Без ґрунту

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Без ґрунту
Обкладинка видання 1999 року
АвторВ. Домонтович
Моваукраїнська
Опубліковано1948, видавництво Михайла Борецького, Реґенсбурґ

«Без ґрунту» — модерністський роман українського письменника В. Домонтовича. Уперше опубікований твір був на сторінках журналу «Український засів» 1942 року[1]. Виданий 1948 року в Регенсбурзі у видавництві Михайла Борецького[2].

У листі до Леоніда Лимана від 25 березня 1949 року В. Домонтович так схарактеризував свій роман: «опис тижневої командироски, отже, щоденник, хроніка послідовностей, не більше»[3].

Соломія Павличко означила жанр твору як роман-трактат[4].

Сюжет

[ред. | ред. код]

Події роману відбуваються приблизно в 1920—30-ті роки ХХ ст. Столичний авторитетний мистецтвознавець Ростислав Михайлович їде у відрядження до рідного Катеринослава (сучасне Дніпро) (місто дитинства самого В. Домонтовича), щоб узяти участь у вирішенні долі Варязької церкви[5][1].

Проблематика

[ред. | ред. код]

Олександра Цепа акцентує увагу на таких основних проблемах у романі В. Домонтовича[6]:

  • роздуми автора про ідеологічні, соціальні, духовні засади соцсуспільства;
  • уявлення про світ митця й мистецтва;
  • жага до нищення, аісторичности народу;
  • безкомпромісна каральна політика владної партії;
  • знеособлення особистости (на прикладі Ростислава Михайловича);
  • нереалізованість неординарної людини а внтигуманному «соціалістичному раю»;
  • дисгармонія людини в радянську добу.

Герої

[ред. | ред. код]

Ростислав Михайлович — мистецтвознавець, консультант у Комітеті охорони пам'яток старовини й мистецтва[7]. Прототип В. Домонтовича. Це людина обережна, впливова й ерудована[3]. Ростислав Михайлович достатньо індиферентно ставиться до питання Варязької церкви, часто повторюючи фразу «Що я можу?». На думку Валерії Савотіної, ці слова стають характеристикою часу, а сам Ростислав Михайлович — уособленням тодішніх інтелектуалів, які нічого не можуть, вони приречені. Консультант сповідує «філософію інтелектуального вагабондизму, епоху, де б душею відпочить, епоху, куди б утекти»[1].

Звертатися до Комітету в справах архітектурних пам'яток, це звертатися лише до вас. Ви ж одинокий і найавторитетніший фахівець на цілу Україну.

Степан Линник — митець, учитель Ростислава Михайловича. Він автор похмурих пейзажів, орієнтованих на першопочатки, зародження світу: зображує каміння, первісні роботи. Свого часу він приїздить в місто на березі Дніпра, щоб збудувати собор[1]. Деякі дослідники прототипом Линника називають Ніколая Реріха, інші — Георгія Нарбута. Обставини смерти героя порівнюють зі смертю театрального художника Миколи Сапунова. Василь Чапленко вбачав в образі Степана Линника Тодося Осьмачку[3].

Як і Ніцше, так і Степан Линник був розіп'ятий на хресті свого пророчого покликання!

Арсен Петрович Витвицький — у минулому поет-модерніст, на час дії твору — директор провінційного Музею Мистецтв. Його прототипом, за переконаннями Соломії Павличко, є Микола Філянський. Витвицький — постать загублена, слабка, надзвичайно напружена й непевна в собі[4]. Він ентузіаст музейної справи, порядна, чемна й делікатна людина. Василь Чапленко прототипом Арсена Витвицького вважав Миколу Чернявського[3].

Я ніколи в житті не був собою!

— Арсен Петрович, «Без ґрунту»

Данило Іванович Криницький — директор історичного музею, «запорізький дід, колишній приятель Костомарова й Рєпіна». Він проти всього модерного. Його прототипом є Дмитро Яворницький[3].

Петро Петрович Півень — завідувач етнографічного відділу історичного музею. Письменник, який «нічого не читає, бо не хоче зіпсувати власний стиль».

Іван Ґуля — молодий уповноважений Комітету охорони пам'яток. Він з ентузіазмом обстоює питання збереження церкви як пам'ятки старовини. Ґуля — колишній студент Ростислава Михайловича, віддано захоплений своїм учителем.

Станіслав Бирський — інженер-будівник, «людина розрахунків і коньюктури, нове перевтілення Печорина». Він виступає за знесення Варязької церкви та декларує ідеали комуністичної утопії.

Лариса Павлівна Сольська — співачка, коханка Ростислава Михайловича.

Лариса надто була жінка нашого часу, щоб надати якесь значення словам або оцінкам, можливо, навіть вчинкам і очевидності фактів.
Герої Домонтовича — це проблема втраченого зв'язку із сакральним. Мистецтво втрачає свій сакральний вигляд, люди втрачають свою релігійну свідомість.

— Валерія Савотіна

Севастопільський парк
Севастопільський парк

Варязька церква

[ред. | ред. код]

Події в романі розгортаються навколо Варязької церкви, точніше проєкту її перетворення на архітектурний заповідник. Це велична архітектурна пам'ятка, недобудований собор відомого архітектора Степана Линника. Будівництво церкви розпочалося 1908 року й не було завершене. Олена Гусейнова назвала Варязьку церкву «головним архітектурним лейтмотивом роману»[7].

Андрій Портнов, дослідник творчости письменника, зазначає, що Варязької церкви, як і архітектора Линника насправді не існувало[5]. Про те, що й церква, і сам її творець видагані, говорить також Андрій Портнов[3]. Натомість співробітниця музею «Літературне Придніпров'я» Ірина Мазуренко переконана, що прототипом архітектурної пам'ятки в романі В. Петрова могла стати Лазарівська церква на Севастопільському цвинтарі (сучасний Севастопільський парк)[5].

Рецепція

[ред. | ред. код]

У післямові до ІІІ тому зібрання прози В. Домонтовича Юрій Шевельов написав про роман автора так: «"Без ґрунту" — це справжній підсумок "повістевого періоду" в творчості Домонтовича, синтетичний образ української дійсности двадцятих — початку тридцятих років і розрахунок з нею, один з найкращих творів української прози нашого сторіччя»[8].

Юрій Лавріненко зазначав, що в романі письменника під спокійним тоном прочитуються неспокій і прірва порожнечі, під гумором проступає відчай[3].

Соломія Павличко зазначила, що В. Домонтович у своєму романі відбив кризу втраченої автентичности, самопочуття людини без будь-якої основи за винятком інтелектуальної[4].

У своїй статті Тетяна Григоренко (Демчик) зазначила, що в романі «Без ґрунту» відображено культуротворчий дискурс і різні моделі культурної ідентичности, поширені в українському суспільстві на початку ХХ ст.[9]

Видання

[ред. | ред. код]
  • Віктор Домонтович. «Без ґрунту». Регенсбурґ: Видання Михайла Борецького, 1948. 217 с. (завантажити)
  • Віктор Домонтович. Проза у трьох томах. Том II. Романи Куліша, Без ґрунту (повісті). Редакція й супровідна стаття: Юрій Шевельов. Примітки: Юрій Шевельов; суперобкладинка: Ярослава Ґеруляк. Ню-Йорк: 1989, 477 с. ISBN 3-89278-009-9 (Том II)
  • Віктор Домонтович. Доктор Серафікус; Без ґрунту. Передмова: Соломія Павличко. Київ: Критика, 1999. 280 с. (серія «Бібліотека ХХІ століття»). ISBN 966-7679-06-3
  • Віктор Домонтович. Без ґрунту: повісті. Київ: Гелікон, 2000. 518 стор. (серія «Українська модерна література»). ISBN 966-95238-7-7
  • В. Домонтович. Спрага Музики. Київ: Комора, 2019. С. 27—207.

Цитати

[ред. | ред. код]
Сучасна людина виробила в собі звичку не мати свого кутка. Вона розірвала пуповину, що зв'язувала її з материнським лоном місця. Відмовилась од почуття спільноти з землею. Зреклася свідомости своєї тотожности з країною. Загубила згадку про свою спорідненість з вітчизною. Місце народження обернулось посвідкою, виданою з Загсу, черговим пунктом заповнюваної анкети.
Мешканці, що заступили давніших пожильців, не мають ані бажання, ані ініціятиви лагодити ґанки, дбати про садки, віднослювати паркани, зробити фіртки, замахати дірки, вибиті в цеглі стін кулементними чергами махнівських куль. Люди втратили почуття сталости. Вони звикають жити в руїнах і серед руїн, немов в чеканні на нову катастрофу, нове знищення, ще страшніше, ще згубніше за попереднє. Свої доми вони обертають в випадкові притулки, хати — в печери або лігва, міста в переходові табори.
В відміну від того, замість незнаних земель, ми шукаємо незнаних істин.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. а б в г Савотіна, Валерія (16.11.2022). «Без ґрунту» Домонтовича: незавершений «собор» українського модернізму. Читомо.
  2. Без ґрунту. Архів оригіналу за 12 червня 2021. Процитовано 19 вересня 2021.
  3. а б в г д е ж Портнов, Андрій. Дніпропетровський текст Віктора Петрова (PDF). Краків: Віктор Петров: мапування творчости письменника. с. 153—164.
  4. а б в Павличко, Соломія (1999). Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. 2-ге вид. Київ: Либідь. с. 447.
  5. а б в Пасько, Ірина (31.08.2021). Інтелектуали, шпигуни й страдники, або літературний портрет Дніпра. Читомо.
  6. Цепа, Олександра (2016). Проблематика роману В. Домонтовича «Без ґрунту». Науковий вісник МНУ ім. В. О. Сухомлинського. Філологічні науки (літературознавство). № 2 (18). с. 248—253.
  7. а б Гусейнова, Олена (2004). Елементи архітектурного дискурсу в українському урбаністичному романі («Без ґрунту» В. Домонтовича) (PDF). Слово і Час, № 11. с. 18—23.
  8. Шевельов, Юрій (1984). Шостий у ґроні. В. Домонтович в історії української прози. В. Домонтович. Проза в трьох томах. Том ІІІ: Сучасність. с. 505—556.
  9. Григоренко (Демчик), Тетяна (2014). Проблема культурної ідентичності у творчості В. Домонтовича (на матеріалі роману «Без ґрунту». Tertium non datur: проблема культурної ідентичності в літературно-філософському дискурсі XIX-XXІ ст.: колективна монографія. с. 258—297.

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Агеєва В. Поетика парадокса: інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича. Київ: Факт, 2006. 432 с.