Марксизм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Карл Га́йнрих Маркс — німецький філософ, соціолог, економіст, політичний журналіст. Його наукові твори та економічні дослідження, об'єднані в теоретичне вчення, яке називають марксизмом, сформували основу комуністичного і соціалістичного руху.

Маркси́зм — узагальнена назва сукупності теоретичних поглядів німецьких мислителів Карла Маркса (1818–1883) та Фрідріха Енґельса (1820–1895) на історію, політику та суспільство загалом, які їхні послідовники намагаються інтерпретувати, розвивати та втілювати на практиці. Марксизм заявляє про себе, що він є системою революційних поглядів робітничої кляси, що відображає об'єктивні закони розвитку людського суспільства та досвід класової боротьби народних мас проти експлоататорів, і постійно розвивається на основі узагальнення цього досвіду.

Першим марксизм визначив Енґельс, як «поєднання діалектичного методу з комуністичним світоглядом» («Анти-Дюрінг», 1878)[1]. Ріжноманітні инші визначення марксизму можно умовно позділити на наступні катеґорії:

У ХХ ст. багато країн проголошували курс на побудову соціялізму (або комунізму) за марксистською проґрамою. Найбільшими з них були Союз Радянських Соціялістичних Республік і Китайська Народна Республіка.

Історія виникнення[ред.ред. код]

Соціалізм
Red flag waving.svg
Ідеї
Егалітаризм
Змішана економіка
Громадська власність
Демократія
Впливи
Марксизм
Анархізм
Командна економіка
Внутрішні течії
Російський соціалізм
Марксизм-ленінізм
Демократичний соціалізм
Соціал-демократія
Соціалізм XXI століття
Лібертарний соціалізм
Релігійний соціалізм
Ведичний соціалізм
Християнський соціалізм
Ісламський соціалізм
Буддійський соціалізм
Африканський соціалізм
Арабський соціалізм
Меланезійський соціалізм
Аграрний соціалізм
Екосоціалізм

[шаблон]

Марксизм виник у 1840-х у Німеччині, де назрівала буржуазно-демократична революція. Своєрідність революційної ситуації в цій країні, роздробленій тоді на кілька великих (Баварія, Пруссія, Саксонія) і безліч невеличких держав, полягала в тому, що буржуазія, налякана революційністю народних мас, прагнула укласти угоду з королівською владою і поміщиками за рахунок інтересів трудящих. Істотною відмінністю цієї революційної ситуації порівняно з умовами, що передували буржуазним революціям в інших країнах Західної Європи (Голляндія, Анґлія, Франція), була тією, що в Німеччині на арену політичної боротьби вийшла робітнича кляса, що виявилася найрадикальнішою силою суспільних перетворень. Якщо у минулих буржуазних революціях робітнича кляса власноруч «тягала каштани з вогню» для буржуазії, то під час революції у Німеччині вона виступила самостійно зі своїми особливими вимогами. Все це робило Німеччину центром европейського революційного руху. За завдання озброїти робітничу клясу проґрамою, стратеґією і тактикою революційної боротьби взялися молоді ідеолоґи пролєтаріяту Маркс й Енґельс, так поклавши початок новому революційному вченню — марксизму.

Від самого моменту свого виникнення, починаючи з революцій 1848–1849, марксизм безперестанку проходить практичну перевірку, що супроводжується зміною тактики політичної боротьби. Після поразки цих революцій Маркс заявив про необхідність переходу до мирного роботи зі збирання і підготовки сил для нового етапу підйому революції. 1852 року, після розпуску німецького робітничого «Союзу комуністів», що його членами були Маркс й Енґельс, останні спрямували свою діяльність на пропаґанду ідей комунізму, на підготовку революційних кадрів в усіх країнах Західної Европи, на збирання сил для нової боротьби.

Пореволюційний період ознаменувався створенням — за активної участи Маркса й Енгельса — «Міжнародного товариства робітників» (I Інтернаціоналу), заснованого 1864 року. «Міжнародне товариство робітників» вперше з'єднало революційну теорію з практикою масового революційного руху, з клясовою боротьбою проти експлоататорів. Так було створено вихідні позиції для завоювання марксизмом міцних позицій у світовому робітничому русі. У 1870-90-ті у низці країн Європи було створено масові робітничі (соціялістичні та соціял-демократичні) партії, що заявляли про свою прихильність до марксистської доктрини. Виникли вони або на базі істнуючих у тих країнах національних секцій «Міжнародного товариства робітників», або завдяки діяльности активістів, вихованих в ньому.

Зміст вчення[ред.ред. код]

Марксизм вважає себе закономірним результатом всього попереднього розвитку людської думки та критичного узагальнення з позицій революційного пролєтаріяту практики клясової боротьби. Одночасно постання марксизму є переворотом у розвитку суспільної думки людства, оскільки марксизм принципово по-новому підійшов до вирішення безлічі суспільних проблєм і запропонував відповіді на найважливіші питання, поставлені самим розвитком історії та сформульовані передовими умами минулого.

Спираючись у першу чергу на спадщину німецької класичної філософії, англійської політекономії і французького утопічного соціалізму, Карл Маркс та Фрідріх Енгельс розробили матеріалістичний погляд на історію, теорію додаткової вартости як економічну основу капіталізму й вчення про комунізм — безкласове суспільство, що неминуче прийде на зміну капіталізму[4]. Роль «могильника» капіталізму марксизм відводить пролетаріату.

Найважливішими творами в становленні марксизму були «Маніфест комуністичної партії», в якому проголошується неминучість загибелі капіталізму й стверджується роль робітничого класу, «Капітал» Карла Маркса — фундаментальний аналіз економіки капіталізму, та «Діалектика природи» — незавершена праця Фрідріха Енгельса, в якій сформульовані філософські погляди засновників марксизму.

Діялєктичний матеріялізм[ред.ред. код]

Марксизм твердо стоїть на позиціях матеріалізму, доповнивши його запозиченою у Геґеля діалектикою. За Марксом, не свідомість чи Бог створюють матерію, а навпаки матерія у своєму постійному русі та розвитку створила свідомість. Пізнання можливе через органи чуття та розум, а практика є мірилом, яким вимірюється світ та є єдиним критерієм істини.

Матеріялістичне розуміння історії[ред.ред. код]

Діалектичний метод Маркс застосовує переважно до історії (історичний матеріалізм). Історичний (діялєктичний) матеріялізм розглядається як філософія пролєтаріяту, теоретичне обгрунтування комунізму, наука про закономірності розвитку суспільства та мислення. Лише у філософії пролетаріату як революційної клясу, закономірності розвитку суспільства знайти своє об'єктивно відображення.

Суспільство розглядається марксизмом як організм, в структурі якого продуктивні сили визначають виробничі відносини, форми власності, які, своєю чергою, зумовлюють клясову структуру суспільства, політику, державу, право, мораль, філософію, релігію, мистецтво. Їх єдність і взаємодія створює певну суспільну формацію. Тобто не духовний процес, а матеріяльні умови є визначальними у розвитку суспільства. В суспільному виробництві люди протягом свого життя перебувають у виробничих відносинах, які, насамперед, залежать від рівня розвитку продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин є економічною структурою суспільства, на якій базуються всі інші процеси життя, зокрема, соціальні, політичні та духовні. Отже, не свідомість окремих людей визначає їхнє буття, а суспільне буття визначає їхню свідомість. На певній стадії розвитку матеріальні сили виробництва починають конфліктувати із виробничими (економічними) відносинами. У випадку, коли виробничі відносини гальмують розвиток продуктивних сил чи вступають з ними у протиріччя — виникає підґрунтя для соціальної революції. Зміна економічної бази призводить до зміни суспільства. Але нова форма суспільства виникає тільки там, де існують кращі альтернативи, оскільки людство не ставить собі завдання, які воно не здатне вирішити (див. Гегеля — теза містить антитезу). За Марксом — буржуазне суспільство є останньою формою антагоністичного суспільного виробництва.

У застосуванні до історії марксизм доводить неминучість переходу до вищої суспільної формації: від феодалізму до капіталізму, від капіталізму до соціалізму і, врешті-решт, до безкласового суспільства. Протидія будь-якої суспільної системи прогресу та змінам приводить до необхідності її руйнування, що виявляється у вигляді класової боротьби — у випадку капіталізму між буржуазією і пролетаріатом. Рушійна сила історії — боротьба пригноблених класів, вищим проявом якої є революція.

Політична теорія[ред.ред. код]

Варто зазначити, що марксизм — це не тільки ідеологія, але й політична програма дій. Маркс і Енгельс займали колективістську і спрямовану на конфлікт політичну позицію. Як каже сам Маркс: «філософи тільки по-різному п о я с н я л и світ, а мова йде про те, щоб його з м і н и т и»[5].

Клясова боротьба[ред.ред. код]

Найважливішою рушійною силою розвитку суспільства впродовж всього його істнування була боротьба антаґоністичних суспільних кляс. У буржуазному суспільстві революційною силою вони вважали робітничу клясу, що його історичною місією є знищення капіталізму та експлоатації людини людиною, створення справедливого суспільного ладу. Цей лад Маркс і Енґельс називали соціялізмом (комунізмом). Капіталізм, як один з кількох щаблів історії, у минулому мав поступовий характер, але по приходу до влади буржуазії (колись революційної кляси) перетворився на гальмо суспільного розвитку і має поступитися місцем вищий етадії суспільного розвитку.

Свою історичну місію «могильника капіталізму»[6] пролєтаріят виконає за допомогою свого бойового авангарду — комуністичної партії, шляхом встановлення диктатури пролєтаріяту. Маркс і Енґельс пропаґували ідею поширення пролєтарської революції у низці країн і вірили у можливість створення т. зв. Сполучених Штатів Европи. Основним гаслом трудящих має бути гасло: «Пролєтарі всіх країн, єднайтеся!»[7]

У зв'язку з цим висувається лозунг «експропріації експропріаторів». Вони приймають ідею логіки історії Геґеля, але ідеологія, в їхньому розумінні, є відображенням матеріальних засобів виробництва, що лежать в її основі (т.зв. економічний детермінізм). За словами Маркса й Енґельса, «Історія всіх дотеперішних суспільств — се історія клясової боротьби»[8]. а ворогуючі кляси є завжди наслідком способів виробництва та обміну, себто економічних умов їхнього часу. Економічна структура суспільства завжди визначає той базис, відштовхуючись від якого, ми можемо дати певне пояснення всієї надбудови юридичних і політичних інституцій, а також релігійних, філософських та інших ідей певного історичного періоду.

Держава[ред.ред. код]

Диктатура пролєтаріяту[ред.ред. код]

Безклясове суспільство[ред.ред. код]

Класова боротьба перестане бути рушійною силою історії тільки в майбутньому комуністичному суспільстві, коли будуть ліквідовані класи, що саме є основним завданням комуністів.

Критика політичної економії[ред.ред. код]

Додаткова вартість[ред.ред. код]

Критика політичної економії виникла на основі дналектіко-матеріалістичної аналізи Марксом капіталістичного способу виробництва та відповідного йому суспільного ладу. Маркс розробив і обґрунтував трудову теорію вартости, відкрив закон додаткової вартости. Це відкриття стало, образно кажучи, наріжним каменем економічної теорії Маркса, адже саме воно допомогло йому розкрити експлоататорську сутність буржуазного виробництва. У своїй фундаментальній праці «Капітал» Маркс розглянув капіталістичний лад, спывставляючи його політекономічну теорію з дійсністю, та доходить висновку, що цей лад заснований на експропріяції власниками засобів виробництва частини вартости продукту найманої праці робітників.

За Марксом, додаткова вартість є джерелом збагачення власника засобів виробництва. Додаткова вартість утворюється в процесі виробництва як різниця між вартістю виробленого продукту й вартістю робочої сили. В умовах істнування приватної власності на засоби виробництва капіталіст експропріює додаткову вартість, а робітники отримують стільки, щоб забезпечити відтворення своєї робочої сили. Отже марксизм бачить джерело економічної нерівності, експлоатації людини людиною, у приватній власності. Відповідно марксизм, виходячи із діялєктичної складової своєї філософії, формулює основне протиріччя капіталізму, як протиріччя між суспільним характером виробництва й приватною власністю, що лежить в основі розподілу.

Капіталі і наймана праця[ред.ред. код]

За Марксом, капітал є не сумою предметів, що містять нагромаджену працю, а буржуазне виробниче відношення. Вирішальним для виникнення капіталу є не його речова форма, конкретні товари, що його утворюють, а наявність суспільних відносин, що дозволяють шляхом володіння речами привласнювати безоплатно живу працю робітників, позбавлених власности. Панування нагромадженої, минулої, матеріялізованої праці над безпосередньою, живою працею перетворює нагромаджену працю на капітал (мертву працю).

Прибутком капіталіста є перевищення вартости виробленого робітником продукту над вартістю життєвих засобів, що їх він отримує у вигляді заробітної плати. Відносна заробітна плата, її частка в капіталі, маю тенденцію зменшуватися, а прибуток, відносна частка капіталіста, —зростати: прибуток і заробітна плата перебувають один до одного у зворотному відношенні.

Інтереси буржуазії і пролєтаріяту є антаґоністичними. Мірою зростання продуктивности праці пролєтаріят кує золотий ланцюг, на якому буржуазія тягне його за собою.

Відчужена праця[ред.ред. код]

Відчуження відображає об'єктивне перетворення діяльности людини і її результатів на самостійну силу, що панує над нею та їй ворожу, а також пов'язане з цим перетворення людини з активного суб'єкту суспільного процесу на об'єкт цього процесу. Відчуження є історично минущою формою опредмечювання людиною своїх діяльних здібностей у клясово-антаґоністичному суспільстві та пов'язане з урічевленням, фетишизацією суспільних зв'язків, з опосередкуванням відносин між людьми суспільними інститутами. Початки відчуження треба шукати в поділі праці.

У творах 1842-43 років Маркс й Енґельс досліджували спочатку відчуження у царині духовного життя (реліґія, філософія тощо), а потім у царині політичного життя (бюрократизація держави). Пізніше, у «Економічно-філософских рукописах з 1844 року», вихідним пунктом розуміння відчуження стає проблєма відчуженої праці. Маркс зазначає, що в умовах антаґоністичних суспільних відносин робітник ставиться до праці, до акту виробництва як до примусу, зовнішньому процесу: наймана праця не розгортає вільно фізичну та духовну енерґію, а виснажує фізичну природу та руйнує дух робітника. Людина відчуває себе вільною не в процесі праці, а лише в тому бутті, що її не відріжняє від тварини. Ставлення робітника до своєї діяльности визначає також його ставлення до предметів і продуктів своєї праці, що належать не йому, а окремому приватному власнику або загальному капіталісту (державі), і виступають по відношенню до робітника як чужі, ворожі йому сутності, що дедалі більше закріпачують його.

Буржуа теж відчужений від праці, він теж переживає самовідчуження, але відчуває себе в цьому самовідчуженні задоволеним і ствердженим; а пролєтар відчуває себе в цьому відчуженні знищеним.

Товарний фетишизм[ред.ред. код]

Фетишизм — ототожнення суспільних функцій предмета з його природними властивостями, обумовлене процесом упредметнення соціяльних відносин між людьми і персоніфікацією речей. Ріжні форми фетишизму визначаються тим, чи відбувається ототожнення соціяльних характеристик з натуралістичним буттям речі або фізично-тілесним субстратом предмету культури, продукту людської діяльности, або природними особливостями індивіда.

У капіталістичному суспільстві, де панують товарно-грошові відносини, фетишем стає продукт людської діяльности і зникає будь-яка природна та суспільна визначеність предмета. Відносини між людьми опосередковуються річчю, що вона набуває через це особливого соціяльного значення. Суспільний характер праці набуває в очах людей речовий характер самих продуктів праці, як суспільної властивости цих речей, притаманної їм од природи. На речі переносяться властивості людських відносин, і починає здаватися, що не люди, а речі самостійно (у товарній формі) вступають у відносини обміну; а людина тут виявляється лише персоніфікацією певної соціальної функції, виконавцем соціяльної ролі, актором, що ховається за «економічною маскою». Речі заступають місце людей.

Фетишизм грошей є подальшим розвитком фетишизму товару. У грошах вартість зростається з речової, натуральною формою предмета, що виконує функцію грошей (золото тощо); вартісно-суспільне відношення набуває відокремленого матеріяльного істнування. Тепер товари у своїй якісно-предметній визначеності обмінюються на символічний загальний продукт, певний предметний знак — гроші, що їхнє символічне буття зростається з їхньою природною формою. Своєї вищої форми фетишизм сягає у капіталі, що приносить відсотки. Капітал бачиться таким, що він здатний сам — без участи праці — примножувати вартість і приносити дохід.

Теорія криз[ред.ред. код]

Маркс визначив природу криз у капіталістичному суспільстві та довів невипадковість і закономірну періодичність криз у буржуазному суспільстві.

Капіталіст (власник фабрики, корпорація) намагається збільшувати свої прибутки, а для цього збільшує норми виробки та систематично зменшує витрати на оплату найманої праці. Однак, оскільки, працівники є членами суспільства, яке споживає вироблену продукцію, відповідно зменшується попит та виникає криза перевиробництва, коли вироблену продукцію немає кому купувати[Джерело?].

Ґлобальний капіталізм[ред.ред. код]

Слід зазначити, що у часи, коли жив Маркс, не було таких понять як «глобалізація», «споживацтво», «постіндустріальне суспільство», «інформаційне суспільство», не було масового «експорту» технологій та перенесення транснаціональними корпораціями виробництва у країни з дешевою робочою силою. Тому у наукових працях Маркса та Енгельса немає відповідей на деякі гострі проблеми сучасної світової економіки. Але це не зменшує значення творів Маркса як цінного першоджерела для вивчення проблем сучасної глобальної економіки та кризових явищ глобальної економіки.[Джерело?]

Тимчасовість капіталізму[ред.ред. код]

Критика Маркса розкриває об'єктивні закономірності розвитку суспільного виробництва на всьому протязі історії людства від рабовласницьких суспільств Стародавнього світу до сучасного капіталізму. Ця закономірність демонструє тимчасовий характер капіталістичного способу виробництва, неминучість його загибелі і заміни буржуазного суспільства вищим — соціялістичним (комуністичним).

Коли політичні економісти вважали товар «природною» і невідворотною формою продукту праці, а ринок — єдиним можливим інститутом обміну продуктами, що має істнувати завжди, представляючи закон вартости як закон незмінних історичних фактів, для Маркса ані товар, ані гроші, ані капітал, ані наймана праця не тільки не істнували вічно, але не мають істнувати далі — саме на це вказують тенденції історичного розвитку.

Марксизм після Маркса й Енґельса[ред.ред. код]

Ревізіонізм[ред.ред. код]

Поширення марксизму в робітничому русі стикнулось з опором як з боку його одвертих противників з инших соціялістичних течій (напр., бакуністів, прудоністів тощо), так і з боку угодовських елєментів усередині соціялістичних і соціял-демократичних партій — ревізіоністів.

Ревізіонізм виник головно як прояв впливу буржуазної ідеолоґії на найменш революційні, відносно забезпечені верстви робітничої клясу (так звану «робітничу аристократію»). Иншим джерелом ревізіонізму стала ідеолоґія дрібнобуржуазних елєментів, що їм притаманна половинчастість, коливання між пролєтаріятом і буржуазією, що виражається у теоретичних поступках буржуазної ідеолоґії.

Представники ревізіонізму (найвідоміший з них — німецький соціял-демократ Едуард Бернштейн (1850–1932)) виступали в філософії за повернення до Канта, намагалися підмінити матеріялізм суб'єктивним ідеалізмом, матеріялістичну діялєктику — еволюціонізмом. В теоретичній царині вони стверджували, що капіталізм має перерости у соціялізм «самопливом», без соціяльної революції. В царині політики ревізіоністи відстоювали теорію «гармонії клясових інтересів» і «співпраці кляс», заперечуючи теорію пролєтарської революції і диктатури пролєтаріяту. Ревізіонізм в теорії призвів до реформізму на практиці, що набув найяскравішого вираження у тактиці партій II Інтернаціоналу — відмові від революції і мирній парляментській діяльності, що полягала у боротьбі за часткове поліпшення становища трудящих у рамках буржуазного ладу та співпраці з буржуазними партіями.

Австромарксизм[ред.ред. код]

Докладніше: Австромарксизм

Більшовизм[ред.ред. код]

Докладніше: Більшовики

Революційний елємент марксизму розвивався у працях російського революціонера Владіміра Лєніна (1870–1924), що він не тільки сприйняв теорію Маркса й Енґельса, а конкретизував її стосовно до умов нової епохи — епохи державно-монополістичного капіталізму та імперіялізму, пролєтарських і національно-визвольних рухів у всьому світі, початку ліквідації колоніяльної системи. Не тільки видатний теоретик, але також революціонер-практик, Лєнін став керівником першої марксистської партії, що прийшла до влади, — Російської Соціял-Демократичної Робітничої Партії (більшовиків).

Лєнін розкрив специфіку імперіялізму як етапу в розвитку капіталізму. Він відкрив один з найважливіших його законів — нерівномірности розвитку капіталізму, через який революційна ситуація виникає не обов'язково у найрозвиненіших в економічному відношенні країнах, а в тій країні, де протиріччя капіталізму надзвичайно загострені й буржуазія якої нездатна шляхом політичних маневрів нейтралізувати революційність народних мас.

Така країна, за визначенням Леніна, є «слабкою ланкою» у ланцюзі імперіялізму. У цій слабкій ланці й має статися насамперед розрив єдиного ланцюга системи імперіялізму. Виходячи з цього, Ленін розвинув теорію соціялістичної революції й диктатури пролєтаріяту для епохи імперіалізму: революція не може статися одночасно у всіх основних капіталістичних країнах, як припускали Маркс й Енґельс, адже революційна ситуація не може виникнути одночасно у всіх головних країнах світу. Навпаки — природніше припустити, що «слабкою ланкою» чи «ланками» стануть спочатку одна або декілька країн, де позиції імперіялізму найбільш ослаблені, і саме там відбудеться революція.

Марксизм-лєнінізм[ред.ред. код]

Докладніше: Марксизм-ленінізм

Західний марксизм[ред.ред. код]

Докладніше: Західний марксизм

По першій світовій війні (1914–1918) сформувався «західний марксизм» — теоретичний рух в марксизмі, що творчо розвивав спадщину Маркса й Енґельса. «Західні марксисти» як критикували капіталістичну систему, так і протиставляяли себе «радянській» інтерпретації марксизму і заперечували так званий «реальний соціалізм» в СРСР і країнах Східної Европи та КНР як класове суспільство нового типу (державний капіталізм, бюрократичний колективізм або новий спосіб виробництва). Засновниками напрямку прийнято вважати угорця Дьйордя Лукача (1885–1971), німця Карла Корша (1886–1961) й італійця Антоніо Ґрамші (1891–1937)[9]. Назву явищу в 1950-х роках надав француз Моріс Мерло-Понті (1908–1961).

Український марксизм[ред.ред. код]

Марксизм у «третьому світі»[ред.ред. код]

Постмарксизм[ред.ред. код]

Докладніше: Постмарксизм

Постмарксизм виник як теоретичний напрямок, який намагається зберегти елементи марксистської філософії після колапсу марксизму як глобальної політичної сили в другій половині XX століття та переорієнтуватись у відповідь на стрімкі зміни в середовищі культури. Ґрунтується на працях Ернеста Лаклау та Шанталь Муфф. Наразі, марксизм на Заході, зазвичай, вважається дискредитованим вченням, обтяженим авторитаризмом та тоталітаризмом, протилежним сучасній підтримці (теоретичній та політичній) культурному плюралізму та лібералізму[10].

Сучасна критика[ред.ред. код]

Андре Глюксман (колишній французький маоїст, що 1972 року характеризував правлячий режим у Франції як «фашистську диктатуру»[11]):

« Марксизм - порожня доктрина і може наповнюватися будь-якими дурницями, що мають як місцевий, так і інтернаціональний колорит. ...Марксизм відмовляється бачити власну порожнечу, це порожнеча, яка не вважає себе такою... Маркс був вкрай непослідовний. Практично кожні п'ять років він пророкував загальну і остаточну кризу капіталізму, солідаризувався з найреакційнішими представниками англійського суспільства, потім починав викривати їх. Спочатку він називав Паризьку Комуну націоналістичною, підлою революцією, а якийсь час опісля вимовив фразу, що стала знаменитою про пролетарів, які штурмували небо. Я вважаю, що Маркс був першою жертвою власної порожньої доктрини, не здатної правильно інтерпретувати історію. Що не означає, що Маркса не варто читати. «Капітал» - захоплююча праця.[12]  »

Виноски[ред.ред. код]

  1. Schüler DUDEN: Die Philosophie. — DUDEN-Verlag, Mannheim-Leipzig-Wien-Zürich, S.254. ISBN 341102206x //Енциклопедійна серія DUDEN для гімназій: том «Філософія».
  2. DER BROCKHAUS. (in 3 Bde.) — Brockhaus-Verlag, Leipzig-Mannheim, 2005. Bd. 2, S. 621. ISBN 3765300934
  3. а б в Grundbegriffe der Soziologie. — Leke+Budrich Verlag, Opladen-Augsburg, 2003, S. 187. ISBN 3825214168 //Грунтовні поняття соціології. Фаховий довідник для ВНЗів
  4. Ленін В. І. Три джерела і три складові частини марксизму. Повне зібрання творів, т. 23. К., 1972.
  5. Карл Маркс. Тези про Фоєрбаха // Карл Маркс і Фрідріх Енґельс. Фоєрбах (з «Німецької ідеології»). — Харків—Київ, Державне видавництво України, 1930. — Стор. 52.
  6. Карл Маркс і Фрідріх Енґельс. Комунїстичний манїфест. — Клівленд: Виданє Української федерації Американської соціялїстичної партії, 1917. — Стор. 25.
  7. Карл Маркс і Фрідріх Енґельс. Комунїстичний манїфест. — Клівленд: Виданє Української федерації Американської соціялїстичної партії, 1917. — Стор. 60.
  8. Карл Маркс і Фрідріх Енґельс. Комунїстичний манїфест. — Клівленд: Виданє Української федерації Американської соціялїстичної партії, 1917. — Стор. 6.
  9. http://www.unilib.neva.ru/dl/327/Theme_1/Historiography/Historiography%20in%20%D5%D5/part1_vv.htm
  10. Stuart Sim Introduction // Post-Marxism. An intellectual history. — Routledge, 2000. — С. 1. — ISBN 0-203-18616-8.
  11. Les Temps modernes, n°310 bis (1972)
  12. «Зло всегда творят от имени Добра» — бесіда А.Глюксмана з М.Рикліним

Першоджерела[ред.ред. код]

Твори Маркса й Енґельса, що вийшли за їхнього життя[ред.ред. код]

Твори Маркса й Енґельса, що вийшли після їхньої смерти[ред.ред. код]

  • К. Маркс. Економічно-філософські рукописи (1844; вперше опубліковані 1932 р.)
  • К. Маркс. Тези про Фойєрбаха (1845; вперше опубліковані 1888 р.)
  • К. Маркс і Ф. Енґельс. Німецька ідеолоґія (1845; вперше опублікована 1932 р.)
  • К. Маркс. Нарис критики політичної економії (1857–1858; вперше опублікований 1939 р.)
  • К. Маркс. Капітал, т. 2 (опублікований під редакцією Енґельса 1885 р.)
  • К. Маркс. Капітал, т. 3 (опублікований під редакцією Енґельса 1894 р.)
  • К. Маркс. Капітал, т. 4 (Теорії додаткової вартости) (опублікований під редакцією К. Кауцького 1905–1910 рр.)

Твори инших марксистів[ред.ред. код]

  • К. Кауцький. Аґрарне питання (1899)
  • Р. Гільфердінґ. Фінансовий капітал (1910)
  • Р. Люксембурґ. Акумуляція капіталу (1913)
  • В. І. Лєнін. Імперіялізм як вища стадія капіталізму (1916)
  • В. І. Лєнін. Держава і революція. Вчення марксизму про державу та завдання пролєтаріяту в революції (1917)
  • Д. Лукач. Історія і клясова свідомість (1923)
  • К. Корш. Марксизм і філософія (1923)
  • Л. Троцький. Перманентна революція (1928)
  • А. Ґрамші. В'язничні зошити (1929–1935; вперше опубліковані повністю 1977 р.)
  • Т. Адорно і М. Горкгаймер. Діалектика Просвітництва (1947)
  • Л. Коллєтті. Марксизм і Геґель. Діялєктичний матеріялізм й ірраціоналізм (1969)
  • І. Месарош. По той бік капіталу (1995)

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Ніколай Бухарін. Теорія історичного матеріалізму. — Харків-Берлін-Нью-Йорк: Українсько-американське видавництво «Космос», 1923. — 326 с.
  • Фрідріх Енґельс. Основні засади комунїзму. — Вінніпег: Накладом «Робочого народа», 1918. — 60 с.
  • Андрей Здоров. Государственный капитализм и модернизация Советского Союза: марксистский анализ советского общества. — Москва: Комнига, 2006. — 124 с.(рос.)
  • Сергій Іщенко. Марксизм за 120 хвилин. — Київ: Вперед, 2010. — 63 с.
  • Н. Ленин. Империализм, как новейший этап капитализма. Ппопулярный очерк. — Петроград: Жизнь и знание, 1917.(рос.)
  • В. І. Ленін. Карл Маркс // Карл Маркс. Капітал. Критика політичної економії. Том I. Кн. I. — Київ: Партвидав ЦК КП(б)У, 1934. — Стор. 47-72.
  • Іван Майстренко (ред.). Документи українського комунізму. — Нью Йорк: Пролог, 1962. — 232 с.
  • Роман Тиса. Короткий нарис українського марксизму // «Товариш» (Київ). — 2013. — №№14, 15 і 16.
  • Антон Паннекук. Марксізм і дарвінізм. — Вінніпеґ: Накладом «Українських робочих вістий», 1920. — 43 с.
  • Георгий Плеханов. Основные вопросы марксизма (изд. 2-е). Москва: Кооперативное издательство «Московский рабочий», 1922. 185 с.(рос.)
  • Лев Троцкий. Преданная революция: Что такое СССР и куда он идёт? — Москва: НИИ культуры, 1991.(рос.)
  • Р. Штайгервальд. Введение в марксистскую философию. — Москва: Издательство политической литературы, 1982. — 144 с.(рос.)
  • Samir Amin, Le développement inégal. Essai sur les formations sociales du capitalisme périphérique, Paris: Éd. de Minuit, 1973, 365 p.(фр.)
  • Perry Anderson, Considerations on Western Marxism, London: New Left Books, 1976. 140 pp.(англ.)
  • Perry Anderson, On the Tracks of Historical Materialism, London: Verso, 1983. 112 pp.(англ.)
  • Gérard Bensussan (dir.) et Georges Labica (dir.), Dictionnaire critique du marxisme, Presses universitaires de France, Paris 1982, 936 p.(фр.)
  • Jacques Bidet (dir.) and Stathis Kouvelakis (dir.), Dictionnaire Marx Contemporain, Presses universitaires de France, Paris 2001. 608 p.(фр.)
  • Paolo Biazzi, Ernesto Mascitelli (cur.) et al., Dizionario dei termini marxisti, Vangelista, Milano 1977, 436 p.(італ.)
  • Tom Bottomore (ed.), A Dictionary of Marxist Thought (2nd edition), Oxford: Blackwell Publishers Ltd., 1991. 647 p.(англ.)
  • Iring Fetscher (hrsg.), Der Marxismus. Seine Geschichte in Dokumenten. Philosophie, Ideologie, Ökonomie, Soziologie, Politik, 3 Bde, Piper 1963–1965.(нім.)
  • Daryl Glaser (ed.) and David M. Walker (ed.), Twentieth-Century Marxism: A Global Introduction, London—New York: Routledge, 2007, 260 pp.(англ.)
  • Daniel Gray, Elliott Johnson and David Walker, Historical Dictionary of Marxism (2nd edition), London: Rowman and Littlefield, 2012, 608 pp.(англ.)
  • Wolfgang Fritz Haug (hrsg), Frigga Haug (hrsg) und Peter Jehle (hrsg), Das Historisch-Kritische Wörterbuch des Marxismus, 15 Bde., Berliner Institut für kritische Theorie, 1994-2021.(нім.)
  • Karl Korsch, Karl Marx, London: Chapman & Hall; New York: John Wiley & Sons, 1938. 247 pp.(англ.)
  • Henri Lefebvre, Le Matérialisme dialectique, Paris, Presses universitaires de France, 1940.(фр.)
  • Marcel van der Linden, Western Marxism and the Soviet Union: A Survey of Critical Theories and Debates Since 1917, Leiden—Boston: Brill, 2007. XII + 380 pp.(англ.)
  • David McLellan, Marxism after Marx (4th edition), Palgrave Macmillan, 2007, 440 pp.(англ.)
  • Alfredo Saad-Filho (ed.), Anti-capitalism: A Marxist Introduction, London—Sterling: Pluto Press, 2012, 262 pp.(англ.)
  • Predrag Vranicki, Geschichte des Marxismus, 2 Bde, Suhrkamp, Frankfurt 1972/1974, 1135 S. (нім.)
  • Allen W. Wood, Karl Marx (2nd edition), London—New York: Routledge, 2004, 302 pp.(англ.)
  • Peter Worsley, Marx and Marxism (revised edition), London—New York: Routledge, 2002, 121 pp.(англ.)

Посилання[ред.ред. код]