«Червоний травень»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Постер травня 1968: «Будь молодим і заткни пельку», з карикатурним силуетом Генерала де Голля

Червоний травень (Протести травня 1968, Травень 68) — криза споживацького суспільства у Франції, широкомасштабні, загальнонаціональні протести за соціальні зміни в країні та проти влади президента Шарля де Голля. Протягом цього часу країна спостерігала найбільший страйк, який, розпочавшись із серії студентських протестів, призвів до майже повної зупинки економіки. Протягом двох тижнів у ньому взяли участь одинадцять мільйонів робітників. Це майже спричинило колапс уряду президента, який був змушений подати у відставку.

Групи протестували проти сучасного споживацького та технічного суспільства, та зайняли ліві позиції, протилежні до авторитаризму та західного капіталізму.[1]

Дехто вважав події шансом змінити «старе суспільство» та традиційну мораль, акцентуючи увагу на освітній системі та проблемі зайнятості.

Передумови «травня»[ред.ред. код]

Політична ситуація[ред.ред. код]

Франція в 1960-і була парламентською республікою, особливістю якої були розширені повноваження президента. При владі були голлісти («Об'єднання на підтримку республіки» — їх партія, яка була створена 1958 року, складала основу парламенту). Фактично реальна влада з 1958 року була в руках президента Шарля де Голля (обраний 1958 року). Суспільство перебувало під його «батьківським» наглядом, засоби масової інформації — телебачення та радіо — під жорстким державним контролем [2]. Молодь натомість хотіла свободи, не бажала жити «за правилами більшості», що і стало причиною її виступів.

Економіка Франції у 1960-ті[ред.ред. код]

Франція на той час була капіталістичною країною, в якій існувала ринкова економіка. Економіка стрімко розвивалася і зростала, відбулось перетворення в сучасну індустріальну державу. Завершилася модернізація сільського господарства: селянин став фермером і Франція стала найбільшим експортером сільськогосподарської продукції в Європі [3]. Це був час апогею «Славетного тридцятиліття» (період 1946-1975 років). Внаслідок цього рівень життя у Франції став одним із найвищих в світі, в країні сформувалося споживацьке суспільство. Також це був період «бебі-буму», і як наслідок, станом на 1968 році у Франції 1/3 населення мала вік до 20 років. Існувала справжня молодіжна культура з притаманними лише їй ознаками: музикою, одягом, прагненням більшої свободи. Але були й негативні фактори. На початку 1968 року у Франції було 500 тисяч безробітних, серед них половина мали вік до 25 років [4]. 2 мільйони робітників отримували зарплату в розмірі мінімального рівня гарантованої оплати праці (більшість з них – заводські робітники, жінки та емігранти) [5]. Внаслідок модернізації сільського господарства і розвитку виробництва відбувалася урбанізація. Продовжувала існувати застаріла система вищої освіти: 80 % усіх студентів навчалося на гуманітарних факультетах і лише 20 % – на технічних. Тільки п'ята частина студентів отримувала державну стипендію. Існувала соціальна нерівність між жінками і чоловіками (зарплата жінки становила приблизно 66% від зарплати чоловіка, главою родини юридично був батько, а до 1965 року заміжня жінки прирівнювалась за правами до неповнолітніх).

Чому ж виник "травень"[ред.ред. код]

Патрік Ромпан дає три можливі підходи для пояснення «Травня 1968». По-перше: це період, коли розіграється три кризи: студентська, соціальна і політична. По-друге, з соціологічної точки зору, 1968 рік є епіцентром соціально-культурних змін, які тривали кілька років – з кінця алжирської війни до першої нафтової кризи (1962–1973 рр.). І третій підхід, політичний, «червоного забарвлення»: він збігається з періодом війни у В’єтнамі (1965–1975 рр.) та масовими протестами в багатьох країнах світу.

Приводом до початку протестів стало закриття університету Нантер 2 травня. Це сталося після того, як 30 квітня 1968 року 8 лідерів студентів були оголошені у розшук у зв'язку з інцидентом, що трапився раніше в університеті («підбурювання до насильства»). Цей інцидент був пов’язаний з «рухом 22 березня», коли студенти захопили адміністративний корпус Нантеру, вимагаючи звільнення 6 своїх товаришів, які 20 березня напали на французьке представництво «Американ Експрес», де висловили свій протест проти війни у В’єтнамі. Влада вирішила виявити «призвідників» і нагнали в Нантеру поліцейських агентів. Студенти сфотографували шпиків і влаштували спеціальну виставку фотографій. Поліція намагалась закрити виставку, але студенти вибили поліцейських з університетських приміщень — це і було розцінене як «підбурювання до насильства».

Перебіг протестів[ред.ред. код]

Усе почалось із численних студентських страйків, які підтримали багато університетів та ліцеїв Парижу, і продовжилось конфронтацією з адміністрацією університетів та поліцією. Спроба адміністрації де Голля пригасити протести поліцейськими діями тільки погіршила ситуацію, спричинивши вуличні бійки з поліцією у Латинському кварталі, які переросли в загальний страйк студентів та одинадцяти мільйонів французьких робітників, що становило приблизно дві третини від усієї робочої сили.

Протести досягли критичної точки, коли керівники уряду почали боятись громадянської війни чи революції. Після короткого перельоту до Німеччини, де Голль створив штаб військових операцій, щоб розібратися з безладом, розпустив Національну Асамблею, та скликав нові парламентські вибори 23 червня 1968. Насильство зникло майже так само швидко, як і з'явилось. Робітники повернулись на свої робочі місця, а коли вибори таки відбулися, партія де Голля була навіть сильніша, ніж до того.

Після «травня»[ред.ред. код]

Травень 1968 був політичною поразкою для протестувальників, але він мав величезний суспільний вплив. У Франції це вважається переламним моментом, коли консервативні моральні ідеали (релігія, патріотизм, повага до влади) зсунулися до ліберальніших (сексуальна революція), які тепер краще описують французьке суспільство, якщо не на практиці, то хоча би в теорії. Хоча ці зміни й не відбулися протягом місяця, термін травень 68 використовується для посилання на цей загальний зсув у принципах, особливо на більш ідеалістичні аспекти.

Деякі гасла[ред.ред. код]

  • Геть суспільство споживання!
  • Геть соціалістичний реалізм. Хай живе сюрреалізм!
  • Геть журналістів і тих, хто хоче ними керувати!
  • Ми не хочемо жити у світі, в якому впевненість, що ти не помреш від голоду, міняється на небезпеку померти від суму!
  • Право на життя не клянчать, його беруть!
  • У будь-якому разі, не шкодуй ні про що!!
  • Природа не породила ні панів, ні слуг. Я не хочу давати чи отримувати накази
  • Ми хочемо, щоб структури були на службі у людини, а не людина на службі у структур!
  • Наша надія може прийти тільки з безнадії!!
  • Будь ласка, залишіть Комуністичну партію такою ж чистою, якою б ви хотіли, щоб вона була, коли в неї вступали
  • «Бій — це батько всіх речей» (Геракліт).
  • Консерватизм – це синонім гниття і потворності!
  • Золотий вік — це коли золото не панувало.
  • Схильність студента з усього робити політичну акцію свідчить про відсутність у нього потенції. — Люті дівчата
  • Свобода — це усвідомлення необхідності
  • «Треба носити у собі хаос, щоб принести у світ танцюючу зорю» (Ніцше)
  • Викладачі, ви змушуєте нас старіти
  • Make love, not war
  • Навіть якщо Бог існував, його треба було скасувати
  • Найпрекрасніша скульптура — бруківка в морду мента
  • Коли палець вказує на місяць, дурень дивиться на палець (китайська приказка)
  • СЕКС — це добре, сказав Мао, але не занадто часто
  • Уся влада зловживає. Абсолютна влада зловживає абсолютно[6]

Посилання[ред.ред. код]

Для подальшого читання[ред.ред. код]

  1. De Gaulle, телевізійний виступ 7 червня, 1968. Цитується René Viénet (1968) у Enragés et situationnistes dans le mouvement des occupations (Paris: Gallimard)
  2. Олена Ящук-Коде Плоди Травня-68 // Главред. — 2008.
  3. Франція — Всесвітня історія ХХ століття
  4. http://ataka-zine.narod.ru/Zabit_1968.htm Забыть 1968-й?
  5. http://democratia2.ru/group/f7eac240-c17b-4bb5-a7dc-4aa2d1da2799/content Майские параллели
  6. Гасла революції 1968 року у Парижі — Часопис Ї