Австро-Угорщина
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
|
Австро-Угорщина |
|||||||||
|
|
|||||||||
|
|
|||||||||
|
|||||||||
|
Державна релігія |
|||||||||
|
Столиця |
Відень |
||||||||
|
680,887 км² (1907) |
|||||||||
|
48,592,000 (1907) |
|||||||||
|
Рейнський гульден; |
|||||||||
|
Volkshymne(Народний гімн) |
|||||||||
А́встро-Уго́рщина — імперія очолена династією Габсбурґів та утворена внаслідок компромісної угоди, укладеної між двома складовими її частинами: Австрією та Угорщиною у 1867 році (т. зв. австро-угорський компроміс). Проіснувала в Центральній Європі з 1867; розпалась у 1918 з кінцем Першої світової війни.
Австрійською імперією правили лише два королі-імператори: Франц Йосиф I 1867—1916 і Карл 1916—1918.
Зміст |
[ред.] Територія
Територія Австро-Угорської імперії становила 676 545 км².
В адміністративно-географічному плані поділялася на дві частини — Цислейтанію (тобто до р.Лейти, по якій раніше проходив фактичний кордон між Австрією та Угорщиною) та Транслейтанію. До складу Австро-Угорської імперії входили власне австрійські землі, Чехія (Богемія), Моравія, Сілезія, Далмація, Істрія, Трієст, а також Галичина й Буковина, Угорщина (так звані землі корони Святого Стефана), крім власне угорських земель, включала також Словаччину, Банат та Воєводину, Хорватію і Словенію, Трансільванію, Закарпатську Україну.
[ред.] Населення
Австро-Угорщина являлася багатонаціональною державою, в якій проживало більш 25 націй та народностей. Найчисельніші: німці, угорці, чехи,українці, поляки, словаки, хорвати. У 1908 році населення — 50,5 млн. чоловік; українці у 1910 — 8% імперії.
[ред.] Історія
У середині ХІХ ст. багатонаціональна Австрійська імперія перебувала у стані глибокої економічної та політичної кризи. Протиріччя між окремими частинами імперії, особливо між Австрією та Угорщиною, які стали особливо відчутні під час революційних подій 1848–1849 років та після поразки Відня в Австро-Прусській війні 1866 року, становили реальну загрозу існуванню імперії Габсбургів. У цій ситуації австрійський уряд запропонував укладення угоди, яка б надавала Угорщині значних автономних прав.
21 грудня 1867 року імператор Франц Йосиф I (1848–1916) затвердив австро-угорську угоду і конституцію Австрії. Австрійська імперія була перетворена на двоєдину (дуалістичну) державу, яка дістала назву Австро-Угорська імперія. Угорщина отримала політичну та адміністративну автономію, власний уряд та парламент — сейм.
На чолі Австро-Угорської імперії стояв австрійський імператор з династії Габсбургів, який одночасно носив титул короля Угорщини. Формально його влада була обмежена рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині. Згідно з положеннями нової австрійської конституції рейхсрат — двопалатний парламент — складався з Палати панів і Палати депутатів (всього 525 депутатів). До Палати панів, крім спадкових членів, імператор міг призначати пожиттєвих членів. Ними, зокрема, були митрополит Андрей Шептицький та письменник Василь Стефаник.
Палата Депутатів формувалася шляхом виборів від окремих провінцій. Виборче право було обмежено майновим і віковим цензом та куріальною системою. 1873 року було запроваджено прямі вибори від усіх курій, крім сільської. Внаслідок зниження майнового цензу для міських і сільських курій з 10 до 5 гульденів річного прямого податку, 1882 року значно зросла кількість виборців, однак уряд відмовився запровадити загальне виборче право.
Чергова виборча реформа 1896 року встановила п'яту курію, що повинна була обиратися на основі загального виборчого права (посилала в парламент 72 депутати). У 1907 році було запроваджено загальне виборче право і ліквідовано куріальну систему виборів. Спільними для всієї імперії були три міністерства: закордонних справ, військове та морське і міністерство фінансів. Законодавча влада щодо спільних справ обох частин держави здійснювалася спеціальними «делегаціями», які скликалися щорічно по черзі у Відні та Будапешті. До їхнього складу входили по 60 делегатів від рейхсрату та сейму. Видатки на загальноімперські потреби розподілялися пропорційно для обох частин імперії, згідно зі спеціально укладеною угодою. Так, 1867 року квота встановлювалася у 70 % для Австрії і 30 % — для Угорщини.
Австро-угорська угода 1867 року не вирішила всіх протиріч між окремими частинами імперії. Незадоволеними були, насамперед, Чехія і Хорватія. З останньою 1868 року, за сприяння Відня, Угорщина уклала угоду, яка на деякий час послабила протиріччя. Однак із Чехією домовитися не вдалося. Її представники подали у рейхсрат декларацію, в якій вимагали надання Чехії, Моравії та Сілезії (так званим землям корони Святого Вацлава) прав, аналогічних угорським. Внаслідок тривалої боротьби австрійський уряд був змушений піти на ряд поступок (дозвіл вживання чеської мови в адміністрації та шкільництві, поділ Празького університету на чеський і німецький та інше), однак повністю вирішити всі протиріччя не вдалося.
Існування українців на Закарпатті взагалі не визнавалося угорськими властями. У 1868 році сейм у Будапешті оголосив усе населення краю угорською нацією. На Буковині та Галичині становище було дещо кращим. На цих землях виникли й успішно розвивалися українські культурно-просвітницькі організації («Просвіта», Наукове товариство ім. Шевченка) та політичні партії, українські представники були у рейхсраті та провінційних сеймах. Однак і тут українці перебували у нерівноправному становищі. У Галичині влада фактично належала полякам, а на Буковині — німцям та румунським боярам. Офіційною мовою в Галичині була польська, а на Буковині — німецька.
Зовнішня політика Австро-Угорської імперії після поразок у війнах з Німеччиною та Італією була спрямована головним чином на Балкани. В 1878 році австро-угорські війська окупували Боснію і Герцеговину. Анексія окупованих територій 5 жовтня 1908 року призвела до загострення відносин Австро-Угорської імперії з Росією, результатом чого стало укладення таємної угоди з Німеччиною (7.10.1879). 1882 року до цього договору приєдналася Італія, завершивши, таким чином, створення воєнно-політичного блоку — Троїстого Союзу, спрямованого проти Франції та Росії.
[ред.] Перша світова і розпад імперії
28 червня 1914 року у Сараєво було вбито спадкоємця австрійського престолу ерцгерцога Франца Фердінанда, що стало приводом для початку Першої світової війни 1914–1918.
28 липня 1914 року Австро-Угорська імперія оголосила війну Сербії, а 6 серпня 1914 — Росії.
Війна Австро-Угорської імперії проти країн Антанти 1914–1918 в союзі з Німеччиною, Болгарією та Туреччиною завершилася крахом імперії. У жовтні-листопаді 1918 року на її землях утворилися самостійні держави: Австрія, Угорщина, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів та словенців (Югославія). Частина колишніх територій Австро-Угорської імперії відійшла до Італії, Румунії та Польщі. Закарпатська Україна опинилася під владою Праги, Буковина — Бухареста, Галичина — Варшави.
[ред.] Література
- Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
[ред.] Зовнішні посилання
|
|||||||||||||
.svg){kind=small}
