Григорчук Лідія Михайлівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Версія від 12:25, 19 лютого 2022, створена Pvladko (обговорення | внесок) (зовнішні посилання)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Григорчук Лідія Михайлівна
Народилася 24 листопада 1926(1926-11-24)
Львів, Польська Республіка
Померла 14 січня 2018(2018-01-14) (91 рік)
Львів, Україна
Країна  Україна
Діяльність мовознавиця, діалектолог, палеограф, викладачка університету
Alma mater філологічний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка (1949)
Науковий ступінь доктор філологічних наук[d] (1996)
Вчене звання професор
Заклад Інститут суспільних наук АН УРСР, Центральний державний історичний архів України, Львівський музей українського мистецтва, ЛНУ ім. І. Франка, Львівська національна академія мистецтв і Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАН України
Членство Наукове товариство імені Шевченка
Нагороди

Григорчук Лідія Михайлівна (Коць, Коць-Григорчук) (24 листопада 1926, Львів — 14 січня 2018, Львів) — видатна українська мовознавиця, лінгвогеограф, діалектолог, палеограф, мистецтвознавець, професор, доктор філологічних наук з 1996. Дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка (з 28 березня 1992 р.)

Життєпис

Закінчила 1949 року Львівський університет.

Працювала (з перервою) в Інституті суспільних наук АН УРСР (Львів; з 1993 року — Інститут українознавства HAH України): молодший науковий співробітник (1956—1972), старший науковий співробітник (2000—2002).

У 1973—1982 роках була науковим співробітником ЦДІА України (Львів), у 1988—1998 роках — Львівського музею українського мистецтва. Одночасно — професор Львівського національного університету (з 1997) та Львівської академії мистецтв (1999—2000).

1950 року була незаконно репресована. Реабілітована 1956 року.

2005 року нагороджена почесною відзнакою «За досягнення в розвитку культури і мистецтв». 2006 року — Лауреат Державної премії України у галузі науки і техніки.

Лідія Коць-Григорчук відіграла визначну роль у створенні «Атласу української мови» (1988), особливо його другого тому, де опубліковано 86 її карт. Була редактором цього тому, проте у зв'язку з репресіями її прізвище викреслено. Була усунута від подальшого укладання лінгвістичних карт, її ім'я було вилучене зі складу редакційної колегії другого тому «Атласу україн­ської мови», були залишені лише відомості про авторство карт.

Започаткувала в Україні системне вивчення написів (дипінті) на творах українського середньовічного малярства (станкового). Важливим є те, що праця над творами українського малярства дозволила Ліді Коць-Григорчук змінити в бік давнини датування ймовірного написання окремих ікон, а також завдяки методу лінгвогеографічного атрибутування встановити місця походження іконописців та доповнити відомості про деякі малярські осередки. Проаналізувала часовий зв'язок між особливостями зображення і способами накреслювання літер, визначила специфіку українського типу в'язі.

Померла 14 січня 2018 року на 92 році життя.

Праці

  • з граматики української літературної мови (монографія «Дієприслівник у сучасній українській літературній мові. Специфіка зв'язків і значень», 1964; статті),
  • з української мовної ареалогії (монографія «Лінгвістично-географічне дослідження українського діялектного простору», 2002),
  • з теорії лінгвістичної географії (статті «Зображення діалектних явищ і тенденцій у II томі Атласу української мови», 1970; «Український діалектний парокситонічний наголос», 1993; «Особливе українське діалектне утворення», 1995, та ін.),
  • з палеографії та епіграфіки («Написи на творах українського живопису і шрифти видань Франциска Скорини», 1980; «Книжні шрифти і дипінті творів українського мистецтва XIV—XV ст.», 1981 — обидві російською мовою; «Написи на іконах Богородиці Одигітрії з пророками», 1995, та ін.),
  • з проблем історії української мови та правопису,
  • «Атлас української мови» (т. 2, 1988) — співавтор,
  • «Нове про найдавніші зразки українського іконопису», (1991),
  • «Дипінті українських середньовічних ікон» (2011),
  • «Рельєф українського мовного простору (континуальні студії)» (2013)

Література