Симонович Борис Олександрович

Борис Олександрович Симонович
Борис Олександрович Симонович
Міський голова Олевська
1941
Попередник	посада запроваджена
Народився	29 липня 1903 с. Сехи, Російська імперія
Помер	21 квітня 1985 м. Сарни
Громадянство	УНР (22 січня 1918 - 14 березня 1923)
Національність	українець
У шлюбі з	Юлія Павлівна Панасюк

Борис Олександрович Симонович (*29 липня 1903, с. Сехи, Російська імперія — †21 квітня 1985, м. Сарни) - український громадський та політичний діяч, міський голова Олевська - столиці однойменної української повстанської республіки.

Дитинство та юність

Народився в сім'ї священика. Мав п'ятьох сестер та трьох братів. У 1908 році переїхав із родиною до села Борове. Закінчив духовне училище, котре почав у м. Житомир, а скінчив у м. Муром, де був в евакуації під час Першої світової війни. У м. Кременець скінчив 8 класів Волинської духовної семінарії і Александрівську російську гімназію. Відбув строкову службу у польській армії. Священиком так і не висвятився, оскільки був одружений на розлученій. Одружився з Юлією Павлівною Панасюк 16 червня 1929 року. Дружина була старша від Бориса на 16 років. На кошти, зароблені на деревній заготівлі, у 1935 році придбав земельну ділянку, що з'явилась в наслідок вирубки лісу. Доклав чимало зусиль для приведення ділянки в орний стан. Започаткував власне господарство, побудував на ділянці приватний будинок, куди перебрався з дружиною жити.

Другі Вивзольні Змагання

Погосподарювати на новій землі так і не встиг. Всі плани мирного життя перекреслела війна. У липні 1941 року відгукнувся на пропозицію Тараса Бульби-Боровця очолити міську раду Олевська - столиці Олевської республіки. Дружину залишив на хуторі в Боровому, а сам очолив Олевську міську раду. На цій посаді співпрацював з "Поліської Січчю", і зокрема з Тарасом Бульбою-Боровцем. Після розпуску "Поліської Січі" повернувся в с. Борове на своє хазяйство.

В зиму з 1942 на 1943 рік червоні патризани арештували Бориса Симоновича та конфіскували все майно. Однак за кілька днів Симоновича відпустили та навіть повернули деяке майно - це був обмін полонених червоних партизан на бульбівців. На Благовіщення, 9 квітня 1943 року німці спалили Борове, а разом з ним й всю господу Симоновича.

Арешт

У 1945 році Бориса Олександровича заарештувала радянська влада та судила у Житомирі як "зрадника батьківщини". Засудили до розстрілу. 96 днів він відсидів у камері смертників, чекаючи на виконання вироку, однак за касаційним переглядом справи цей вирок було замінено на 20 років каторги. Термін відбував у Норильську а також у зоні Спецлагу. Каторга та постійний голод призвели до ряду захворювань, у тому числі й до туберкульозу легенів. Під час "хрущовської відлиги" звільнений з табору Іркутської області (1956).

Життя після концтабору

Повернувся до дружини в Рокитне, яка мешкала в будинку свого племінника Володимира Степановича Сморжевського. Старання дружини та її племінника Борис Олександрович позбувся деяких хвороб та вижив; однак так і не надбав нового помешкання. Ситуація ускладнювалась тим, що на утриманні сім'ї Симоновичів було ще доє дітей: син Здіслав Сихлер (звали його Сашко) - лишився без батьків під час війни, виходець з польсько-єврейської родини, і дочка племінниці - Юлії Павлівни Клавдії Михайлівни Панасюк (по одруженні - Юрченко) Зоя Іванівна Панасюк (по одруженні - Кувшинова). Всі вони спочатку переїхали жити в село Лахва, де поміг їм з квартирою брат Бориса Олександр Іванович Симонович.

У липні 1958 року Борис Олександрович придбав у Сарнах, за адресою вул. Короленка, 7 половину сільської хати, яка складалася з кімнати, кухні та сіней, куди і переїхали жити на постійно. У 1964 році купили на знос і другу половину тієї ж хати, у якій ніхто не жив, і вона вже розвалювалась. Після ремонту у ній поселився їх прийомний син Здіслав Сихлер із сім'єю і його жінка Аліна.

У Сарнах Борис Симонович ще працював на інкубаторній станції та у ветлікарні завгоспом та кочегаром. У 1974 році поховав дружину. Багато матеріально допомогав своєму прийомному синові Здіславові та Зої Іванівні Кувшиновій. Дітям свого брата Михайла Симоновича, яких він найбільше любив, лишив заповіт на збереження, за яким вони поставили пам'ятник не тільки йому, але й іншим родичам. Помер Борис Олександрович Симонович у м. Сарни 21 квітня 1985 року після тяжкої хвороби. Похований у Сарнах на міському кладовищі поряд зі своєю дружиною, недалеко від церкви. Пам'ятник гранітний, один на двох. У подружжя Симоновичів своїх дітей не було. Доглядали лише прийомного сина, котрий лишився на своєму прізвищі.

Дружина

Юлія Павлівна Симонович (15 липня 1887, Свори, Любленське воєводство, Польща — 24 серпня 1974, Сарни) — дружина Бориса Симоновича.

За національністю українка. В дівоцтві — Юлія Павлівна Панасюк. У 1910 році закінчила церковно-парафіяльну школу при Леснинському монастирі на Холмщині. Деякий час працювала вчителькою в м. Климовичі (нині Білорусь). А з 1920 року по 1943 жила в селі Борове, де працювала директором початкової школи, як при Польщі — польської, так і при радянській владі, після приєднання областей Західної України до Радянського Союзу — української школи.

Юлія Панасюк була заміжня двічі. Перший її чоловік — Максим Федорович Сидоренко — інтернований петлюрівець. Він працював учителем спочатку в Рафалівці, а потім в с. Борове. Другий раз вийшла заміж 16 червня 1929 року за Бориса Симоновича, з яким прожила до кінця життя.

Джерела

• Симонович Є.М. Родовід Симоновичів. - Рівне :Азалія, 2004 - 511 c.