Планетне кільце
Планетне кільце — диск або тор, що обертається навколо астрономічного об'єкта та складається з численних твердих частинок, таких як пилові частинки, метеороїди, малі планети, супутники.
Структуру, подібну до планетних кілець, також мають інші астрофізичні об'єкти — кільцеподібні галактики, навколозоряні диски, поясами малих планет (такі як пояс астероїдів або пояс Койпера), гіпотетичні диски навколо супутників або коричневих карликів.
У Сонячній системі всі чотири планети-гіганти (Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун) мають системи кілець, але система кілець Сатурна є найбільшою та найпомітнішою з чотирьох. Методом покриттів також вдалося виявити системи кілець навколо малих планет. Деякі дослідження припускають, що Земля могла мати систему кілець у середині та в кінці ордовицького періоду[1].
Кільця Сатурна вперше побачив Галілей 1610 року, невдовзі після того, як він уперше застосував телескоп для астрономічних спостережень. Втім його слабкий телескоп не дозволяв чітко побачити кільця, і Галілею здалося, що він спостерігає Сатурн потрійним[2]. Щоб закріпити свій пріоритет, але не скомпрометувати себе хибним відкриттям, Галілей повідомивши своє відкриття за допомогою анаграми: він описав відкриття короткою фразою «Я спостерігав, що найдальша планета має потрійну форму» (лат. Altissimum planetam tergeminum observavi) й перемішав у ній літери, опублікувавши лише беззмістовне на перший погляд послідовність літер «smaismrmilmepoetaleumibunenugttauiras»[3][4][5]. 1612 року Сатурн повернувся ребром і кільця зникли, змусивши Галілея замислитися, чи Сатурн не з'їв своїх дітей, але 1614 року Хрістоф Шайнер знову побачив Сатурн як «гілку зір», а 1616 — і сам Галілей. У 1630—1660 роках прояви кілець Сатурна спостерігали П'єр Ґассенді, Франческо Фонтана[en], Джованні Батіста Річчолі, Ян Гевелій[2].
Християн Гюйгенс, найкращий на той час майстер з виготовлення телескопів, незабаром після відкриття Титана у 1655 році збагнув геометрію кілець Сатурна[2]. Він також спочатку опублікував своє відкриття у формі анаграми «aaaaaaacccccdeeeeeghiiiiiiillllmmnnnnnnnnnooooppqrrstttttuuuuu»[6], перемішавши літери у фразі «Оточений кільцем тонким, плоским, яке ніде не торкається, до екліптики нахиленим» (лат. Annulo cingitur, tenui, plano, nusquam coherente, ad eclipticam inclinato)[7][8][9]. Він описав кільця у праці «Система Сатурна» (1659), правильно передбачивши наступні моменти зникнення кілець[2][10].
1664 року Джузеппе Кампані[en] розділив кільця Сатурна на зовнішнє темне кільце A і внутрішнє яскравіше кільце B, а 1675 року Джованні Доменіко Кассіні відкрив щілину Кассіні між цими кільцями. З часом спостерігачам вдавалося побачити все складніші деталі: інші кільця[11], щілини[12], смуги[13] тощо. Тим часом у першій половині XVIII століття теоретики розглядали кілька гіпотез про природу кілець: велика кількість дрібних супутників Сатурна (Жак Кассіні), хвости захоплених Сатурном комет (Мопертюї), залишки від стиснення Сатурна (Меран), матерія, відділена від Сатурна під впливом відцентрової сили (Бюффон). У «Загальній природній історії і теорії неба» (1755) Іммануїл Кант правильно припустив, що кільця складаються з окремих частинок, що рухаються кеплерівськими орбітами навколо Сатурна, і на основі цього передбачив, що кільця мають складатися з тонких підкілець[11].
.jpg)
П'єр-Сімон Лаплас у праці 1796 року наполягав, що кільця Сатурна складаються з окремих твердих кілець. 1848 року Едуар Рош порахував межу Роша, на якій супутник руйнується припливними силами планети, і припустив, що кільця утворилися в результаті припливного руйнування великого супутника Сатурна[12]. 1859 року молодий Джеймс Клерк Максвелл опублікував статтю, в якій вперше розглянув колективні ефекти для частинок в кільцях Сатурна, дослідив їхню стійкість і довів, що вони складаються з окремих частинок. Ця стаття принесла йому премію Адамса[en] Кембриджського університету[13]. 1895 року Деландр в Паризькій обсерваторії, Кілер в Лікській обсерваторії й Бєлопольський в Пулковській обсерваторії, вимірявши ефект Доплера, показали, що обертання кілець узгоджується з законом Кеплера, підтвердивши цим, що кільця складені з окремих частинок — гіпотезу, висунуту ще Жаком Кассіні[14].
У XX столітті Мар Бобров в СРСР зробив перші надійні оцінки кількості й розмірів частинок в кільцях Сатурна. Спостереження кілець Сатурна під час проходження Землі через їхню площину в 1966 році, виконані в Абастумані і на Пік-дю-Міді[fr], дозволили вперше виміряти їхню товщину — від 1 до 3 км. 1970 року Джерард Койпер, Дейл Крукшенк[en] та Уве Фінк за допомогою інфрачервоної спектроскопії визначили, що кільця Сатурна складаються з льоду. Того ж 1970 року вийшла перша книга, присвячена планетним кільцям — «Кільця Сатурна» Мара Боброва[14]. До початку дослідження кілець космічними апаратами в 1977 році поступово стала усталеною теоретична модель кілець як плоских конгломератів майже невзаємодіючих між собою дрібних супутників планети[15].
10 березня 1977 обсерваторія Койпера на літаку Боїнг, спостерігаючи покриття Ураном зорі з метою дослідження властивостей його атмосфери, несподівано зареєструвала 9 затемнень зорі перед (і після) основного покриття, що дозволило відкрити тонкі темні кільця Урана. 4 березня 1979 року американська автоматична міжпланетна станція Вояджер-1, пролітаючи повз Юпітер, вперше сфотографувала його напівпрозорі кільця. Незабаром кільця Сатурна зблизька дослідили космічні апарати Піонер-11 (жовтень 1979), Вояджер-1 (листопад 1980) і Вояджер-2 (серпень 1981), виявивши їхню складну структуру з ієрархічним поділом на тонші кільця (і тим підтвердивши передбачення Канта 1755 року). У середині 1980-х років відкрили кільця Нептуна, які не були повними замкнутими кільцями, а складалися з окремих незамкнутих дуг. У січні 1986 року Вояджер-2 дослідив систему кілець Урана, а в серпні 1989 — Нептуна, в обох випадках не виявивши супутників-пастухів, які за популярними на той час теоретичними моделями мали пояснювати спостережувану структуру цих кілець[16].
Запропоновано три основні механізми утворення щільних планетних кілець: з матеріалу протопланетного диска, який перебував всередині межі Роша й тому не міг злипнутися в супутники; з уламків супутника, зруйнованого потужним зіткненням; або з уламків супутника, який розірвали припливні сили, коли він опинився всередині межі Роша планети. Раніше вважали, що більшість кілець нестійкі й розсіюються протягом десятків або сотень мільйонів років, але тепер з'явилися свідчення, що кільця Сатурна можуть бути дуже давніми й походити ще з ранніх етапів існування Сонячної системи[17].
Розріджені планетні кільця можуть утворюватися внаслідок ударів метеороїдів по супутниках, що обертаються навколо планети, або — у випадку E-кільця Сатурна — з викидів кріовулканічного матеріалу[18][19].
Системи кілець можуть формуватися й навколо кентаврів, якщо під час близького проходження повз планету-гігант (на відстані 0,4–0,8 межі Роша) вони зазнають руйнування під дією припливних сил. Для диференційованого тіла, що наближається до планети-гіганта з початковою відносною швидкістю 3–6 км/с і початковим періодом обертання 8 годин, масу утворених кілець оцінюють у 0,1–10 % маси кентавра. Утворення кілець із недиференційованого тіла менш імовірне. Кільця мають складатися переважно або повністю з матеріалу крижаної мантії батьківського тіла. Після утворення кільце поступово розширюється в радіальному напрямку, що призводить до формування супутників із тієї його частини, яка виходить за межу Роша кентавра. Супутники можуть утворюватися і безпосередньо зі зруйнованої крижаної мантії. Цей механізм передбачає, що приблизно 10 % кентаврів пережили близькі зближення з планетами-гігантами, які потенційно могли призвести до утворення кілець[20].
.jpg)
Склад частинок у планетних кільцях різноманітний — від силікатів до крижаного пилу. У кільцях можуть траплятися й досить великі камені та брили. Так 2007 року в кільцях Сатурна виявили припливні ефекти від восьми невеликих супутників розміром лише кілька сотень метрів. Максимальний розмір частинок у кільці визначається питомою міцністю матеріалу, з якого вони складаються, його густиною та припливною силою на відповідній відстані від планети. Припливна сила пропорційна середній густині всередині радіуса кільця, тобто масі планети, поділеній на куб радіуса кільця.
На деякі планетні кільця впливають супутники-пастухи — невеликі супутники, що обертаються поблизу внутрішніх або зовнішніх країв кільця чи в проміжках між кільцями. Гравітація таких супутників підтримує чітко окреслений край кільця: матеріал, що наближається до орбіти супутника-пастуха, або відхиляється назад у кільце, або викидається із системи, або ж акумулюється на самому супутнику.
Систему кілець Юпітера відкрили третьою: її вперше зафіксував зонд «Вояджер-1» у 1979 році[21], а детальніше дослідив орбітальний апарат «Галілео» у 1990-х роках[22]. Вона має чотири основні складові: слабке товсте тороподібне кільце, відоме як «гало»; тонке, відносно яскраве головне кільце; а також два широкі слабкі кільця[23]. Система складається переважно з пилу[21][24].
Кільця Сатурна — найрозвиненіша система кілець серед усіх планет Сонячної системи, тому про їх існування відомо вже давно. Галілео Галілей уперше спостеріг їх у 1610 році, але лише Християн Гюйгенс у 1655 році правильно описав їх як диск навколо Сатурна[25]. Кільця утворюють диск зі змінною густиною[26]. Вони складаються переважно з водяного льоду з незначними домішками гірських порід, а розміри частинок варіюються від мікрометрів до метрів[27].
Система кілець Урана за складністю займає проміжне місце між розвиненою системою кілець Сатурна та простішими системами кілець навколо Юпітера і Нептуна. Її відкрили 1977 року Джеймс Елліотт, Едвард Данем і Джессіка Мінк[en][28]. У період між відкриттям і 2005 роком спостереження апарата «Вояджер-2»[29] та космічного телескопа «Габбл»[30] дозволили виявити загалом 13 окремих кілець, більшість із яких є непрозорими й мають ширину лише кілька кілометрів. Вони, імовірно, складаються з водяного льоду та деякої кількості оброблених випромінюванням органічних речовин. Відносний дефіцит пилу пояснюється аеродинамічним опором з боку протяжної екзосфери Урана.
Система кілець навколо Нептуна складається з п'яти основних кілець, які у своїх найщільніших ділянках можна порівняти з ділянками малої густини кілець Сатурна. Проте їхня структура значно більше нагадує кільця Юпітера. Дуже темна речовина, з якої складаються кільця, імовірно є органічними сполуками, переробленими випромінюванням, подібно до кілець Урана[31]. Від 20 % до 70 % маси кілець становить пил, що є відносно великою часткою[31]. Натяки на існування кілець спостерігали протягом десятиліть до їх остаточного відкриття апаратом «Вояджер-2» у 1989 році.
Дослідження 2024 року припускає, що Земля могла мати систему кілець протягом приблизно 40 мільйонів років, починаючи із середини ордовицького періоду (близько 466 мільйонів років тому). Це кільце могло виникнути з великого астероїда, який у той час пройшов поблизу Землі. Земна гравітація відірвала від нього значну кількість уламків, що й утворили кільце. Свідченням цього можуть бути ударні кратери ордовицької метеорної події[en], які, як виявлено, утворюють характерну смугу поблизу тогочасного земного екватора. Таке кільце могло суттєво екранувати Землю від сонячного випромінювання і спричинити різке похолодання, що, ймовірно, призвело до Хірнантського зледеніння[en] — найхолоднішого відомого періоду за останні 450 мільйонів років[1].
Передбачається, що Фобос, супутник Марса, приблизно за 50 мільйонів років розпадеться або зіштовхнеться з Марсом й утворить планетне кільце. Зараз його низька орбіта з орбітальним періодом, коротшим за марсіанську добу, поступово зменшується через припливне тертя[32][33][34]. Утворена тимчасова система кілець згодом може знову злипнутися в новий супутник — цикл, який, імовірно, уже повторювався кілька разів в історії Марса, як свідчать дослідження Північниого полярного басейну та орбіти Деймоса[35].
10199 Харікло — кентавр, перша відкрита мала планета з кільцями. Він має два кільця, які, ймовірно, виникли внаслідок зіткнення, що утворило ланцюг уламків на орбіті навколо нього. Кільця відкрили, спостерігаючи проходження Харікло перед зорею UCAC4 248-108672 3 червня 2013 року з семи пунктів у Південній Америці. Під час спостереження зафіксували два падіння видимої яскравості зорі — безпосередньо перед і після покриття. Оскільки це явище спостерігали з кількох місць, найпереконливішим поясненням стало припущення про існування кілець. Припускають, що серед уламків кільця може обертатися супутник. Якщо ці кільця справді є залишками зіткнення, це підтримує ідею, що супутники (наприклад, Місяць) формуються внаслідок зіткнень менших тіл[36].
Другий кентавр, 2060 Хірон, має диск із кілець, що постійно змінюється[37][38][39]. За даними покриттів зір, які спочатку тлумачили як прояв струменів, пов'язаних із активністю Хірона, радіус кілець оцінюють приблизно як 324±10 км, хоча їхня еволюція дещо змінює цю величину. Зміна їхнього вигляду під різними кутами спостереження може пояснювати довготривалі зміни яскравості Хірона[38]. Імовірно, кільця Хірона підтримуються речовиною, що обертається навколо нього після викидів під час сезонних спалахів активності: третє часткове кільце, виявлене 2018 року, до 2022 року стало повним, причому між цими подіями стався викид речовини у 2021 році[40].
.jpg)
Кільце навколо Гаумеа — карликової планети та резонансного об'єкта поясу Койпера — виявили за результатами покриття зорі, яке спостерігали 21 січня 2017 року. Це перший транснептуновий об'єкт, у якого знайшли систему кілець[41][42]. Радіус кільця становить приблизно 2 287 км, його ширина ≈70 км, а оптична товщина — 0,5[42]. Площина кільця збігається з екватором Гаумеа та орбітою її більшого зовнішнього супутника Хіїака[42]. Кільце розташоване всередині межі Роша для Гаумеа та поблизу резонансу 3:1 між орбітальним рухом і обертанням Гаумеа[42].
У 2023 році астрономи оголосили про відкриття віддаленого кільця навколо карликової планети та об'єкта поясу Койпера Квавар[43][44]. Подальший аналіз даних покриття зорі виявив друге, внутрішнє й слабше кільце[45]. Обидва кільця мають незвичайні властивості. Зовнішнє кільце обертається на відстані 7,5 радіусів Квавара, що більш ніж удвічі перевищує його межу Роша. Внутрішнє кільце обертається на відстані 4,6 радіусів Квавара, також за межами його межі Роша[45]. Зовнішнє кільце виглядає неоднорідним: воно містить тонку щільну ділянку, а також ширшу й більш розріджену частину[44].
2008 року повідомляли, що супутник Сатурна Рея може мати власну розріджену систему кілець, що зробило б його єдиним відомим супутником із системою кілець[46][47][48]. Однак дослідження 2010 року показало, що зображення Реї, отримані космічним апаратом «Кассіні», не узгоджуються з передбаченими властивостями таких кілець. Це свідчить, що за магнітні ефекти, які привели до гіпотези про кільця, відповідає якийсь інший механізм[49].
До прибуття апарата «New Horizons» деякі астрономи припускали, що Плутон і Харон можуть спільну систему кілець, утворену пилом, вибитим ударами з малих зовнішніх супутників Плутона. Таке пилове кільце становило б значну небезпеку для космічного апарата «New Horizons»[50]. Однак цю можливість виключили після того, як «New Horizons» не виявив жодних пилових кілець навколо Плутона.
Оскільки всі планети-гіганти Сонячної системи мають кільця, існування кілець у екзопланет є цілком імовірним. Хоча частинки льоду — основного матеріалу кілець Сатурна — можуть існувати лише навколо планет за межами снігової лінії, усередині цієї межі кільця з кам'янистого матеріалу можуть зберігатися протягом тривалого часу[51]. Такі системи кілець можна виявити у планет, що спостерігаються транзитним методом, завдяки додатковому ослабленню світла центральної зорі, якщо вони достатньо непрозорі. Станом на 2024 рік цим методом знайдено два кандидати в системи кілець екзопланет — навколо HIP 41378 f[en][52] і K2-33b[en][53].
Фомальгаут b під час відкриття 2008 року виявився великим і нечітко визначеним об'єктом. Це пояснювали або хмарою пилу, захопленого з пилового диска зорі, або можливим кільцем навколо планети[54], однак у 2020 році дійшли висновку, що сам об'єкт Фомальгаут b найімовірніше є хмарою уламків, що розширюється після зіткнення астероїдів, а не планетою[55]. Подібно до цього, Проксима Центавра c спостерігається значно яскравішою, ніж очікується для її малої маси у 7 мас Землі, що може пояснюватися системою кілець із радіусом близько 5 RJ[56].
Затемнення зорі V1400 Центавра[en] тривалістю 56 днів, яке спостерігали 2007 року, інтерпретували як проходження перед зорею субзоряного об'єкта з навколозоряним диском або масивною системою кілець[57]. Цей субзоряний об'єкт, названий «J1407b», найімовірніше є вільно мандрівним коричневим карликом або міжзоряною планетою з масою у кілька разів більшою за масу Юпітера[58]. Радіус його диска або системи кілець становить приблизно 0,6 астрономічної одиниці[57]. Проходження J1407b перед V1400 Centauri виявило прогалини та варіації густини в диску або системі кілець, що інтерпретують як можливі ознаки формування екзосупутників або екзопланет навколо J1407b[57].
- 1 2 Tomkins, Andrew G.; Martin, Erin L.; Cawood, Peter A. (Листопад 2024). Evidence suggesting that earth had a ring in the Ordovician. Earth and Planetary Science Letters (англ.). 646. Bibcode:2024E&PSL.64618991T. doi:10.1016/j.epsl.2024.118991. ISSN 0012-821X.
- 1 2 3 4 Friedman, Gorkavyi, 1999, p. 7.
- ↑ Partridge, E. A.; Whitaker, H. C. (1896). Galileo's work on Saturn's rings — a historical correction. Popular Astronomy. 3: 408—414. Bibcode:1896PA......3..408P.
- ↑ van Helden, Albert (1974). Saturn and his anses. Journal for the History of Astronomy. 5 (2): 105—121. Bibcode:1974JHA.....5..105V. doi:10.1177/002182867400500204. S2CID 220913252.
- ↑ Miner, Ellis D. та ін. (2007). The scientific significance of planetary ring systems. Planetary Ring Systems. Springer Praxis Books in Space Exploration. Praxis. с. 1–16. doi:10.1007/978-0-387-73981-6_1. ISBN 978-0-387-34177-4.
- ↑ Borello, Petro (1655). De Vero Telescopii Inventore ... [On the true inventor of the telescope ...] (лат.). The Hague, Netherlands: Adriaan Vlacq. с. 62—63. Huygens' logogriph appears in the reproduction of a letter by him (De Saturni Luna (On Saturn's moon)), at the bottom of p. 63 of the Liber Secundus de Conspiciliis ... [Book Two, On [early] Telescopes ... ], in which the pages are numbered separately from those in the first book.
- ↑ Huygens, Christiaan (1659). Systema Saturnium (лат.). The Hague, Netherlands: Adriaan Vlacq. с. 47.
- ↑ Baalke, Ron (29 квітня 1999). Historical Background of Saturn's Rings. Saturn Ring Plane Crossings of 1995–1996 (англ.). Jet Propulsion Laboratory. Архів оригіналу за 21 березня 2009. Процитовано 23 травня 2007.
- ↑ Campbell, John W. Jr. (Квітень 1937). Notes. Beyond the Life Line. Astounding Stories. с. 81—85.
- ↑ Van Helden, Albert (2004). 2004ESASP1278...11V Page 11. Titan - from Discovery to Encounter. 1278: 11. Bibcode:2004ESASP1278...11V.
- 1 2 Friedman, Gorkavyi, 1999, p. 8.
- 1 2 Friedman, Gorkavyi, 1999, p. 9.
- 1 2 Friedman, Gorkavyi, 1999, p. 10.
- 1 2 Friedman, Gorkavyi, 1999, p. 11.
- ↑ Friedman, Gorkavyi, 1999, p. 11-12.
- ↑ Friedman, Gorkavyi, 1999, p. 12-13.
- ↑ Saturn's Rings May Be Old Timers. NASA (News Release 2007-149). 12 грудня 2007. Архів оригіналу за 15 квітня 2008. Процитовано 11 квітня 2008.
- ↑ Spahn, F. та ін. (2006). Cassini Dust Measurements at Enceladus and Implications for the Origin of the E Ring (PDF). Science. 311 (5766): 1416—8. Bibcode:2006Sci...311.1416S. CiteSeerX 10.1.1.466.6748. doi:10.1126/science.1121375. PMID 16527969. Архів (PDF) оригіналу за 9 серпня 2017.
- ↑ Porco, C. C.; Helfenstein, P.; Thomas, P. C.; Ingersoll, A. P.; Wisdom, J.; West, R.; Neukum, G.; Denk, T.; Wagner, R. (10 березня 2006). Cassini Observes the Active South Pole of Enceladus (PDF). Science. 311 (5766): 1393—1401. Bibcode:2006Sci...311.1393P. doi:10.1126/science.1123013. PMID 16527964.
- ↑ Hyodo, R.; Charnoz, S.; Genda, H.; Ohtsuki, K. (29 серпня 2016). Formation of Centaurs' Rings Through Their Partial Tidal Disruption During Planetary Encounters. The Astrophysical Journal. 828 (1): L8. arXiv:1608.03509. Bibcode:2016ApJ...828L...8H. doi:10.3847/2041-8205/828/1/L8.
- 1 2 Smith, Bradford A.; Soderblom, Laurence A.; Johnson, Torrence V.; Ingersoll, Andrew P.; Collins, Stewart A.; Shoemaker, Eugene M.; Hunt, G. E.; Masursky, Harold; Carr, Michael H. (1 червня 1979). The Jupiter System Through the Eyes of Voyager 1. Science (англ.). 204 (4396): 951—972. Bibcode:1979Sci...204..951S. doi:10.1126/science.204.4396.951. ISSN 0036-8075. PMID 17800430.
- ↑ Ockert-Bell, Maureen E.; Burns, Joseph A.; Daubar, Ingrid J.; Thomas, Peter C.; Veverka, Joseph; Belton, M. J. S.; Klaasen, Kenneth P. (1 квітня 1999). The Structure of Jupiter's Ring System as Revealed by the Galileo Imaging Experiment. Icarus. 138 (2): 188—213. Bibcode:1999Icar..138..188O. doi:10.1006/icar.1998.6072.
- ↑ Esposito, Larry W. (1 січня 2002). Planetary rings. Reports on Progress in Physics (англ.). 65 (12): 1741—1783. Bibcode:2002RPPh...65.1741E. doi:10.1088/0034-4885/65/12/201. ISSN 0034-4885.
- ↑ Showalter, Mark R.; Burns, Joseph A.; Cuzzi, Jeffrey N.; Pollack, James B. (1 березня 1987). Jupiter's ring system: New results on structure and particle properties. Icarus. 69 (3): 458—498. Bibcode:1987Icar...69..458S. doi:10.1016/0019-1035(87)90018-2.
- ↑ Historical Background of Saturn's Rings. www.solarviews.com. Архів оригіналу за 10 травня 2012. Процитовано 15 червня 2016.
- ↑ Tiscareno, Matthew S. (1 січня 2013). Planetary Rings. У Oswalt, Terry D. (ред.). Planets, Stars and Stellar Systems (англ.). Springer Netherlands. с. 309—375. arXiv:1112.3305. doi:10.1007/978-94-007-5606-9_7. ISBN 9789400756052.
- ↑ Porco, Carolyn. Questions about Saturn's rings. CICLOPS web site. Архів оригіналу за 3 жовтня 2012. Процитовано 5 жовтня 2012.
- ↑ Elliot, J. L.; Dunham, E.; Mink, D. (26 травня 1977). The rings of Uranus. Nature (англ.). 267 (5609): 328—330. Bibcode:1977Natur.267..328E. doi:10.1038/267328a0.
- ↑ Smith, B. A.; Soderblom, L. A.; Beebe, R.; Bliss, D.; Boyce, J. M.; Brahic, A.; Briggs, G. A.; Brown, R. H.; Collins, S. A. (4 липня 1986). Voyager 2 in the Uranian System: Imaging Science Results. Science (англ.). 233 (4759): 43—64. Bibcode:1986Sci...233...43S. doi:10.1126/science.233.4759.43. ISSN 0036-8075. PMID 17812889.
- ↑ Showalter, Mark R.; Lissauer, Jack J. (17 лютого 2006). The Second Ring-Moon System of Uranus: Discovery and Dynamics. Science (англ.). 311 (5763): 973—977. Bibcode:2006Sci...311..973S. doi:10.1126/science.1122882. ISSN 0036-8075. PMID 16373533.
- 1 2 Smith, B. A.; Soderblom, L. A.; Banfield, D.; Barnet, C; Basilevsky, A. T.; Beebe, R. F.; Bollinger, K.; Boyce, J. M.; Brahic, A. (15 грудня 1989). Voyager 2 at Neptune: Imaging Science Results. Science (англ.). 246 (4936): 1422—1449. Bibcode:1989Sci...246.1422S. doi:10.1126/science.246.4936.1422. ISSN 0036-8075. PMID 17755997.
- ↑ Holsapple, K. A. (Грудень 2001). Equilibrium Configurations of Solid Cohesionless Bodies. Icarus. 154 (2): 432—448. Bibcode:2001Icar..154..432H. doi:10.1006/icar.2001.6683.
- ↑ Gürtler, Joachim; Dorschner, Johann (1993). Das Sonnensystem. Leipzig ; Berlin ; Heidelberg: Barth. ISBN 978-3-335-00281-9.
- ↑ Mars: Facts - NASA Science (амер.). 10 листопада 2017. Процитовано 19 грудня 2025.
- ↑ The Martian Ring Cycle - California Academy of Sciences. www.calacademy.org (англ.). Процитовано 19 грудня 2025.
- ↑ Surprise! Asteroid Hosts A Two-Ring Circus Above Its Surface. Universe Today. Березень 2014. Архів оригіналу за 30 березня 2014.
- ↑ Lakdawalla, E. (27 січня 2015). A second ringed centaur? Centaurs with rings could be common. Planetary Society. Архів оригіналу за 31 січня 2015. Процитовано 31 січня 2015.
- 1 2 Ortiz, J.L.; Duffard, R.; Pinilla-Alonso, N.; Alvarez-Candal, A.; Santos-Sanz, P.; Morales, N.; Fernández-Valenzuela, E.; Licandro, J.; Campo Bagatin, A. (2015). Possible ring material around centaur (2060) Chiron. Astronomy & Astrophysics. 576: A18. arXiv:1501.05911. Bibcode:2015yCat..35760018O. doi:10.1051/0004-6361/201424461.
- ↑ Sickafoose, Amanda A.; Levine, Stephen E.; Bosh, Amanda S.; Person, Michael J.; Zuluaga, Carlos A.; Knieling, Bastian; Lewis, Mark C.; Schindler, Karsten (1 листопада 2023). Material around the Centaur (2060) Chiron from the 2018 November 28 UT Stellar Occultation. The Planetary Science Journal. 4 (11): 221. arXiv:2310.16205. Bibcode:2023PSJ.....4..221S. doi:10.3847/PSJ/ad0632.
- ↑ Ortiz, J. L.; Pereira, C. L.; Sicardy, P. (7 серпня 2023). The changing material around (2060) Chiron from an occultation on 2022 December 15. Astronomy & Astrophysics. arXiv:2308.03458. doi:10.1051/0004-6361/202347025.
- ↑ Sickafoose, A. A. (2017). Astronomy: Ring detected around a dwarf planet. Nature. 550 (7675): 197—198. Bibcode:2017Natur.550..197S. doi:10.1038/550197a. PMID 29022595.
- 1 2 3 4 Ortiz, J. L.; Santos-Sanz, P.; Sicardy, B. та ін. (2017). The size, shape, density and ring of the dwarf planet Haumea from a stellar occultation (PDF). Nature. 550 (7675): 219—223. arXiv:2006.03113. Bibcode:2017Natur.550..219O. doi:10.1038/nature24051. PMID 29022593.
- ↑ Devlin, Hannah (8 лютого 2023). Ring discovered around dwarf planet Quaoar confounds theories. The Guardian. Архів оригіналу за 8 лютого 2023. Процитовано 8 лютого 2023.
- 1 2 Morgado, B. E. та ін. (2023). A dense ring of the trans-Neptunian object Quaoar outside its Roche limit (PDF). Nature. 614 (7947): 239—243. Bibcode:2023Natur.614..239M. doi:10.1038/s41586-022-05629-6. PMID 36755175.
- 1 2 Pereira C. L., Morgado B. E., F. Braga-Ribas et al. The two rings of (50000) Quaoar // Astron. Astrophys. / T. Forveille — EDP Sciences, 2023. — Vol. 673. — 14 p. — ISSN 0004-6361; 0365-0138; 1432-0746; 1286-4846 — doi:10.1051/0004-6361/202346365 — arXiv:2304.09237
- ↑ NASA - Saturn's Moon Rhea Also May Have Rings. Архів оригіналу за 22 жовтня 2012. Процитовано 16 вересня 2010. NASA – Saturn's Moon Rhea Also May Have Rings
- ↑ Jones, G. H. та ін. (7 березня 2008). The Dust Halo of Saturn's Largest Icy Moon, Rhea. Science. 319 (5868): 1380—1384. Bibcode:2008Sci...319.1380J. doi:10.1126/science.1151524. PMID 18323452.
- ↑ Lakdawalla, E. (6 березня 2008). A Ringed Moon of Saturn? Cassini Discovers Possible Rings at Rhea. The Planetary Society web site. Planetary Society. Архів оригіналу за 26 червня 2008. Процитовано 9 березня 2008.
- ↑ Tiscareno, Matthew S.; Burns, Joseph A.; Cuzzi, Jeffrey N.; Hedman, Matthew M. (2010). Cassini imaging search rules out rings around Rhea. Geophysical Research Letters. 37 (14): L14205. arXiv:1008.1764. Bibcode:2010GeoRL..3714205T. doi:10.1029/2010GL043663.
- ↑ Steffl, Andrew J.; Stern, S. Alan (2007). First Constraints on Rings in the Pluto System. The Astronomical Journal. 133 (4): 1485—1489. arXiv:astro-ph/0608036. Bibcode:2007AJ....133.1485S. doi:10.1086/511770.
- ↑ Schlichting, Hilke E.; Chang, Philip (Червень 2011). Warm Saturns: On the Nature of Rings around Extrasolar Planets That Reside inside the Ice Line. The Astrophysical Journal. 734 (2): 117. arXiv:1104.3863. Bibcode:2011ApJ...734..117S. doi:10.1088/0004-637X/734/2/117. ISSN 0004-637X.
- ↑ Akinsanmi, B. та ін. (Березень 2020). Can planetary rings explain the extremely low density of HIP 41378 f?. Astronomy & Astrophysics. 635: L8. arXiv:2002.11422. Bibcode:2020A&A...635L...8A. doi:10.1051/0004-6361/202037618.
- ↑ Ohno, Kazumasa; Thao, Pa Chia; Mann, Andrew W.; Fortney, Jonathan J. (25 листопада 2022). A Circumplanetary Dust Ring May Explain the Extreme Spectral Slope of the 10 Myr Young Exoplanet K2-33b. The Astrophysical Journal Letters. 940 (2): L30. arXiv:2211.07706. Bibcode:2022ApJ...940L..30O. doi:10.3847/2041-8213/ac9f3f. ISSN 2041-8205.
- ↑ Kalas, Paul; Graham, James R; Chiang, Eugene; Fitzgerald, Michael P; Clampin, Mark; Kite, Edwin S; Stapelfeldt, Karl; Marois, Christian; Krist, John (2008). Optical Images of an Exosolar Planet 25 Light-Years from Earth. Science. 322 (5906): 1345—8. arXiv:0811.1994. Bibcode:2008Sci...322.1345K. doi:10.1126/science.1166609. PMID 19008414.
- ↑ Gáspár, András; Rieke, George H. (20 квітня 2020). New HST data and modeling reveal a massive planetesimal collision around Fomalhaut. PNAS. 117 (18): 9712—9722. arXiv:2004.08736. Bibcode:2020PNAS..117.9712G. doi:10.1073/pnas.1912506117. PMC 7211925. PMID 32312810.
- ↑ Gratton, R. та ін. (Червень 2020). Searching for the near-infrared counterpart of Proxima c using multi-epoch high-contrast SPHERE data at VLT. Astronomy & Astrophysics. 638: A120. arXiv:2004.06685. Bibcode:2020A&A...638A.120G. doi:10.1051/0004-6361/202037594.
- 1 2 3 Kenworthy, M. A.; Mamajek, E. E. (Лютий 2015). Modeling Giant Extrasolar Ring Systems in Eclipse and the Case of J1407b: Sculpting by Exomoons?. The Astrophysical Journal. 800 (2): 126. arXiv:1501.05652. Bibcode:2015ApJ...800..126K. doi:10.1088/0004-637X/800/2/126. ISSN 1538-4357.
- ↑ Kenworthy, M. A.; Klaassen, P. D. та ін. (Січень 2020). ALMA and NACO observations towards the young exoring transit system J1407 (V1400 Cen). Astronomy & Astrophysics. 633: A115. arXiv:1912.03314. Bibcode:2020A&A...633A.115K. doi:10.1051/0004-6361/201936141.
- Esposito L. Planetary Rings. — Cambridge : Cambridge University Press, 2006. — ISBN 978-0-521-36222-1.
- Friedman A. M., Gorkavyi N. N. Physics of Planetary Rings. Celestial Mechanics of Continuous Media. — Berlin Heidelberg : Springer, 1999. — ISBN 3-540-64864-X.