Карамзін Микола Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Карамзін Микола Михайлович
рос. Николай Михайлович Карамзин
Karamzin by Tropinin (1818, Tretyakov gallery).jpg
Псевдо А. Б. В.
Народився 1 (12) грудня 1766(1766-12-12)
с. Михайловка, Симбірська губернія, Російська імперія
Помер 22 травня (3 червня) 1826(1826-06-03) (59 років)
Санкт-Петербург, Російська імперія
Поховання Тихвінське кладовищеd
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперія
Національність росіянин
Діяльність мовознавець, поет, історик, письменник, перекладач, критик, журналіст, прозаїк, публіцист
Відомий завдяки історик-фальсифікатор
Alma mater Імператорський Московський університетd
Знання мов російська[1]
Членство Петербурзька академія наук
Роки активності з 1781
Напрямок Сентименталізм
Жанр поезія
Magnum opus Бідна Лізаd
Рід Карамзіни
Родичі Михайло Єгорович Карамзін
У шлюбі з Yekaterina Kolyvanovad
Діти Yekaterina Meshcherskayad, Aleksandr Karamzind, Andrey Karamzind, Карамзіна Софія Миколаївна і Vladimir Karamzind[2]
Нагороди
орден Святої Анни I ступеня орден Святого Володимира III ступеня

Мико́ла Миха́йлович Карамзі́н (1 (12) грудня 1766(17661212), Михайловка, Симбірська губернія, Російська імперія (нині Бузулукський район, Оренбурзька область, РФ) — 22 травня (3 червня) 1826), Санкт-Петербург, Російська імперія) — російський історик, письменник, поет, реформатор російської мови, почесний член Петербурзької Академії наук (1818), автор багатьох слів російської мови[3].

Написав велику історичну працю «Історія держави Російської» (томи 1-12, 1816—1829 рр.) — одна з перших узагальнюючих праць з історії Росії. Редактор «Московського журналу» (1791—1792) та «Вісника Європи» (1802—1803).

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився 1 (12) грудня 1766 р. в селі Михайлівка під Симбірськом (нині Бузулукський район Оренбурзької області). Його батько Михайло Єгорович Карамзін (1724—1783) середньопомістний симбірський дворянин з роду Карамзіних, нащадок кримськотатарського мурзи Кара-Мурзи. Отримав домашню освіту, з 14 років навчався в Москві в пансіонаті професора Московського університету Шатена, одночасно відвідував лекції в університеті.

В 1779—1781 роках навчався у московському пансіоні Шатена. В 1782—1783 роках служив у гвардійському Преображенському полку. В 1789—1790 роках подорожував Західною Європою, де познайомився з багатьма відомими представниками Просвітництва: Кантом, Гердером, Віландом, Лафатером тощо.

Микола Карамзін почав писати «Історію держави Російської» в 1806 році, однак не встиг її закінчити. Результатом двадцятирічної праці стало видання дванадцяти томів. Інші два історики — Сергій Соловйов та Василь Ключевський — лише розширили, поглибили й удосконалили раніше написане. Проте зміст книжок по історії зазначених трьох авторів викликає сумніви щодо їх об'єктивності[4].

Помер 3 червня 1826 р. у Санкт-Петербурзі.

Суспільно-політичні погляди[ред. | ред. код]

Дотримувався консервативних поглядів щодо функціонування тогочасного російського суспільства. Він підтримував абсолютизм, кріпацтво, був противником будь-яких ліберальних чи демократичних реформ державного управління.

У 1811 році написав «Записку про древню й нову Росію» (рос. О древней и новой России в её политическом и гражданском отношениях), в якій відбивалися погляди консервативних верств суспільства, незадоволених ліберальними реформами імператора Олександра I. Своїм завданням він вважав необхідність довести те, що ніяких перетворень в країні проводити не потрібно. «Записка» зіграла також роль начерків до подальшої величезної праці Миколи Карамзіна з російської історії.

Серед іншого, у своїй «Записці» Карамзін стверджував що у кріпацькій Росії, як у жодній «землі Європейській», «блаженствує народ, процвітає правосуддя, сяє благоустрій, серця задоволені, уми спокійні»[5]. Ці та інші ідеологічні викладки Карамзіна були в подальшому використані графом Уваровим для створення цілісної теорії офіційної народності, яка також відома як тріада рос. «Православие, Самодержавие, Народность».[6]. Карамзіна як виразника офіційної імперської ідеології з іронією згадує Тарас Шевченко в своїй поемі-містерії «Великий льох» (1845). Водночас захоплену оцінку діяльності Карамзіна як «культурника» (поруч із Пушкіним) дав Пантелеймон Куліш у поемі «Дума про татарина й орапа» (1890).

Денис Зубрицький у своїй праці «Хроніка міста Львова» стверджував, що Карамзін вагався визнати існування Руської (української) православної митрополії з центром у Галичі.[7]

Карамзін про росіян XIV—XV ст.[ред. | ред. код]

« Не засліплюючись народним самолюбством, скажімо, що росіяни цих століть у порівнянні з іншими європейцями могли по справедливості здаватися невігласами. «
Оригінальний текст (рос.)
Не ослепляясь народным самолюбием, скажем, что россияне сих веков в сравнении с другими европейцами могли по справедливости казаться невеждами.[8]

Реформа російської мови[ред. | ред. код]

Проза і поезія Карамзіна справила вирішальний вплив на розвиток російської літературної мови. Карамзін цілеспрямовано відмовлявся від використання церковнослов'янської лексики і граматики, приводячи мову своїх творів до повсякденної мови своєї епохи і використовуючи як зразок граматику і синтаксис французької мови.

Карамзін ввів в російську мову багато нових слів — неологізмів («благотворительность», «влюблённость», «вольнодумство», «достопримечательность», «ответственность», «подозрительность», «промышленность», «утончённость», «первоклассный», «человечный»)[9], так і варваризмів («тротуар», «кучер»). Також він одним з перших почав використовувати літеру Ё.

Зміни в мові, пропоновані Карамзіним, викликали бурхливу полеміку в 1810-х роках. Письменник Олександр Шишков за сприяння Державіна заснував у 1811 році товариство «Бесіда аматорів російського слова», метою якого була пропаганда «старої» мови, а також критика Карамзіна, Жуковського та їх послідовників. У відповідь 1815 року утворилося літературне товариство «Арзамас», яке стало іронізувати над авторами «Бесіди» і пародіювати їхні твори. Членами товариства були багато поетів нового покоління, в тому числі Батюшков, Вяземський, Давидов, Жуковський, Пушкін. Літературна перемога «Арзамаса» над «Бесідою» усталила перемогу мовних змін, які ввів Карамзін.

Незважаючи на це, пізніше відбулося зближення Карамзіна з Шишковим, і, завдяки сприянню останнього, Карамзін в 1818 році був обраний членом Російської академії. У тому ж році він став членом Імператорської Академії наук.

Ставлення до природи[ред. | ред. код]

Карамзіна можна назвати «російським Торо», бо він першим в російській культурній традиції став оспівувати дику природу — її дикість і священність: «Ні, ні! Я ніколи не буду прикрашати Природу. Село моє повинне бути селом, пустелею. Дикість для мене священна; вона звеличує дух мій. Гаї мої будуть цілі, нехай заростають вони високою травою!»[10] В іншому творі він писав, що в природі, де видно працю і роботу, немає для нього задоволення. Дерево, пересаджене, обрізане подібне до невільника із золотим ланцюгом[11].

У 1789 р., відвідуючи Швейцарські Альпи і милуючись знаменитими рейнськими водоспадами Штаубахх, Тріммербах і Рейхенбах, Карамзін відчув божественність дикої природи: він раптом майже осліп, став на коліна і почав молитися. Пізніше письменник так описував те, що сталося[12][13]:

« Марно уява моя шукає порівняння, подібності, образи!.. Рейн і Рейхенбах, чудові явища, величні чудеса природи! У мовчанні дивуватися буде вам кожний, хто має почуття; але хто може зобразити вас пензлем або словами? — Я майже зовсім зомлів, будучи приголомшений гримлячим громом падіння і впав на землю. «

Вшанування[ред. | ред. код]

На честь Миколи Карамзіна названий астероїд 3719 Карамзін. Як другорядний персонаж він фігурує в романі «Журавлиний крик» українського письменника Романа Іваничука[14]&.

Виноски[ред. | ред. код]

  1. Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. Карамзин, Владимир Николаевич // Русский биографический словарьСПб: 1897. — Т. 8. — С. 499–500.
  3. Проективный лексикон русского языка. 30 ноября 2009. Архів оригіналу за 15 жовтня 2016. Процитовано 28 липня 2015. 
  4. Дмитро Пташка Етногенез русськіх. Частина 1. Вступ. Архів оригіналу за 30 січня 2015. Процитовано 30 січня 2015. 
  5. блаженствует народ, цветет правосудие, сияет благоустройство, сердца довольны, умы спокойны
  6. Идейная борьба 30—40-х годов: Охранители Архівовано 5 липня 2015 у Wayback Machine. // Николай Троицкий
  7. Denys Zubryćkyj. Kronika miasta Lwowa.— Lwów, 1844. — 492 s. — S. 159. (пол.)
  8. Н. М. Карамзин. История государства Российского, т. V, рз. 4. // СПб, 1892, т. V, стор. 254. Архівовано 16 вересня 2016 у Wayback Machine. (рос.)
  9. В. В. Одинцов. Лингвистические парадоксы. Москва. «Просвещение», 1982
  10. Карамзин Н. М. Деревня // Этико-эстет. подход в охране дикой природе и заповедном деле / Изд. 2-е, доп. — К.: Киев. эколого-культур. центр, 1999. — С. 101—102.
  11. Борейко В. Е. Философы зоозащиты и природоохраны. — К.: КЭКЦ, 2012. — 179 с.
  12. Борейко В. Е. Современная идея дикой природы. — К.: Киев. эколого-культур. центр, 2001. — 124 с.
  13. Карамзин Н. М. Письма русского путешественника. — М.: Правда, 1980.
  14. Роман Іваничук Журавлиний крик. — Львів: Каменяр, 1989. — 375 с. — Частина друга. — ISBN 5—7745—0160—4

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]