Ширлі Кларк

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Версія від 19:01, 18 лютого 2022, створена Alessot (обговорення | внесок) (виправлено посилання на статтю)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Кларк.
Ширлі Кларк
англ. Shirley Clarke
Ширлі Кларк у 1970 році
Ім'я при народженніШирлі Брімберг
Дата народження2 жовтня 1919(1919-10-02)
Місце народженняНью-Йорк, США
Дата смерті23 вересня 1997(1997-09-23) (77 років)
Місце смерті
Бостон, Массачусетс, США
ГромадянствоСША США
Професіякінорежисер, сценарист
Alma materКоледж Стівенсаd і New Lincoln Schoold
Роки активності1951-1985
IMDbID 0164999
Нагороди та премії

Ши́рлі Кла́рк (англ. Shirley Clarke, уроджена Ши́рлі Брі́мберг (англ. Shirley Brimberg); нар. 2 жовтня 1919[1], Нью-Йорк — пом.23 вересня 1997, Бостон, Массачусетс, США) — американська незалежна кінорежисерка. Була одним з провідних нью-йоркських режисерів 1950-х і 1960-х років. Її фільми слугують класичними прикладами найкращих робіт в американському незалежному кінематографі[2]. Знятий Ширлі Кларк документальний фільм «Роберт Фрост: Полюбовна суперечка зі світом» була відмічена премією «Оскар» у 1964 році[3] .

Біографія

Ширлі Кларк (уроджена Брімберг) народилася 2 жовтня 1919 року в Нью-Йорку в сім'ї польсько-єврейського іммігранта Семюеля Брімберга, успішного промисловця, що одружився з донькою мультимільйонера Флоренс Розенберг[4]. Ширлі і дві її молодші сестри жили й виховувалися під наглядом гувернанток і нянечок в шикарній квартирі на Мангеттені на Парк-авеню. Хоча дівчатка рідко розлучалися з батьками, Семюель і Флоренс мало проводили часу з дітьми і були від них емоційно віддалені[4]. Вони настільки були прихильні Вікторіанської моралі в уявленнях про мужність і жіночність, що Ширлі виросла повністю переконаною, що її мати є втіленням типової леді, а пихатий і владний батько — грубим галасливим маніяком[4]. Все частіше й частіше Ширлі починала суперечити батькові, що нерідко закінчувалося ляпасом[4]. Бувши поганою ученицею в одній з найдорожчих шкіл Нью-Йорка, школі Лінкольна[3], Ширлі викликала гнів батька, приділяючи більше уваги танцям, ніж навчанню. Ширлі згадувала, що в очах батька танцівниці і повії були одним і тим же[4]. Щоб обійти заборону батька на заняття танцями і його небажання платити за них, вона стала відвідувати коледжі за межами штату, вибираючи ті, в яких були заняття сучасними танцями і маскуючи це інтересом до гуманітарної освіти. Таким чином, перебираючись з коледжу до коледжу, Ширлі вдалося повчитися в Коледжі Стівенса, Беннінгтонському коледжі, Університеті Північної Кароліни і Університеті Джона Гопкінса, закінчивши в кожному по кілька курсів танцю[2]. Коли у 1943 році їй необхідно було продовжити своє навчання з хореографами в Нью-Йорку, вона вже не могла більше дистанціюватися і використати коледж як хитрісь. Тоді вона знайшла інший спосіб втекти від батька — вийти заміж[1]. І в серпні 1944 року, вона сама зробила пропозицію[5] літографові Берту Кларку[3]. Шлюб був чисто формальним, але дозволив Ширлі стати фінансово незалежною і продовжити заняття хореографією[1].

Першу хореографічну постановку Кларк здійснила у віці 17 років[6]. Наприкінці 1940-х років вона була учасницею авангардної танцювальної спільноти, що склалося навколо нью-йоркської єврейської молодіжної асоціації і хореографічної школи Ханьї Голм. З 1946 по 1953 роки Ширлі була співголовою Національного танцювального фонду[2]. Зазнавши кілька невдач на танцювальному терені, Кларк вирішила змінити професію і скористатися кінокамерою, подарованою їй на весілля[1]. У 1953 році з перенесення хореографічної постановки Денеела Нагріна «Танець на сонці» на плівку почалася режисерська кар'єра Ширлі Кларк[2].

Кінокар'єра

Кларк застосувала хореографічний підхід до свого наступного короткометражного і ніяк не пов'язаного з танцями фільму «У паризьких парках» (1954). У цьому фільмі показано повсякденне життя одного з парків Парижа, спершу повного людей і пустинного до вечора наприкінці фільму[1]. Стрічки «Бій биків» (1955) і «Момент в коханні» (1957) знову були зняті у формі танцювальних фільмів. У цей період Кларк навчалася кіномистецтву у Ганса Ріхтера в нью-йоркському Сіті Коледжі, також відвідувала неформальні курси режисера Пітера Глушанока. У 1955 році Кларк стала активною членкинею організації незалежних кінематографістів Америки, метою якої було просування і поширення незалежних фільмів. Завдяки членству в цій організації Ширлі стала частиною художнього гуртка в Гринвіч-Віллидж, куди входили такі авангардні режисери як Майя Дерен, Стен Брекідж і Йонас Мекас[2].

Разом з кількома режисерами Кларк брала участь в створенні циклу кінороликів про повсякденне американське життя для павільйону США на Всесвітній виставці 1958 року в Брюсселі. Частина знятого матеріалу Кларк потім використала у власній експериментальній короткометражці «Карусель мостів», в якій використала «танцюючу» камеру, накладення кадрів і колірні трансформації, створивши тим самим один з найкращих і найвідоміших зразків кінематографічного абстрактного експресіонізму 1950-х років[2]. У 1962 році, невдовзі після заснування спільної з Йонасом Мекасом продюсерській компанії Film-Makers Cooperative, Кларк зняла для телебачення документальний фільм «Роберт Фрост: Полюбовна суперечка зі світом» на прохання самого Фроста. Фільм не вирізнявся новаторством[1], більше того, Кларк через творчі розбіжності покинула проект до його завершення[2], проте стрічка принесла їй у 1964 році премію «Оскар» за найкращий документальний повнометражний фільм[6].

Перший ігровий фільм, знятий Кларк, «Зв'язковий» (1962) був екранізацію п'єси Джека Гелбера. Ця стрічка була знаковою для незалежного ігрового кіно Нью-Йорка. У чорно-білій малобюджетній стрічці, наповненій реалізмом, була порушена проблема наркозалежності. Відвертість фільму, зокрема постійне вживання героями слова «лайно», стала причиною його заборони у США, хоча на Каннському кінофестивалі «Зв'язковий» був тепло зустрінутий критиками[1]. Стосовно заборони у 1962 році Ширлі заявила: «Я борюся проти консерватизму в кіноіндустрії. Хто сказав, що фільм повинен коштувати мільйон доларів і бути безпечним для перегляду кожним 12-річним в Америці[3]?» Наступний ігровий фільм Кларк, «Паралельний світ» (1964), що є адаптацією однойменного роману Воррена Міллера, став однією з перших кінострічок, що розповідають про гарлемські банди без голлівудського моралізму, і першим комерційним фільмом, знятим в Гарлемі[2].

Документальний фільм «Портрет Джейсона», знятий Кларк у 1967 році, є півторагодинним інтерв'ю з чорношкірим хастлером-гомосексуалом Джейсоном Голлідеєм, знятим за матеріалами дванадцятигодинної бесіди. Фільм було показано на Нью-йоркському кінофестивалі[3], він також широко висвітлювався в американській пресі і був зустрінутий нею дуже прохолодно, порівняно з рецензіями європейських критиків[6]. Інгмар Бергман одного разу назвав «Портрет Джейсона» найзахопливішим з бачених ним фільмів, а Джон Кассаветіс назвав роботу Кларк над цим фільмом геніальної[1].

У 1970-ті роки Кларк стала знімати фільми на відеокамеру. Вона зробила понад 400 записів, хоча небагато з них стали фільмами. Дві стрічки, «Дика любов» (1981) і «Мови» (1982), були записами театральних постановок Джозефа Чайкіна в театрі Сан-Франциско. Останньою роботою Кларк став документальний фільм про авангардного джазового музиканта Орнетта Коулмана[1].

З 1975 по 1985 роки Кларк викладала кіномистецтво в Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі. Останні роки життя вона мешкала в місті Карлайл в Массачусетсі, страждала хворобою Альцгеймера. За два тижні до смерті у Кларк стався серцевий напад, після чого її було відправлено до медичного центру в Бостоні, де вона померла 23 вересня 1997 року, трохи не доживши до свого 78-річчя[3].

Фільмографія

  • 1953 — Танець на сонці (короткометражний)
  • 1954 — У паризьких парках (короткометражний)
  • 1955 — Бій биків (короткометражний)
  • 1956 — Момент в кохання (короткометражний)
  • 1957 — Брюссельська петля (короткометражний)
  • 1958 — Карусель мостів (короткометражний)
  • 1960 — Хмарочос (короткометражний)
  • 1962 — Зв'язковий
  • 1963 — Роберт Фрост: Полюбовна суперечка зі світом (документальний)
  • 1964 — Паралельний світ
  • 1967 — Портрет Джейсона (документальний)
  • 1978 — Транс (короткометражний)
  • 1978 — Один-2-3 (короткометражний)
  • 1980 — Візуальний щоденник (короткометражний)
  • 1981 — Дика/любов (короткометражний)
  • 1982 — Мови (короткометражний)
  • 1982 — Виступ (короткометражний)
  • 1983 — Коробка (короткометражний)
  • 1985 — Орнетт: Зроблений в Америці (документальний)

Визнання

Нагороди та номінації Ширлі Кларк[7]
Рік Категорія Фільм Результат
Міжнародний кінофестиваль у Сан-Франциско
1959 Приз «Золоті ворота» за найкращий короткометражний фільм Хмарочос Перемога
Премія «Оскар»
1960 Найкращий короткометражний фільм Хмарочос Номінація
1964 Найкращий документальний фільм Роберт Фрост: Полюбовна суперечка зі світом Перемога
Венеційський міжнародний кінофестиваль
1963 Золотий лев Паралельний світ Номінація

Примітки

  1. ↑ а б в г д е ж и к Angelos Koutsourakis. (Грудень 2012). Shirley Clarke (англ.). Senses of Cinema. Архів оригіналу за 18 березня 2013. Процитовано 20.032016.
  2. ↑ а б в г д е ж и Lauren Rabinovitz. CLARKE, Shirley // International Dictionary of Films and Filmmakers / Tom Pendergast, Sara Pendergast. — Farmington Hills, MI : St. James Press, 2000. — Т. v. 2: Directors. — P. 194-196. — ISBN 1-55862-477-5.
  3. ↑ а б в г д е Lawrence Van Gelder. (26 вересня 1997). Shirley Clarke Is Dead at 77; Maker of Oscar-Winning Film (англ.). New York Times. Архів оригіналу за 18.03.2013. Процитовано 20.03.2016.
  4. ↑ а б в г д Rabinovitz та ‎2003, с. 94.
  5. ↑ Rabinovitz та ‎2003, с. 95.
  6. ↑ а б в Hal Erickson. Shirley Clarke Biography (англ.). AllRovi. Архів оригіналу за 18 березня 2013. Процитовано 21 лютого 2013.
  7. ↑ Нагороди та номінації Ширлі Кларк на сайті IMDb(англ.)

Література

Посилання

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ширлі_Кларк&oldid=34687052