Після смерті чоловіка і єдиної дочки знайшла сенс життя в турботах про онука, з яким майже не розлучалася. Віршів, присвячених Арсеньєвій, в творчій спадщині Лермонтова не виявлено[1], однак збереглися його листи, а також спогади родичів і знайомих, які свідчать про те, що бабуся була для поета «найближчою людиною»[2].
Була представницею дворянського роду Столипіних, що має коріння до XVI століття. Вона народилася в сім'ї пензенського поміщика, губернського предводителя дворянства Олексія Омеляновича Столипіна (1744—1817) і Марії Опанасівни Столипіної, до шлюбу Мещеріноврї[2]. Її батько, недовгий час навчався в Московському університеті, мав репутацію людини, яка цінує мистецтво. У сімбірському маєтку Столипіна були створені хор і театр; основу трупи складали кріпосні актори, проте дочки Олексія Омеляновича, в тому числі юна Єлизавета Олексіївна, також брали участь в постановках[3][4]. Наукам її навчали домашні педагоги; незважаючи на деяку «обмеженість освіти», вона непогано розбиралася в гуманітарних дисциплінах і згодом легко знаходила спільну мову з друзями свого онука[2].
У 1794 році Єлизавета Столипіна стала дружиною єлецького поміщика, капітана лейб-гвардії Преображенського полку Михайла Васильовича Арсеньєва[5]. Після весілля подружжя перебралося в село Тархани, куплене на гроші 58 000 рублей від приданого нареченої і записане на ім'я Арсеньєвої. У маєтку площею 4080 десятин землі значилося близько 500 кріпаків-чоловіків; нова господиня відразу перевела їх з оброку на панщину. Місце було благодатне, з дубовим гаєм, липовою алеєю, садами, ставками, річкою Милорайкою[6].
Садиба в Тарханах. Малюнок А. Більдерлінга. 1883 рік
Через рік народила дочку Марію. Поява дитини не зблизила, а віддалила Арсеньєвих один від одного; пристрасть, якою чоловік запалився до сусідки-поміщиці А. М. Мансирової, стала причиною фактичного припинення подружніх відносин[5]. При цьому Єлизавета Олексіївна була красива і досить розумна; зовні і характером вона нагадувала "поміщицю старого закалу на кшталт Тетяни Марківни Бережкової в "Безодня «Гончарова»[1]. Пізніше товариші Лермонтова знайшли інше порівняння: вони називали бабусю поета Марфою Посадніцею[7]. Історик літератури Михайло Лонгінов, мати якого була знайома з Арсеньєвою, згадував про неї як про цікаву співрозмовницю, в неспішній мові якої «полягало завжди щось цікаве»[8].
Елизавета Алексеевна была среднего роста, стройна, со строгими, решительными, но весьма симпатичными чертами лица. Важная осанка, спокойная, умная, неторопливая речь подчиняли ей общество… Прямой, решительный характер её в более молодые годы носил на себе печать повелительности и, может быть, отчасти деспотизма[9].
Однозначної думки про те, що стало причиною передчасної смерті чоловіка, у дослідників немає. За версією Павла Висковатова (підтверджується авторами Лермонтовської енциклопедії), він наклав на себе руки на початку січня 1810 року[5]. Літературний критик Олександр Скабічевський в присвяченому поетові нарисі, вперше опублікованому в 1891 році, стверджував, що Арсеньєв «помер від несподіваного удару»[1]. Біографи сходяться в одному: смерть наздогнала чоловіка Єлизавети Арсеніївни в день проведення домашнього спектаклю «Гамлет», в якому Михайло Васильович грав роль могильника.
Смерть чоловіка була сприйнята Арсеньєвою з найбільшою скорботою. Згодом вона згадувала про подружнє життя з теплотою, запевняючи, що хоча «була немолода і некрасива», чоловік ставився до неї ласкаво. Після його смерті у Єлизавети Арсеніївни з'явилася звичка збільшувати власний вік. Квітуча 37-річна жінка, одягнена в чорний одяг, відразу перетворилася на бабусю — відтепер родичі називали її саме так[10].
Арсеньєва залишилася з дочкою Марією — хворобливою дівчиною, яка виглядала як і в дитячі роки, так і в юності «крихким, нервовим створінням»[11]. Звістка про те, що Марія Михайлівна вирішила стати дружиною відставного армійського офіцера Юрія Петровича Лермонтова[12], з яким познайомилася під час перебування в гостях у знайомих в селі Василівському Орловської губернії, викликало у Єлизавети Олексіївни протест. Проте весілля відбулося, після чого Лермонтова оселилися в Тарханах. У 1814 році на світ з'явився хлопчик, який отримав від діда не тільки ім'я, а й характер: за твердженням Арсеньєвої (1836), у внука «вдача і властивості абсолютно Михайла Васильовича»[5].
Марія Михайлівна, яку жителі Тархан запам'ятали як людину м'яку і душевну, любила грати на піаніно для маленького сина. Лермонтов перебував у «ніжному віці», коли вона померла від туберкульозу (1817), однак у свідомості поета закарбувалися деякі фрагменти їх недовгого спілкування[11]:
М. М. Лермонтова М. Ю. Лермонтов. 1817—1818
Когда я был трёх лет, то была песня, от которой я плакал: её не могу теперь вспомнить, но уверен, что если б услыхал её, она бы произвела прежнее действие. Её певала мне покойная мать. М. Ю. Лермонтов[11]
Після смерті дочки Єлизавета Олексіївна віддала розпорядження зламати стару садибу, що нагадувала про пережиті трагедії; на її місці була споруджена кам'яна церква Марії Єгипетської. Разом з онуком Арсеньєва оселилася в одноповерховому будинку з мезоніном, яке находилось в саду. З того часу до самої смерті її життя було присвячене Михайлу[13].
Овдовівши, Юрій Петрович Лермонтов отримав від Арсеньєвої вексель на 25 000 рублів; на думку деяких дослідників, Єлизавета Олексіївна за допомогою «фінансової зацікавленості» намагалася переконати зятя відмовитися від виховання Михайла[12], інші вважають, що мова йде про суму, виділену свого часу Марії Михайлівні як придане і залишилася в руках Арсеньєвої у вигляді "інструменту маніпулювання "[14].
Постійно турбуючись про те, щоб зять (виїхав після похорону дружини з Тархан на батьківщину, в маєток Кропотове Тульської губернії) не забравши хлопчика, бабуся склала заповіт, згідно з яким маєток дістанеться Михайлу тільки за умови, що «онук мій буде по життю моєму до часу повнолітнього віку перебувати при мені, на моєму вихованні, під опікою, без всякої на те перешкоди батька його, а мого зятя»[14]. Як підстраховку Арсеньєва поклала на своїх братів право опіки над спадщиною юного Мішеля, поставивши в якості обов'язкової умови заборону на передачу хлопчика батькові[15].
Нечасті зустрічі батька і сина, проте, відбувалися: в 1827 році Мішель приїжджав в Кропотове, де жив Юрій Петрович; коли Лермонтов перебрався в Москву, побачення стали відбуватися не рідше разу на рік. Аж до свого 16-річчя юнак не був обізнаний про деталі сімейної тяжби[14]. Знайомство з бабусиним заповітом (1830) настільки вразило юного поета, що в цей період він був «на грані відходу до батька»[15].
Ю. П. Лермонтов
Професор Московського університету Олексій Зіновійович Зінов'єв, який готував Лермонтова до вступу в пансіон і заохочував його перші кроки в літературі[16], відзначав у своїх спогадах, що «Міша не розумів протиборства між бабусею і батьком»[12]. Відгуком на складну сімейну історію стала драма, що вийшла з-під пера Лермонтова «Menschen und Leidenschaften» («Люди і пристрасті»), герой якої вимовляє: «У моєї бабці, моєї виховательки — жорстка війна з батьком, і все це на мене падеє». Та ж сама тема — страждання юнака через вимушену розлуку з батьком — знайшло відображення в віршах «Я бачив тінь блаженства» («О мій батько! Де ти? Де мені знайти твій гордий дух?») І «Жахлива доля батька і сина», написаних в 1831 році, після смерті Юрія Петровича .
На відміну від небагатого зятя, Арсеньєва не бідували: її щорічний дохід становив близько 20 000 рублів. Маєток процвітав перш за все завдяки тому, що значна частина його площ (майже три чверті) припадала на ріллю — це дозволяло вирощувати і продавати хліб. Чимало було також сінокісних лук і пасовищ (726 десятин), що забезпечувало кормами коней та інших тварин, розведенням яких займалися в господарстві[17].
Будинок в Тарханах з боку двору. Малюнок П. Вісковатова. 1880
Другу можливість поповнення сімейного бюджету давало вівчарство. Місцеві жителі розповідали, що на панських угіддях навесні і влітку паслися великі стада овець. За підрахунками дослідників, ця галузь була досить прибутковою: ціни на баранину, шерсть і шкіру через постійний попит трималися на високому рівні; за пуд «вовни овечої російської митої» поміщиця могла отримати п'ятнадцять рублів, за пуд немитої — вісім[17].
Ще один напрям, який підтримував фінансову стабільність навіть в неврожайні роки, була включеність Арсеньєвої в справи гуральні, засновником якої був її батько Олексій Омелянович Столипін (пізніше підприємством, можливо, володів брат поміщиці Аркадій Олексійович). Збереглися документи, які свідчать про те, що Єлизавета Олексіївна направляла на заводські роботи своїх селян, отримуючи за їх працю грошову винагороду. Крім цього, Арсеньєва використовувала такий метод отримання прибутку, як «продаж кріпаків під виглядом відпустки їх на волю». За даними фахівців музею-заповідника «Тархани», від Арсеньєвої отримали вільну грамоту трохи більше тридцяти чоловік, в основному селянки; гроші за них (сума в інших випадках могла досягати 500 рублів) заплатили купці-покровителі[17].
За словами літературознавця Ігоря Сухих, до Лермонтова вираз «мамин синочок» було непридатне; більше підходило поєднання «бабусин онук»[18]. Про прихильності Арсеньєвої до Мішеля свідчать написані нею рядки: «Він один світло очей моїх, все моє блаженство в ньому»[7].
Коли мова йшла про онука, його навчання та виховання, Єлизавета Олексіївна забувала про необхідність економити. У Тарханах постійно проживали діти — ровесники Михайла Юрійовича з числа далеких родичів (в тому числі троюрідний брат Яким Шан-Гірей, що розповідав про це в своїх спогадах) або сусідів. Арсеньєва не заперечувала, коли до дитячих ігор підключалися і дворові хлопці. Домашнім навчанням хлопчиків займалися гувернери Ж. Капе, Ж. Жандра, Ф. Вінсон; деякі з наставників пізніше слідом за Мішелем вирушили до Москви. Дітей навчали мовам, музиці, малюванню, ліпленню; юний Лермонтов грав на скрипці і піаніно[1]. У будинку була бібліотека, яка давала можливість хлопчикам знайомитися з творами Гете, Шиллера, Руссо; навчальна література була представлена такими книгами, як «Ручна математична енциклопедія», «Опис військових дій Олександра Великого, царя Македонського», «Плутархові життєописи знаменитих мужів»[19].
Постійно турбуючись про здоров'я онука, якому у спадок могли передатися недуги слабкої і хворобливої матері, Арсеньєва двічі — в 1820 і 1825 роках — їздила з ним на Кавказ[15]; пізніше Лермонтов зізнавався, що цей гірський край «виплекав його дитинство»[20].
Близький друг Лермонтова Святослав Раєвський, нерідко гостював у Тарханах, розповідав, що життя там було організовано просто — «все ходило кругом та навколо Михайла». У будинку влаштовувалися великі свята з піснями та іграми; Арсеньєва славилася хлібосольством, охоче вітала гостей з числа місцевої дітвори; «Кухарям роботи було пристрасть — на всіх закуску готували». Взимку каталися з гірки, на святки брали ряджених, влітку ходили в ліс. Бабуся, спостерігаючи за іграми «свого улюбленця», часто шепотіла слова молитви. У ранньому дитинстві Мішель відкрив для себе мовні співзвуччя («кошка — окошко»); його любов до рими дивувала і чіпала Єлизавету Олексіївну[21].
Дитячі спогади поета згодом втілилися у вірші «Как часто пёстрою толпою окружён» (1836)[6].
У 1827 році Єлизавета Олексіївна разом з Лермонтовим переїхала в Москву для його підготовки в університетський пансіон. Через п'ять років бабуся і онук вирушили в Петербург; там Михайло Юрійович став вихованцем школи юнкерів. Мемуаристка Катерина Сушкова, котра приїжджала у недільні дні в Середніково — підмосковну садибу Столипіних, де Лермонтов кілька разів проводив свої літні канікули, розповідала про безоглядну любов бабусі до свого онука[22]:
Вчуже отрадно было видеть, как старушка Арсеньева боготворила внука своего Мишеля; бедная, она пережила всех своих, и один Мишель остался ей утешением и подпорою на старость; она жила им одним и для исполнения его прихотей; не нахвалится, бывало, им, не налюбуется на него[23].
Коли взимку 1835 року невідкладні справи змусили Арсеньєву повернутися в Тархани, Лермонтов в листі своїй родичці і другу Олександрі Михайлівні Верещагіній зізнавався, що його дуже лякає «перспектива в перший раз в житті залишитися зовсім одним». З моменту від'їзду життя Єлизавети Олексіївни перетворилося в нескінченне очікування листів від Мішеля. І бабуся, і онук настільки сильно страждали в розлуці, що в 1836 році Арсеньєва вирішила повернутися в столицю. Перед від'їздом вона повідомила в листі далекій родички Парасці Олександрівні Крюковій, що «Мишко упросив мене <…> з ним жити, і так переконливо просив, що не могла ж я відмовити»[15].
Нескінченне хвилювання бабусі за долю Михайла Юрійовича, прагнення захистити онука від неприємностей часом викликали у нього протест. Як згадувала гувернантка Столипіних, Арсеньєва просила Мішеля «не писати вірші», «не займатися більш карикатурами»; у відповідь він гнівно запитував: «Що ж мені робити з собою, коли я не можу так жити, як живуть усі світські люди?»[24]. Іншим приводом для занепокоєння було особисте життя поета; бабуся переживала, що «Мішу одружать»[15].
Після дуелі Михайла Юрійовича з сином французького посла Ернестом де Барантом (1840) здоров'я Єлизавети Олексіївни різко погіршилося. Поет був відправлений в кавказьку ссилку; Арсеньєва повернулася в Тархани. Їх остання зустріч відбулася в травні 1840 року. Через дев'ять місяців Михайло Юрійович прибув в петербурзьку відпустку, однак Єлизавета Олексіївна не зуміла з ним побачитися: на заваді стало «весняне бездоріжжя», яке не дозволило вибратися з села[15]. Графиня Євдокія Ростопчина, знала про невпинні спроби бабусі домогтися пом'якшення долі внука, написала вірш «На дорогу М. Ю. Лермонтову», в якому були рядки, присвячені Арсеньєвій[25].
Лист Лермонтова Е. А. Арсеньєвій. 9 травня 1841
Одне з останніх листів Михайла Юрійовича, адресоване Арсеньєвій, було відправлено 9 травня 1841 року із Ставрополя. Поет повідомляв, що він «здоровий і спокійний», і висловлював надію, що йому «все-таки вийде прощення»; завершувався лист словами «Залишаюся покірний онук Лермонтов»[26]. До цього часу Єлизавета Олексіївна вже перебувала в столиці, куди знову приїхала «клопотати про онука»[15]. Так, її звернення до дочки історика Карамзіна, яка з дружньою теплотою ставилася до Лермонтова, дослідники назвали «криком про допомогу»; бабуся точно передбачала, що їх з Мішелем розлука може стати вічною[24]. У листі, адресованому Софії Миколаївні Карамзіній, вона просила підключити до питання про повернення онука Василя Андрійовича Жуковського, який з участю стежив за перипетіями життя засланого поета, і нагадувала, що в зв'язку з одруженням спадкоємця Микола I видав наказ про «прощення» деяких офіцерів, що проштрафились. Вибачаючись за турботу, бабуся зізнавалася, що її «серце понівечене»[27].
В столиці Арсеньєву наздогнала звістка про фатальну дуель[15]. Лист з Кавказу, яким сповіщалося про загибель Лермонтова, прийшов в Петербург тільки в кінці липня, коли поет уже був похований на старому пятигорському кладовищі. За спогадами очевидця, в будинок Т. Т. Бороздіної — приятельки Єлизавети Олексіївни — прибіг один з її слуг, щоб повідомити, що його «барині погано». Арсеньєву виявили на підлозі без свідомості; до бабусі був негайно викликаний лікар[28].
Приїхати до П'ятигорська, до місця першого поховання Лермонтова, 68-річна Єлизавета Олексіївна не змогла; в супроводі своєї племінниці, матері Якима Шан-Гірея — Марії Якимівни — вона повернулася в Тархани[29]. Восени того ж 1841 року Марія Олександрівна Лопухіна розповіла в листі Олександрі Верещагіній, що у Єлизавети Олексіївни «віднялися ноги і вона не може рухатися, ніколи не вимовляє імені Мішеля, і ніхто не наважується вимовити в її присутності ім'я якого-небудь поета»[15].
Каплиця-усипальниця в Тарханах. Тут поховані М. Ю. Лермонтов, М. В. Арсеньєв, М. М. Лермонтова, Е. А. Арсеньєва
Перш ніж піти з життя, Арсеньєва домоглася перепоховання праху Лермонтова. За твердженням головного наукового співробітника музею-заповідника «Тархани» професора Олега Пугачова, дослідникам не вдалося виявити документів, що розповідають про те, як розвивалися події після повернення Єлизавети Олексіївни в село. Тому лермонтоведам нерідко доводилося задовольнятися «показаннями свідків» місцевих жителів. Краєзнавець П. К. Шугай, одним з перших почав збирати матеріали про тарханську історію, писав, що звістка про загибель Михайла Юрійовича болем відгукнулася в серцях його земляків — «по всьому селу був непідробний плач»[30].
Іраклій Андроніков, який побував в Тарханах в 1948 році, довго розмовляв із стариком- «екскурсоводом»; його оповідання було опубліковано в книзі «Розповіді літературознавця» з авторською ремаркою про те, що деяка поетичність народних переказів «не заважає їм бути достовірними». Згідно із записом, зробленим Андроніковим, після смерті Михайла Юрійовича його бабуся від горя майже осліпла. Проте останню місію — повернути тіло онука додому — вона виконала. Це було непросто: Арсеньєва зверталася за допомогою до свого молодшого брата Опанасу Олексійовича Столипіна, писала «найвищі прохання» в інстанції. Отримавши дозвіл, вона доручила найвідданішим слугам Лермонтова відправитися в П'ятигорськ[31]. Ті виконали прохання барині; труна з тілом поета була доставлена в Тархани; повторне поховання відбулося 23 квітня 1842 року[30]:
На улицах собралось много народа… Когда гроб, покрытый чёрным бархатом, привезли, около церкви служили панихиду… Елизавета Алексеевна шла за гробом тихо, низко опустив голову. Шан-Гирей и Евреиновы вели её под руки. А за ними ехала тройка лошадей[30].
Єлизавета Олексіївна Арсеньєва пережила Мішеля на чотири роки; вона померла в 1845 році і була упокоєна в одному фамільному склепі з чоловіком, донькою та онуком[15]. Свій маєток вона заповіла братові Панасу Олексійовичу Столипіну[6].
↑Арсеньева Е. А. Письмо к Карамзиной С. Н., 18 апреля 1841 г. // {{{Заголовок}}} / АН СССР. Институт русской литературы (Пушкинский Дом). — М. : Изд-во АН СССР, 1948. — С. 656—659. — (Литературное наследство; Т. 45/46)
↑Сандомирская В. Б. Шан-Гиреи // Лермонтовська енциклопедія / АН СССР. Институт русской литературы (Пушкинкинский Дом). — М. : Советская энциклопедия, 1981. — С. 618.
Хмелевская Е. М. Арсе́ньева // Лермонтовская энциклопедия / АН СССР. Институт русской литературы (Пушкинский Дом). — М. : Советская энциклопедия, 1981. — С. 36—37.
Щёголев П. Е. Лермонтов. — М. : Аграф, 1999. — 528 с. — ISBN 5-7784-0063-2.
Гиллельсон М., Миллер О. Комментарии // М. Ю. Лермонтов в воспоминаниях современников. — М. : Художественная литература, 1989. — С. 495—635.
