, і Бандера втік з в'язниці. Він пішки дійшов до Львова, який вже зайняла Радянська армія. У Львові він конспіративно пробув близько двох тижнів. Ознайомившись зі що складається обстановкою, Бандера вважав за необхідне перебудувати всю роботу ОУН і направити її проти нового головного ворога - СРСР. Багато членів ОУН, підтримали плани Бандери, що стосуються подальшої діяльності організації та передбачають розширення мережі ОУН на всю територію УРСР і початок боротьби проти радянської влади на Україні. У жовтні 1939 року Бандера нелегально переходить німецько-радянську демаркаційну лінію і перебирається до Кракова на територію Генерал-губернаторства, де активно включився в діяльність ОУН, відстоюючи ідею її реорганізації. Бандера зміг заручитися підтримкою серед активістів-підпільників Західної України та Закарпаття, а також деяких представників керівництва ОУН, що проживали в еміграції в країнах Європи і зберігали безпосередній зв'язок з підпіллям[4]. ОУН під проводом Бандери почало готувати збройне повстання в Галичині та Волині.

У перших числах грудня 1939 краківське відділення ОУН, очолюване Бандерою, не погодивши своїх дій з Центральним Проводом ОУН (ПУН) під керівництвом Мельника, направляє до Львова кур'єра з вказівками провести мобілізацію членів ОУН, озброїться, бути в бойовій готовності, повністю перебудувати організаційну структуру і призначити низових керівників. Кур'єр був перехоплений НКВС на кордоні і під час допиту розкрив плани націоналістичного підпілля. Це призвело до ряду арештів серед керівників ОУН на Західній Україні, а також до засилання радянської агентури в краківський центр ОУН. Десяткам низових керівників ОУН, ховаючись від арештів, довелося бігти в Генерал-губернаторство[5].

У зв'язку зі значними втратами в підпільній мережі ОУН віддає на початку січня 1940 наказ про утримання від активних дій і переході в глибоке підпілля, чекаючи війни між Німеччиною і СРСР. Але Бандера бажає далі готувати повстання на Радянській Україні, постачати повстанців кадрами, планами, інструкціями, картами, посібниками. А за межами Радянської України готувати військові загони і проходити загальну військову підготовку. Мельник же хотів виступати не самостійно, а з Третім рейхом.

Мельник і Бандера не домовилися. Формальним приводом для створення Революційного проводу ОУН стало «незадовільне керівництво і відмова від націоналістичних методів роботи». Претензії були оформлені у вигляді «Акту від 10 лютого 1940 року»[6].

10 березня 1940 ОУНР планувало завершити підготовку до повстання на території західних областей Української РСР до середині травня 1940 до 20 березня на територію УРСР була перекинута частина керівних кадрів ОУН-Б, проте радянські органи держбезпеки здійснили масові арешти підозрюваних в причетності до підпілля. Найбільш серйозні удари були нанесені в кінці березня - початку квітня по підпіллю Львова, Тернопільській, Рівненської та Волинської областей. Серед 658 затриманих оунівців виявилося шість членів Крайової Екзекутиви, члени обласних і районних проводів, керівник Львівського міського проводу. Одинадцять заарештованих керівників ОУН (б) постали 29 жовтня 1940 року перед відкритим судом у Львові. Десятьох з них засудили до смертної кари. Вирок було виконано 20 лютого 1941 року. У зв'язку зі зривом початкових планів повстання було перенесено на вересень-жовтень 1940 року.

На території Генерал-губернаторства в таборах абверу почалося активне навчання членів ОУНР військовому і диверсійному справі. Серед екзаменаторів були Роман Шухевич і Ярослав Стецько. Для найбільш перспективних діяли штабні та спеціальні курси в Кракові. Проводилися тактичні навчання з бойовими стрільбами. На території УРСР члени ОУНР збирали інформацію про розташування військових частин і складів РСЧА, а також докладну інформацію про комскладу РККА. Інформація, отримана в серпні 1940 НКВС від перехопленого зв'язкового ОУНР з Кракова знову зірвала заплановане повстання[7]. ОУНР довелося відкликати розкритих резидентів на територію Генерал-губернаторства. Сталося 86 бойових зіткнень між оунівцями і радянськими прикордонними військами при спробах переходу великих збройних груп ОУНР на німецьку і угорську території.

15-19 січня 1941 року у Львові відбувся «Процес п'ятдесяти дев'яти». Велика частина обвинувачених було засуджено до вищої міри покарання. Але деяким все ж вдалося врятуватися. Серед них був майбутній організатор і перший голова УПА Дмитро Клячківський. Йому смертний вирок був замінений 10 роками ув'язнення. З початком німецько-радянської війни війни йому вдалося втекти з в'язниці[8].

За згодою німецького режиму ОУНР у лютому сформувала батальйони «Нахтігаль» і «Роланд», які повинні були скласти ядро майбутньої української армії.

Після нападу 22 червня 1941 Німеччина на СРСР, слідом за фронтом, що швидко рухався на схід, були відправлені, сформовані ОУНР так звані «похідні групи», маршрут просування яких був заздалегідь узгоджений з абвером. Ці групи захоплювали населені пункти, залишені Червоною армією і формували в них українські органи місцевого самоврядування. У населених пунктах, які перебували далі від лінії фронту, націоналісти поширювали листівки із закликами ухилятися від мобілізації і не допомагати Червоної Армії. Багато місцевих жителів, мобілізовані до Червоної армії, самі дезертирували і переходили до оунівців[9].

Вслід за німецьким вторгненням на територію СРСР, ОУНР — без попереднього погодження з німцями — проголосила 30 червня 1941 у Львові Акт відновлення Української Держави і сформувала Українське Державне Правління на чолі з Ярославом Стецьком[10].

ОУНР очікувала, що німці з цим змиряться. Спроба самочинного проголошення держави (на території — Львів, уже захопленій німецькими військами, в той же час як ОУН не змогла, чи не захотіла організувати масштабне повстання в тилу радянців на Західній Україні) викликала незадоволення Гітлера. Степан Бандера та багато його спільників були заарештовані та ув'язнені Гестапо. Після цього практично вся організація перейшла до методів підпільної боротьби і стала згодом організаційним кістяком Української Повстанської Армії, яка була створена і приступила до акції восени 1942.

Керівництво організацією здійснював Микола Лебедь, який у травні 1943 передав повноваження Роману Шухевичу (псевдо — «Чупринка») . Тоді ж було вирішено вести двофронтову (антинімецьку і антирадянську) боротьбу. Ця боротьба (т. зв. «повстанча» ОУН–УПА) на ЗУЗ тривала, фактично, до 1953 — організовано і до 1956 — неорганізовано, а формально до 1960 (див. «Відкритий лист… В. Кука», формально капітуляційний). Командира УПА Шухевича було вбито аж 5 березня 1950 під час спецоперації МВС СРСР (колишнього НКВС). Опісля проводом ОУН опікувався Василь Кук, але його 23 травня 1954 заарештували співробітники КДБ (було виділено із МВС СРСР).

Після Другої світової війни[ред. | ред. код]

Проте, ймовірно, ще перед своїм арештом В. Кук направив (1954) на Захід (до ОУН за кордоном) за своїм підписом як Головнокомандуючий УПА і Провідник ОУН в Україні послання від краю про те що з одного боку, «Бийлихо /Степан Бандера — С. П./ відійшов від постанов ІІІ. НВЗ ОУН, він ні формально, ні фактично не є провідником ОУН», і, водночас, з другого, що «Провід ОУН на Українських землях уповноважує Л. Ребета, З. Матлу та Бийлиха тимчасово перебрати керівництво ЗЧ ОУН …». Це послання сприяло розколу ОУН за кордоном на «демократичну опозицію» ОУН-двійкарів і «революціонерів, бандерівців» ЗЧ ОУН (опісля ОУНР).

Незалежно від автентичності (достовірності) згаданого «послання з Краю» (і від амбітності замішаних в розколі осіб) цей новий великий розкол ОУН за кордоном (на ЗЧ ОУН, ЗП УГВР і ОУНз («двійкарів»), на думку одного автора /С. В. Павчака/ зумовлений нерозумінням «опозиційним» членством організації (і суспільством, що вимагали демократизації, одного фундаментального положення, що т. зв. «провідницька система» («вождизм», нім. Fuehrer-prinzip), неминучий в умовах війни, перестає діяти в умовах «демократичного Заходу».

Це, одначе, зрозумів сам Провідник ЗЧ ОУН С. Бандера, формально зрікаючись свого поста за кордоном на початку 1950-тих рр, але ж не для всієї ОУН …. Не так було в Краю, на Західній Ураїні, де «провідницька система» (авторитарність ролі ОУН-УПА), як єдино оптимальна, мусила залишатись дієвою (і то без всякої «демократизації» в методах) аж до закінчення т. зв. «повстанчої боротби» (фактично в 1953/56рр., формально до 1960 р., коли розпочався новий етап боротьби- «мирний» (т. зв. дисидентський рух опору комуністичній системі). Загально ж уважається, що в сучасних умовах (надто після загибелі Вождя («Провідника») Степана Бандери 1959 р. і появи капітуляційного «Листа» Кука в 1960 р.) ОУН(р) продовжує вести боротьбу за УССД вже виключно мирними (демократичними) методами, не зовсім, одначе, відмовившись від деяких методів конспірації (оскільки і при парламентаризмі діяти доводиться супроти мафії).

Ставлення до національних меншин[ред. | ред. код]

Кандитат історичних наук Жанна Ковба пише, що 10 липня 1941 на нараді групи ОУН(б) обговорювалося питання ставлення до національних меншин. Левицький пропонував часткове знищення євреїв, та Степан Ленкавський наголосив про прийняття усіх методів, які призведуть до їх винищення[11]. Володимир В'ятрович зазначає[12], що авторка суперечить собі тим, що сама ж далi пише, що якоїсь чіткої позиції щодо євреїв Галичини ОУН не мала, i що „рядові оунівці рятували євреїв всупереч керівництву“[13].

Польський дослідник Олександр Корман наводить докази причетності ОУН(б) до винищення у Львові польських вчених, євреїв і комуністів[14]. У тому числі існують фотокопії листівок за авторством С. Бандери такого змісту: „Ляхів, жидів, комуністів знищуй без милосердя, не жалій ворогів української народної революції!“.[15]

На думку Володимира В'ятровича, всі історики та дослідники, що користуються книгами Поліщука чи Масловського, або публікаціями радянського періоду, відтворюють джерела, далекі від об'єктивного підходу, та зазначає, що рішення „Другого Великого Збору“ 1941 року та „Другої конференції ОУН“ чітко заборонили своїм членам брати участь в будь-яких антиєврейських акціях. Зокрема там зазначалося: „Жиди в СССР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режиму та авангардом московського імперіалізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів. Організація Українських Націоналістів поборює жидів як підпору московсько-большевицького режиму, освідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва — це головний ворог“[16].

У публіцистичних текстах та пропаганді ОУН 1930-х іноді використовувалися також термін „жидокомуна“ та його варіанти — „жидобольшевизм“, „московсько-жидівська комуна“, які пов'язані з головним ідеологічним ворогом українських націоналістів — комунізмом, мали зазвичай виключно негативну конотацію. У міжвоєнний період на теренах Західної України, що входили до Польщі, однак слово жид не мало жодного образливого чи негативного відтінку[12].

Символіка ОУН(б)[ред. | ред. код]

Емблема ОУН(б), запропонована 1941 р.
Емблема ОУН(б)
Прапор ОУН(б)
Червоно-чорний протестний прапор у ходi Євромайдану у Києві

Пiд час створення ОУН(б) встало питання про органiзацiйну символiку — емблему та прапор. Роберт Лiсовський, який 1932-го створив загальновiдомий символ тодi ще єдиної ОУН, цього разу запропонував нову емблему у виглядi кола, обведеного тонкою смугою; в коло було вписано рівносторонній трикутник, вершина якого звернена до низу; в трикутнику розташовано стилізований хрест, нижній промінь якого переходив в лезо меча; також в сегментах кола по кругу були розмiщенi літери О-У-Н; в центрі хреста — розмiщено так званий „державний тризуб“ Центральної Ради[17]. Вже влiтку 1941 в Краї був розповсюджений лист Революційного Проводу ОУН(б):

« Організаційним знаком є: Чорний рівнораменний трикутник підставкою вгору, на ньому червоний хрестомеч, на хрестомечі золотий Тризуб. Над підставкою буква «О», по лівій стороні знамени трикутника буква «У», по правій «Н» (разом ОУН). Трикутник вміщений на золотому полі[18]. »

1–3 квітня 1941 на ІІ Великому зборі (ВЗ) ОУН у Кракові, на який зiбралися прихильники Степана Бандери, були прийнятi так званi „Окремі постанови“, якi, мiж iншим, порушили питання про новий прапор, а також про вiдмiну практики подальшого використання старої емблеми Роберта Лiсовського, так званого „націоналістичного тризуба“. Було заявлено:

« Зовнішні форми, вживані в Організації, не були до цього часу узгіднені в однородний і зобов’язуючий спосіб. Вводиться в цьому напрямі деякі точніші устійнення й зміни відносно зовнішніх символів та організаційного привіту.
  1. Організацію обов’язує тільки загально-національний Тризуб Володимира Великого в формі введеній Центральною Радою. Касується звичай вживати Тризуба з мечем, як відзнаки Організації.
  2. ОУН уживає свойого окремого організаційного прапору чорної й червоної краски. Уклад і обов’язуючі пропорції будуть ухвалені окремою комісією»[17].
»

Хоча прапор було обговорено, нiякої ухвали Революційний Провід ОУН(б) не прийняв. Також, вже через пiвсторiччя, отримавши статус громадської органiзацiї для вiдновлення дiяльностi в Українi на початку 1990-х рокiв, ОУНР свої символи офiцiйно не зареєструвала. Щодо теперiшнiх суперечок навколо червоно-чорного прапору ОУН(б), порядок кольорів якого було досить швидко змінено з чорно-червоного на на червоно-чорний, визнавати чи не визнавати його офiцiйним символом ОУН(б), то Андрій Гречило, доктор історичних наук, голова Українського геральдичного товариства, провідний науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, зазначає:

« ОУН використовувала синій прапор з золотистим націоналістичним тризубом, де замість середнього зуба був поставлений меч, виконання відомого графіка Роберта Лісовського. У 1941 році, коли стався розкол ОУН, бандерівське крило, яке проводило збір у Кракові, серед різних постанов прийняло, що запроваджує інший організаційний прапор, він мав бути червоно-чорним, але було вирішено, що для цього має бути затверджена окрема постанова. Але, коли почалась війна, бандерівське крило попало у неласку до німців і легальної можливості використовувати цей прапор не було. Тобто, ця справа не була доведена до кінця... Частини ОУН, які перебували за межами України, використовували трикутний червоний прапорець з чорним хрестом.[19] »

Питання, чи використувувала Українська повстанська армія (УПА) червоно-чорний прапор, залишається дискусiйним[17][20]. З 1980-х рокiв, як пiдкреслює Гречило, в Українi «червоно-чорний прапор з двох смуг став символом протестної боротьби»[19]. В ходi Євромайдану у Києві червоно-чорнi прапори майорiли над головами учасникiв протесту.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. См. например: Кентiй А. В. Вказ. прац. С. 167—178.
  2. Пагiря О., Посiвнич М. Воєнно-полiтична дiяльнiсть ОУН у Закарпаттi. С. 64.
  3. Кентiй А. В. Вказ. прац. С. 168.
  4. МЕЧ І ТРИЗУБ. НОТАТКИ ДО ІСТОРІЇ СЛУЖБИ БЕЗПЕКИ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ
  5. Дзьобак В. В. та iн. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси / Національна академія наук України; Інститут історії України / Відп. ред. Кульчицький С. В.. — К.: Наукова думка, 2005. — 496 с. — ISBN 966-00-0440-0.
  6. Книш З., 1960, Текст акта − см. Разд. 3. Опозиція скидає маску..
  7. Федоровский, 2010, с. 49—50
  8. Комар Л. Процес 59-ти--Додаток 2.--Львів.1997.--С.89.
  9. Патриляк І. К. Антирадянське збройне повстання ОУН (жовтень 1939 — липень 1941 р.) // Розділ 1. Тактика і стратегія українських націоналістів на початковому етапі Другої світової війни. с. 15-52. В сб. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси / НАН України; Інститут історії України / С. В. Кульчицький (відп.ред.). — К.: Наук. думка, 2005. — 495 с. ISBN 966-00-0440-0
  10. Савчук С. В. Акт проголошення Української Держави. 30-го червня 1941 року // Новий літопис. Квартальник суспільного життя, науки й мистецтва. — Ч. 1. — 1961. — Жовтень — грудень.
  11. Жанна Ковба. Історик мусить аналізувати… / Людяність у безодні пекла: поведінка місцевого населення Східної Галичини в роки «остаточного розв'язання єврейського питання. — Київ: [б. в.], 2000. — 289 с.
  12. а б Вятрович В. В. Ставлення ОУН до євреїв. — Львів, 2006.
  13. Ковба Жанна. Людяність у безодні пекла… — Київ, 1998. — С. 108, 230.
  14. Korman, Aleksander. Z krwawych dni Lwowa 1941 roku: krwawy błękitno-żółty tydzień Ukraińskiej irredenty. — Londyn: Koło Lwowian, 1990.
  15. Віталій Масловський. З ким і прото кого воювали українські націоналісти в роки Другої світової війни. — М.: Славянский диалог, 1999. — 272 с.
  16. Постанови II Збору ОУН (Степана Бандери) / Відновлення Української держави в 1941 році. Нові документи і матеріали] / Київський національний університет імені Тараса Шевченка; Центр українознавства; Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. — Київ: Українська видавнича спілка, 2001.
  17. а б в Олександр Кучерук. Символіка Українських Націоналістів / Віртуальний музей української фалеристики.
  18. Відновлення Української держави в 1941 році. Нові документи і матеріали / Київський національний університет імені Тараса Шевченка; Центр українознавства; Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. — К.: Українська видавнича спілка, 2001. — С. 46. — ISBN 966-7060-43-8
  19. а б Галина Терещук. Червоно-чорний прапор не є прапором ОУН і УПА — геральдист // Радiо Свобода. — 2014. — 20 черв.
  20. Володимир Мороз.червоно-чорний – це наше знамено…» Яким був стяг УПА? // Iсторична правда. — 2013. — 18 жовтня

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Гай-Нижник П. Визначення із національно-державною символікою в ОУН(б) та установлення її організаційних емблеми, прапора та гасел / Павло Гай-Нижник // Треті Бандерівські читання. «Візія Української держави в ідеології українського націоналізму»: збірник матеріалів (3 лютого 2016 р., м. Київ). — Київ–Івано-Франківськ: Місто НВ, 2016. — С.183–199.
  • Гай-Нижник П. П. «Тільки вповні Суверенна Українська Держава може забезпечити українському народові свобідне життя» (яку державну модель прагла створити ОУН(б) у 1941—1943 рр.) / П. П. Гай-Нижник // Гілея. — 2015. — Вип.97 (№ 6).– C.61–71.
  • Гай-Нижник П. П. Відновлення Української Держави Актом 30 червня 1941 р. / Павло Гай-Нижник // Держава у теорії і практиці українського націоналізму. Матеріали VІ Всеукраїнської наукової конференції, Івано-Франківськ, 26–27 червня 2015 р. — Івано-Франківськ: Місто НВ, 2015. — С.52–67.
  • Гай-Нижник П. П. Українська Держава: історична доконаність і розвіяна паралельна дійсність (Акт 30 червня та революційне державотворення під проводом ОУН(р) у 1941—1942 рр. як вияв національного чину та символ суверенних прагнень українського народу) / Павло Гай-Нижник // Гілея. — 2015. — Вип.98 (№ 7). — С.49–65.
  • Гай-Нижник П. П. Організація та повноваження місцевих органів урядування відновленої Української держави після проголошення Акту 30 червня 1941 року / Павло Гай-Нижник // Гілея. — 2016. — Вип.112 (№ 9). — С.51–60.
  • Гай-Нижник П. П. Ставлення вищого керівництва німецького Райху до Акту проголошення відновлення Української Держави у 1941 р. й військово-політична тактика Проводу ОУН(р) у 1941—1943 рр. / Павло Гай-Нижник // Гілея. — 2016. — Вип.110 (№ 7). — С.71–81.
  • Гай-Нижник П. П. Від «націократії» до «нового ладу»: соціально-господарчий лад майбутньої Української Держави у політичній концепції ОУН(б) під час ІІ світової війни (1940—1945 рр.) // Cоціальна політика в теорії і практиці українського націоналізму: історія і сьогодення. Матеріали VІІ Всеукраїнської наукової конференції, Івано-Франківськ, 12–13 травня 2017 р. — Івано-Франківськ: Місто НВ, 2017.
  • Гай-Нижник П. П. «Перед нами знову і знову постає реальна і жива картина майбутньої держави України» (яку державу прагла створити ОУН(б) у другій половині 1940-х та у 1950/1960-х рр.) / П. П. Гай-Нижник // Гілея. — 2015. — Вип.95 (№ 4). — С.71–79.
  • Гай-Нижник П. П. «Джерелом влади в Українській державі буде народ-суверен» (яку державу прагла створити ОУН(р) наприкінці 1960-х та у 1970-х рр.) / П. П. Гай-Нижник // Гілея. — 2015. — Вип.96 (№ 5). — С.124–136.
  • Гай-Нижник П. П. Концепція основних засад сільськогосподарської (аграрної) політики майбутньої Української Держави в соціально-економічній моделі ОУН(б) / Павло Гай-Нижник // Гілея. — 2016. — Вип.105 (№ 2). — С.45–53.
  • Савчук С. В. Акт проголошення Української Держави. 30-го червня 1941 року // Новий літопис. Квартальник суспільного життя, науки й мистецтва. — Ч. 1. — 1961. — Жовтень — грудень. — Вінніпег, Манітоба. — С. 3–25.
  • Дзьобак В. В. та ін. Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Історичні нариси. / Національна академія наук України; Інститут історії України / Відп. ред. Кульчицький С. В. — К.: Наукова думка, 2005. — 496 с. — ISBN 966-00-0440-0.
  • Книш З. Розбрат: спогади й матеріали до розколу в ОУН у 1940−1941 роках. — Торонто: Срібна сурма, 1960.
  • Патриляк І. К. Військова діяльність ОУН(б) у 1940−1942 роках. — К.: НАН України; Інститут історії України; КНУ ім. Т. Шевченка, 2004. — 598 с.
  • ОУН в 1941 році: Документи. − У 2-х ч. / Упоряд.: О. Веселова, О. Лисенко, І. Патриляк, В. Сергійчук. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2006. — 603 с. — ISBN 966-02-2535-0. — Ч. 1.; Ч. 2.
  • Кокин С. А. Анотований покажчик документів з історії ОУН і УПА у фондах державного архіву СБУ. — К.: Інститут історії НАН України; Держкомархів України; Державний архів СБУ, 2000. — Вип. 1. — ISBN 966-02-1636-Х
  • Richard Breitman and Norman J. W. Goda Hitler's Shadow. Nazi War Criminals, U. S. Intelligence, and the Cold War. — USA: Published by the National Archives, 2010.

Посилання[ред. | ред. код]