Захоплення мечеті аль-Харам

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Захоплення мечеті аль-Харам

Саудівські солдати прориваються в підземелля мечеті аль-Харам під час облоги
Координати: 21°25′18″ пн. ш. 39°49′32″ сх. д. / 21.42194444002777942° пн. ш. 39.82583333002777692° сх. д. / 21.42194444002777942; 39.82583333002777692
Дата: 20 листопада – 4 грудня 1979
Місце: Мекка, провінція Мекка, Саудівська Аравія
Результат: * Саудівська перемога
**Саудівські військові відновили контроль над мечеттю аль-Харам, після двох тижнів боїв
**Страта Джухаїмана аль-Утайбі та його послідовників
Сторони
Саудівська Аравія Саудівська Аравія
За підтримки:
Франція Франції 		Іхвани[1]
Командувачі
Саудівська Аравія Халід ібн Абдель Азіз Аль Сауд
Саудівська Аравія Фагд ібн Абдель Азіз Аль Сауд
Саудівська Аравія Султан ібн Абдул-Азіз Аль Сауд
Саудівська Аравія Абдалла ібн Абдель Азіз Аль Сауд
Саудівська Аравія Наїф ібн Абдул-Азіз Аль Сауд
Саудівська Аравія Бадр ібн Абдул-Азіз Аль Сауд[en]
Саудівська Аравія Туркі ібн Фейсал Аль Сауд[en]
Саудівська Аравія Brig. Gen. Фалех аль-Дахері
Саудівська Аравія Lt. А. Кудхейбі (ПУБ)
Саудівська Аравія Maj. М. Зувеїд аль-Нефаї 		Джухаїман аль-Утаїбі[en] Executed
Мухаммад аль-Кахтані †
Мухаммад Фейсал Капітуляція
Мухаммад ЕліасКапітуляція
Військові формування
Саудівська Аравія Національна гвардія
Саудівська Аравія Сухопутні війська Саудівської Аравії
Франція GIGN (радники) 		N/A
Військові сили
~10,000 вояків 300–600 повстанців[2]
Втрати
127 вбито; 451 поранено 117 вбито; 68 поранено

Захоплення мечеті аль-Харам тривало з 20 листопада 1979 року по 4 грудня 1979 року, коли повстанці в Саудівській Аравії, що закликали до повалення правління династії Саудів, взяли в облогу та захопили мечеть аль-Харам, найсвятіше місце ісламу[en], у місті Мекка. Іхвани, оголосили, що Махді (месіанська фігура в ісламській есхатології) прибув у вигляді одного з їхніх лідерів: Мухаммеда Абдулли Аль-Кахтані; бойовики закликали всіх мусульман підкоритися йому. Після захоплення армія Саудівської Аравії за підтримки Франції через радників з GIGN майже два тижні боролися з іхванами, щоб повернути мечеть аль-Харам. [3]

Захоплення найсвятішого ісламського місця, взяття заручників з-поміж віруючих і подальша загибель сотень бойовиків, силовиків і заручників, що потрапили під перехресний вогонь, шокували мусульманський світ. Аль-Кахтані—махді, був серед 117 бойовиків, які були вбиті саудівськими військами під час повторного захоплення цього місця. Проте ватажок повстанців Джухаїман аль-Утаїбі та 68 його послідовників вижили після нападу; вони були взяті в полон і пізніше страчені шляхом обезголовлення. [4] [5] [6]

Після нападу Халід бін Абдулазіз запровадив суворіше дотримання шаріату по всій Саудівській Аравії [7], а також надав улемам і мусульманським консерваторам більше влади протягом наступного десятиліття. Подібним чином ісламська релігійна поліція Саудівської Аравії стала більш наполегливою.

Передмова[ред. | ред. код]

Захопленням керував Джухаїман аль-Утаїбі, член родини Утаїба, впливової у Неджді. Він оголосив свого зятя Мохаммеда Абдуллу аль-Кахтані Махді, який, як вважають, прибуде на землю за кілька років до Судного дня. Його послідовники прикрашали той факт, що ім’я Аль-Кахтані та ім’я його батька ідентичні імені пророка Мухаммеда та імені його батька, і розвинули вислів: «Його та його батька імена були такими ж, як імена Мухаммеда та його батька, і він прийшов до Мекки з півночі, щоб виправдати їхню віру. Дата нападу, 20 листопада 1979 року, була останнім днем ​​1399 року згідно з ісламським календарем; це пов'язано з традицією муджаддіда, особи, яка з'являється на рубежі кожного століття ісламського календаря, щоб відродити іслам, очищаючи його від сторонніх елементів і відновлюючи його первозданну чистоту. [8]

Дід Джухаймана, Султан ібн Баджад аль-Утаїбі[en], їздив верхи з Ібн Саудом у перші десятиліття століття, а інші члени родини Утаїбі були одними з передових Іхванів. [4] Джухаїман був проповідником, єфрейтором Національної гвардії Саудівської Аравії[en] та був колишнім учнем шейха Абдул Аль-Азіза ібн База[en], який згодом став Великим муфтієм Саудівської Аравії[en].

Цілі[ред. | ред. код]

Аль-Утаїбі виступив проти Ібн База «і почав виступати за повернення до споконвічних шляхів ісламу, серед іншого: відмова від співпраці із Західним Світом; скасування телебачення та вигнання немусульман». [9] Він проголосив, що «правляча династія Аль-Сауд втратила свою легітимність, оскільки була корумпованою, показною та знищила саудівську культуру агресивною політикою вестернізації». [4]

Аль-Утаїбі та Кахтані познайомилися під час спільного ув'язнення за заколот, коли аль-Утаїбі стверджував, що мав видіння, надіслане Богом, який сказав йому, що Кахтані був Махді. Їхньою проголошеною метою було встановлення теократії для підготовки до неминучого апокаліпсису. Вони відрізнялися від початкових іхванів та інших ранніх ваххабітських пуристів тим, що «вони були міллєнаристами, вони відкидали монархію та засуджували ваххабітських улемів». [10]

Відносини з улемами[ред. | ред. код]

Чимало їхніх послідовників були студенти теології Ісламського університету в Медіні. Аль-Утаїбі приєднався до місцевого відділу салафітської групи «Аль-Джамаа Аль-Салафія Аль-Мухтасіба» (Салафітська група, яка наказує добро і забороняє зло) у Медіні, яку очолював шейх Абд аль-Азіз ібн Баз, голова Постійного комітету з питань ісламу[en]. [11] Послідовники проповідували своє радикальне послання в різних мечетях Саудівської Аравії без арешту [12] і уряд не бажав протистояти релігійним екстремістам. Аль-Утаїбі, Аль-Кахтані та деякі іхвани були заарештовані як порушники порядку поліцією безпеки Міністерства внутрішніх справ, Мабахіт[en], в 1978 році. [13] Члени улеми (включаючи Ібн База) піддали їм перехресний допит за єресь, але згодом їх звільнили як традиціоналістів, що повертаються до іхванів, як і дідусь аль-Утаїбі, і, отже, не становлять загрози. [14]

Навіть після захоплення Великої мечеті певний рівень терпимості улемів до повстанців залишився. Коли уряд попросив фетву, що дозволяє збройну силу у Великій мечеті, відповідь Ібн База та інших вищих улемів «була на диво стриманою». Вчені не оголосили аль-Утаїбі та його послідовників немусульманами, попри те, що вони порушили святість Великої мечеті, а лише назвали їх «аль-джама аль-мусаллаха» (озброєна група). Старші вчені також наполягали на тому, що перед тим, як силовики нападуть на них, уряд має запропонувати їм можливість здатися. [15]

Озброєння[ред. | ред. код]

Завдяки пожертвам багатих послідовників група була добре озброєна та навчена. Деякі члени, як-от Аль-Утаїбі, були колишніми вояками Національної гвардії. [16] Деякі військовослужбовці Національної гвардії, які симпатизували повстанцям, контрабандою доставляли зброю, боєприпаси, протигази та провізію на територію мечеті. [17] Автоматична зброя була контрабандою вивезена зі складів Національної гвардії, а запаси були заховані в сотнях невеликих підземних кімнат під мечеттю, які використовувалися як скіти. [18]

Напад[ред. | ред. код]

Рано вранці 20 листопада 1979 року імам Великої мечеті шейх Мохаммед ас-Субайл готувався провести молитву за 50 000 віруючих, які зібралися для молитви. Близько 5:00 ранку його перервали повстанці, які витягли зброю з-під своїх мантій, закували ворота та вбили двох поліціянтів, які були озброєні лише дерев’яними палицями для дисциплінування непокірних паломників. [19] Кількість повстанців вказується як «щонайменше 500» [4] або «400-500», і включало кількох жінок і дітей, які приєдналися до руху Аль-Утаїбі. [18]

У той час у Великій мечеті проводила ремонтні роботи будівельна компанія «Saudi Binladin Group». Співробітник команії зміг повідомити про захоплення до того, як повстанці перерізали телефонні лінії.

Повстанці звільнили більшість заручників, а решту замкнули у святині. Вони зайняли оборонні позиції на верхніх рівнях мечеті та снайперські позиції на мінаретах. Ніхто за межами мечеті не знав, скільки залишилося заручників, скільки бойовиків було в мечеті і які вони мали запаси зброї.

На момент події наслідний принц Фагд перебував у Тунісі на саміті Ліги арабських держав. Командувач Національної гвардії принц Абдулла також перебував за кордоном з офіційним візитом у Марокко. Тому король Халід доручив двом членам сімки Судайрі – принцу Султану, тодішньому міністру оборони, та принцу Наїфу, тодішньому міністру внутрішніх справ, розібратися з інцидентом. [20]

Облога[ред. | ред. код]

Дим піднімається з Великої мечеті під час штурму галереї Марва-Сафа, 1979 рік.

Невдовзі після захоплення повстанцями близько 100 офіцерів безпеки Міністерства внутрішніх справ спробували відвоювати мечеть, але їх повернули назад із великими втратами. До тих, хто вижив, приєдналися підрозділи армії Саудівської Аравії та Національної гвардії Саудівської Аравії. На прохання Саудівської Аравії французькі підрозділи GIGN, оперативники та коммандос були направлені на допомогу саудівським військам у Мецці. [21] [22] [23]

До вечора все місто Мекка було евакуйовано. Принц Султан призначив Туркі бін Фейсала Аль Сауда головою «Al Mukhabaraat Al 'Aammah» (Саудівська розвідка), щоб взяти передовий командний пункт за кілька сотень метрів від мечеті, де принц Туркі залишиться протягом наступних кількох тижнів. Однак першим завданням було отримати схвалення улеми, яку очолив Абдул Азіз ібн Баз. Іслам забороняє будь-яке насильство у Великій мечеті, оскільки рослини не можна виривати з корінням без чіткого релігійного дозволу. Ібн Баз опинився в делікатній ситуації, особливо тому, що раніше він навчав аль-Утаїбі в Медині. Попри це, улеми видали фетву, яка дозволяла використовувати смертельну силу для повернення мечеті. [24]

Отримавши згоду релігії, сили Саудівської Аравії розпочали фронтальний штурм трьох головних воріт. Знову атакуючі сили були відбиті. Снайпери продовжували вбивати бійців, які розкривалися. Повстанці транслювали свої вимоги з гучномовців мечеті на вулиці Мекки, закликаючи до припинення експорту нафти до Сполучених Штатів і висилки всіх іноземних цивільних і військових експертів з Аравійського півострова. [25] У Бейруті опозиційна організація Арабська соціалістична партія дії – Аравійський півострів[en] 25 листопада оприлюднив заяву, нібито прояснивши вимоги повстанців. Проте партія заперечувала будь-яку причетність до захоплення Великої мечеті. [26]

Офіційно уряд Саудівської Аравії зайняв позицію, що не буде агресивно відвойовувати мечеть, а скоріше знищить бойовиків голодом. Проте, було здійснено кілька невдалих штурмів, принаймні один з них через підземні тунелі в мечеті та навколо неї. [27]

За словами Лоуренса Райта[en] в книзі «The Looming Tower: Al-Qaeda and the Road to 9/11»:

Команда з трьох французьких спецпризначенців із Групи втручання Національної жандармерії (GIGN) прибула до Мекки. Спецназівці закачували газ у підземні камери, але, можливо, через те, що кімнати були настільки незрозуміло пов’язані між собою, газу не вистачило, і опір продовжувався. Зі збільшенням втрат Саудівська Аравія просвердлила діри у внутрішньому дворику та скинула гранати на кімнати внизу, без розбору вбивши багатьох заручників, але вигнавши повстанців, що залишилися, на більш відкриті території, де їх могли знищити снайпери. Більш ніж через два тижні після початку штурму вцілілі повстанці нарешті здалися.[28]

Проте ця розповідь суперечить щонайменше двом іншим свідченням, [29], включаючи свідчення тодішнього командувача GIGN Крістіана Пруто[en]: три коммандос GIGN навчали та споряджали саудівські війська та розробили їхній план нападу (який полягав у свердлінні отворів у підлозі мечеті та стрілянні газовими балончиками з вибухівкою через отвори), але не брали участі в дії та не ступали у мечеть.

Саудівська національна гвардія та саудівська армія зазнали великих втрат. Щоб витіснити решту бойовиків, застосували сльозогінний газ. [30] Згідно з телеграмою посольства США, надісланою 1 грудня, декілька лідерів бойовиків уникли облоги [31], а через кілька днів спорадичні бої спалахнули в інших частинах міста.

Битва тривала понад два тижні, і офіційно залишила «255 паломників, військових і фанатиків» убитими та «ще 560 поранених... хоча дипломати припустили, що жертви були більшими». [28] Втрати військових склали 127 загиблих і 451 поранених.


Наслідки[ред. | ред. код]

В'язні, суди і розстріли[ред. | ред. код]

Уцілілі повстанці під вартою саудівської влади (бл. 1979).

Невдовзі після оприлюднення новин про захоплення новий лідер ісламської революції Ірану аятола Хомейні сказав радіослухачам: «Незайвим буде здогадатися, що це справа рук злочинного американського імперіалізму та міжнародного сіонізму» . [32] [33] Гнів, викликаний цими чутками, поширив антиамериканські демонстрації по всьому мусульманському світу, які, як зазначається, відбулися на Філіппінах, у Туреччині, Бангладеш, східній Саудівській Аравії, Об'єднаних Арабських Еміратах і Пакистані. [34] В Ісламабаді, Пакистан наступного дня після захоплення посольство США в цьому місті було захоплене натовпом, який спалив посольство дотла. Через тиждень у Триполі, Лівія, інший натовп напав і спалив посольство США. [35] Радянські агенти також поширювали чутки про те, що за захопленням Великої мечеті стоять США. [36]

Аль-Кахтані був убитий під час штурму мечеті урядовими військами, але Джухайман та 67 інших повстанців, які пережили штурм, були схоплені та пізніше обезголовлені. [4] [5] Їм не виявили жодної поблажливості. [6] Король домігся фетви (указу) від Ради старших вчених [4][5], що визнавала підсудних винними в семи злочинах:

  • порушення святості Мечеті аль-Харам (Великої мечеті);
  • порушення святості місяця мухаррам ;
  • вбивства одновірців-мусульман та інших;
  • непокора законній владі;
  • припинення молитви в Мечеті аль-Харам;
  • помилка в ідентифікації Махді;
  • використання невинних для злочинних дій.[37][38]

9 січня 1980 року 63 повстанці були публічно обезголовлені на площах восьми саудівських міст [5] (Бурайда, Даммам, Мекка, Медіна, Ер-Ріяд, Абха, Хаїль і Табук).

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Lacey, 2009, с. 13.
  2. ↑ The Siege at Mecca. 2006. Архів оригіналу за 6 July 2016. Процитовано 9 January 2015.
  3. ↑ Benjamin, The Age of Sacred Terror (2002) p. 90
  4. ↑ а б в г д е 1979 Makkah – Grand Mosque aka Holy Mosque, Global Security
  5. ↑ а б в г Roberts, Morris; Roberts, John M.; Rech, James W.; Reedy, Vince, ред. (10 січня 1980). Saudis behead zealots. The Victoria Advocate. Т. 134, № 247. Victoria, Texas, United States of America: Victoria Advocate Publishing Company. Associated Press. с. 6B. Процитовано 7 серпня 2012 — через Google Newspapers.
  6. ↑ а б Mackey, Sandra. The Saudis: Inside the Desert Kingdom. Updated Edition. Norton Paperback. W.W. Norton and Company, New York. 2002 (first edition: 1987). ISBN 0-393-32417-6 pbk., p. 234.
  7. ↑ Wright, 2001, с. 155.
  8. ↑ Benjamin, The Age of Sacred Terror, (2002) p. 90
  9. ↑ Wright, 2001, с. 152.
  10. ↑ Commins, David (2009). The Wahhabi Mission and Saudi Arabia. I.B. Tauris. с. 63. It is important to emphasize, however, that the 1979 rebels were not literally a reincarnation of the Ikhwan and to underscore three distinct features of the former: They were millenarians, they rejected the monarchy and they condemned the wahhabi ulama.
  11. ↑ Lacey, 2009, с. 9.
  12. ↑ Wright, 2006, с. 88–89.
  13. ↑ Lacey, 2009, с. 31.
  14. ↑ Wright, 2006b, с. 103.
  15. ↑ Lacey, 2009, с. 30: "Their language was curiously restrained. The sheikhs had a rich vocabulary of condemnation that they regularly deployed against those who incurred their wrath, from kuffar ... to al-faseqoon (those who are immoral and who do not follow God). But the worst they could conjure up for Juhaymand and his followers was al-jamaah al-musallahah (the armed group). They also insisted that the young men must be given another chance to repent. ... Before attacking them, said the ulema, the authorities must offer the option`to surrender and lay down their arms.`"
  16. ↑ Wright, 2006b, с. 102.
  17. ↑ Benjamin, The Age of Sacred Terror, (2002), p. 90
  18. ↑ а б Wright, 2006b, с. 104.
  19. ↑ Wright, 2006b, с. 101.
  20. ↑ Astal, Kamal M. (2002). Three case studies: Egypt, Saudi Arabia and Iraq (PDF). Pakistan Journal of Applied Sciences. Science Publications. 2 (3): 308—319. Процитовано 9 серпня 2012.
  21. ↑ Miller, Flagg (2015). The Audacious Ascetic: What the Bin Laden Tapes Reveal About Al-Qa'ida. Oxford University Press. ISBN 978-0190613396.
  22. ↑ Valentine, Simon Ross (2015). Force and Fanaticism: Wahhabism in Saudi Arabia and Beyond. Oxford University Press. ISBN 978-1849046169.
  23. ↑ Irfan Husain (2012). Fatal Faultlines : Pakistan, Islam and the West. Rockville, Maryland: Arc Manor Publishers. с. 129. ISBN 978-1604504781. Процитовано 17 квітня 2012.
  24. ↑ Wright, 2006b, с. 103–104.
  25. ↑ Wright, 2006, с. 92.
  26. ↑ Saudi Opposition Group Lists Insurgents' Demands in MERIP Reports, No. 85. (February 1980), pp. 16–17.
  27. ↑ US embassy cable of 22 November (PDF). Процитовано 14 листопада 2017.
  28. ↑ а б Wright, 2001, с. 148.
  29. ↑ see also Trofimov, Yaroslav (2007). The Siege of Mecca: The 1979 Uprising at Islam's Holiest Shrine. Random House.
  30. ↑ US embassy cable of 27 November (PDF). Процитовано 14 листопада 2017.
  31. ↑ US embassy cable of 1 December (PDF). Процитовано 14 листопада 2017.
  32. ↑ On This Day, 21 November, BBC
  33. ↑ Kifner, John (25 листопада 1979). Sulzberger, Arthur Ochs Sr. (ред.). Khomeini Accuses U.S. and Israel Of Attempt to Take Over Mosques. The New York Times. New York City, New York, United States of America. с. 1. ISSN 0362-4331. OCLC 1645522. Процитовано 21 січня 2022.
  34. ↑ Wright, 2001, с. 149.
  35. ↑ [On 2 December 1979.] EMBASSY OF THE U.S. IN LIBYA IS STORMED BY A CROWD OF 2,000; Fires Damage the Building but All Americans Escape – Attack Draws a Strong Protest Relations Have Been Cool Escaped without Harm 2,000 Libyan Demonstrators Storm the U.S. Embassy Stringent Security Measures Official Involvement Uncertain, New York Times, 3 December 1979
  36. ↑ Soviet "Active Measures": Forgery, Disinformation, Political Operations (PDF). Bureau of Public Affairs (Звіт). Washington, D.C., United States of America: United States Department of State. 1 жовтня 1981. с. 4. Архів оригіналу (PDF) за 21 січня 2022. Процитовано 21 січня 2022.
  37. ↑ Commins, David (2009). The Wahhabi Mission and Saudi Arabia. I.B. Tauris. с. 168.
  38. ↑ Salamé, Ghassan (June 1987). Said, Edward; Abu-Lughod, Ibrahim (ред.). Islam and Politics in Saudi Arabia. Arab Studies Quarterly. Association of Arab-American University Graduates/Institute of Arab Studies. 9 (3): 306—326. ISSN 0271-3519. JSTOR i40087865. Процитовано 21 січня 2022 — через JSTOR.

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Захоплення_мечеті_аль-Харам&oldid=41410738