Колабораціонізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Цю статтю необхідно відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі. Ви можете допомогти проекту, зробивши це!

Колабораціоні́зм — термін сучасного політичного лексикону, походить від фр. collaboration — співробітництво.

• у широкому сенсі — співпраця населення або громадян держави з ворогом в інтересах ворога-загарбника на шкоду самій державі чи її союзників. У роки Другої світової війни колабораціонізм був явищем розповсюдженим — і мав місце практично в кожній окупованій країні.
• у вузькому змісті — співробітництво французів із німецькою владою у період окупації Франції у ході Другої світової війни; проте загальновідома не лише добровільна співпраця французів, — але і данців, норвежців, татар, білорусів, українців, росіян та інших народів — із німцями за умов окупації останніми їхніх країн.
• іноді розрізняють колабораціонізм і кооперування (вимушенний колабораціонізм).

Колабораціонізм — це традиційно царина таких істориків, як-от: В. Броккдорфф, І.С.Кісельгоф, А.Даллін, М.І. Семіряга; проте останнім часом інтерес до теми виявляють і політичні психологи. Дослідження колабораціонізму донедавна не практикувалося в Україні, адже тема колабораціонізму довгий час відносилася до заборонених сюжетів радянської історіографії.

Зміст 1 Загальний погляд 2 Історичні та соціально-політичні аспекти трактування колабораціонізму 3 Факти співпраці з Німеччиною 3.1 Розчарування у співпраці та Український визвольний рух 3.2 Масштаби колабораціонізму з Німеччиною народів СРСР 3.3 Суспільна дискусія щодо відношення до колаборантів 3.4 Джерела 3.5 Посилання на канадські джерела (щодо обвинуваченнь у військових злочинах) 4 Ресурси інтернету (україномовні) 4.1 Дивись також

[ред.] Загальний погляд

Дарма що вперше використано термін «коллабораціонізм» генералом Анрі Петеном, який очолював так званий режим Віші та закликав французів до співпраці з нацистською Німеччиною (фр. "J'entre aujourd'hui dans la voie de la collaboration..." , 30.10.1940), термін швидко увійшов і до інших мов — та активно використовувався радянською пропагандою із виразно негативним забарвленням для опису співробітництва народів СРСР (або окремих його частин) із гітлерівською Німеччиною.

Вужчим терміном «український колабораціонізм» користувалася в період Другої світової війни радянська влада на західно-українських землях, коли йшлося про співдію українців із нацистами та німецькою окупаційною владою. Гідне замітки те, що співпраця різного рівня з нацистською Німеччиною мала місце майже у всіх окупованих нацистами країнах Європи: від Франції, до Югославії і до СРСР тощо. Проте в усіх країнах, яким закидається «колабораціонізм» безперечно існували потужні рухи опору, які одночасно зіграли провідну роль у перемозі над нацизмом. При характеристиці даного явища в українському середовищі а враховується кілька факторів, що видозмінює його від західноєвропейського — та основно змінює його трактовку по суті від прийнятого радянською історіографією.

На відміну від загального трактування поняття колабораціонізму комуністичні режими Східної Європи були схільні розглядувати також у якості військових чи кримінальних злочинців тих людей, які:

• пасивно виконували свої громадські обов'язки без скоєння злочинів (але громадянський лад повинен забезпечити агресор згідно міжнародної Гаагської конвенції 1907 року),
• були до цього примушені (але це порушення своїх обов'язків агресором, а не окупованим населенням)
• були військовополоненими (такоже не є злочином; офіційний статус та захист надано Женевською конвецією 1929 року),
• вели національно-визвольну боротьбу проти колоніального режиму чи боролись як партизани проти окупантів (не є злочином; за Женевської конвеції 1949 року) вони були визнані комбатантами, та на них поширени права військовополонених),
• були громадянами інших держав,
• перейшли на бік ворогу в штучно створених цією державою умовах, які становять загрозу для життя людини чи навідь існування національної, етнічної чи релігійної групи (напр., депортація, репресії, голодомори, геноцид та ін.)

Згідно загального національного права діяльність колаборантів визнавалась як зрада громадян інтересам своєї держави. Залежно від ступеня шкоди, що була завдана державі їхньою діяльністю, передбачалася кримінальна відповідальсність — довгострокове ув'язнення чи смертна кара. Засуджені поруч з лідерами нацистської Німеччини до смертної кари були й лідери колабораціонізму: Петен і Лаваль у Франції; Квіслінг — у Норвегії, Муссерт — у Голандії, Тісо — в Словакії. Самогубством, вже під слідством, покінчив життя сербський коллаборант Мілан Недіч. Масові процеси в багатьох країнах Західної Європи засудили більш ніж сто тисяч людей за цим морально тяжким обвинуваченням, адже є точки зору міжнародного права колабораціонізм є військовим злочином. (див. Pursuit of Nazi collaborators).

[ред.] Історичні та соціально-політичні аспекти трактування колабораціонізму

[ред.] Факти співпраці з Німеччиною

• Координація дій німецьких військових органів та ОУН,^[1] Поліською Січчю впродовж перших років війни. Багато з їх членів перейшло піздніше до Української повстанської армії.

• Формування батальйонів Нахтігаль і Роланд у складі вермахту. Осінню 1941 року були об'єднані у 201-й українські батальйони шуцманшафту, проте, після розформування з кінцем 1942 року (відмовились продовжити службовий контракт) більшість командирів та старшин приєдналась до Української повстанської армії (Роман Шухевича) чи дивізії Ваффен-СС "Галичина" (Євгена Побігущого)

• Формування 14 Гренадерної дивізії Ваффен-СС "Галичина" (Першої української) 28.04.1943, яка проіснувала до кінця війни у 1945 році у складі 14 000 чол. Оцінки дій дивізії суперечливі — від борців проти режиму Совєтів^[2] до тверджень, що як найменш деякі бійці були жертвами насильницького призову^[3]

Дивізія була організована за допомогою громадського Українсього Центрального Комітету на чолі з Володимиром Кубійовичем, ОУН (м), Української Греко-Католицької Церкви [1]. ОУН (б) спочатку не була згодна з цією ідеєю, частково тому що дивізія створювалась за межами її контролю, та наголошувала, що солдати дивізії будуть використувані німцями як «гарматне м'ясо».

Неможливо передбачити, щоб директор Інституту країн СНД нічого не чув про те, що на боці Німеччини зі зброєю в руках або в різних допоміжних військах служили майже 300 тисяч росіян, біля 250 тисяч українців, 70 тисяч білорусів і інші. Наявний подвійний стандарт стосовно проблеми колабораціонізму на теренах колишнього СРСР.

• Українці у шуцманшафт («шума»)

Українські батальйони шуцманшафту (Schutzmannschaft-Battalion №№ 109, 114, 115, 116, 117, 118, 201) брали участь в операціях проти радянських партизан в Україні та Білорусі. У лютому—березні 1943 року 50-й батальйон брав участь поруч з деякими латишськими та 2-м литовським батальйоном у операції «Winterzauber» (Зимові чари). Батальйони «шуми» спалили декілька сіл по підозру у підтримці радянських партизан.^[4]

• Формування Українського Визвольного Війська, тобто добровільних підрозділів, творених з полонених радянської армії української національності в німецькій армії. Тривало з паузами впродовж 1941—1945 рр., доки всі українські збройні силі, які знаходились на службі Німеччині, не були об'єднані в Українську національну армію (12.03.1945) на чолі з Павлом Шандруком, колишнім генерал-хорунжим армії УНР, якого затвердила Президія УНК у згоді з президентом УНР в екзилі Андрієм Лівицьким.

• Українці у міських органах влади, чи громадських організаціях.

[ред.] Розчарування у співпраці та Український визвольний рух

З початком війни Німеччини з СРСР українські організації визвольного руху співпрацювали в тій чи менший мірі у різний час з німецькими громадськими чи військовими органами. Метою цього було можливе визнання німцями України як незалежної держави та захист населення від більшовицького терору (див. НКВС). Але у 1942-43 роках німецька влада виявилась навідь гіршою ніж за часів СРСР.

Так, з ліпшими сподіваннями було пов'язано самочинне проголошення 30 червня 1941 у Львові силами ОУН (б) Акту відновлення Української Держави. Ним поновлено українську державу у союзницькому з'язку з Німеччиною та створено українській національний уряд (Українське державне правління) на чолі з Ярославом Стецько. Доволі союзницьке ставлення до Німеччини було вороже сприйнято: 4 липня 1941 Акт було заборонено німцями, а Степан Бандера і Ярослав Стецько були заарештовані та депортовані до Німеччини, де їх затримано до 1944 р. у концентраційному таборі Заксенгаузен після відмови відізвати Акт.

Далі у 1941—1943 рр. у Бабиному Ярі було розстріляно 621 члена ОУН і серед них відому українську поетесу Олену Телігу разом з чоловіком. У Степана Бандери в концентраційному таборі загинув брат. Німцями було розстріляно багато місцевих та сільских голів, які спочатку стали на шлях співпраці з ними. Так, першого бургомістра Києва Олександра Оглобина було знято через місяць за «надмірну» пропаганду української національної культури, а другого — Володимира Багазія — теж розстріляно через чотири місяці у Бабиному Ярі.

Нацистська політика ослаблювала ті потенціальні чинники національної свідомости, які могли стати важливим елементом у визвольному рухові. Це виявлялося в обмеженні загальної освіти до чотирьох класів школи, скорочення вищих щаблів освіти до вузькоспеціалізованих практичних фахів, придушення виявів культульної ініціативи українського населення (як наприклад, «Просвіт», видавництво руху), закриття наукових установ, бібліотек і музеїв та їх пограбування, обниження рівня преси, театрів тощо. Ослаблення населення велося виморенням голоду, обмеженням санітарно-медичної обслуги, нелюдською поведінкою з вивезеними до Німеччини українськими робітниками (приблизно 1,5 млн.) і радянськими військовополоненими, також масовими екзекуціями різних груп населення за фактичну чи уявну підтримку руху опору.

Постала на початку 1942 році УПА вибирає шлях супротиву обом двом тоталітарним державам. УПА включає в себе кадри ОУН(б), Поліської Січі, колишніх колаборантів, та перетворюється на на потужну силу опору в Україні.

[ред.] Масштаби колабораціонізму з Німеччиною народів СРСР

Згідно даним німецького командування та оцінкам російських істориків, загальна чисельність представників народів СРСР (в кордонах 1941 р.), які входили в збройні формування на стороні Німеччини (вермахт, війська СС, поліція), становила у цілому бл. 1200 тис. чол.: росіян — більш 300 тис., українців — 250 тис., білорусів — 70 тис., козаків — 70 тис., латишів — 150 тис., естонців — 90 тис., литовців — 50 тис., народів Середньої Азії — бл. 70 тис., Північного Кавказу та Закавказзя — до 115 тис., іних народів — бл. 30 тис.^[5][6] Іноди надається більша цифра — 1500 тис. люд.^[7]

За німецькими джерелами наприкінці війни у німецькому полоні знаходилось більш 2 млн. радянських військовополонених. З них 940 тис. — у концентраційних таборах, а більш мільйона було застосовано на разноманітих працях.^[8] Поряд з ними до співпраці було залучено близько мільйона громадянського населення на окупованих теріторіях. Лише кількість угнаних до Німеччини людей (т. зв. цвангсарбайтери, Zwangsarbeiter) перевищувала 2 млн.

[ред.] Суспільна дискусія щодо відношення до колаборантів

Тема відношення до колаборантів є дискусійною в Україні, бо погляди на них докорінно відрізняються — від пособників нацизму до заручників свого часу чи борців за незалежність України.

Наріжним камнем у цієї дискусії є, інтересам якої України — УНР, УРСР, оглошеної Степаном Бандерою Української держави чи райхскомісаріату «Україна» — «служили» чи «зраджували» ці люди, а також питання їх беспосередньої причетністі до тяжких злочинів.

Боротьба УПА у 1940—50-х роках проти Червоної Армії та радянської влади сприяла формуванню негативного для більшости росіян та частини українців іміджу «оунівців», «упівців», «бандерівців» як агресивних націоналістів або пособників німецького нацизму.

Зв'язок з нацизмом вже сам по собі для багатьох людей, постражджалих від окупації, є вироком, адже злочини нацистских керівників (роз'язування агресії, геноцид євреїв, злочини проти людськості) були засуждені на Нюрнбергському трибуналі.

Насправді спроби офіційно визнати злочинцями участників українського визвольного руху були невдалими:

• На Нюрнбергському процесі (1945-46 гг.) ОУН не було визнано злочинною організацією.

• У 1954 році в США відбулися слухання слідчої комісії Конгресу, яка зняла з ОУН звунувачення в причетності до Голокосту.^[9] Більш того, у лавах УПА бились представники багатьох національностей, включно з евреями.

• У 1985-87 рр. у Канаді було проведено декілька судових слуханнь щодо українців, звинувачених у військових злочинах (багато з них були членами дивізії Ваффен-СС «Галичина»). Комісія на чолі з суддею Верховного суду Квебеку Жюлем Дешенем (Jules Deschênes) визнала, що обвинувачення у військових злочинах не були підтверджені... Членство у дивізії «Галичина» не є достатнім доказом для переслідуваннь їх [обвинувачених] у суді^[10] [2].

До співпраці з німцями частково призвів також суспільний терор, разгорнутий у СРСР. Хоча УРСР отримала формальні ознаки державности, за це вона мала заплатити багатамільйонною людською ціною. Штучно створений Голодомор, колективізація, арешти та страти інтелегенції (процес Спілки Визволення України та ін.), терор та депортація українців з Західної України напередодні війни різко знизили лояльність населення до радянської влади.

З іншого боку, українці, які служили у Червоної Армії чи були членами партизанського руху, також в більшій чи меншій мірі сприяли поширенню тоталітарної влади на країни Східної та Центральної Європи після Другої Світової війни. Упродовж двох перших років цієї війни СРСР також «співпрацював» з Німеччиною (Пакт Молотова-Ріббентропа, Угода про кордони та дружбу [3]) та вів жваву торгівлю сировиною та технологіями.

В останні роки у країнах Балтії питання колабораціонізму також стало темою суспільної дискусії. Комісії, створені для розглядання його спадщини, надходять висновку, що не може буди загального обвинувачення усіх колаборантів, особливо на фоні попередньої агресії СРСР у 1939 р. При цьому вони визнають, що персони, причетні до скоєння військових злочинів чи злочинів проти людськості під час співпраці з німцями мають бути чесно покарані, а «не ховатись за маскою жертви» (Being a victim does not preclude acts of perpetration. A people which respects the rule of law should recognize crimes when they have been committed, and condemn them and those who committed them. It is unjust that an entire nation should be criminalized because of the actions of some of its citizens; but it is equally unjust that its criminals should be able to shelter behind a cloak of victimhood) [4] [5].

Дивись також: П'ята колона

[ред.] Джерела

• Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА/ НАН України. Інститут історії України .- К.: Наукова думка, 2005 .- 52 с.

• Полищук, Виктор. Гора родила мышь. Бандеровскую. Критика «Отчета рабочей группы историков при Правительственной комиссии по изучению деятельности ОУН и УПА. Основные тезисы по проблеме ОУН-УПА (исторический вывод)»/Всеукраинское общественное объединение «Интеллигенция Украины за социализм», Антифашистский комитет Украины. - К., 2006. - 86 c. [6]

• Киричук, Юрій. Проблема української колаборації в роки Другої світової війни, 05.05.2004 [7]

[ред.] Посилання на канадські джерела (щодо обвинуваченнь у військових злочинах)

• Grant Purves, "War Criminals: The Deschênes Commission," Parliamentary Information and Research Service, 1998.
• B'Nai Brith Canada, "Traditional holding pattern on Nazi-era cases has made Canada a magnet for modern day war criminals, says B’nai Brith," 18 Oct. 2006.
• David Matas, "Seeking Global Justice," remarks to the federal Liberal caucus immigration roundtable, Regina, Saskatchewan, 23 Aug. 2005.
• Gloria Galloway, "Deportation calls mount against elderly Nazi 'enablers,'" The Globe and Mail 30 Jan. 2007.
• Wasyl Veryha. Along the Roads of World War II. War Criminals in Canada? (Commission of Inquiry on War Criminals Report)
• Roman Serbyn. Alleged War Criminals, the Canadian Media, and the Ukrainian Community

[ред.] Ресурси інтернету (україномовні)

• Колабораціонізм — практика втрати національної ідентичності
• Стереотипи радянського часу та їх ретранслації у пострадянському інформаційному просторі
• Герої та (або) колабораціоністи: по той бік міфу
• Українських союзників у гітлерівській Німеччині не було
• Суд над ОУН-УПА. Вердикт істориків: не винні
• Бійці “Нахтігалю” не стільки воювали, скільки під арештом сиділи
• Історіографія колаборації
• Україна у Другій світовій війні: Нацистська влада на Україні див.: "Колабораціонізм"

[ред.] Дивись також

• Український визвольний рух 1920—1950 років
• Українська повстанська армія
• ОУН
• Українське державне правління
• Акт відновлення Української Держави
• Райхскомісаріат Україна
• Перша українська дивізія зброї СС "Галичина"
• Українське Визвольне Військо
• Українська Національна Армія
• Український Національний Комітет
• Український Центральний Комітет

• Грузинське повстання на острові Тексел

Це незавершена стаття з історії. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.