Яворницький Дмитро Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Дмитро Яворницький (Еварницький)
Дмитро́ Іва́нович Яворни́цький
Дмитро Яворницький у 1900-ті роки
Дмитро Яворницький у 1900-ті роки
Народився 25 жовтня (6 листопада) 1855(1855-11-06)
Сонцівка, Харківська губернія, Flag of Russia.svg Російська імперія
Помер 5 серпня 1940(1940-08-05) (84 роки)
Дніпропетровськ, Українська РСР, СРСР СРСР
Місце проживання Харків, Петербург, Ташкент, Москва, Катеринослав
Громадянство Flag of the Ukranian State.svg УНРСРСР СРСР
Підданство Flag of Russia.svg Російська імперія
Національність українець
Alma mater Харківський університет
Галузь наукових інтересів Історія, етнологія, історичне краєзнавство, фольклор
Посада Директор Дніпропетровського історичного музею
Вчене звання Професор
Науковий ступінь Доктор історичних наук
Науковий керівник Олександр Потебня
Микола Сумцов
Микола Костомаров
Відомі учні Кость Гуслистий
Відомий завдяки: Дослідженням Запорізької Січі
Батько Іван Яворницький
Мати Ганна Терновська
У шлюбі з Варвара Кокіна
Серафіма Бурякова
Автограф ДмитроЯворницкийАвтограф.png

Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Яворницький Дмитро Іванович у Вікісховищі?

Дмитро́ Іва́нович Яворни́цький (Еварни́цький) (25 жовтня (6 листопада) 1855(18551106), село Сонцівка, Харківська губернія, Російська імперія — 5 серпня 1940, Дніпропетровськ, Українська РСР, СРСР) — український історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, письменник, дослідник історії українського козацтва, дійсний член НТШ (1914) і ВУАН (1929).

Життєпис[ред.ред. код]

Сонцівка[ред.ред. код]

Дмитро Яворницький родом із села Сонцівки (тепер у межах с. Борисівка Харківського району Харківської області). У шкільному творі «Моя батьківщина» Д. Яворницький так описує рідне село:

« «Моя батьківщина, яка носить назву Сонцівки, — невелике село, на віддалі 35 верст від м. Харкова. Розташування цього села, як і більшості сіл, не представляє нічого особливого. Не доїжджаючи на пів версти до самого села, вам перш за все впадає в очі сад, один з тих прекрасних садів, які дуже рідко зустрічаються в маєтках навіть найбагатших поміщиків. Внизу цього саду протікає невелика річка, що надає саду принадності і величі; ліворуч від саду широкий і не дуже глибокий яр, на дні якого пролягає розлога долина з озерами та чудовими джерелами, які витикають з боків яру. За садом перед нам постає в повні величі і блиску невелика дерев'яна церква… Місцина, де розташоване село, яке представляє довгу низку селянських хат, здебільшого піднесена, тільки північна сторона її поступово знижується і, нарешті, переходить у невелику долину, порослу тінистими деревами та густою травою; в кінці долини підноситься невелика гора, яка служить межею між губерніями Харківською та Курською… ».
Оригінальний текст (рос.)

«Моя родина, носящая название Солнцевки, есть небольшое село, отстоящее от г. Харькова на 35 вёрст. Расположение этого села, как и большая часть сёл, не представляет ничего особенного. Не доезжая на пол версты до самого села, вам прежде всего бросается в глаза сад, один из тех прекраснейших садов, какие очень редко встречаются в имениях даже самых богатых помещиков. Внизу этого сада протекает небольшая река, придающая саду прелесть и величие; по левую сторону сада находится широкий и не слишком глубокий овраг, на дне которого расстилается обширная долина с озёрами и прекрасными источниками, вытекающими из боков оврага. За садом нам представляется в полном величии и блеске небольшая деревянная церковь… Местность, где расположено село, представляющее длинную вереницу крестьянских изб, по большей части возвышена, только северная сторона её представляет постепенное понижение и, наконец, переходит в небольшую долину, поросшую тенистыми деревьями и густою травою; в конце долины возвышается небольшая гора, которая служит границею между губерниями Харьковской и Курской…».

 »

Родина[ред.ред. код]

Батько Дмитра Яворницького — Іван Якимович Яворницький (18271885) походив із збіднілого дворянського роду, родоначальник якого належав до козацької старшини. За свідченням Д. Яворницького, з діда і прадіда він був панського коліна. Свій родовід вчений виводив від панів з Галичини, які з часом оселилися в Зміївському повіті на Харківщині. У книзі «По следам запорожцев» Дмитро Іванович пояснював, що за гербовником дворянських родів царства Польського, виданому в 1853 р., у Варшаві, відомо вісім панів Яворницьких. З Галичини одна гілка цієї фамілії перейшла, мабуть, вже після гетьмана Богдана Хмельницького, у теперішню Харківську губернію і там осіла гніздом поблизу річки Сіверського Дінця, Зміївського повіту. В новій батьківщині частина цього прізвища залишилася у дворянському стані, частина перейшла в духівництво, а частина у міщанство. Дід Дмитра Івановича — Яким Федорович Яворницький — належав до духівництва і володів невеличким хутором «Яворницький» в Зміївському повіті Харківської губернії. Згодом вчений успадкував цей хутір.

До духівництва належав і батько Д. Яворницького Іван Якимович, останнім місцем служби якого було село Сонцівка, де він був дяком. За словами Д. Яворницького, його батько був «грамотій самоучка», добра і розумна людина, не вчивсь ні в якій школі, а сам із себе вивчивсь писати і читати. Мати вченого — Ганна Матвіївна Терновська (18301916) була простою селянкою. Сім'я жила бідно, в селянській хаті.

Походження прізвища[ред.ред. код]

Походження власного прізвища Д. Яворницький, пояснював від «явора» або «яворника». «Дід і батько мій, — читаємо в його листі до письменника та видавця В. Л. Левицького, — писались Яворницький, а міні у школі якийсь дурінь причіпив букву „Е“ і вийшов я „Еварницький“, а воно на ділі „Явор“, дерево таке, що здаєтця на клена, тілько листи зеленійш, з зубцями на кінцях, і більше від листа клена» На переважній більшості друкованих праць вченого стоїть прізвище «Еварницький». Вперше «Яворницький» зустрічається в статтях 1890 р., що були надруковані в «Екатеринославских губернских ведомостях» з подвійним підписом: «Еварницький — Яворницький». Але ще у 1886 р. в листі до редактора першого українського історичного журналу «Киевская старина» Ф. Г. Лебединцева Д. Яворницький прохав, щоб його статті підписували саме подвійним прізвищем «Д. І. Еварницький (Д. І. Яворницький)». І пояснював: «Я хочу сказати цим, що я не лях, а українець». Проте на всіх наступних працях знову стоїть «Еварницький». І лише після 1905 р. вчений вживає або подвійний підпис, або просто «Яворницький» і зовсім рідко «Еварницький». За радянських часів Дмитро Іванович іменує себе тільки «Яворницьким». В листуванні з рідними та друзями прізвище «Яворницький» вчений почав вживати набагато раніше, ніж у друкованих працях, ще у 1884 році. Аналіз у вивченні прізвища Д. Яворницького з перспектив психобіографічної та соціологічної парадигми здійснив дніпропетровський дослідник В. В. Ващенко.

Дитинство[ред.ред. код]

Дитинство Д. Яворницького пройшло у скрутних умовах матеріальних нестатків. Проте батько — Іван Якимович, хоча й був малоосвіченою людиною, намагався дати синові освіту, залучаючи його до читання. Тривалими зимовими вечорами, коли сім'я збиралася у маленькій хатинці, батько по складах читав дітям книжки. Мати пряла, а Дмитро з сестрою Горпиною лежали на печі й захоплено слухали батька. Особливе враження справив на маленького Дмитра твір Миколи Гоголя «Тарас Бульба». Образ козака Тараса глибоко запав у душу шестирічного хлопчика. Він невтішно ридав над долею козака Тараса Бульби. Пізніше Яворницький згадував, що «як дочитали до того місця, де Бульбу вішають, сльози, дитячі сльози, градом котились у мене із очей». Звідтоді й назавжди захопився Дмитро історією Запорозької Січі та її козаків. Батьківське читання змінювалося піснями, що їх чудово співала мати. Чудовий голос мав і батько майбутнього історика. Музично обдарованим виявився і Дмитро. Згодом він почав записувати пісні в рідній Сонцівці. Саме з цих записів й розпочалася дослідницька діяльність вченого.

Початкова освіта[ред.ред. код]

Початкову освіту Д. Яворницький здобув у рідному селі, а у 1867 р. почав навчатися в Харківському повітовому училищі, куди він потрапив випадково, завдяки дружбі із сином власника економії в Сонцівці. Панич не хотів їхати вчитися сам, і тоді поміщик разом із сином послав на свої гроші вчитися й Дмитра. Цю версію наводить у своїй монографії відома дослідниця життя і творчості Дмитра Яворницького М. Олійник-Шубравська. В училищі Д. Яворницький вивчав російську і латинську мови, географію, історію, закон Божий та інші предмети. Учнів знайомили з літописними творами, давнім епосом, філософськими трактатами. Найбільші успіхи Дмитро мав у царині словесності. Викладачі відзначали його письменність, «легкість і свіжість у викладанні думок». По закінченні училища він повернувся додому і через деякий час, у 1874 році, за сімейною традицією, поступив до Харківської духовної семінарії. Це сталося за наполяганням батька. Однак священицький сан, косність та схоластика, що панували в семінарії, не приваблювали Д. Яворницького, його захоплювала історія рідного краю, народні звичаї та фольклор. Провчившись три роки, Дмитро Яворницький залишив семінарію й у 1877 р. вступив до історико-філологічного факультету Харківського університету, що свого часу вважався «Слобожанськими Афінами», уславився ідеями слов'янського відродження, розквітом романтизму, піднесенням зацікавлення етнологією, фольклором.

Харківський університет[ред.ред. код]

Яворницький в одязі запорожця

Час навчання Д. Яворницького в Харківському університеті (18771881) припадає на вельми сумний період в історії української культури. Емський указ 1876 р. значно посилив тиск на українське друковане слово. У цей час було небезпечно виявляти симпатії до української мови, літератури, історії, популяризувати її. З іншого боку, це був період складання в Російській імперії кризи пануючої системи. Це був час апогею народницького руху, однією з провідних сил якого було студентство. Студентські заворушення призводили до тимчасового закриття університетів і припинення навчання. Такі події відбувалися й у Харківському університеті. Вимушені канікули Дмитро Яворницький намагався проводити вдома, щоб допомогти батькам і відпочити, бо слабкий здоров'ям з дитинства він часто хворів. У рідній Сонцівці він не гаяв часу, а збирав фольклорний матеріал, записував пісні, що їх співали мати та односельці. Декілька записаних ним в студентські роки пісень пізніше були опубліковані його студентським приятелем, майбутнім професором Харківського університету Михайлом Халанським (18571910), з яким Дмитро Іванович під час навчання мешкав в одній кімнаті.

У студентські роки Д. Яворницький знову вирішив повернутися до запорозького козацтва. На 2-му курсі Дмитро Іванович визначився з темою дослідження: «Виникнення та устрій Запорозького коша», почав вивчати літературу, шукати джерел, що висвітлювали історію запорозького козацтва. Становлення Д. Яворницького як вченого відбувалося під впливом прогресивних професорів Харківського університету, українських патріотів О. О. Потебні та М. Ф. Сумцова. Український філолог, творець лінгвістичної поетики Олександр Потебня залучив Дмитра Яворницького до участі в студентському гуртку з вивчення історії, побуту та звичаїв народу. Між учителем та учнем встановилися добрі стосунки.

Д. Яворницький був частим гостем в родині О. Потебні, котрий допоміг йому влаштуватися на роботу в одну з харківських гімназій. Видатний український етнолог, фольклорист, громадський діяч Микола Федорович Сумцов згодом став його колегою і другом. Вони радилися, підтримували, допомагали один одному в житті й творчості. Їх пов'язували спільні наукові інтереси, збігалися і їхні дослідницькі методи. Від своїх вчителів перейняв Д. Яворницький захоплення фольклором, нахил до збирання, записування та публікації пам'яток усної народної творчості. З вдячністю та повагою ставився Дмитро Іванович до своїх університетських вчителів. Їхні образи він втілив в автобіографічному романі «За чужий гріх» (1907 р.), а М. Ф. Сумцову присвятив вірш «Працівнику за Україну», який ввійшов до збірки поезій «Вечірні зорі» (1910 р.). На момент закінчення університету Д. Яворницький остаточно вирішив присвятити своє життя науці, а саме дослідженню історії запорозького козацтва. По закінченні університету (1881 р.) він, як винятково обдарований студент, був залишений позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання. І вже з перших кроків наукової кар'єри чекали випробування. Замість вже обраної ним теми, йому запропонували досліджувати історію Фінляндії. Дмитро Іванович згадував, як попечитель харківського навчального округу генерал-лейтенант Максимович у категоричній формі заявив початківцю: «Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію». Проте молодий вчений виявив принциповість, не відмовився від обраної ще в студентські роки теми з історії запорозького козацтва, що належала до крамольних і за яку пізніше його було позбавлено стипендії. До цього додалася ще й розлука з друзями — Михайлом Халанським та Миколою Липенським, які по закінченні університету поїхали викладати — один у Білгород, другий у Суми.

Залишившись без засобів для існування, Д. Яворницький, за допомогою О. Потебні та інших харківських знайомих, влаштувався викладачем історії у 3-ю чоловічу гімназію і в жіночу гімназію Н. Григорцевич.

Перші дослідження[ред.ред. код]

За порадою О. Потебні й М. Сумцова, він вирушив у Південну Україну, на Катеринославщину та Херсонщину, де свого часу існувала Запорозька Січ. Починаючи з 1882 р., протягом 50 років майже кожного літа Д. Яворницький мандрував землями колишніх Запорозьких вольностей, проводив археологічні розкопки, записував пісні, перекази, розповіді нащадків запорозьких козаків, знайомився з місцевими старожилами та власниками приватних колекцій, досліджував ландшафт і природні умови Запорозького краю, перепливав на дубах Дніпрові пороги, неодноразово ламав руку, тонув у Дніпрі, був засипаний землею в кургані. Писав він Ф. Г. Лебединцеву у квітні 1884 р., що він проїхав усі Дніпрові пороги,

« «від першого до останнього, у човні, причому ледь не поплатився й життям… Не забувайте, що я лажу в Запоріжжі вже три роки поспіль, що я проводив там розкопки, розкрив 24 могили, знайшов у них багато різних речей, бачив багато різних запорізьких портретів, викопав запорожця з вусами, люлькою і т. ін.»
Оригінальний текст (рос.)

«от первого до последнего, в лодке, причём едва не поплатился и жизнию… Не забудьте, что я лажу в Запорожье уже три года подряд, что я производил там раскопки, вскрыл 24 могилы, нашёл в них много разных вещей, видел много разных запорожских портретов, выкопал запорожца с усами, трубкой и пр.»

 »

Досліджував з Д. Яворницьким історик, фольклорист, археолог і викладач з Олександрівська Яків Павлович Новицький. В особі Я. Новицького Дмитро Іванович здобув найвідданішого й найщирішого у своєму житті друга, однодумця, колегу. Багато спільного об'єднувало цих подвижників української культури. Д. Яворницький з натхненням писав Я. Новицькому:

« «Запоріжжя, запорожці, Дніпро, пороги, степ! Скільки в цих простих, нехитрих словах міститься для мене чарівного, живого захоплюючого змісту! Якби міг я вмістити в своїх грудях широкий і далекий степ, якби міг я солодким поцілунком злитися зі своїм Дніпром, ніякої іншої насолоди не хотів би на землі. Не було би для мене нічого вищого, глибшого від цього щастя».
Оригінальний текст (рос.)

«Запорожье, запорожцы, Днепр, пороги, степь! Сколько в этих простых, мало сложных словах заключается для меня обаятельного, живого увлекательного смысла! Если бы мог я вместить в своей груди широкую и далёкую степь, если бы мог я сладким поцелуем слиться со своим Днепром, никакого другого наслаждения не хотел бы на земле. Выше, глубже этого счастья для меня не существовало бы».

 »

Понад 40 років тривала дружба і творча співпраця Дмитра Яворницькго з Яковом Новицьким. Вони постійно радилися, ділилися творчими планами, допомагали один одному в дослідженнях, збиранні колекцій, складанні топографічних карт Запоріжжя, записуванні фольклору тощо. Надавали один одному матеріальну і моральну підтримку.

З перших праць наукової діяльності Дмитро Яворницький залучав до своїх досліджень широкий аматорський загал, передусім вчителів, лікарів, священиків, управителів маєтків, статистиків, земських службовців, колекціонерів та ін. Усі вони «постачали» йому необхідну інформацію, сповіщали про археологічні знахідки, розшукували пам'ятки, записували з вуст народу пісні, думи, перекази тощо. Влітку 1884 р. Дмитро Яворницький через газету «Днепр» звернувся до населення Катеринославщини з проханням надсилати йому усі матеріали, що стосуються історії запорозького козацтва. Наукові подорожі вченого охоплювали значну територію — Катеринославську, Херсонську, Таврійську, Полтавську, Чернігівську та Харківську губернії.

Перше одруження[ред.ред. код]

У 1883 р. відбулася важлива подія в особистому житті Д. Яворницького. 18 лютого він одружився з учителькою музики Варварою Петрівною Кокіною. За свідченням небоги Дмитра Івановича Т. І. Коломієць, в родині Яворницьких існувала легенда, за якою цю наречену майбутньому вченому знайшла мати — Ганна Матвіївна. За словами Т. І. Коломієць, в юності Дмитро закохався у сільську дівчину, хотів одружитися з нею, але його мати була проти, і сама знайшла синові наречену — вчительку музики харківського єпархіального жіночого училища В. П. Кокіну. Але цей шлюб виявився невдалим й незабаром у 1885 р. стався розрив, як казав Дмитро Іванович, не з його вини. Варвара Петрівна не змогла зрозуміти творчу захоплену наукою натуру Д. Яворницького і стати йому другом і помічницею. Дмитро Іванович вельми кохав її й досить болісно переживав розлучення, яке офіційно було оформлене лише через 30 років — у 1915 році.

Харківський період[ред.ред. код]

Харківський університет на початку ХХ століття

Дослідження Дмитра Яворницького вже у 18831884 рр. знайшли втілення в серії статей історико-топографічного та фольклорного характеру, що були надруковані в періодичних виданнях Харкова, Катеринослава та Києва, в тому числі в першому українському історичному журналі «Киевская старина». Наукові здобутки молодого дослідника не залишилися поза увагою колег. У січні 1883 р. його обрали членом наукового Історико-філологічного товариства при Харківському університеті, яке очолював (1878—1890) професор Олександр Потебня. Це надало Дмитрові Яворницькому новий імпульс до наукової праці. На підставі виявлених джерел вчений підготував серію публічних лекцій «Про запорозьких козаків». Перша лекція відбулася у Харкові 21 квітня 1884 р. Біржовий зал, де Дмитро Іванович читав лекції, кожного разу був переповнений. Протягом двох годин публіка насолоджувалася імпровізацією молодого вченого, який із захопленням, без конспекту читав лекції. З цього моменту розпочалася активна популяризація Дмитром Яворницьким історії запорозького козацтва серед широкого громадського загалу. Незабаром його лекції відбулися у Катеринославі, Полтаві, Чернігові, Хоролі, Херсоні, Москві, Петербурзі та багатьох інших містах України та Росії. Лекції мали величезний успіх і зробили Д. Яворницького досить популярним. Восени 1884 р. відбулося знайомство історика з корифеями українського театру Марком Кропивницьким, Миколою Садовським, Панасом Саксаганським, Марією Заньковецькою та ін. Д. Яворницький підтримував тісні стосунки з діячами харківської «Громади» — відомими вченими О. Потебнею, М. Сумцовим, педагогрм Д. Пильчиковим, письменником і видавцем М. Лободовським та ін.

На харківський період припадає дружба Д. Яворницького з відомим поетом Яковом Щоголєвим, який присвятив Дмитру Івановичу вірш «В степу». Проте дружба Дмитра Яворницького з Яковом Щоголєвим закінчилась досить трагічно. У Щоголєва була дочка Єлизавета — особа високоталановита, музично обдарована, котра чудово грала на арфі. Саме гра Єлизавети на арфі «прикувала до неї і ум, і серце, і волю» Яворницького. Вони покохали одне одного. Проте Яків Щоголєв віддав Єлизавету заміж, проти її волі, заради титулу та багатства, за князя Шаховського. Однак Єлизавета не вжилася з князем Шаховським і покинула його заради «козака Байди», як називав себе у дружньому колі Дмитро Яворницький. Є відомості про те, що Єлизавета Яківна поїхала за Дмитром Яворницьким навіть у Середню Азію. За словами Дмитра Івановича, Яків Щоголєв прокляв і дочку, і тричі прокляв Яворницького. Однак через короткий час між Дмитром Яворницьким і Єлизаветою Шаховською стався розрив, який Дмитро Іванович пояснював тим, що у Єлизавети «натура така палка, така пекельна, що лучче одрубай собі правицю і біжи од неї з одною лівою, біжи без огляду…» . Не зважаючи на розрив з Яковом Щоголєвим, Дмитро Яворницький не перестав поважати його як високоталановитого поета. Окрім наукової діяльності, Дмитро Яворницький брав активну участь у громадському житті харківської інтелігенції. Восени 1884 р. з його ініціативи виникла ідея видати літературний збірник українською мовою. У той час заборони українського друкованого слова це був сміливий крок. Редагувати цей збірник мав також Дмитро Яворницький. Матеріальну підтримку обіцяв харківський аристократ Б. Філонов. Однак цей проект не здійснився. Важливою подією в житті Дмитра Яворницького став VI Археологічний з'їзд, що відбувся у серпні 1884 р. в Одесі. Вперше молодий вчений постав перед високим науковим форумом, на якому зібрався весь цвіт історичної науки Російської імперії. Тут Яворницький прочитав два реферати, котрі здобули високої оцінки з боку фахівців. На з'їзді відбулося його знайомство з провідними вченими, зокрема з Володимиром Антоновичем. Саме починаючи від цього з'їзду Яворницький став вважати себе археологом. 30 квітня 1885 р. він був обраний членом-кореспондентом Московського археологічного товариства. Повернувшись до Харкова, вчений з натхненням продовжив дослідження. Проти над ним почали збиратися хмари. Реакція 1880-х років позначилася на житті й Харківського університету, зазнали тиску всі демократичні елементи. Природно, що енергійне дослідження і популяризація Дмитром Яворницьким «крамольної» історії запорозького козацтва, його активна громадська діяльність викликали вороже ставлення до нього з боку влади. Він потрапив в опалу, восени 1884 р. був звинувачений в «українофільстві» і «сепаратизмі» й незабаром позбавлений стипендії і звільнений з університету.

« «І не думав і не думаю бути сепаратистом, — Люблю клаптик землі! Люблю тому, що не знаходжу ніде іншої розради, люблю тому, що там є широкий простір для моєї роздольної натури, люблю тому, що в чистих річкових водах своєї Украйни бачу сумний образ своєї особи. Ех, знали б люди, як важко мені жити на світі! Одна втіха — кинутися в степ, заглибитися в дні давно минулого часу ... Так хіба це сепаратизм? »
Оригінальний текст (рос.)

«И не думал и не думаю быть сепаратистом, — Люблю клочок земли! Люблю потому, что не нахожу ни где другого утешения, люблю потому, что там есть широкий простор для моей раздольной натуры, люблю потому, что в чистых речных водах своей Украйны вижу печальный образ своей особы. Эх, знали бы люди, как тяжело мне жить на свете! Одно утешение – броситься в степь, углубиться в дни давно прошедшего времени… Так разве это сепаратизм?»

 »

Проте незважаючи на перешкоди, Дмитро Яворницький не припинив наукових студій. У грудні 1884 р. поїхав до Москви, з метою розшуку в московських архівах документів з історії козацтва. Тут він встановив творчі контакти з відомими істориками Д. Анучиним, Іваном Забєліним, Д. Іловайським, В. Ключевським, М. Ковалевським, С. Усовим та ін. А у січні 1885 р. здійснив подорож до Петербурга, де познайомився з діячами великої і впливової української колонії. Доленосне значення для нього мала зустріч з видатним істориком Миколою Костомаровим, який справив надзвичайне враження на Дмитра Яворницького.

« «На мене він справив надзвичайно чарівливе враження, - Правда, він уже справжня руїна: права рука зовсім віднялась, ходить зігнувшись, шамкає, але все ж це сила і на схилі віку, все ж це лев, хоча і вмираючий. Мабуть, я йому дуже полюбився: по цілим вечорами не випускав від себе, запрошував хлібом-сіллю почастуватись та на прощання дав свою картку».
Оригінальний текст (рос.)

«На меня он произвёл необыкновенно чарующее впечатление, – Правда, он уже представляет из себя развалину: правая рука совсем отнялась, ходит согнувшись, шамкает, но всё же это сила и на закате дней, всё же это лев, хотя и умирающий. Видимо, я ему очень полюбился: по целым вечерам не выпускал от себя, приглашал хлеба-соли откушать и на прощание дал свою карточку».

 »

Вчений дав слушні поради молодому історикові у царині дослідницьких підходів і методів, передусім до розробки комплексної джерельної бази з історії запорозького козацтва, залучення у дослідницький ареал не тільки писемних, але усіх типів історичних пам'яток, в тому числі речових, усних, зображувальних тощо. Цей своєрідний заповіт Миколи Костомарова став дослідницьким кредо Дмитра Яворницького. На знаменитих костомаровських вівторках Дмитро Яворницький познайомився з петербурзькими українцями: Кесарем Білиловським, Данилом Мордовцевим (Мордовцем), Григорієм Вашкевичем, Петром Саладиловим, які стали його друзями. Саме тут народився план переїзду Дмитра Івановича до Петербурга, що й відбулося на початку серпня 1885 р.

Петербурзький період[ред.ред. код]

Дмитро Іванович на археологічних розкопках на о. Хортиця

Події в особистому житті: смерть батька, розлучення з першою дружиною Варварою Кокіною. Окрім того, хвороби. А під час розкопок влітку 1885 р. ледве не загинув, притиснутий землею. Над ним вже почали читати молитву. Ці події вплинули на Дмитра Яворницького, він мало не збожеволів, передчасно посивів. У 28 років він був увесь сивий. Влітку він знову виїжджав в Україну для топографічних, археологічних і фольклорно-етнологічних досліджень. Особливо плідним в цьому плані виявився 1886 р. У березні цього року Дмитра Яворницького обрали дійсним членом Імператорського Російського археологічного товариства (м. Санкт-Петербург). Про наукову працю Д. Яворницького в петербурзький період (18851892) свідчить його творчий доробок, що складається з 56 статей і 7 монографій, великого масиву знайдених ним історичних пам'яток, безлічі записаних пісень та іншого фольклорного матеріалу. Він досліджував Троїцький собор у Новомосковську, а також святиню запорозького козацтва, його «новий Єрусалим» — Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. У полі зору дослідника були приватні колекції запорозької старовини, найкрупнішими з яких, за оцінкою Д. Яворницького, були збірки Г. П. Алексєєва та Олександра Поля на Катеринославщині й Василя Тарновського на Чернігівщині. У 1887 р. вчений здійснив подорож до Соловецького монастиря у пошуках документальних свідчень про останнього кошового отамана Запорозького війська Петра Калнишевського, який по ліквідації Запорозької Січі був ув'язнений у Соловецькому монастирі, де просидів 25 років, там помер і там був похований.

У Петербурзі побачили світ: перша монографія Д. Яворницького «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» (1888), «Сборник документов для истории запорожских козаков» (1888), історико-популярне видання «Очерки по истории запорожских козаков и Новороссийского края» (1889), історико-топографічний нарис «Вольности запорожских козаков» (СПб, 1890), в якій вчений показав роль географічного фактора у формуванні запорозького козацтва.

Книга «Запорожье в остатках старины и преданиях народа» була видана завдяки матеріальній підтримці відомого українського мецената і колекціонера Василя Тарновського, який пожертвував на цю справу 1000 руб. Ця книга являє собою своєрідний щоденник вченого-мандрівника, що подорожує місцями колишнього Запоріжжя, і багата на оповідки запорозьких старожилів про козацькі часи, описи запорозького одягу, зброї, побутових та культових пам'яток.

Невдовзі Дмитро Яворницький підготував цю книгу до перевидання, але за його життя цей намір не був реалізований. Лише у 2005 р. до 150-річчя вченого побачило світло виправлене і доповнене Дмитром Яворницьким видання «Запорожжя в залишках старовини і переказах народу». Це сталося завдяки подвижництву дніпропетровського краєзнавця професора А. К. Фоменка і дніпропетровських меценатів А. І. Ялового та О. М. Зинов'єва.

До найвизначніших наукових надбань Дмитра Яворницького в цей період його діяльності належить 1-й том тритомної монографії «История запорожских козаков» (1892), у виданні якого науковцю допомагали його друзі Петро Саладилов, П. Пелехін, Ілля Рєпін, В. Васютинський та ін. Приятелі М. Комстадіус та Л. Попов позичили йому 1500 руб. Завдяки високому чиновнику, діячу української громади в Петербурзі В. Котельникову (чоловік пасербиці М. Костомарова) Дмитро Іванович отримав гроші з Літературного фонду. «История запорожских козаков» вважається «літописом» запорозького козацтва. В 1-му томі міститься інформація про кордони, гідрографію, топографію, клімат, рослинний та тваринний світ запорозького краю, історію виникнення козацтва, устрій Запорозького війська, його склад, чисельність, адміністративно-судову владу, збройні сили, господарство, побут, церковний лад і освіту, зовнішні стосунки запорожців з християнськими й мусульманськими сусідами тощо.

У Петербурзі Дмитро Яворницький поринув у культурно-громадське життя української громади, приятелював з активними її діячами, в першу чергу з Кесарем Білиловським, Сергієм Васильківським, Г. Вашкевичем, П. Катериничем, Д. Мордовцевим, П. Саладиловим, О. Сластьоном, П. Стебницьким, Петром Пелехіним та. ін. Він заприятелював з художниками Іллею Рєпіним, Михайлом Мікешиним, Іваном Шишкіним, К. Маковським, мистецтвознавцем і критиком Володимиром Стасовим. Згодом Дмитро Іванович почав влаштовувати в своєму помешканні так звані «суботки», на які збиралися земляки-українці й представники російської інтелігенції, іноді до 40 людей. На цих вечорах співали пісень, танцювали, слухали гру на кобзі Опанаса Сластіона. Так восени 1886 р. ці «суботки» відвідали живописець Ілля Рєпін і артисти трупи Марка Кропивницького. Як згадував Дмитро Яворницький, Ілля Юхимович пішов «викозулювати» гопака з Марією Заньковецькою та Михайлом Садовським. Без перебільшення важливою подією в житті Д. Яворницького було знайомство з живописцем Іллею Рєпіним, яке відбулося у лютому 1886 р. під час панахиди по Тарасові Шевченкові, що її відправила українська громада у Казанському соборі в Петербурзі. За словами Дмитра Яворницького, з Іллею Рєпіним його познайомили і здружили запорожці. Їхня дружба мала наслідок — славнозвісну картину І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Дмитро Іванович щиро запропонував І. Рєпіну свої знання про Запорожжя і власну колекцію козацьких старожитностей, «постачав» натурщиків для створення багатьох образів цієї картини й, нарешті, сам позував І. Рєпіну в образі козака-писаря. Під впливом Дмитра Яворницького у творчому доробку Іллі Рєпіна з'явилися й інші картини із запорозької тематики. Окрім того, художник виконав кілька ілюстрацій до книги Дмитра Яворницького «Запорожье в остатках старины и преданиях народа», а також до 1-го тому «Истории запорожских козаков». Дмитро Яворницький залишив спогади про видатного живописця, талант і творчість якого він високо цінував і дружбою з яким вельми дорожив.

Яворницький зображений на картині Іллі Рєпіна «Козаки пишуть лист турецькому султану» писарем, у центрі картини

Активна участь Дмитра Яворницького в науковому і культурно-громадському житті української колонії в Петербурзі, пропагування історії козацтва, визначення його прогресивної ролі й взагалі погляди історика на роль народу у боротьбі проти панства, що яскраво виявилося у передмові до поеми Тараса Шевченка «Гайдамаки» — все це не залишилося поза увагою влади. Обвинувачення Дмитра Яворницького у «неблагонадійності» надходили до міністерства освіти. Навіть йшлося про якийсь донос із Харкова. Внаслідок цього міністр народної освіти І. Делянов таємним листом від 16 червня 1887 р. запропонував попечителеві Петербурзького навчального округу І. Новікову усунути Дмитра Яворницького від викладацької діяльності як неблагонадійного. У свою чергу, І. Новіков розіслав по навчальних округах наказ про звільнення Дмитра Яворницького з педагогічної роботи. З причини політичної неблагонадійності вченому не вдалося того року скласти магістерські іспити в Петербурзькому університеті. Дмитро Яворницький був морально пригнічений, нудьгував, хворів, неодноразово його відвідували думки про смерть.

« «Що робити? Поки нічого і не надумаю, — І що це за нещастя такі падають на мою голову? Віриш, брате, отупів я якось від цього горя; навіть не обурююся, а так махнув рукою, та й шабаш. Будь, що буде, а гірше від того, що є, не буде».
Оригінальний текст (рос.)

«Что делать? Пока ничего и не приберу, — И что это за бедствия такие валятся на мою голову? Веришь, брат, отупел я как-то от этого горя; даже не возмущаюсь, а так махнул рукой, да и шабаш. Будь, что будет, а хуже того, что есть, не будет».

 »

За допомогою впливових знайомих Яворницькому вдалося поновити викладацьку діяльність й влаштуватися в одній з найкращих петербурзьких гімназій — жіночій гімназії М. Стоюніної. А влітку він знову поринув в археологічні дослідження, за традицією відвідав Катеринославщину, Херсонщину, Полтавщину, де копав кургани, збирав фольклорно-етнографічний матеріал, а також відпочивав у маєтках своїх друзів: Г. Алексєєва в Котовці, Ф. Міхєєва в Богодарі, М. Комстадіуса у Фаліївці, П. Малинки в Будаківці (Полтавщина) та ін.

У 1889 р. Дмитро Яворницький спільно з видатним катеринославським меценатом, колекціонером, краєзнавцем і громадським діячем Олександром Полем розшукував місце битви Богдана Хмельницького з поляками під Жовтими Водами. Влітку 1891 р. Дмитро Яворницький здійснив археологічні дослідження в селі Фаліївка на Херсонщині — маєтку свого приятеля Миколи Миколайовича Комстадіуса — згодом генерала, воєнного юриста, що походив зі шведського роду, був нащадком гетьмана Данила Апостола й належав до відомих на півдні України родин Синельникових, Селецьких, Малама та ін. Допомагали Дмитрові Яворницькому у розкопках у Фаліївці М. Комстадіус, приятель з Херсона Л. Попов та археолог-аматор з Катеринославщини вчитель І. Чайкін. Результатом цих досліджень стала книга Дмитра Яворницького «История села Фалеевки-Садовой» (СПб., 1892).

Дружні стосунки мав Дмитро Яворницький і з матір'ю М. Комстадіуса — Софією Миколаївною, уродженою Синельниковою (правнучкою правителя Катеринославського намісництва І. М. Синельникова), у другому шлюбі фон Таль. Окрім того, вчений заприятелював також з рідним братом Софії фон Таль — генералом Олексієм Синельниковим, в маєтку котрого у селі Михайлове-Апостолове у 1897 р. Д. Яворницький здійснив археологічні дослідження й зробив сенсаційні знахідки, які демонструвалися в Ермітажі російському імператорові Миколі ІІ. Дмитро Яворницький був не тільки захопленим дослідником, але й натхненним популяризатором української історії та культури. Окрім численних наукових та науково-популярних публікацій в періодиці, важливу роль відігравали його лекції, передусім з історії запорозького козацтва, археології, кобзарського мистецтва.

Активна культурно-громадська діяльність Дмитра Яворницького не залишалася поза пильною увагою влади. Нагляд поліції за ним тривав, навіть одного разу в його помешканні було зроблено обшук. У 1891 р. наказом міністра народної освіти І. Делянова, Д. Яворницькому, вже у більш категоричній формі, заборонялося викладати в навчальних закладах Російської імперії «за тенденциозное проявление в лекциях антипатии к московской истории и правительству и пристрастие к истории Малороссии».

Проте знову на допомогу прийшли друзі, які намагалися здобути для Дмитра Яворницького таке місце, щоб він мав і гарне утримання, і вільний час для наукових занять, і щоб сама посада була фаховою і приносила задоволення. Спільними зусиллями Г. Алексєєва, В. Васютинського, П. Пелехіна, П. Саладилова та ін. Дмитра Яворницького було призначено на посаду чиновника з особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторові з метою вивчення місцевого краю і створення музею, з утриманням 2000 руб. на рік. Це відрядження, яке дослідники творчості Дмитра Яворницького вважають засланням, виявилося вельми корисним для його наукової роботи.

Середньоазійській період[ред.ред. код]

Період перебування Д. Яворницького в Середній Азії (Ташкент, Самарканд) збігся з часом активної колонізації цього краю, жвавим культурним життям тут. Сюди приїздило багато вчених з різних країн, досліджувалася місцева історія, проводилися археологічні розкопки, зокрема французькими та англійськими вченими. Приїздили театральні трупи, музиканти, влаштовувалися бали, концерти, пікніки. Давня історія та пам'ятки культури цього краю захопили Д. Яворницького. Він досліджував та збирав старожитності. Український історик вельми прислужився створенню музею в Самарканді, що відкрився у липні 1896 р. Значним внеском Д. Яворницького у дослідження історії Середньої Азії треба вважати серію його статей в місцевій (газети «Окраина», «Туркестанские ведомости») та центральній («Новости и биржевая газета») періодиці. Але головним досягненням став «Путеводитель по Средней Азии от Баку до Ташкента в археологическом и историческом отношениях» (Ташкент, 1893), за який вчений одержав орден Станіслава ІІІ ступеня (1893 р.) та орден Бухарської Золотої Зірки ІІІ ступеня (1894 р.) і чин колезького асесора (цивільний чин VIII класу). В Середній Азії Д. Яворницький продовжував напружено працювати над історією козаччини, зокрема над другим томом «Истории запорожских козаков» (СПб., 1895), а також над книгою про кошового Івана Сірка, що вийшла друком у 1894 р. в Петербурзі. Іван Сірко був найулюбленішим героєм Д. Яворницького, якого вчений вважав славою і гордістю запорожців, великим полководцем, справжнім українським патріотом, колосальною й разом з тим типовою особистістю славетного запорозького козацтва. Дмитро Іванович не забував рідних, що найшло відображення в його середньоазійських публікаціях. Так, в газеті «Окраина» привертає увагу стаття під назвою «Лірник», автор якої підписався прізвищем «А. Кобзарев». Тематика, стиль статті, згадка про діда Якима (а саме так звали рідного діда Д. Яворницького) дають підставу вважати її автором саме Дмитра Івановича. Відзначимо, що ця стаття поки що не зафіксована ані в жодній бібліографії вченого.

У Середній Азії Дмитро Іванович не відчував себе зовсім самотнім. Можна припустити, що деякий час з ним в Туркестані перебувала Єлизавета Яківна Шаховська (уроджена Щоголєва). В Ташкенті й особливо у Самарканді Д. Яворницький заприятелював з представниками місцевої інтелігенції, серед якої було багато земляків з України. Особливо міцні стосунки він підтримував з Юрієм Якубовським, родом з Житомира, службовцем самаркандського банку, толстовцем, шевченкознавцем-аматором, який друкувався в місцевих газетах. Не забували історика і його друзі в Україні та Петербурзі, які розшукували і надсилали йому необхідну для наукового студіювання літературу, організовували копіювання документів в архівах, клопоталися про подальше працевлаштування вченого і здобуття ним ученого ступеня. Середньоазійське відрядження Д. Яворницького було розраховане на три роки, але фактично вчений перебував там 2 роки.

Московський період[ред.ред. код]

У квітні 1894 р. він виїхав до Москви для роботи в архівах, з метою закінчення 2-го тому «Истории запорожских козаков», який був надрукований у 1895 р. і в якому спостерігаються «наслідки» перебування вченого в Середній Азії. Це, зокрема, дотримання ним теорії азійського походження козацтва як історичного явища, порівняння й виявлення спільних рис у побуті козаків і народів Середньої Азії. 3-й том монографії вийшов у 1897 р. Критика неоднозначно зустріла цей твір Д. Яворницького, якого обвинувачували в ідеалізації та романтизації козацтва. Для нього Запорожжя — це республіка, де панував «повний ідеал рівності». Запорозький козак, в уявленні Д. Яворницького, це перш за все — воїн і лицар, який інтереси товариства ставить вище за особисті. В своїх працях Д. Яворницький обґрунтував прогресивну роль запорозького козацтва в історії українського народу і міжнародне значення героїчної боротьби козацтва проти мусульманської турецько-татарської навали, що загрожувала усьому слов'янському світові.

Після повернення із Самарканда друзі (П. Бабкін, П. Пелехін, М. Халанський) радили Д. Яворницькому «орієнтуватися» на Москву, там шукати роботу і захищати дисертацію. Новий 1895 р. Дмитро Іванович зустрічав в Москві, у колі друзів, потім поїхав до міста Владимира (на Клязьмі), де віце-губернатором був зять давнього його друга Георгія Петровича Алексєєва — князь Микола Петрович Урусов. З того часу й на довгі роки заприятелював Дмитро Іванович з впливовим князем. А у липні 1895 р. за допомогою Івана Яковича Рудченка Д. Яворницького було зараховано на посаду чиновника з особливих доручень при Варшавській казенній палаті, що її очолював І. Рудченко. Окрім того, І. Рудченко і Г. Алексєєв сприяли встановленню стосунків Д. Яворницького з Варшавським університетом, зокрема зверталися до ректора цього університету П. Ковалевського — вченого-психіатра, який свого часу навчався у катеринославській духовній семінарії й закінчив Харківський університет. Протягом вересня 1895 — січня 1896 рр. Д. Яворницький склав 4 магістерських іспити на історико-філологічному факультеті Варшавського університету. А наприкінці 1896 р., за сприянням видатного російського історика професора Василя Йосиповича Ключевського (1841—1911), Д. Яворницький влаштувався приват-доцентом на історико-філологічному факультеті Московського університету. Дозволяючи Д. Яворницькому викладати в університеті, попечитель Московського навчального округу попередив історика: «Читати дозволяю, але ходи суворо по Апостолу». Однак, приват-доцентство не передбачало жалування й тому Д. Яворницький взявся викладати історію в Строгановському училищі живопису, де отримував 46 руб. на місяць, а влітку здійснював розкопки в поміщицьких маєтках, а також писав статті в газети і журнали, давав приватні уроки. Д. Яворницький мав великий авторитет серед студентської громадськості, особливо студентів-українців. Лекції вченого-оповідача приваблювали молодь, збираючи до півтораста слухачів. Між викладачем і студентами встановилися довірливі стосунки. Д. Яворницький всіляко підтримував творчі ініціативи студентів, а також матеріально допомагав їм, дарував книги до бібліотеки, зокрема до Українського студентського науково-просвітнього товариства при Петербурзькому університеті.

У 1898 р. Д. Яворницький видав нову книгу «По следам запорожцев», яка посідає особливе місце у творчому доробку Д. Яворницького. Дослідники вважають її перехідним етапом до освоєння Д. Яворницьким літературно-художніх форм зображення дійсності. Ця книга була заборонена цензурою, тому що значна частина тексту була написана українською мовою, а духівництво виведено у негативних типах. Лише після того як з тексту були вилучені дві народні казки цензуру було знято і книгу передруковано. Того ж 1898 р. розпочалося друкування монументальної двотомної збірки документів «Источники для истории запорожских козаков», що остаточно була видана, за сприяння князя М. П. Урусова, лише 1903 р. у Владимирі. Складною залишалася справа із захистом магістерської дисертації. Офіціозна професура вороже ставилася до вченого-вільнодумця, що був затаврований як «українофіл» і «сепаратист». Ускладнювали ситуацію й негативні відгуки наукової критики на твори Д. Яворницького, зокрема О. М. Лазаревського на «Историю запорожских козаков».

І тоді вчений звернув увагу на Казанський університет, у якому ще на початку 1895 р. він намагався «влаштувати» свої дисертаційні справи. У грудні 1896 р. Дмитро Іванович знову звернувся до земляка-українця професора цього університету Федора Міщенка, який доклав значних зусиль до вирішення справи Д. Яворницького. Хоча й у Казані виявилося багато перешкод, але, в решті решт, 29 квітня 1901 р. на історико-філологічному факультеті Казанського університету відбувся захист магістерської дисертації Д. Яворницького. На здобуття наукового ступеня магістра російської історії вчений репрезентував 2-е видання 1-го тому «Истории запорозьких козаків». Того ж, 1901 року був опублікований в журналі «Киевская старина» і перший великий художній твір Д. Яворницького — повість «Наша доля — Божа воля».

В Москві активізувалася і літературно-громадська діяльність Д. Яворницького, співпраця в журналі «Детское чтение», який видавав відомий російський педагогічний діяч Дмитро Іванович Тихомиров. В цьому журналі Д. Яворницький опублікував низку статей: «Святки в Малороссии», «Забытый украинский філософ Сковорода», «Князь Дмитрий Іванович Вишневецкий», «Свирговский, Ружинский и Подкова», «Гетман Кшиштоф Косинский» та ін.

На вечорах у Д. Тихомирова, а також в Московському літературно-художньому гуртку він познайомився з письменниками, видавцями, діячами культури, як-от: І. Білоусов, В. Вересаєв, В. Гольцев, В. Лавров, Д. Мамін-Сибіряк, В. Немирович-Данченко, М. Соловйов-Несмєлов, К. Станюкович, М. Телєшов та ін. Як зазначила М. М. Олійник-Шубравська, у своїх творчих і дружніх стосунках Д. Яворницький був позбавлений національної обмеженості, щиро співпрацював з багатьма діячами науки і культури Росії, підтримував дружні стосунки з відомими російськими вченими, серед яких були О. Ключевський, М. Любавський, О. Шахматов, М. Карєєв, О. Бобринський, О. Лаппо-Данилевський, І. Толстой, П. Уварова, Р. Брандт, В. Трутовський, О. Веселовський, М. Кондаков, В. Стасов, І. Грабар та ін. Д. Яворницький напрочуд легко й органічно входив в нове громадське коло, був чу-довим співрозмовником, душею компанії. Згадуючи про суботні вечори у Д. Тихомирова, письменник М. Телєшов відзначив, що в пам'яті залишився лише один професор Яворницький, «правовірний українець з веселими запорозькими оповіданнями, який завжди цікаво й весело розповідав про Запорожжя і запорожців».

У Москві Дмитро Іванович особливо заприятелював з письменником і репортером Володимиром Олексійовичем Гіляровським — «дядьком Гіляєм», разом з яким вони їздили шукати сліди перебування під Москвою кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Разом відвідали в Ясній Поляні геніального письменника Льва Толстого, про що розповів В. Гіляровський у своїх мемуарах «Друзья и встречи» (М., 1934). Для Д. Яворницького це була друга зустріч з Л. Толстим. Перша відбулася випадково 1899 р. у потязі.

Д. Яворницький плідно співпрацював з Московським Археологічним товариством, Імператорською Археологічною комісією, Російським Воєнно-історичним товариством, Російським музеєм, Державним літературним музеєм. Він був обраний до складу Вітебської, Владимирської, Полтавської, Рязанської, Псковської і Таврійської архівних комісій.

Перебуваючи в Москві, Д. Яворницький не стояв осторонь українського культурно-громадського життя, підтримував дружні стосунки з провідними діячами українського національно-визвольного руху і української культури, як-от: Б. Грінченком, К. Білиловським, О. Кониським, М. Коцюбинським, М. Старицьким, М. Лисенком, О. Сластьоном, С. Васильківським, М. Кропивницьким, П. Саксаганським, В. Леонтовичем, М. Комаровим, А. Кримським, В. Науменком, Я. Новицьким, М. Сумцовим, Є. Чикаленком, С. Вагановим, Ф. Сваричевським, І. Шрагом та ін. 1900 р. спільними зусиллями Д. Яворницького та живописців С. Васильківського і М. Самокиша побачив світло художній альбом «Из украинской старины», що стало значною подією в культурному житті України того часу. Д. Яворницький був одним з найактивніших діячів Товариства ім. Т. Шевченка для допомоги нужденним уродженцям України, що навчалися у вищих закладах Петербурга. 1903 р. він зробив значний внесок у розмірі 100 руб. На той час це була досить значна сума. Вчений підтримував творчі стосунки з українцями Галичини (з Л. Ільницьким, А. Крушельницьким, М. Цегельським, К. Студинським, А. Чайковським, К. Паньківським та ін.), друкувався у львівській «Зорі» (1889. № 3; 1897. № 2) і літературному збірнику «Левада» (Львів, 1892). У 1914 р. Д. Яворницький був обраний дійсним членом історично-філософічної секції Наукового товариства ім. Т. Шевченка (м. Львів).

Мешкаючи в Москві, Д. Яворницький, як і раніше, читав багато лекцій по різних містах, особливо часто намагався приїжджати в Україну, постійно мріяв про «курінь» на березі Дніпра-Славути. Найулюбленішим місцем його відпочинку був невеличкий хутір Богодар в Олександрівському повіті Катеринославської губернії. Саме у цьому благословенному куточку, де вилась річка Ганчул, стиха несучи свої води до Вовчої, насолоджувався Дмитро Іванович чудовою «козацькою мовою», «німів» від чарівної гри на сопілці сліпого кобзаря Хоми Провори. Саме тут «лікував» Д. Яворницький свою наболілу душу.

Катеринославський період[ред.ред. код]

У 1902 р. він був запрошений на посаду директора Катеринославського обласного музею ім. О. М. Поля. 28 грудня 1902 р. Катеринославське наукове товариство обрало історика членом Ради музею. На момент переїзду до Катеринослава Д. Яворницький переживав життєву й творчу кризу, хотів покинути науку й зайнятися лише літературною працею. Музей, очолити який був запрошений Д. Яворницький, веде свою історію від створеного у 1849 р. «Музеуму старожитностей». До 1902 р. музей переживав, сказати б, «інкунабульний» період «блукання» музейних колекцій різними приміщеннями. З директорством Д. Яворницького починається відродження, а фактично — становлення цього музею, який, завдяки Д. Яворницькому, перетворився на один з провідних музеїв України, справжню скарбницю пам'яток української історії та культури. Музей став найбільшим у світі сховищем запорозької старовини. Запрошення Д. Яворницького на посаду директора музею ім. О. Поля сталося невипадково. Його добре знали на Катеринославщині як історика запорозького козацтва, археолога, збирача пам'яток старовини. Він прочитав в краї багато лекцій, публікував статті в місцевій періодиці, приятелював з місцевими дослідниками О. Полем, В. Куриловим, А. Синявським, Я. Новицьким та можновладцями Г. Алексєєвим, Я. Гололобовим, М. Миклашевським, М. Родзянком, А. Струковим, М. Урусовим та ін. Дмитро Іванович приступив до формування музейної збірки. Його власна колекція старожитностей також була покладена у фундамент музейного зібрання. Комплектування музейних фондів значно активізувалося в зв'язку з підготовкою ХІІІ Археологічного з'їзду, який мав відбутися влітку 1905 р. у Катеринославі.

До цього форуму було збудоване спеціальне приміщення для музею, що став окрасою міста. Того ж року був збудований і власний будинок Д. Яворницького й учений остаточно оселився у Катеринославі. Д. Яворницький створив і понад 30 років керував музеєм, що являв собою провідний культурний центр Придніпров'я. «Безсмертною славою» Д. Яворницького назвав Я. Новицький створений його другом музей ім. О. Поля.

Д. Яворницький посідав одне з провідних місць в музейному співтоваристві України. До нього зверталися за допомогою й порадами співробітники з багатьох музеїв, приїздили на консультації тощо. Багато сил і енергії доклав Дмитро Іванович до справи організації ХІІІ Археологічного з'їзду (Катеринослав, серпень 1905). Протягом трьох сезонів вчений здійснював широкомасштабні археологічні дослідження, керував організацією виставки, до участі в якої залучив багатьох колекціонерів. Того часу здійснилася мрія вченого «накопатися досить могил» (тобто курганів). Незабаром, у 1906 р. він був обраний дійсним членом Московського археологічного товариства. Археологічні розкопки вчений завжди поєднував з фольклорно-етнологічними та лексикографічними дослідженнями. У бесідах з копачами курганів він записував різні слова, пісні, легенди, перекази тощо. За допомогою місцевих розшукував старожитності. Оцінюючи діяльність Д. Яворницького у царині археології, професор І. Ковальова відзначила, що вчений не тільки стояв біля витоків археологічної науки в Україні, але й започаткував такий її напрям, як археологія козацького періоду.

У 1910 р. здійснилася давня мрія Д. Яворницького — подорож на Близький Схід, де він відвідав Єгипет, побував у Єрусалимі, а в Гелуані зустрічався з геніальною українською письменницею Лесею Українкою. Повернувшись, вчений взяв участь у підготовці Південноросійської обласної сільськогосподарської, промислової та кустарної виставки, що відбулася у Катеринославі 1 липня-10 жовтня 1910. У катеринославський період життя Д. Яворницький зосередив основну увагу на написанні літературних творів, на упорядкуванні словника української мови, збиранні та публікації документальних і фольклорних джерел. 1906 р. вийшла друком фольклорна збірка вченого, над якою він працював майже 30 років — «Малороссийские народные песни, собранные в 18781905 гг.». В місцевій періодиці дослідник опублікував низку статей з історії запорозького козацтва. У період до перших визвольних змагань, після цензурного послаблення, в зв'язку з проголошенням Маніфесту 17 жовтня 1905 р., побачили світло україномовні художні твори Д. Яворницького: автобіографічний роман «За чужий гріх» (1907), «У бурсу! У бурсу! У бурсу!» (1908), «Русалчине озеро» (1909, 1911), збірка поезій «Вечірні зорі» (1910), повість «Де люде, там і лихо» (1911), «Поміж панами. Малюнки з життя» (1911) та ін. Важливою сторінкою в творчому житті Д. Яворницького у Катеринославі була його участь в роботі місцевої вченої архівної комісії (19031916), співпраця з її провідними членами: А. Синявським, В. Бідновим, В. Машуковим, Я. Новицьким, В. Даниловим, Д. Дорошенком. У 1909 р. Дмитро Іванович був обраний почесним членом цієї комісії. Він друкувався на сторінках її «Летописей» і головував на її засіданнях. На особливу увагу заслуговує стаття «Запорожці в поезії Т. Г. Шевченка», в якій Д. Яворницький висвітлив запорозьку тематику в творчості Кобзаря. У 1909 р. вчений видав на кошти катеринославського українського діяча і мецената Володимира Миколайовича Хрінникова збірку «Матеріали до біографії Т. Шевченка». Досить активною у катеринославський період була й лекційна діяльність Д. Яворницького, в тому числі на загальноосвітніх курсах учителів у Катеринославі (1911) та Полтаві (1912). Найбільшою популярністю користувалися лекції Д. Яворницького про українських кобзарів, бандуристів та лірників, які супроводжувалися їх співами. Вчений опікувався долею кобзарів, допомагав влаштовувати їх концерти, давав гроші, притулок в музеї і власному будинку. Історик був не тільки популяризатором кобзарського мистецтва, але й носієм українського фольклору, знав багато пісень і чудово їх співав, особливо улюблену ним «Ой у полі могила з вітром говорила».

Громадська позиція Д. Яворницького, яскраво виявилася в його діяльності у просвітянському русі, передусім у катеринославському товаристві «Просвіта», біля витоків якого у 1905 р. він стояв і в якій співпрацював разом із своїми однодумцями Є. Вировим, Д. Дорошенком, К. Котовим, Т. Сулимою-Бичихіною, С. Липківським, І. Трубою, В. Хрінниковим, Ю. Павловським, П. Щукіним та ін. Цей аспект в діяльності вченого здобув досить глибоке висвітлення в дослідженнях Н. Василенко, О. Журби, М. Чабана та ін. Д. Яворницький друкувався в органі «Просвіти» — часопису «Дніпрові хвилі». Він підтримував стосунки з просвітянами Полтави, Чернігова, Одеси, Житомира, Кубані та ін., виступав з читанням лекцій у «Просвітах» цих міст. Багато зусиль доклав Д. Яворницький до святкування у Катеринославі 100-ої річниці від дня народження Т. Шевченка (1914 р.), що його організувала «Просвіта».

За ініціативою і під редакцією Д. Яворницького 23 лютого 1906 р. у Катеринославі побачило світло перше і єдине число газети-тижневика «Запорожжє», яка мала яскраво визначену національно-визвольну спрямованість й тому була заборонена на першому числі.

Про визначну роль Д. Яворницького у науковому та культурно-громадському русі України кінця XIX — початку XX ст. яскраво свідчить святкування 30-ліття літературно-наукової діяльності вченого. Урочисте святкування ювілею Д. Яворницького відбулося 24 листопада 1913 р. у Катеринославській вченій архівній комісії. На адресу ювіляра надійшли сотні телеграм, в яких виокремлено два основних напрями діяльності вченого, в яких він досяг найвищих здобутків. Це — історія запорозького козацтва і створення музею ім. О. Поля. Сучасники вважали Д. Яворницького «вартовим» рідної історії, діяльність якого мала велике національне значення.

Скасування царату у лютому 1917 р. дало новий імпульс до піднесення наукової та культурно-громадської діяльності Д. Яворницького.21 — 22 травня 1917 р. він був почесним головою катеринославського українського губернського з'їзду Центральної Ради.

У травні 1917 р. вчений очолив Катеринославський комітет охорони пам'яток старовини й мистецтва України і розробив пропозиції щодо збереження запорозької старовини. Під час перших визвольних змагань, вдень і вночі охороняв Дмитро Іванович музей від пограбування, навіть домігся «охоронної грамоти» від Нестора Махна. У 1917 р. Д. Яворницький брав участь у діяльності відродженої катеринославської «Просвіти». Не припиняв учений і лекційної діяльності. Як дослідив В. Я. Яценко, у червні 1917 р. Д. Яворницький читав лекції на губернських земських курсах для вчителів губернії; у червні — липні 1917 р. — на українських курсах для вчителів земських та церковно-приходських шкіл і представників від волостей Павлоградського повіту; 6 — 27 липня того ж року — на курсах українознавства для вчителів земських і церковних шкіл Олександрівського повіту. З ім'ям Д. Яворницького пов'язане становлення вищої освіти на Катеринославщині. Він став одним з перших професорів Катеринославського університету. 29 липня 1918 р. його було обрано професором кафедри історії України цього навчального закладу, в якому 20 вересня того ж року він прочитав лекцію «Україно-руське козацтво перед судом історії». Ним був розроблений курс історії місцевого краю.

Меморіальний будинок-музей Дмитра Яворницького в будинку Яворницького в Дніпропетровську
Робочий стіл Дмитра Яворницького в будинку-музеї

Друге одруження[ред.ред. код]

У 1918 р. відбулася доленосна подія в особистому житті Дмитра Івановича. Він одружився з учителькою Серафімою Дмитрівною Буряковою. Окрім громадянської реєстрації шлюбу, відбулося вінчання, 30 жовтня 1918 р. у церкві Знамення Пресвятої Богородиці в місті Катеринославі. С. Д. Бурякова стала другою дружиною Д. Яворницького. З першою — В. П. Кокіною, як вже зазначалося, розрив стався ще у 1885 р. С. Д. Бурякова закінчила Києво-подільську жіночу гімназію, педагогічні курси при Фундукліївській жіночій гімназії (1898), курси для підготування учителів початкових училищ при Катеринославському педагогічному інституті (1917), до 1924 р. працювала у різних школах Катеринослава, завідувала 3-м жіночим училищем, 22-ю трудшколою та ін. З Д. Яворницьким вона познайомилася ще задовго до одруження. Вона часто приводила своїх учнів до музею, сама розповідала їм про пам'ятки, що експонувалися в ньому. Саме в музеї вони й познайомилися. Д. Яворницький став частим гостем в родині Бурякових — Серафими Дмитрівни та її сестер Зінаїди і Варвари.

У 1920-ті рр. Д. Яворницький виступив із серією історичних та фольклорно-етнологічних статей. Визначною подією в творчому житті вченого було видання 1-го тому «Словника української мови» (Катеринослав, 1920). Це видання — результат майже 40-річної праці дослідника. Брак паперу у ті скрутні часи не дозволив надрукувати наступні 2 томи. На жаль, ще й досі не вдалося цього зробити. Роботу над Словником вчений продовжував до кінця життя. У 1928 р. було видрукувано й розповсюджено звернення Д. Яворницького до колег з прохання надсилати йому все, що стосується до «людської словотворчості». Цей Словник і музей ім. О. Поля Дмитро Іванович вважав «найкоштовнішим своїм скарбом».

Радянський період[ред.ред. код]

До значних творчих досягнень Д. Яворницького того часу належать географічно-історичний нарис «Дніпрові пороги» (Харків, 1928) та збірка документів «До історії Степової України» (Дніпропетровськ, 1929).

З ім'ям Д. Яворницького пов'язане й становлення архівної справи на Катеринославщині в пореволюційні роки. У 19221924 рр. він очолював губернське архівне управління, доклав багато зусиль і власних коштів до розшуку, збирання та зберігання архівів.

У 19211930 рр. Д. Яворницький керував науково-дослідною кафедрою українознавства, на якій працювали професори М. Злотников, П. Єфремов, М. Бречкевич, В. Пархоменко. Серед аспірантів кафедри, що близько стояли до Д. Яворницького, були К. Гуслистий, П. Матвієвський, П. Козар, В. Грінченко та ін.

Дмитро Яворницький у власному кабінеті. 1930-ті роки.

У 1920-ті рр. Дніпропетровський історично-археологічний музей, керований Д. Яворницьким, перетворився на центр історико-краєзнавчих досліджень, охорони пам'яток. Його колекції використовувалися як джерело у дослідженнях гуманітарного циклу. До Д. Яворницького, як директора музею і фахівця, зверталися за консультаціями і порадами науковці, письменники, діячі мистецтва з України, Росії, Німеччини, Чехії, Польщі, Великої Британії, Франції, а також земляки, що опинилися в еміграції, зокрема В. Біднов, Є. Вировий, О. Ґалаґан, І. Рудичів, І. Труба, Т. Котенко. У 1925 р. святкувався 70-річний ювілей Д. Яворницького. Цю подію урочисто відзначила й українська еміграція в Празі. Д. Яворницьким у цей час було керівництво комплексною науково-дослідною експедицією на Дніпробуді, яку він очолював протягом 19271932 рр. Певною мірою результати наукових досліджень експедиції здобули висвітлення в «Збірнику» Дніпропетровського краєвого історично-археологічного музею, 1-й і єдиний том якого за редакцією Д. Яворницького побачив світло у 1929 р.

Коли стало відомо про те, що внаслідок спорудження греблі Дніпрові пороги будуть затоплені, посилився потік відвідувачів сюди, щоб подивитися на окрасу Дніпра. Свого часу Євген Чикаленко, переповнений враженнями від подорожі з Д. Яворницьким, відзначив, що

« пройтись з Яворницьким дніпровими порогами — се ж пережити всю минувшину, уявити у всіх дрібницях запорозьке життя  »

. Д. Яворницькому належить ґрунтовне видання «Дніпрові пороги», яке вперше було надруковане в Харкові у 1928 р., мало величезний успіх й зразу перетворилося на бібліографічну рідкість.

У 1920-ті рр. відбулося офіційне визнання наукових досягнень Д. Яворницького. 1924 р. він був обраний членом-кореспондентом Української Академії наук, а у 1929 р. став її дійсним членом. За спогадами З. Д. Бурякової (сестри С. Д. Яворницької),

« Дмитро Іванович дуже мало спав, влітку прокидався о 5 годині ранку, ходив на прогулянку у парк ім. Т. Шевченка, де до нього підходили люди й він спілкувався з ними, особливо з молоддю. Потім він йшов до музею, де працював до вечора. Повернувшись додому, працював у кабінеті й засинав о півночі. Пам'ять у нього була надзвичайна, особливо що стосувалося імен та дат.  »

1928 р. Дмитро Іванович відвідав рідну Сонцівку, подарував місцевій школі свої книжки і дав гроші на ремонт і придбання літератури для шкільної бібліотеки. Директор місцевої школи Г. П. Якубович писав славетному землякові, що після його (Яворницького) від'їзду дня не проходило в селі без спогадів про Дмитра Івановича.

Nuvola apps kaboodle.svg Зовнішні відеофайли
Nuvola apps kaboodle.svg Кіносюжет "Професор Яворницький дає пояснення та поради військово-спортивній експедиції” із Кіножурналу Одеської кінофабрики ВУФКУ, 1929 р.

Наприкінці 1929 р. Державне видавництво України запропонувало Д. Яворницькому підготувати до видання його «Историю запорожских козаков». Але, вже почалися сталінські репресії, проводилися масові чистки від «неблагонадійної» інтелігенції, фабрикувалися справи і проводилися гучні процеси. Д. Яворницький не брав активної участі у політичному житті, він перебував на обліку в ДПУ як соціально небезпечний елемент. Вже у середині 1920-х рр. на нього був донос і встановлено таємний нагляд. Сам знаходячись під «прискіпливим оком системи», Д. Яворницький не боявся підтримувати, заступатися, надавати роботу в музеї, залучати в Дніпробудівську експедицію тих, хто зазнав утисків. У 1933 р. Д. Яворницький був обвинувачений в «буржуазному націоналізмі», а керований ним музей оголошений «кублом націоналістичної контрреволюційної пропаганди». Після такого нищівного обвинувачення за наказом міністра освіти УРСР В. Затонського від 31 серпня 1933 р. Д. Яворницького було звільнено з посади директора музею. Завдяки лікарям та дружині Дмитро Іванович встав з ліжка. Чотири місяці йому не виплачували академічної пенсії. Щоб не вмерти з голоду, приходилося нести на ринок різні речі та з того й жити. Допомагали академікові місцеві шанувальники його творчості, приносили продукти.

Одна з останніх фотографій при житті Дмитра Яворницького

У 1937 р. в Україні було сфабриковане чергову справу так званого «Українського націоналістичного контрреволюційного підпілля» на чолі з головою РНК УРСР П. Любченком. Д. Яворницького також зарахували до верхівки цієї організації й визнали «натхненником» дніпропетровського «контрреволюційного підпілля». Заарештовані по цій справі свідчили проти Д. Яворницького. Однак, самого вченого не заарештували. Дослідники висувають різні причини цього: похилий вік Д. Яворницького, його науковий авторитет, заступництво високих посадовців тощо. На думку Ю. А. Мицика, влада прагнула використати Д. Яворницького як своєрідну «приманку», на котру мали б «клювати» «вороги народу», передусім «українські буржуазні націоналісти».

Під час обвинувачень й утисків Дмитро Іванович намагався домогтися справедливості. Він звертався до друзів, знайомих, впливових осіб (В. Затонського, Г. Петровського, В. Чубаря, В. Шапірова та ін.). Але час був страшний, люди були залякані, боялися підтримувати стосунки з тими, хто попав в опалу. Багато з тих, хто потенційно міг допомогти вченому, самі опинилися під прискіпливим оком системи, а інші взагалі за ґратами.

У ці трагічні для Д. Яворницького та його родини часи на допомогу прийшли справжні друзі. Велику підтримку вченому надала історик Наталія Дмитрівна Полонська-Василенко, яку Дмитро Іванович називав «запорозькою матір'ю» (а себе «запорозьким батьком»). Н. Полонська-Василенко разом з чоловіком — академіком М. П. Василенком — мешкала у Києві, була добре обізнана в усіх академічних справах, про які інформувала Д. Яворницького. Коли вченому припинили виплачувати пенсію, він запитував:

« То може я вже і не академік? Коли так, то буду шукати торбу на плечі і тоді гайда по світу. П'ятдесят три роки послужив рідному краю, а шматка хліба не вислужив  »

.

На початку 1935 р. своє життя вчений оцінював на «три з мінусом». До музею він вже не повернувся, але творчу діяльність не припинив, в якій, як й завжди, знаходив душевне заспокоєння і моральне задоволення. Із захопленням працював Дмитро Іванович над улюбленим «Словником української мови»; підготував до друку збірку фольклорних матеріалів (2302 пісні); у 1936 р. написав «Историю города Екатеринослава»; кожного року звітував перед Академією Наук і складав плани творчих досліджень; працював над темою: «Послідовна зміна народів у південній частині України»; написав спогади про М. Костомарова, І. Рєпіна, Л. Толстого, В. Тарновського.

У 1939 р., з нагоди святкування 125-річчя від дня народження Т. Шевченка, Д. Яворницький був обраний до складу ювілейної Шевченківської комісії АН УРСР. До цього свята вчений підготував статті: «Шевченко і Рєпін» та «І. Ю. Рєпін про Т. Г. Шевченка». Й в останні роки життя Д. Яворницький вів жваве листування з друзями та колегами. Життя академіка Д. Яворницького перервалося о п'ятій годині ранку 5 серпня 1940 р. Як розповідала дружина вченого Серафима Дмитрівна, Дмитро Іванович

« випив чашу страждань до останньої краплі. Мучився, кричав, стогнав. […] Перестав їсти, температура упала (а доходила до 40) і почалися нестерпні муки. Кричав, ламав руки  »

.

Пам'ять[ред.ред. код]

Пам'ятник Дмитрові Яворницькому на фоні Дніпропетровського історичного музею його імені

Ховали Д. Яворницького 6 серпня 1940 р. о 8-й годині вечора на новому кладовищі у степу. Був оркестр тієї музики, яку завжди слухав історик у парку ім. Т. Шевченка. Говорили промови. Особливо Серафима Дмитрівна запам'ятала останню промову, яку українською мовою чудово виголосив артист А. Хорошун. Указом Президії Верховної Ради УРСР «Про увічнення пам'яті академіка Д. І. Яворницького» від 11 жовтня 1940 р. його ім'я було надане Дніпропетровському історичному музею. 18 липня 1946 р. Дніпропетровський виконком обласної ради депутатів трудящих прийняв рішення про відкриття філіалу історичного музею в будинку академіка Д. Яворницького (м. Дніпро, майдан Т. Шевченка, 5). Проте лише під час «відлиги», 18 липня 1964 р. було відкрито меморіальну кімнату-музей і встановлено меморіальну дошку.

На початку 1970-х рр. цей меморіальний музей був закритий і знову відкрився лише 3 листопада 1988 р. В ньому є три меморіальні кімнати і експозиційна зала, в яких репрезентовано особисті речі Д. Яворницького, його рукописи, книги, світлини, картини М. Струннікова, С. Васильківського, Ф. Красицького та ін. Вестибуль прикрашають унікальні настінні розписи: «Тарас Бульба із синами» (автор М. Струнніков) і «Сцени з козацького життя» (автор Т. Ткаченко). Біля будинку розташований сад, дерева в якому посаджені Д. Яворницьким. Заповіт вченого поховати його біля стін створеного ним музею був виконаний лише у 1961 р., коли було зроблено перепоховання. У 1995 р., з нагоди 140-річчя від дня народження академіка Д. Яворницького, у Дніпропетровську, біля історичного музею відбулося урочисте відкриття пам'ятника видатному українському діячеві (скульптор — В. Наконечний, архітектор — В. Мірошниченко). Пам'ятник споруджений на народні кошти.

1991 року Національна спілка краєзнавців України заснувала Премію імені Дмитра Яворницького.

У листопаді 1998 року в селі Борисівка споруджено пам'ятник Д. І. Яворницькому. Автори пам'ятника — Наталя та Олексій Фоменко[1].

Також у кількох населених пунктах України існують вулиці, названі на честь Дмитра Яворницького, а у Дніпропетровську ім'я видатного дослідника носить центральний проспект[2].

2005 року НБУ викарбував та ввів до обігу пам'ятну монету на честь Дмитра Яворницького номіналом 2 гривні.

Дослідження і твори[ред.ред. код]

Археологічні[ред.ред. код]

Як археолог-дослідник запорізької старовини, Яворницький написав розвідки:

  • «Запорожская печера над Днепром» (1885),
  • «Раскопка Кургана „Мухина гора“» (1885),
  • «Раскопка Кургана в д. Вороной» (1885).

Готуючися до археологічного з'їзду 1905, що відбувся у Катеринославі, він розкопав близько 200 могил; завдяки його старанням створено колекцію матеріальних пам'яток — 75 000 експонатів, зв'язаних з Запоріжжям і Півднем України, які зберігаються в Дніпропетровському державному історичному музеї.
Яворницький досліджував старі церкви:

  • «Церковные памятники Запорожья» (1893),
  • «Церковное устройство у запорожских казаков» (1890), і зібрав понад 600 експонатів церковної старовини, переважно з XVIII ст.

Історичні[ред.ред. код]

В історичних дослідах основну увагу Яворницький присвятив історії Запорізької Січі, серед них:

Багато матеріалів про Запоріжжя Яворницький зібрав і містив у часописі «Кіевская старина»[3]:

  • «Жизнь запорожских казаков по рассказу современника-очевидца» (1883),
  • «Топографический очерк Запорожья» (1884),
  • «Число и порядок Запорожских Сечей» (1884),
  • «Остров Хортица на реке Днепре» (1886),
  • «Архивные материалы для истории Запорожья» (1886),
  • «Последний кошевой атаман П. И. Калнышевский» (1887);
  • «Главнейшие моменты из истории запорожского казачества» (в «Русской Мысли», 1897),
  • «Гетман Петр Конашевич Сагайдачный» (1913),
  • «Кошовий отаман Осип Михайлович Гладкий» (1928),
  • «Дніпрові пороги» (1928).

Цінні фактичними даними зб. Я.:

Етнологічні[ред.ред. код]

Яворницький зібрав багатий етнографічний і фольклорний матеріал; ще за студентських років він записав понад 1 000 пісень і близько 500 оповідань; серед праць на ці теми варті згадки:

  • «Запорожье в остатках старины и преданиях народа», т. том перший — том другий (1888), в якому вміщено 55 малюнків і 7 планів місцевостей (деякі малюнки виконав І. Рєпін);
  • «По следам запорожцев» (1898), де зафіксовано зустрічі і розмови з нащадками запорожців, подано пісні про Запоріжжя, описи ігор, народних танців, матеріалів народної медицини тощо;
  • «Древнейшие обыватели Южной России» (1899),
  • «Малороссийские народные песни, собранные в 1878 — 1905 гг.» (1906), де зібрано 830 пісень, колядок, щедрівок, веснянок, переважно записаних з голосу;
  • «Рибальчі заводи на низу Дніпра» (1927).

У 1906 — 36 Я. зібрав 2 302 пісні, з них 255 з нотами, які, однак, лишилися в рукописі.

На відтинку лексикографії Яворницький склав «Словник української мови» (т. І, А — К, 1920). Частину лексичного матеріалу, зібраного ним, використано в словнику Б. Грінченка.

Художні[ред.ред. код]

Яворницький також був автором низки літературних творів:

  • збірки поезій «Вечірні зорі» (1910),
  • повістей і оповідань
    • «Наша доля — Божа воля» (1901 і 1905),
    • «У бурсу!» (1908),
    • «Поміж панами» (1911),
    • «Драний хутір» (1911),
    • «Русалчине озеро» (1911),
    • «Де люди — там і лихо» (1911),
    • «Три несподівані стрічі» (1912);
  • роман «За чужий гріх» (1907).

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. ПАМ'ЯТНИК ДМИТРОВІ ІВАНОВИЧУ ЯВОРНИЦЬКОМУ
  2. Без Маркса і Кірова: У Дніпропетровську шість вулиць, проспектів і скверів отримали нові назви
  3. Негодченко, О. П. Дмитро Іванович Яворницький та журнал «Киевская старина» (1882—1906) // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті: збірник наукових праць — Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетровського нац. ун-ту, 2001. — Вип.5 : . — 2007 . — С.44-59 .