Кичко Трохим Корнійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Кичко.

Кичко Трохим Корнійович
укр. Трохим Корнійович Кічко
Файл:Трофим Кичко.png
Народився 1905
Помер 1982
Країна Шаблон:Флагификация
Шаблон:Флагификация
Галузь релігіознавство
Заклад Знання
Київський національний університет технологій та дизайну
Науковий ступінь кандидат філософських наук
Нагороди
Грамота Президії Верховної Ради УРСР

Трохим Корнійович Кичко (1905 — 1982) — радянський релігієзнавець, кандидат філософських наук.

Під час Великої Вітчизняної війни був учасником антинацистського підпілля у Вінниці (але його роль у підпіллі піддавалася сумніву). Після війни спеціалізувався на критиці юдаїзму. Здобув міжнародну популярність після видання в 1963 році антисемітської книги «Іудаїзм без прикрас[ru]».

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 1905 року. Вступив до ВКП(б) у 1928 році. До війни працював в апараті компартії України[1], потім у Київському обласному управлінні міліції [2]. У вересні 1938 року був заарештований НКВС[3] [2], але звільнений через рік через недоведеність звинувачень.

Під час німецько-радянської війни перебував на окупованій німцями території з вересня 1941 року до березня 1944 року. Був у німецькому полоні та випущений 18 жовтня 1941 року з Київського табору під прізвищем Самсонов. Брав участь у антинацистському підпіллі у Вінниці[2].

Після війни працював старшим викладачем кафедри основ марксизму-ленінізму у Київському технологічному інституті легкої промисловості. 1948 року був звільнений нібито за «пропаганду буржуазно-націоналістичної ідеології» під час лекції «Націоналістична сутність школи Грушевського». У тому ж році в ході конфлікту між двома групами колишніх підпільників був виключений з ВКП(б) «за негідну поведінку в період перебування на окупованій території».

З 1950 року працював лектором Київського обласного лекційного бюро товариства «Знання»[2].

У 1952 році колишній партизанський командир Дмитро Медведєв у повісті «На берегах Південного Бугу», де Кичко був виведений під прізвищем Квітко, писав, що він керував антинацистським вінницьким підпіллям[4]. Пізніше у статті «Розкриємо псевдоніми» Озябкіної та Зарудного спочатку у «Вінницькій правді», а потім у московській «Літературній газеті», стверджувалося, що Кичко незаслужено намагався видати себе за учасника підпілля, а насправді співпрацював із окупантами[5].

Партійні органи понад півтора року розбиралися з цими звинуваченнями. 29 вересня 1954 був відновлений в партії [2] . 28 грудня 1954 року «Вінницька правда» опублікувала спростування, в якому вказувалося, що Кичко справді був підпільником, проте Медведєв у своїй повісті «перебільшив справжню роль» Кичко у підпільному русі[6]. Тим не менш, на довгі роки отримав стійку репутацію людини, яка забруднилася в колабораціонізмі. Так, письменник Віктор Некрасов у 1964 році у листуванні з оглядачем Бі-бі-сі Сєвою Новгородцевим стверджував, що «цей тип був у роки окупації директором вінницького кінотеатру у німців. Він уцілів і процвітає, тому що є заслуги, які в очах наших антисемітів переважують навіть відкриту співпрацю з ворогом»[2].

Надалі викладав марксизм-ленінізм, науковий атеїзм та політекономію у Київському технологічному інституті легкої промисловості, до початку 1980-х читав лекції за заявками Київського міського комітету компартії України [1].

Пропагандистська робота[ред. | ред. код]

Наприкінці 1950-х тиражем 40 тис. прим. вийшла його брошура «Іудейська релігія, її походження і суть» [7] . Це була перша книга про юдаїзм, видана в Україні після 1949 [1]. Брошура була помічена за межами СРСР. Зокрема, про неї вийшов критичний відгук у газеті The New York Times, а в агентстві United Press був опублікований матеріал під назвою «Потік лайки проти юдаїзму ллється в Україні» [2].

У 1961 році Кічко захистив у Києві дисертацію на звання кандидата філософських наук, тема дисертації «Сучасний іудаїзм та його реакційна роль» [1][8] . Надалі також спеціалізувався на критиці юдаїзму. У рамках такої критики намагався пов'язати юдаїзм з сіонізмом та антисемітськими теоріями змови. Його публікації неодноразово критикували за межами СРСР. Найскандальнішою стала книга «Юдаїзм без прикрас» (в оригінальній орфографії: «Іудаїзм без прикрас»), видана у жовтні 1963 року Академією наук Української РСР. Вона викликала бурхливі протести на Заході, у тому числі серед єврейських та правозахисних організацій, а також у комуністів США та Західної Європи, які вважали її пропагандою антисемітизму. В результаті міжнародного скандалу Ідеологічний відділ ЦК КПРС дав вказівку розкритикувати Кичко за допущені помилки, а книга була вилучена з продажу та бібліотек [2] [9] [10].

Втім, Кичко відчув підтримку своїх ідей, тому публікував аналогічні матеріали і надалі, особливо після арабо-ізраїльської війни 1967 року, коли антисіонізм став особливо затребуваним у радянській пропаганді. Зокрема, 4 жовтня 1967 року він писав про «міжнародних сіоністських банкірів» у статті «Сіонізм — знаряддя імперіалізму» в газеті «Комсомольськое знамя», а в 1968 році опублікував нову книгу «Юдаїзм і сіонізм» [10]. Ця книга була випущена також англійською мовою та використана в рамках антисіоністської та антисемітської кампанії у соціалістичній Польщі [2]. Дослідник радянського релігієзнавства Ганна Марія Басаурі-Зюзіна зазначає, що в цій книзі Кичко використав частину тексту з книги «Юдаїзм без прикрас», як і раніше, виривав цитати з давнього контексту з їхньою вульгарною інтерпретацією без урахування сучасних традицій іудаїзму [11].

У тому ж 1968 році як голова науково-методичної ради товариства «Знання» Кичко був нагороджений почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР за досягнення в галузі атеїстичної пропаганди [2].

Наприкінці 1970-х відомий московський пропагандист Євген Євсєєв запросив Кичка до авторського колективу монографії «Ідеологія та практика сучасного сіонізму. Критичний аналіз», виданої Інститутом філософії АН СРСР. Серед усього колективу з Москви він був единим автором з іншого регіону. До початку 1980-х Кичко займався лекційною та публіцистичною діяльністю [2].

Публікації[ред. | ред. код]

Книги
  • Кичко Т. К. Іудейська релігія, її походження і суть. — К. : Товариство для поширення політичних та наукових знань УРСР, 1957. — 40000 прим.
  • Кичко Т. К. Про іудейську релігію. — К. : Товариство для поширення політичних та наукових знань УРСР, 1959. — 64 с.
  • Кичко Т. К. Правда об иудейской религии. — К. : Киевское гор. отделение Общества по распространению полит. и науч. знаний УССР, 1961. — 35 с. — (В помощь лектору)
  • Кичко Т. К. İудаïзм без прикрас. — К. : Видавництво АН УРСР, 1963. — 192 с. — 12000 прим.
  • Кичко Т. К. Іудаїзм і сіонізм. — К. : Товариство «Знання» Української РСР, 1968. — 56 с. — 60000 прим.
  • Кичко Т. К. Сіонізм – ворог молоді. — К. : Молодь, 1972. — 172 с. — 14000 прим.
  • Кичко Т. К. Модернізація іудаїзму у системі ідеології сіонізму. — К. : Товариство «Знання» Української РСР, 1974.
Окремі статті
  • Кичко Т. К. Критика антропофобії іудейського віровчення // Питання атеїзму. — 1973. — № 9 (21 квітня). — С. 120–126.
  • Кичко Т. К. Соціальний зміст апологетики іудаїзму // Філософська думка. — 1973. — № 6 (21 квітня). — С. 86–95.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в г Басаурі Зюзіна, 2015, с. 63.
  2. ↑ а б в г д е ж и к л м Гольд, 2020.
  3. ↑ Мильбах и др., 2020, с. 209—210.
  4. ↑ Медведєв, 1952, приведено по AZ Nevtelen, 2017
  5. ↑ Озябкина, Зарудный, 1953, приведено по AZ Nevtelen, 2017
  6. ↑ Вінницька правда, 1954, приведено по AZ Nevtelen, 2017
  7. ↑ Костырченко, 2012, с. 222—223.
  8. ↑ Кичко, Трофим Корнеевич - Современный иудаизм и его реакционная роль [Текст] : Автореферат дис. на соискание ученой степени кандидата философских наук (рос.). Российская государственная библиотека. Процитовано 2023-7-1.
  9. ↑ Костырченко, 2012, с. 225—226.
  10. ↑ а б Korey, 1973, с. 146.
  11. ↑ Басаурі Зюзіна, 2015, с. 64.

Література[ред. | ред. код]

  • Мильбах В. С., Негода Н. В., Чураков Д. Р. Политические репрессии командно-начальствующего состава, 1937–1938 гг. Киевский военный округ. — СПб. : Гангут, 2020. — 924 с. — 1000 прим. — ISBN 978-5-85875-606-4.
  • Озябкина Л., Зарудный Н. Раскроем псевдонимы… О фальшивой повести Д. Медведева «На берегах Южного Буга» // Литературная газета. — М., 1953. — № 18 (3047) (2). — С. 2.
  • William Korey[en]. The Soviet Cage: Anti-Semitism in Russia. — Viking Press, 1973. — 369 с. — ISBN 978-0-670-65940-1.
  • Басаурі Зюзіна А. М. Дослідження іудаїзму в радянській Україні (1957−1985): Т. К. Кичко, А. І. Едельман та І. І. Мигович // Історія релігій в Україні: науковий щорічник. — Видавничий відділ Львівського музею історії релігії «Логос», 2015. — Т. 2, вип. 25, № 25—2 (21 квітня). — С. 61—70.
  • Медведєв Д. Н. На берегах Південного Бугу // Жовтень. — Львів, 1952. — 21 квітня. № 7, липень, с. 3-51; № 8, серпень, с. 3-50; № 9, вересень, с. 3-52.
  • Озябкіна Л., Зарудний М. Розкриємо псевдоніми… (Про фальшиву повість Д. Медведєва «На берегах Південного Бугу») // Вінницька правда. — Вінниця, 1953. — № 17 (3885) (1). — С. 2.
  • Про одну помилкову рецензію // Вінницька правда. — Вінниця, 1954. — № 257(4383) (12). — С. 3.

Посилання[ред. | ред. код]

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Кичко_Трохим_Корнійович&oldid=40859105