Geosciurus inauris

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Geosciurus inauris
У Krugersdorp Game Reserve, Південна Африка
Біологічна класифікація редагувати
Царство: Тварини (Animalia)
Тип: Хордові (Chordata)
Клада: Синапсиди (Synapsida)
Клас: Ссавці (Mammalia)
Ряд: Мишоподібні (Rodentia)
Родина: Вивіркові (Sciuridae)
Рід: Geosciurus
Вид:
G. inauris
Біноміальна назва
Geosciurus inauris
(Zimmerman, 1780)
Ареал
Синоніми

Xerus inauris

Geosciurus inauris — вид вивіркових гризунів, що зустрічається в більшості посушливіших частин південної Африки від Південної Африки до Ботсвани та Намібії, включаючи національний парк Етоша.

Опис[ред. | ред. код]

Geosciurus inauris має чорну шкіру з шерстю з коротких жорстких волосків без підшерстя. На спині шерсть кольору кориці, а обличчя, низ живота, боки шиї та черевні сторони кінцівок білі[2]. З боків його тіла є біла смуга, яка тягнеться від плечей до стегон. Очі досить великі, навколо них є білі лінії. Хвіст сплощений на спині та знизу, вкритий білим волоссям і двома чорними смугами біля основи[3]. Статевий диморфізм незначний. Самці зазвичай важать 423–649 грамів, що на 8–12 відсотків більше, ніж самиці (444–600 грамів)[4]. Самці капського ховраха мають загальну довжину 424–476 міліметрів, а самиці – 435–446 міліметрів[2]. Зубна формула: 1.1.0.0 / 1.1.3.3[5].

Розповсюдження[ред. | ред. код]

Geosciurus inauris поширений на півдні Африки: Ботсвана, ПАР, Лесото та Намібія[1][6]. Його ареал охоплює більшу частину Намібії, але відсутній у прибережних регіонах і на північному заході[3]. Ці гризуни мешкають у центральній і південно-західній частині Калахарі в Ботсвані[7]. У Південній Африці його можна знайти в центральних і північно-центральних районах[3].

Поведінка й екологія[ред. | ред. код]

Geosciurus inauris живуть переважно в посушливих або напівпосушливих районах[8]. Вони вважають за краще жити на травах і луках з твердим грунтом. Їх також можна знайти в чагарниках уздовж полів, на заплавах і в сільськогосподарських районах[7]. Geosciurus inauris зазвичай активні вдень і не впадають у сплячку. Це рийні тварини, які риють і живуть у скупченнях нір площею близько 700 квадратних метрів[9] з 2–100 входами[8]. Нори служать для захисту від екстремальних температур на поверхні, а також від хижаків. Тим не менш, більшу частину дня вони харчуються на поверхні[6]. Geosciurus inauris затінюють голову і спину своїм пухнастим хвостом[10]. У літні місяці Geosciurus inauris, як правило, залишають нори раніше вранці, щоб уникнути спеки, а в зимові місяці температура їхнього внутрішнього тіла швидко підвищується після виходу з нір[11].

Geosciurus inauris їдять цибулини, фрукти, трав'янисті рослини, комах і чагарники[2]. Вони щодня добувають їжу і не накопичують її[8]. Тваринці зазвичай не потрібно пити, оскільки отримує достатньо вологи з їжі[2]. Щоденна діяльність гризуна складається з приблизно 70% годування, 15-20% пильності та близько 10% спілкування[8][9].

Нори Geosciurus inauris також використовуються сурикатами та жовтими мангустами[12]. Хижаками ховрахів є шакали, змії та варани[13].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б Cassola, F. (2016). Xerus inauris. Процитовано 19.02.2020.
  2. ↑ а б в г Skurski, D., J. Waterman. 2005. "Xerus inauris", Mammalian Species 781:1–4.
  3. ↑ а б в Skinner J. D., R. H. N. Smithers. 1990. The mammals of southern African subregion, University of Pretoria.
  4. ↑ Lynch C. D. 1983. "The mammals of the Orange Free State", Memoirs van die Nasionale Museum 18:58–60.
  5. ↑ Zumpt I. F. 1970. "The ground squirrel", African Wild Life 24:115–121.
  6. ↑ а б Herzig-Straschil B. 1979. "Xerus inauris (Rodentia, sciuridae)-an inhabitant of arid regions of southern Africa", Folia Zoologica 28:119-124.
  7. ↑ а б Smithers R. H. N. 1971. The mammals of Botswana, Salisbury, Rhodesia, Museum Memoirs No. 4.
  8. ↑ а б в г Herzig-Straschil, Barbara (1977). On the biology of Xerus inauris (Zimmermann, 1780) (Rodentia, Sciuridae). Zeitschrift für Säugetierkunde. 43: 262—278.
  9. ↑ а б Waterman, J. M. 1995. "The social organization of the Cape ground squirrel (Xerus inauris; Rodentia: Sciuridae)". Ethology 101:130–147.
  10. ↑ Fick, L.G.; Kucio, T. A.; Mathee, A.; Mitchell, D. (2009). The relative roles of the parasol-like tail and burrow shuttling in thermoregulation of free-ranging Cape ground squirrels, Xerus inauris. Comparative Biochemistry and Physiology. Part A, Molecular and Integrative Physiology. 152 (3): 334—340. doi:10.1016/j.cbpa.2008.11.004. PMID 19041951.
  11. ↑ Scantlebury, M; Danek-Gontard, M; Bateman, P. W.; Bennett, N. C.; Manjerovic, M.; Joubert, K.; Waterman, J. (2012). Seasonal Patterns of Body Temperature Daily Rhythms in Group-Living Cape Ground Squirrels Xerus inauris. PLOS ONE. 7 (4): e36053. Bibcode:2012PLoSO...736053S. doi:10.1371/journal.pone.0036053. PMC 3338621. PMID 22558324.{{cite journal}}: Обслуговування CS1: Сторінки із непозначеним DOI з безкоштовним доступом (посилання)
  12. ↑ Waterman, J., J. Roth. 2007. "Interspecific associations of Cape ground squirrels with two mongoose species: benefit or cost?". Behavioral Ecology and Sociobiology, 61(11):1675–1683.
  13. ↑ Belton, L., N. Ball, J. Waterman, P. Bateman. 2007. "Do Cape ground squirrels (Xerus inauris) discriminate between olfactory cues in the faeces of predators versus non-predators?", African Zoology, 42(1): 135–138.
Бази даних таксонів
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Geosciurus_inauris&oldid=41511876