Василь Драгомирецький
| Василь Драгомирецький | |
|---|---|
| Народився |
невідомо Галичина, Австро-Угорщина |
| Помер |
невідомо невідомо |
| Громадянство |
.svg){kind=small} Австро-Угорщина→.svg){kind=small} УНР |
| Національність | українець |
| Діяльність | Дипломат |
| Знання мов | українська |
| Посада | В.о. Посла УНР в Болгарії |
| Термін | 1919-1921 |
| Попередник | Шульга Федір Григорович |
| Наступник | Мацієвич Костянтин Андріанович |
Василь Драгомирецький — український громадсько-політичний діяч, дипломат. Керуючий Посольством УНР в Болгарії, дипломатичний агент УНР в Софії. (1919–1920).
Біографія[ред. | ред. код]
Народився на Галичині. Працював урядовцем Міністерства внутрішніх справ у Петербурзі.
У 1918–1921 рр. — старший секретар Посольства Української Держави в Болгарії.
З вересня 1918 р. був членом спеціальної комісії у справах репатріації українських військовополонених.[1] З 6 вересня 1919 року після відставки Федора Шульги призначений керуючим справами посольства УНР в Болгарії.
Віденський часопис «Воля», звинуватив Василя Драгомирецького у «русофільській політиці», на що той відповів своїм листом: «Я не перечу, що за увесь час дуже важкого тут становища я може де в чому помилявся, але я ніколи не дозволив би собі знизитись до нікчемної ролі зрадника тому ділу, якому свято взявся служити. В справах службових, а особливо дипломатичних, я керуюсь виключно тільки наказами мого уряду, законним представником якого вважаю Директорією і її голову отамана Петлюру. Я не стою в числі визначних українських діячів, я простий шеренговий, але я гадаю і в цьому я певен, що українську справу в Болгарії веду гідно і що від українського уряду, коли він придивиться до моєї роботи ближче, я не зустріну ніякого докору. Вважайте мене чим хочете, але зрадником тому ділу, якому взявся служити, я ніколи не був і не буду»[2].
У 1919–1920 рр. — брав участь в роботі Українського Товариства Червоного Хреста в Болгарії.
У липні 1921 року після перевірки його діяльності наказом Міністра закордонних справ УНР Андрія Ніковського був звільнений з посади.
В еміграції жив у Болгарії та Чехословаччині. Член низки українських громадських організацій у Болгарії.
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Българска украинистика, брой 3, 2013 стр.177 (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 2 січня 2014. Процитовано 16 жовтня 2014.
- ↑ Воля. — 1920. — Т. 2. — Ч. 9. — 17 червня. — С. 392
Література[ред. | ред. код]
- Пам'ятки: археографічний щорічник / Держ. архів. служба України, УНДІАСД ; редкол.: С. Г. Кулешов (гол. ред.) [та ін.]. — К., 2013. — Т. 14. — 240 с.
- Симон Петлюра тайого родина. До 70-річчя його трагічної загибелі. Документи і матеріали / Упор. та перед-мова В. Михальчука. — К., 1996. — С. 55-56
Посилання[ред. | ред. код]
- Інна Старовойтенко ЛИСТИ ФЕДОРА ШУЛЬГИ ДО ЄВГЕНА ЧИКАЛЕНКА [Архівовано 11 квітня 2022 у Wayback Machine.]
- Валерій Власенко ДО ІСТОРІЇ МІЖВОЄННОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕМІГРАЦІЇ НА БАЛКАНАХ [Архівовано 21 січня 2022 у Wayback Machine.]
| |||||||||||||
