Горькавий Миколай Миколайович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Горькавий Миколай Миколайович
рос. Николай Николаевич Горькавый
Народився7 березня 1959(1959-03-07) (65 років)
Челябінськ, РРФСР, СРСР
Країна СРСР
 США
Діяльністьастроном, письменник
Alma materЧелябінський державний університет (1981)
Інститут астрономії РАН (1986)
Галузьастрофізика, фізика[1], творче та професійне письмоd[1] і науково-фантастична літератураd[1]
ЗакладСімеїзька обсерваторія
Центр космічних польотів імені Ґоддарда
Науковий ступіньдоктор фізико-математичних наук (1990)
ВчителіФрідман Олексій Максимович
Нагороди
Державна премія СРСР

Миколай Миколайович Горька́вий (рос. Николай Николаевич Горькавый) — радянський, російський та американський астрофізик, спеціаліст з фізики планетних кілець, лауреат Державної премії СРСР (1989). Також відомий як письменник-фантаст.

Живе та працює у США, де керує приватним Грінвічським науково-технологічним інститутом (англ. Greenwich Institute for Science and Technology, GIST) у штаті Вірджинія (США)[2]. Має широке коло наукових зацікавлень — від космології до динаміки клітинних мембран. Найбільш відомий дослідженнями планетних кілець, зокрема передбаченням 6 нових супутників Урана за структурою кілець Урана, які пізніше були відкриті космічним апаратом «Вояджер-2». Спільно з Олексієм Фрідманом написав відому монографію «Фізика планетних кілець». Під псевдонімом Нік Горькавий пише наукову фантастику, є автором трилогії «Астровітянка». Має багато науково-популярних публікацій для дітей.

Біографія

[ред. | ред. код]

У 1976 році закінчив школу № 92 у Челябінську. Займався у двох секціях Челябінського наукового товариства учнів: у секції хімії (керівник Ю. Г. Цитцер) та у секції теоретичної фізики (керівник М. С. Свірський). Брав участь у трьох зборах наукового товариства учнів «Курчатівець» у 1975—1976 роках.

У 1976 вступив на фізичний факультет Челябінського державного університету, а в 1981 закінчив його. У 1981—1986 роках навчався в аспірантурі в Москві, в Інституті астрономії РАН (з перервою на службу в армії з весни 1982 до осені 1983). Захистив кандидатську дисертацію з фізики планетних кілець у 1986 році.

У 1986—1998 роках працював у Криму, в Сімеїзській обсерваторії. У 1990 році в Державному астрономічному інституті імені П. К. Штернберга при Московському університеті захистив дисертацію доктора фізико-математичних наук (ступінь затверджений ВАК в 1991 році).

У 1998 році, отримавши за роботи з зодіакального пилу премію та запрошення Національної академії наук США, почав працювати в НАСА, в Центрі космічних польотів імені Ґоддарда, під керівництвом Джона Мазера, нобелівського лауреата з фізики 2006 року. З 2011 року працює в групі супутника «Суомі»[en][3].

Автор понад ста наукових праць та монографії з фізики планетних кілець.

Наукові результати

[ред. | ред. код]

Миколай Горькавий та Олексій Фрідман спільно розвинули теорію планетних кілець, побудували систему гідродинамічних рівнянь для гравітуючих кілець з непружних частинок, дослідили стійкість кілець Сатурна, відкрили кілька нових нестійкостей (зокрема, акреційну нестійкість, що відповідає за великомасштабне розшарування кілець Сатурна, й еліпс-нестійкість, що викликає ексцентриситет у тонких кілець Урана та Сатурна), запропонували модель динаміки частинок в арках Нептуна. Фрідман і Горькавий запропонували модель резонансного походження тонких кілець Урана, на основі якої вони передбачили положення 6 нових супутників Урана, які за пів року дійсно були відкриті космічним апаратом «Вояджер-2». Ці роботи становлять першу у світі теоретичну монографію з сучасної теорії планетних кілець[4], яку згодом переклали англійською[5]. За передбачення супутників Урана Фрідмана й Горькавого нагородили Державною премією СРСР (1989), причому 30-річний Горькавий став одним з наймолодших лауреатів в історії цієї премії.

У 1993—1995 роках Горькавий і Тайдакова розробили чисельну модель захоплення астероїдів, що пролітають біля планети-гіганта, і показали, що ретроградні супутники захоплюються легше, ніж прямі, причому після захоплення вони потрапляють саме в ті зони, де дійсно спостерігають нерегулярні супутники планет. У 2007 році Горькавий опублікував нову модель утворення Місяця[6], згідно з якою він виріс з регулярної навколопланетної хмари, маса якої багаторазово збільшилася шляхом балістичного перенесення речовини з мантії Землі. Цей механізм схожий на модель мегаімпакту, але викликаний не одним великим ударом, а багатьма малими.

У другій половині 1990-х років Миколай Горькавий, на пропозицію Джона Мазера, працював над побудовою фізичної тривимірної моделі міжпланетної пилової хмари на основі даних космічного апарата COBE[7][8][9]. Ця робота у 1998 році була нагороджена премією Національної академії наук США. Горькавий також досліджував пилові хмари навколо інших зір і з їхньої структури зробив висновки про існування екзопланетних систем у Бети Живописця[10][11], Веги та Епсилон Ерідана[12][13].

У 1987—2007 роках Горькавий спільно з Фрідманом, Трапезніковим, Левицьким, Тайдаковою та іншими співавторами досліджував сейсмологічну активність та нерівномірність обертання Землі[14][15]. Вони виявили кореляцію між сейсмічністю та нерівномірністю обертання Землі, антикореляцію сейсмічної активності між Північною та Південною півкулями (пов'язану з активністю розломів Тихоокеанського вогняного кола), довели існування річного періоду в частоті слабких землетрусів та передбачили нерівномірність (близько 0,5 см на рік) швидкості руху континентів. Ці дослідження були підтримані одним із перших грантів Російського фонду фундаментальних досліджень[ru] в 1993 році.

Після падіння Челябінського боліда 2013 року, Горькавий виявив у даних лімбового сенсора супутника «Суомі» сигнал від пилової хмари, залишеної болідом в атмосфері й дослідив рух цієї хмари[16][17]. З аеродинамічного гальмування він оцінив діаметр уламка, що впав в озеро Чебаркуль, у 78 (−16/+20) см, що виявилося дуже близьким до реальних розмірів витягнутого з озера фрагмента — 88x66x62 см. 2014 року наукову команду під керівництвом Миколая Горькавого нагородили за ці дослідження премією Роберта Ґоддарда Центру космічних польотів імені Ґоддарда[18]. У 2016 році у Горькавий увійшов до редакційної колегії та виступив одним із співавторів книги «Челябінський суперболід», випущеної видавництвом Челябінського державного університету[19].

На початку 2020-х років Горькавий запропонував циклічну модель пульсуючого Всесвіту, в якій на початку кожного циклу відбувається розширення внаслідок антигравітації, що виникає через зменшення маси системи при злитті чорних дір з випромінюванням гравітаційних хвиль, а в кінці кожного циклу відбувається стиснення силою гравітації, що збільшується внаслідок зростання маси чорних дір при поглинанні ними гравітаційних хвиль[20][21][22].

Миколай Горькавий також цікавиться проблемами обробки тривимірних лідарних даних, роботобудування, динамікою клітинних мембран і математичним моделюванням розриву еритроцитів, інфікованих малярійними паразитами (ця тема була підтримана грантом фонду Лангедок-Русільон і розвивається ним з 2011 року, з місячного візиту до університету Монпельє, Франція), а також проблемою енергії-імпульсу гравітаційного поля в теорії Ейнштейна[23].

Літературна діяльність

[ред. | ред. код]

Науково-популярні книги

[ред. | ред. код]
  • Энциклопедия для детей. Астрономия. Аванта+, 1998 (співавтор)
  • Большая детская энциклопедия. Вселенная. Русское энциклопедическое товарищество, 2000 (співавтор)
  • «Звёздный витамин», Астрель/АСТ, Москва, 2012, 190 с.
  • «Небесные механики» Астрель/АСТ, Москва, 2013, 285 с.
  • «Колумбы космоса» Астрель/АСТ, Москва, 2013, 475 с. (перевидання книг «Звёздный витамин» та «Небесные механики»)
  • «Создатели времён», Астрель/АСТ, Москва, 2014, 254 с.
  • «Челябинский суперболид». Издательство Челябинского государственного университета, Челябинск, 2016 (співавтор)
  • «Звездочёты», АСТ, Москва, 2018, 254 с. (100 наукових казок)

Наукова фантастика

[ред. | ред. код]
  • «Астровитянка». Астрель/АСТ, Москва, 2008, 508 с.
  • «Теория катастрофы». Астрель/АСТ, Москва, 2009, 508 с.
  • «Возвращение астровитянки». Астрель/АСТ, Москва, 2010, 477 с.
  • «Курьер-619 (Юпитер — Челябинск)». АСТ, 2021, 384 с.

Відзнаки

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в Чеська національна авторитетна база даних
  2. ↑ Страница Н. Горькавого на сайте GIST. Архів оригіналу за 21 березня 2011. Процитовано 10 серпня 2009.
  3. ↑ Биография Н. Н. Горькавого на сайте NASA / Biography Nick Gorkavyi on the NASA website. Архів оригіналу за 11 січня 2015. Процитовано 11 січня 2015.
  4. ↑ Горькавый Н. Н, Фридман А. М. «Физика планетных колец. Небесная механика сплошной среды», Наука, М. 1994, 348 с.
  5. ↑ Fridman, A.M. and Gorkavyi, N.N. Physics of Planetary Rings. Celestial Mechanics of a Continuous Media. Springer-Verlag, 1999, 436 p.
  6. ↑ Горькавый Н. Н. «Образование Луны и двойных астероидов». Известия КрАО. 2007. т. 103. № 2, с. 143—155.
  7. ↑ Gorkavyi, N.N., Ozernoy, L.M., & Mather, J.C. A New Approach to Dynamical Evolution of Interplanetary Dust due to Gravitational Scattering. 1997, ApJ 474, N.1, p.496-502
  8. ↑ Gorkavyi, N.N., Ozernoy, L.M., Mather, J.C. & Taidakova, T.A. Quasi-Stationary States of Dust Flows Under Poynting-Robertson Drag: New Analytical And Numerical Solutions. 1997, ApJ 488, p.268-276.
  9. ↑ Gorkavyi, N.N., Ozernoy, L.M., Mather, J.C. & Taidakova, T. 2000, The NGST and the zodiacal light in the Solar system. In: NGST Science and Technology Exposition. Eds. E.P. Smith & K.S. Long, ASP Series, v.207, pp.462-467.
  10. ↑ Gorkavyi, N.N., Taidakova, T.A. Beta Pictoris and Numerical Study of the Giant Planets Hypothesis. Proc. of the 10th IAP Astrophys. Meeting «Circumstellar Dust Disks and Planet Formation», Paris, July 4-8, 1994. Ed. R.Ferlet, A.Vidal-Madjar, Editions Frontieres, Gif sur Yvette Cedex — France, 1995, pp.99—104.
  11. ↑ Gorkavyi, N.N., Heap S.R., Ozernoy, L.M., Taidakova, T.A., and Mather, J.C. Indicator of Exo-Solar Planet(s) in the Circumstellar Disk Around Beta Pictoris. In: Planetary Systems in the Universe: Observation, Formation, and Evolution. Eds. A.J. Penny, P. Artymowicz, and S.S. Russell. Proc. IAU Symp. No. 202, 2002, ASP Conference Series, pp.331-334.
  12. ↑ Ozernoy, L.M., Gorkavyi, N.N., Mather, J.C. & Taidakova, T. 2000, Signatures of Exo-solar Planets in Dust Debris Disks, ApJ, 537:L147-L151, 2000 July 10.
  13. ↑ Gorkavyi, N. & Taidakova, T. Outermost planets of Beta Pictoris, Vega and Epsilon Eridani: goals for direct imaging. In: Direct Imaging of Exoplanets: Science and Techniques. Eds. Claude Aime and Farrokh Vakili. Proc. of the 200th Coll. of IAU, Cambridge University Press. 2006, pp.47-51.
  14. ↑ Горькавый Н. Н., Трапезников Ю. А., Фридман А. М. «О глобальной составляющей сейсмического процесса и её связи с наблюдаемыми особенностями вращения Земли», Доклады АН СССР, 1994, т. 338, № 4 (Октябрь). С. 525—527.
  15. ↑ Дмитроца А. И., Горькавый Н. Н., Левицкий Л. С., Тайдакова Т. А., О влиянии астрономических факторов на динамику литосферных плит. Известия КрАО. 2007. т. 103. № 2, с. 115—124.
  16. ↑ Горькавый Н. Н., Тайдакова Т. А., Проворникова Е. А., Горькавый И. Н., Ахметвалеев М.M. Аэрозольный шлейф Челябинского болида. Астрономический вестник, 2013, том. 47, № 4, с. 299—303.
  17. ↑ Gorkavyi, N., Rault, D.F., Newman, P.A., da Silva, A.M., Dudorov, A.E. New stratospheric dust belt due to the Chelyabinsk bolide. Geophysical Research Letters, 16 September 2013, v.40, pp. 4728-4733. (перевод опубликован в Вестнике ЧелГУ, 2014)
  18. ↑ Ученые, изучавшие челябинский метеорит, получили престижную международную премию. 13 лютого 2014. Архів оригіналу за 19 серпня 2016. Процитовано 24 червня 2020.
  19. ↑ В ЧелГУ состоялась презентация книги "Челябинский суперболид". csu.ru. Челябинский государственный университет. Архів оригіналу за 4 лютого 2017. Процитовано 20 січня 2017.
  20. ↑ Горькавый Н. Цикличность Большого взрыва // Наука и жизнь. — 2023. — № 1 (12 листопада). — С. 2—11.
  21. ↑ Горькавый Н. Вселенная, пульсирующая в чёрной дыре // Наука и жизнь. — 2022. — № 12 (12 листопада). — С. 2—14.
  22. ↑ Понятов А. Революция или нет? // Наука и жизнь. — 2023. — № 1 (12 листопада). — С. 11—13.
  23. ↑ Gorkavyi, N.N. (2003) Origin and Acceleration of the Universe without Singularities and Dark Energy. Bulletin of the American Astronomical Society, 2003, 35, #3.
  24. ↑ а б Все литературные премии и номинации на них Николая Горькавого. Архів оригіналу за 3 лютого 2020. Процитовано 24 червня 2020.
  25. ↑ Фестиваль фантастики «Созвездие Аю-Даг — 2012» — взгляд изнутри. Архів оригіналу за 19 липня 2021. Процитовано 19 липня 2021.
  26. ↑ Список лауреатов премии «Светлое прошлое». Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 11 січня 2015.
  27. ↑ «Белфест-2021»: оптимистическая фантастика FederalCity.ru. Архів оригіналу за 31 січня 2022. Процитовано 31 січня 2022.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Горькавий_Миколай_Миколайович&oldid=43032324