Кириченко Степан Андрійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Кириченко Степан Андрійович
С. А. Кириченко. Автопортрет. 1960 рік, олія
Народження 27 березня (9 квітня) 1911
Чоповичі, Радомисльський повіт, Київська губернія, Російська імперія
Смерть 30 квітня 1988(1988-04-30) (77 років)
  Київ, Українська РСР, СРСР
Країна  СРСР
Навчання Київський державний художній інститут (1941)
Діяльність художник
У шлюбі з Волковинська Зінаїда Володимирівна і Клейн Надія Георгіївна
Діти Кириченко Олена Степанівна і Кириченко Роман Степанович
Нагороди
орден Трудового Червоного Прапора
народний художник УРСР заслужений діяч мистецтв УРСР

Кириче́нко Степа́н Андрі́йович (27 березня [9 квітня] 1911(19110409), с. Чоповичі — 30 квітня 1988, Київ) — український живописець, графік, художник монументально-декоративного мистецтва, заслужений діяч мистецтв УРСР (1963), народний художник УРСР (1981).

Біографія[ред. | ред. код]

Народився в селі Чоповичі (нині Малинський район, Житомирська область, Україна) в українській сільській християнській родині Андрія Ігнатійовича і Варвари Кириченків.

Потяг до мистецтва у Степана Кириченка проявився в ранньому дитинстві під впливом старшого брата Івана.

З 1934 по 1941 рік навчався в Київському художньому інституті у відомих художників Ф. Кричевського, А. Тарана та М. Рокицького.

З 1942 року брав участь у республіканських, всесоюзних і зарубіжних виставках. Його мозаїка «Україна» експонувалася на Всесоюзній художній виставці в Москві, а також 1958 року на Всесвітній виставці в Брюсселі, де була відзначена срібною медаллю. Разом з іншими колегами брав участь у монументально-декоративному оформленні Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві (розпис Головного павільйону та павільйону УРСР, 19521955).

Помер 1988 року у Києві.

Твори зберігаються у ДТГ, Національному художньому музеї України, Національному музеї Т. Шевченка та Севастопольському художньому музеї.

Твори[ред. | ред. код]

Мозаїки[ред. | ред. код]

  • Пандус біля підніжжя пам'ятника М. Ватутіну в Києві (1946—1947),
  • Портрет Кобзаря (1940);
  • В. І. Ленін (1947),
  • Урожай (1957, у співавторстві),
  • триптих «Наша дума, наша пісня» (1959—1960, у співавторстві),
  • Радянська Україна (1960, у співавторстві),
  • мозаїки в курзалі санаторію «Миргород» у Миргороді (1972—1976, у співавт. з Н. Клейн),
  • мозаїка на фасаді Будинку культури села Конельські хутори (з художніми елементами мозаїчного панно «Украінська пісня») (1976)
  • мозаїка в Морському порту в Ізмаїлі (1978, у співавторстві)
  • мозаїка в Палаці культури в с. Шевченкове Кілійського р-ну Одес. обл. (1978, у співавторстві).
  • мозаїки на фасаді Будинку культури в смт Лисянка, Черкаської обл. (1981—1982, спільно з Оленою Степанівною Кириченко).
  • мозаїчні панно на станції «Червоноармійська» (нині «Палац „Україна“», 1984, спільно з Романом Кириченко) Київського метрополітену, 2015 року панно приховано[1].

Панно[ред. | ред. код]

  • Українська пісня на вул. Б. Хмельницького, 26 у Києві (1967)
  • Україна (1969, с. Мрин Носівського р-ну Черніг. обл.) — на будівлі сільського будинку культури. Для художника прототипом образу дівчини-українки для зображення на панно послужила мринчанка Тамара Чекан (після одруження — Мєх). Художник особисто відвідав батьків дівчини з проханням, аби вони дозволили їй позувати для цього панно. Будинок культури був урочисто відкритий у 1970 році до 100-річного ювілею Леніна.
  • Лісова пісня (1970—1971, парк у Ялті, у співавторстві).

Нагороди[ред. | ред. код]

Громадянська позиція[ред. | ред. код]

Підписав громадський лист (1968) на ім'я Леоніда Брежнєва, Олексія Косигіна та Миколи Підгорного з вимогою припинити практику протизаконних політичних судових процесів.

Зображення[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]