Бейрут

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Координати: 33°53′13″ пн. ш. 35°30′47″ сх. д. / 33.88694° пн. ш. 35.51306° сх. д. / 33.88694; 35.51306

Бейрут
بيروت
Beyrouth
Beirut Central District Collage.jpg
Прапор
Прапор
Official seal of Бейрут
Герб
Прізвисько: лат. BERYTUS NUTRIX LEGUM
Бейрут, матір права
Координати: 33°53′13″ пн. ш. 35°30′47″ сх. д. / 33.88694° пн. ш. 35.51306° сх. д. / 33.88694; 35.51306
Країна Ліван Ліван
Провінція Бейрут
Уряд
 - Губернатор Білял Хамад
Площа
 - Місто 20 км²
 - Усього 100 км²
 - Агломерація 200 км²
Висота над р.м. м 
Населення (2012[1])
 - Місто 361 366
 - Міський район 1 900 000
 - Агломерація 2 063 363
Телефонний код(и) країна: 961
Центральна площа Бейрута - Площа Зірки
Центральна площа Бейрута - Площа Зірки
Бейрут (Ліван)
Бейрут
Бейрут

Бе́йрут — (араб. بيروت‎, фінік. צדן, дав.-гр. Βηρυτός) — столиця і найбільше місто Лівану, у давнину — незалежне місто-держава.

Бейрут є найважливішим фінансовим і банківським центром всього Близького Сходу. Крім того, в Бейруті базуються багато міжнародних організацій.

Близько 1 574 тис. жителів (2005), переважно араби. Оцінки чисельності населення міста різняться від 900 тисяч до 2 мільйонів чоловік. Це пов'язано з тим, що з 1932 в Бейруті не проводився перепис населення.

Історія[ред.ред. код]

Фінікійський Беріт[ред.ред. код]

Бейрутський мис. Сучасний вигляд

За археологічними даними поселення на місці Бейрута з'явилося в середині у III тис. до н. е. ст. до н. е., проте перші достовірні згадки про місто відносяться лише до XV ст. до н. е. Деякі дослідники впевнені, що цар Бейрута (або ж Беріта, як швидше за все вимовлялася ця назва фінікійською) був серед численних ханаанських володарів, що присягнули на вірність фараону Тутмосу III після його перемоги під Мегіддо. Принаймні у списку міст, підпорядкованих Єгипту за часів Ехнатона, Бейрут вже зазначений.

Назва міста походить від фінікійського слова, що означає «колодязь», — в центрі міста і справді знаходилося глибоке джерело. Більш штучною етимологією видається переклад назви як «угода» (саме так у Біблії позначений «завіт», що його уклав з Яхве Авраам), яка швидше за все з'явилося у єврейському середовищі. Найшанованішим божеством бейрутців здавна був Єво, аналог Яхве давніх ізраїльтян. Цілком можливо, що культ цей був запозичений прибульцями-фінікійцями від першопоселенців узбережжя, внаслідок чого власне ханаанський культ Еля відступив на другий план, пізніше витіснений ще й вшануванням Ешмуна.

Першим відомим на ім'я царем Бейрута був Хамунірі. Царем його, зокрема, називав у переписці з фараоном цар Бібла Рібадді. Сам Хамунірі у дипломатичній переписці з єгипетським володарем іменує себе «бейрутським мужем», що може підкреслювати як залежний статус міста, так і обмежені повноваження монарха в стосунках з місцевою громадою. Археологічні дослідження засвідчили, що в той час місто було доволі великим, заможним і його оточували потужні мури — на випадок несподіваного нападу сусідів.

Єгипетське панування і здобуття незалежності[ред.ред. код]

У стосунках з Єгиптом Хамунірі поводився доволі самостійно. Розпорядження фараона надати допомогу Біблу в його боротьбі з володарем Амурру Абдаширтою бейрутці фактично проігнорували, і лише коли у Фінікії з'явилося єгипетське військо продемонстрували покірність. Але й це не завадило Хамунірі укласти союз с сином Абдаширти Азіру і перехоплювати біблські кораблі, що поспішали на допомогу єгипетському гарнізону Сіміри. Щоправда, цар Бібла, якого скинули власні співгромадяни, спочатку втік саме до Бейруту, де намагався заручитися підтримкою Хамунірі, а вже потім до Сідона. Хамунірі натомість уклав з Азіру новий союз і підтримував Сідон у його боротьбі проти Тіра.

Доба відносної самостійності завершилася за часів Хоремхеба. Сеті I і Рамзес II міцно утримували Бейрут у своїх руках. Місто здобуло незалежність лише тоді, коли Східним Середземномор'ям прокотилася навала «народів моря». Власне Бейрут, судячи з усього, переселенці оминули. Та й пізніше, коли філістимляни воювали з Сідоном, бейрутці залишалися осторонь. Все це сприяло зростанню міста (наприкінці XI ст. до н. е. навколо Бейрута були зведені нові, потужніші мури) і перетворенню його на один з найважливіших центрів фінікійської економіки і культури.

За часів царя Абельбаала (точний час його правління невідомий, варіюється від XII до IX ст. до н. е., але швидше за все йдеться саме про IX ст. до н. е) у Бейруті жив і працював філософ і історик Санхун'ятон. Використовуючи міські і храмові записи, він уклав першу історію Фінікії, яка, на жаль, дійшла до нас лише у розрізнених цитатах пізніших авторів. Сміливі судження Санхун'ятона, що стверджував, що богами люди називають людей, які в минулому відзначилися звитягами або ж відкриттями, викликали спротив з боку місцевого жрецтва, яке зробило все, аби праці історика не стали надбанням широкого громадського загалу.

Від ассирійців до Селевкидів[ред.ред. код]

Під час ассирійського завоювання Фінікії письмові джерела Бейрут не згадують (принаймні під його власною назвою). На думку дослідників це може свідчити про втрату містом самостійності і перехід його під владу сусіднього Сідона, або ж Бібла у середині IX ст. до н. е. За археологічними даними у VIII ст. до н. е. мури міста занедбані, поступово руйнувалися, перетворюючись на звалище. У 677 р. до н. е., під час облоги ассирійцями Сідона, в Бейруті знаходився табір Асаргаддона. Цар залишив біля міста стелу з повідомленням про свою перемогу. Після того, як Сідон був зруйнований, Бейрут був включений безпосередньо до складу Ассирії і навіть отримав поштовх для розвитку — у міста з'являються нові, хоча й не такі потужні мури, будуються нові складські приміщення.

Монета Александра II Забіни, карбована в Бейруті, 128–122 рр. до н. е.

Нове піднесення Бейрута припадає вже на часи панування персів. Під владою Ахеменідів місто розростається у кілька разів і отримує регулярне планування. Однак політично Бейрут залишається тіні своїх сусідів — Сідона і Бібла. За елліністичної доби місто стало відомим завдяки торгівлі і виробництву тканин, зокрема й фарбованих славнозвісним пурпуром. Бейрутці мали свою факторію на Делосі і навіть в італійських Путеолах існувала невеличка бейрутська громада, що вшановувала морського бога, якого греки ототожнювали з Посейдоном. Зображення цього божества, озброєного тризубом, верхи на дельфіні зустрічається і на пізніших бейрутських монетах.

При розподілі держави Александра Великого Бейрут дістався Птолемею, проте Селевкіди не втрачали надії оволодіти усєю Фінікією. У 218 р. до н. е. біля Бейрута — у вузькій приморській ущелині — Антіох III завдав нищівної поразки єгипетському полководцю Ніколаю. Проте остаточно під владу Селевкидів місто потрапило лише у 197 р. до н. е.

З часів Антіоха IV Епіфана — пізніше за інші фінікійські міста — Бейрут почав карбувати власну монету. Місто отримує і другу назву — Лаодікея Ханаанська або ж Фінікійська. Розквіту міста несподівано поклала край громадянська війна. Узурпатор Трифон (або ж Діодот) у 142 р. до н. е. влаштував заколот проти Антіоха VI. Цар змушений був рятуватися втечею і забарикадувався у Бейруті. Розлючений Трифон захопив місто і у 140 р. до н. е. зрівняв його з землею. Відновлений і відбудований Бейрут був лише у 20-х роках II ст. до н. е.

Римляни, араби, сельджуки[ред.ред. код]

Послаблення держави Селевкідів, виснаженої міжусобиуями, дозволило Бейруту у 81 р. до н. е. повернути собі незалежність. Проте недовзі став жертвою нападів з боку кочовиків — ітуреїв. Вирішив проблему лише Гней Помпей, який приєднав Сирію до Риму, оголосивши фінікійські міста «вільними», а фактично — автономними у складі Римської республіки. Імператор Август Бейрут автономії позбавив, натомість перетворив його у 16-14 рр. до н. е. на колонію для своїх ветеранів під назвою Julia Augusta Felix Berytus.

Монета імператора Клавдія, карбована в Бейруті, 41-54 рр.

Бейрут отримав акведук, що постачав питну воду з ліванських гір, і іпподром. Розбудовою міста керував Агриппа, а пізніше долучився цар Юдеї Ірод Великий, зацікавлений у розвитку портів на Сереземному морі. Коштом Ірода був реконструйований один з міських форумів, зведені численні храми і портики. Юдейський цар Ірод Агріппа I додав до них театр, цирк і терми. Місто швидко повернуло собі роль центру торгівлі, виноробства і фарбування тканин. Особливо, коли до міста з Китаю почали завозити шовк.

Під час Юдейської війни бейрутці надавали допомогу римлянам. Місто користувалося особливою прихильністю Каракалли. За часів Северів (III ст.) в Бейруті була створена вища школа риторики, поетики і права. Її роль дя імперії була такою великою, що Діоклетіан звільнив студентів школи від податків, а в середині V ст. школа отримала особливий статут — privilegium studii, один з перших у світовій історії. Незважаючи на велику шкоду, яку завдав місту землетрус 349 року, імператор Феодосій II зробив Бейрут центром митрополії. Місцеві правознавці особливо відзначилися під час підготовки Кодексу Юстиніана, їхню школу в той час вважали третьою в імперії — після Рима і Константинополя. Край історії «щасливого Бейруту» поклала ціла серія землетрусів — 494, 502, 529 і особливо 551 і 560 років, які супроводжувалися грандіозними пожежами і цунамі, що фактично знищили місто. Навіть вища школа була змушена перебратися до Сідона.

636 року Бейрут, точніше те, що від нього залишалося, зайняли араби. Управління містом і навколишньою територією опинилося в руках нащадків Лахмідів — роду Арслан. У 644 і 678 роках візантійці відновлювали свій контроль над Фінікією, але щоразу ненадовго. Бейрутці допомогали намісникам халіфа будувати перші бойові кораблі, проте до керівництва флотом іх не залучали. 747 року краєм прокотився новий землетрус. Відновіти прибережні поселення наказав лише халіф аль-Мансур у 771 році, а завершені роботи були лише за часів аль-Махді. За цей час Бейрут увійшов до складу князівства Сінелфіль, заснованого у 759 Арсланом бін аль-Мундгіром. 787 року Бейрут пережив напад мешканців сусідніх гір, 801-го — новий рейд візантійців. З 878 Сінелфіль разом з Бейрутом опинився в складі держави Тулунідів, з 939 — Ішхидідів. У 970 році місто здобули війська фатимідського халіфа аль-Муїзза. 974 року Бейрут — знову ненадовго — повернувся під владу візантійців, які, залишаючи місто, вивезли з нього чимало християн, у 975977 роках місто контролювали тюрки Алп-Тегіна (Афтекіна). Не дивно, що, повернувши собі владу над Фінікією, Фатиміди почали насамперед зміцнювати фортифікаційні споруди поселень узбережжя, зокрема й Бейрута. Майже сторіччя місто мало змогу зростати у відносно мирних умовах. Лише у 10801089 роках його тимчасово контролювали сельджуки.

Хрестоносці[ред.ред. код]

1110 року в навужчому місці приморської дороги перемогу над єгипетським військом здобули хрестоносці на чолі з Балдуїном I. Бейрут був взятий в облогу і з допомогою генуезької ескадри захоплений 2 квітня. Місто стало центром Бейрутської сеньйорії Єрусалимського королівства, на чолі якої став кузен короля Фульк Гінський. Місцевий єпископ підпорядковувався архієпископу Тірському. Недовзі Бейрут перейшов до родини Брізбарів, першим володарем з яких був Готьє I. Щоправда, місцеві селяни відмовлялися сплачувати податки, тож у 1125 р. примушувати їх довелося війську на чолі з самим королем. У 1126 біля Бейрута десант висадили єгиптяни, однак хрестоносці взяли над ними гору. Брат і спадкоємець Готьє Гі, а потім і син Гі -Готьє II підтримували приязні стосунки з сусідніми мусульманськими володарями, аж поки у 1160 р. сеньор на влаштував пастку, підступом перебивши майже усіх емірів з родини Бохтор у бейрутському замку. Після цього конфлікти із сусідами не вщухали. Врешті решт Аморі I змусив останнього представника династії Готьє III віддати Бейрут йому як королю.

1181 року на рейді Бейрута знову з'явилася єгипетська ескадра. Наступного року володар Єгипту Саладін взяв місто в облогу і з суходолу. Лише поява Балдуїна IV з власним флотом змусила султана відступити. Помираючи, король віддав Бейрут графу Тріполі Раймунду III (1183) проте після смерті Балдуїна V, місто захопив сенешаль Жослен, який домігся затвердження своїх зазіхань новим королем Гі де Лузіньяном. Після перемоги під Хаттіном (липень 1187) до Бейрута знову підступив Саладін. Місто самостійно, без гарнізону, протрималося десять днів, що дозволило евакуювати населення, і лише 9 серпня мусульмани змогли увійти до нього.

Здобуття Бейрута у 1197 р. Александр Гес, 1842

Новий емір Бейрута перетворив його на справжнє піратське гніздо, що тероризувало каравани хрестоносців від Акко до Північної Сирії. Роздратований король Аморі II у 1197 р. вирушив у каральну експедицію. Брат Саладіна Малік аль-Аділь спочатку наказав зруйнувати місто, потім передумав, тож мури залишилися наполовину зруйнованими. А коли військо еміра вийшло з міста назустріч хрестоносцям, християнські раби підняли повстання і захопили цитадель. Бейрут мусульманам довелося залишити, повстанці передали фортецю особисто в руки королю.

Аморі II, в свою чергу, передав місто у володіння родині Ібеленів. Жан Ібелен збудував у місті розкішний замок і взагалі жив на широку ногу, а для того, щоб розрахуватися з кредиторами, змушений був надавати величезні привілеї європейським торгівцям. У 1221 р. венеційці отримали у місті фіскальний і судовий імунітет, а генуезцям — ще і право щочетверга митися в лазні перед замком. У 1222 р. право безперешкодної торгівлі було надано і марсельцям. Імператор Фрідріх II Гогенштауфен у 1227 р. почав вимагати повернути Бейрут йому, як монарху єрусалимському, але Жан відмовився. Імперська армія на чолі з Ріккардо Філанджері у 1231 р. зайняла нижнє місто і два роки тримала в облозі цитадель із нечисленним гарнізоном, але марно. Васал переміг імператора.

Після смерті Жана Ібелена у 1236 р. в сеньйорії запанував безлад. Коли 1272 року помирав барон Едмунд, від доручив піклуватися про свою дружину Ізабеллу Ібелен не королю Гуго III, а султану Бейбарсу. Гуго спробував приєднати Бейрут до своїх володінь, проте Бейбарс примусив його повернути місто Ізабеллі. Щоправда, самому султану це не завадило при слушній нагоді порушити договір і 21 липня 1291 року остаточно захопити Бейрут.

Від мамлюків до Османів[ред.ред. код]

На відміну від сусідніх поселень під владою мамлюків Бейрут не пережив занепаду, бо фактично перетворився на гавань доволі близького від нього Дамаска. Тож він залишався місцем збору прочан, що вирушали до Мекки. За мамлюків місцевий собор Св. Іоанна Хрестителя перебудували в мечеть Джамі аль-Омарі (кінець XIII ст.) і звели цілком нову Палацову мечеть (початок XVI ст.), лазні та караван-сарай для венеційських купців, з якими нові володарі підтримували приязні стосунки. З іншого боку саме завдяки своєму стратегічному розташуванню Бейрут і надалі потерпав від нападів з моря. 1334 року місто атакували генуезці, 1365 — флот кіпрського короля (що все ще тримався титулу короля Єрусалимського). У 13821403 роках кіпрсько-генуезькі рейди відбувалися постійно і завершилися тим, що нападники спалили в бейрутській бухті венеційський транспорт з прянощами, що призвело до жорсткого конфлікту з господарями товару. Мамлюки увесь цей час займали пасивну позицію, і навіть спроба створити власний флот була припинена волевим рішенням намісника. Лише 1424 року Бейрут був використаний для нападу на Кіпр, який залишався під єгипетською владою два роки. Ця експедиція була одним з факторів, що в кінцевому підсумку призвів до переходу острова під владу союзної мамлюкам Венеції.

1516 року Бейрут опинився під османською владою. Місто отримало новий поштовх у своєму розвитку, адже османи були зацікавлені у зростанні міжнародної торгівлі через левантійські порти. На противагу венеційцям та іспанцям, з якими у Порти була запекла ворожнеча, режим найбільшого сприяння в Туреччині отримали французькі, а згодом англійські купці. Свій зиск від цього отримала і верхівка самого Леванту.

Фахреддін II (1590–1632), що проголосив себе «еміром Лівану», приєднав Бейрут до своїх володінь і перетворив його на одну з своїх резиденцій. 1608 року емір уклав самостійну торгівельну угоду з Тосканським герцогством, створив регулярну армію і оновив фортечні мури. Занепокоєний султан доручив паші Дамаска усунути непокірного васала. 1613 року Фахреддін залишив батьківщину, проте 1618-го повернувся і перетворив Ліван на цілком самостійну державу. Османам врешті-решт вдалося захопити і стратити непокірного еміра та його родичів. Надалі султани зробили ставку на сусідній Сідон, що після 1660 року став центром окремого ейялету. Бейрут залишався під владою місцевих емірів. І лише 1763 року — завдяки зраді — був захоплений турками і підпорядкований Сідону.

Порта, великі держави і нове піднесення[ред.ред. код]

У червні 1772 р., під час чергової російсько-турецької війни, місто бомбардувала і захопила російська ескадра. Османам вдалося повернути Бейрут під свій контроль, однак наступного року росіяни знову здобули місто і утримували його аж до часу укладання Кючук-Кайнарджийського миру (1774). У 1777 р. росіяни повернулися і двічі бомбардували Бейрут, вимагаючи, аби їм компенсували окупаційні витрати. Іноземні і місцеві торгівці змушені були перебратися до Тріполі. Лише після того, як росіяни отримали гроші, сідонський валі передав місто новому ліванському еміру Баширу II. Той виявився вправним адміністратором і зробив все для відродження бейрутської торгівлі, особливо помітного на тлі занепаду сусіднього Сідона. Через місто йшла майже вся британська торгівля із Сирією, Аравією і Месопотамією, що перетворилися на важливі ринки збуту промислового текстиля.

Біженці на вулицях Бейруту у 1860 році. Малюнок кінця XIX ст.

У 1831 р. за згоди Башира II містом оволоділи єгиптяни на чолі з Ібрагімом-пашею. У 1837 р. місто пережило новий потужний землетрус. У вересні 1840 року його бомбардували вже англійські і австрійські кораблі — щоб змусити таким чином єгиптян залишити Бейрут. В жовтні до міста увійшли англійці, які передали його османській адміністрації. Башир II був позбавлений влади і в Стамбулі вирішили об'єднати ліванські землі в межах єдиного ейялету, зробивши його центром Бейрут.

У 1856 р. був офіційно проголошений початок реформ, які мали модернізувати Османську імперію. Бейрут стає культурним і просвітницьким центром Лівану, в 1858 р. тут починає виходити перша газета. У 1859 р. в гірських районах спалахнули міжконфесійні сутички, а в Дамаску наступного року стався справжній християнський погром. Бейрут переповнили біженці, що шукали захисту в іноземних консулів. В серпні 1860 р. місто знову зайняли окупанти — на цей раз французи. Залишили вони Бейрут наступного року, домігшись автономного статусу для Гірського Лівану і розпочавши будівництво залізниці до Дамаска, якому місто було підпорядковане з 1864 р.

Хвиля співчуття до ліванських християн і надалі сприяла розвитку культурних зв'язків міста із Заходом. В Бейруті з'явився Американський університет (1866) і Університет Св. Йосипа (1881) під французькою егідою.

Бейрут наприкінці XIX ст.

У 1887 р. Бейруту повернули статус адміністративного центру — тепер вже окремого вілайету, до якого входили не лише Ліван з долиною Бекаа, але й Акко і Латакія. У 1894 р. за допомогою французьких інженерів був збудований новий порт, у 1907 р. залізниця з'єднала місто не лише з Дамаском, але й з Алеппо. Бейрут перетворився на економічну столицю усього Леванту. Місто стає одним з центрів загальноарабського руху за звільнення від османської влади. У 1912 році в Бейруті була створена Ліга реформ — перша політична партія сучасного типу. При цьому місто було виразно космополітичним, чому сприяла релегійна і культурна строкатість його населення. Так, за оцінками Британської Енциклопедії у 1911 р. в Бейруті мешкало 77 тисяч християн, 36 тисяч мусульман, 2,5 тисячі євреїв і більше 4 тисяч іноземних підданих.

Новітні часи[ред.ред. код]

В жовтні 1918 османська армія назавжди залишила місто. На зміну їй прийшли війська Антанти. Згідно з домовленостями між союзниками, Бейрут опинився в зоні впливу французів, і 1 вересня 1920 року був проголошений столицею новоствореної Держави Великого Лівану під їхнім протекторатом. 23 травня 1926 протекторат змінив назву на Ліванська республіка, яка однак залишалася французькою «підмандатною територією».

З початком другої світової в місті перебувала штаб-квартира генерала Вейгана, командувача французької армії на Близькому Сході. Після захоплення Франції гітлерівцями у 1940 р. Бейрут залишився під контролем уряду Віші, в липні 1941 — був окупований британськими військами і з'єднаннями «Вільної Франції». Спротив місцевого населення змусив союзників в листопаді 1943 р. погодитися на проголошення незалежності Лівану. Столицею держави залишився Бейрут. Іноземні війська були виведені з міста у 1946.

Під час арабо-ізраїльської війни 1948–1949 рр. у Бейруті з'явилися біженці з Палестини, що отаборилися на околицях міста. Заворушення, що почалися в Бейруті у травні 1958 р. змусили президента Каміля Шамуна звернутися по іноземну допомогу і стали приводом для інтервенції американців (липень-жовтень 1958). Після нормалізації політичної ситуації місто переживає нетривалий період економічного буму, що завершився у 1966 році банкротством найбільшого ліванського банку «Інтра». Економічні проблеми невдовзі були доповнені політичною кризою, пов'язаною насамперед з різним ставленням місцевих політиків до ролі і статусу палестинських біженців.

З 1973 року сутички між різними угрупованнями переросли в громадянську війну. Після вбивства охоронців лідера «фалангістів» П'єра Жмайеля і нападу самих «фалангістів» на автобус з палестинцями у кварталі Айн-Румана (13 квітня 1975) одним з театрів бойових дій став Бейрут. Місто було поділено навпіл — на мусульманську і християнську частину — за так званою «зеленою лінією». В січні 1976 р. християнська міліція встановила блокаду таборів палестинців. Це стало приводом для втручання Сирії, війська якої окупували більшу частину Лівану і увійшли до Бейрута. В 1978 р. «Ліванським силам» вдалося відтіснити сирійців від міста. Натомість влітку 1982 року місто в облогу взяла ізраїльська армія. Збройні загони палестинців залишили Бейрут, проте ізраїльтяни цим скористалися для окупації мусульманських кварталів міста, під час якої бійці «Ліванських сил» влаштували різанину в палестинських таборах.

Посольство США у Бейруті після вибуху 1983 р.

В вересні 1982 до Бейруту були введені «міжнаціональні сили» з американців, французів, британців і італійців. Проти них розгорнувся терор з боку палестинців і ліванців, які їм співчували, серед яких відзначалося шиїтське угруповання «Хізбалла». Домовленості про припинення вогню були порушені на початку 1984 р. Підтримані сирійцями загони друзів і шиїтського руху «Амаль» витіснили армійські підрозділи з мусульманських кварталів. Залишив Бейрут і американо-французький контингент. Але це не припинило кампанії терору — тепер, щоправда, не закладали вибухівку, а захоплювали заручників. Хаос доповнювався війною між мусульманськими угрупованнями — «Амаль» проти ОВП у 19851988 роках, і проти «Хізбалли» у 19881990, здебільшого у таборах біженців на околицях міста. В 1988 р. в Лівані не змогли обрати президента республіки, а в різних частинах Бейрута визнавали кожний свого прем'єра. В березні 1989 р. сирійці обстріляли християнські квартали міста… Війна була припинена лише у другій половині 1989 року — Таїфською угодою під егідою Саудівської Аравії.

Місто поступово почало відновлюватися і розбудовуватися. Відновилися і археологічні дослідження Бейруту. У 2005 р. ліванська столиця стала епіцентром Кедрової революції.

В липні — серпні 2006 місто було піддане новому бомбардуванню з боку Ізраїлю.

Економіка[ред.ред. код]

Політичний, фінансовий і культурний центр країни.

Важливий порт на східному узбережжі Середземного моря, що обслуговує, крім Лівану, Сирійський район ОАР, частково Ірак та Іран. Порт Бейруту обслуговує близько 3000 суден у рік. Значний вузол залізничних і шосейних шляхів, зв'язаний з Дамаском (Сирійський район ОАР), Багдадом (Ірак), Тегераном (Іран) і Хайфою (Ізраїль). Під Бейрутом знаходиться аеропорт ім. Рафіка Харірі, єдиний комерційний аеропорт Лівану.

Експорт цитрусових, яблук, оливкової олії, шовку-сирцю, вовни.

Промисловість розвинута слабо: текстильні, шкіряні, харчові підприємства, переважно напівкустарного типу.

Університет.

Квартали міста[ред.ред. код]

Бейрут ділиться на три міста: східне для християн, західне для мусульманів-сунітів та південне для мусульманів-шиїтів та палестинців. Адміністративно Бейрут розділений на 12/4 кварталів:[2]

  • Ашрафія
  • Дар Ель-Мрессе
  • Бачура
  • Мазраа
  • Медавар
  • Мінет Ель-Хосн
  • Муссаїтбех
  • Порт Бейрута
  • Рас Бейрут
  • Рмеїль
  • Сайфі
  • Зукак аль-Блат


Релігія[ред.ред. код]

70% мусульман, з них 65% шиїти, 30% сунніти, 3% друзи, 0,5% алавіти, і 30% християн, з них 70% — мароніти і 30% розділені на 8 різних груп християнського світу.

Архітектура і пам'ятки[ред.ред. код]

Місто поєднує в собі елементи західної, європейської і арабської архітектури, проте планування доволі неоднорідне: спальні і комерційні райони чергуються між собою, та іноді навіть з індустріальними об'єктами.

Бейрут, незважаючи на численні руйнації останніх десятиліть, досі залишається містом, багатим на визначні пам'ятки. І досі під час археологічних розкопок науковці занходять предмети, що відносяться до оттоманського, візантійського, римського, персидського чи фінікійського періодів історії міста. Комплекс римських руїн, розкопаних ще до війни, включає римські терми за Бенк стрит та римські колони на захід від кафедрального собору Св. Георгія.

Серед найбільш відвідуваних пам'яток Бейрута — його знаменита Набережна, Голубина скеля, карстові печери Джейта, фортеця Мартір, Національний музей і «Собача річка», на скелях поблизу якої залишили свої «автографи» численні завойовники від фараона Рамзеса II і вавилонського царя Навуходоносора і до французької армії, що залишила Ліван в 1946 році.

Мечеті Джамі аль-Омарі (XIII століття), Палацова (XVI століття).

З 1921 року в Бейруті діяла Національна бібліотека Лівану, яка була закрита 1979 року внаслідок громадянської війни, з 2000 року проводяться заходи з відновлення її діяльності.

Персоналії[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. UNdata | record view | City population by sex, city and city type. Data.un.org (2012-07-23). Retrieved on 2012-12-18.
  2. «Beirut's Official Webcite». Архів оригіналу за 21 May 2008. Процитовано 2008-04-23. 

Література[ред.ред. код]

  • Robert Saliba: Beirut City Center Recovery: The Foch-Allenby and Etoile Conservation Area. Steidl, Göttingen 2004, ISBN 3-88243-978-5
  • Heiko Schmid: Der Wiederaufbau des Beiruter Stadtzentrums. Ein Beitrag zur handlungsorientierten politisch-geographischen Konfliktforschung. Universität Heidelberg, Geographisches Institut, 2002, ISBN 3-88570-114-6
  • Angus Gavin, Ramez Maluf: Beirut Reborn: The Restoration and Development of the Central District. Academy Editions, London 1996, ISBN 1-85490-481-7
  • Abe F. March: To Beirut and Back. An American in the Middle East. Publishamerica, Frederick MD 2006, ISBN 1-4241-3853-1

Посилання[ред.ред. код]