Карамзін Микола Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Карамзін Микола Михайлович
Nikolay Karamzin by Alexey Venezianov (1828, National Pushkin Museum).jpg
Народився 1 (12) грудня 1766(1766-12-12)
с. Михайловка, Симбірська губернія, Російська імперія
Помер 22 травня (3 червня) 1826(1826-06-03) (59 років)
Санкт-Петербург, Російська імперія
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
Національність росіянин
Діяльність мовознавець, поет, історик, письменник і перекладач
Відомий історик-фальсифікатор
Родичі Михайло Єгорович Карамзін

Миколай Михайлович Карамзін (1 (12) грудня 1766(17661212), Михайловка, Симбірська губернія, Російська імперія (нині Бузулукський район, Оренбурзька область, РФ) — †22 травня (3 червня) 1826), Санкт-Петербург, Російська імперія) — російський історик, письменник, поет, реформатор російської мови та фальсифікатор історії Росії, почесний член Петербурзької Академії наук (1818), автор багатьох слів російської мови[1].

Написав велику історичну працю «Історія держави Російської» (томи 1-12, 18161829 рр.) — одна з перших узагальнюючих праць з історії Росії. Редактор «Московського журналу» (17911792) та «Вісника Європи» (18021803).

Займався фальсифікацією та підміною історичних подій в угоду офіційної точки зору російського керівництва.

Життєпис[ред.ред. код]

Народився 1 (12) грудня 1766 р. в селі Михайлівка під Симбірськом (нині Бузулукський район Оренбурзької області). Його батько Михайло Єгорович Карамзін (1724—1783) середньопомістний симбірський дворянин, нащадок кримськотатарського мурзи Кара-Мурзи. Отримав домашню освіту, з 14 років навчався в Москві в пансіонаті професора Московського університету Шатена, одночасно відвідував лекції в університеті.

В 1779-1781 навчався у московському пансіоні Шатена.

В 1782-1783 служив у гвардійському Преображенському полку.

В 1789-1790 здійснив подорож у Західну Європу, де познайомився з багатьма відомими представниками Просвітництва (Кант, Гердер, Віланд, Лафатер та ін.).

Микола Карамзін почав писати «Історію держави Російської» в 1806 році, однак не встиг її закінчити. Результатом двадцятирічної праці стало видання дванадцяти томів. Інші два історики — Сергій Соловйов та Василь Ключевський — лише розширили, поглибили й удосконалили раніше написане. Проте зміст книжок по історії зазначених трьох авторів викликає сумніви щодо їх об'єктивності[2].

Помер 3 червня 1826 р. у Санкт-Петербурзі.

Суспільно-політичні погляди[ред.ред. код]

Дотримувався консервативних поглядів щодо функціонування тогочасного російського суспільства. Він підтримував абсолютизм, кріпацтво, був противником будь-яких ліберальних чи демократичних реформ державного управління.

У 1811 році написав «Записку про древню й нову Росію» (рос. О древней и новой России в её политическом и гражданском отношениях), в якій відбивалися погляди консервативних верств суспільства, незадоволених ліберальними реформами імператора Олександра. Своїм завданням він вважав необхідність довести те, що ніяких перетворень в країні проводити не потрібно. «Записка» зіграла також роль начерків до подальшої величезної праці Миколи Карамзіна з російської історії.

Серед іншого, у своїй «Записці» Карамзін стверджував що у кріпацькій Росії, як у жодній «землі Європейській», «блаженствує народ, процвітає правосуддя, сяє благоустрій, серця задоволені, уми спокійні»[3]. Ці та інші ідеологічні викладки Карамзіна були в подальшому використані графом Уваровим для створення цілісної теорії офіційної народності, яка також відома як тріада рос. «Православие, Самодержавие, Народность».[4]. Карамзіна як виразника офіційної імперської ідеології з іронією згадує Тарас Шевченко в своїй поемі-містерії «Великий льох» (1845). Водночас захоплену оцінку діяльності Карамзіна як «культурника» (поруч із Пушкіним) дав Пантелеймон Куліш у поемі «Дума про татарина й орапа» (1890).

Денис Зубрицький у своїй праці «Хроніка міста Львова» стверджував, що Карамзін вагався визнати існування Руської (української) православної митрополії з центром у Галичі.[5]

Реформа російської мови[ред.ред. код]

Проза і поезія Карамзіна справила вирішальний вплив на розвиток російської літературної мови. Карамзін цілеспрямовано відмовлявся від використання церковнослов'янської лексики і граматики, приводячи мову своїх творів до повсякденної мови своєї епохи і використовуючи в якості зразка граматику і синтаксис французької мови.

Карамзін ввів в російську мову безліч нових слів — як неологізмів («благотворительность», «влюблённость», «вольнодумство», «достопримечательность», «ответственность», «подозрительность», «промышленность», «утончённость», «первоклассный», «человечный»)[6], так і варваризмів («тротуар», «кучер»). Також він одним з перших почав використовувати літеру Ё.

Зміни в мові, пропоновані Карамзіним, викликали бурхливу полеміку в 1810-х роках. Письменник Олександр Шишков за сприяння Державіна заснував у 1811 товриство «Бесіда аматорів російського слова», метою якого була пропаганда «старої» мови, а також критика Карамзіна, Жуковського та їх послідовників. У відповідь 1815 року утворилося літературне товариство «Арзамас», яке іронізувати над авторами «Бесіди» і пародіювати їхні твори. Членами товариства стали багато поетів нового покоління, в тому числі Батюшков, Вяземський, Давидов, Жуковський, Пушкін. Літературна перемога «Арзамаса» над «Бесідою» усталила перемогу мовних змін, які ввів Карамзін.

Незважаючи на це, пізніше відбулося зближення Карамзіна з Шишковим, і, завдяки сприянню останнього, Карамзін в 1818 році був обраний членом Російської академії. У тому ж році він став членом Імператорської Академії наук.

Ставлення до природи[ред.ред. код]

Карамзіна можна назвати «російським Торо», бо він першим в російській культурній традиції став оспівувати дику природу — її дикість і священність: «Ні, ні! Я ніколи не буду прикрашати Природу. Село моє повинне бути селом, пустелею. Дикість для мене священна; вона звеличує дух мій. Гаї мої будуть цілі, нехай заростають вони високою травою!»[7] В іншому творі він писав, що в природі, де видно працю і роботу, немає для нього задоволення. Дерево, пересаджене, обрізане подібне до невільника із золотим ланцюгом[8].

У 1789 р., відвідуючи дикі Швейцарські Альпи і милуючись знаменитими рейнськими водоспадами Штаубахх, Тріммербах і Рейхенбах, Карамзін відчув божественність дикої природи: він раптом майже осліп, став на коліна і почав молитися. Пізніше письменник так описував те, що сталося[9][10]:

« Марно уява моя шукає порівняння, подібності, образи! .. Рейн і Рейхенбах, чудові явища, величні чудеса природи! У мовчанні дивуватися буде вам кожний, хто має почуття; але хто може зобразити вас пензлем або словами? — Я майже зовсім зомлів, будучи приголомшений гримлячим громом падіння і впав на землю.  »

Див. також[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. Проективный лексикон русского языка. 30 ноября 2009
  2. Дмитро Пташка Етногенез русськіх. Частина 1. Вступ.
  3. блаженствует народ, цветет правосудие, сияет благоустройство, сердца довольны, умы спокойны
  4. Идейная борьба 30—40-х годов: Охранители // Николай Троицкий
  5. Denys Zubryćkyj. Kronika miasta Lwowa.— Lwów, 1844. — 492 s. — S. 159. (пол.)
  6. В. В. Одинцов. Лингвистические парадоксы. Москва. «Просвещение», 1982
  7. Карамзин Н. М. Деревня // Этико-эстет. подход в охране дикой природе и заповедном деле / Изд. 2-е, доп. — К.: Киев. эколого-культур. центр, 1999. — С. 101—102.
  8. Борейко В. Е. Философы зоозащиты и природоохраны. — К.: КЭКЦ, 2012. — 179 с.
  9. Борейко В. Е. Современная идея дикой природы. — К.: Киев. эколого-культур. центр, 2001. — 124 с.
  10. Карамзин Н. М. Письма русского путешественника. — М.: Правда, 1980.

Посилання[ред.ред. код]