Користувач:Oleksandr Tahayev/George Bernard Shaw

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Джордж Бернард Шоу (IPAc-en|ˈ|dʒ|ɔːr|dʒ|_|'|b|ɜːr|ˌ|n|ər|d|_|ʃ|ɔː}};[1] 26 липня 1856 – 2 листопада 1950), відомий за його наполяганням, просто як Бернард Шоу, - ірландський драматург, критик, полеміст та політичний активіст, чий вплив на західні театр, культуру і політику тривав від 1880-х років і не припинився після смерті. Автор понад шістдесяти п'єс, зокрема таких визначних творів, як Людина й надлюдина[en] (1902), Пігмаліон (1912) і Свята Іоанна[en] (1923). Застосовуючи жанри сучасної сатири та історичної алегорії, він став провідним драматургом свого покоління і 1925 року одержав Нобелівську премію з літератури.

Уродженець Дубліна, 1876 року Шоу переїхав до Лондона, де намагався зарекомендувати себе як письменник-прозаїк, і взявся за ґрунтовну самоосвіту. До середини 1880-х років став авторитетним театральним і музичним критиком. Зацікавившись політикою, приєднався до товариства Фабіана, що сповідувало градуалізм, і став його найвидатнішим памфлетистом. Ранні твори не мали особливого успіху, а визнання йому принесла п'єса Зброя та людина[en] 1894 року. Під впливом Генріка Ібсена прагнув запровадити новий реалізм в англійську драму. П'єси використовував як засіб поширення своїх політичних, соціальних і релігійних ідей. На початок ХХ століття його репутація як драматурга укріпилась завдяки низці творів, що досягли успіху серед критиків і глядачів, наприклад, Майор Барбара[en], Лікар перед дилемою[en] і Цезар і Клеопатра.

Шоу часто висловлював суперечливі думки: пропагував євгеніку і реформу абетки, виступав проти вакцинації та організованої релігії. Однаковою мірою засудив обидві протиборчі сторони в Першій світовій війні і цим впав у загальну немилість. Хоча письменник і не був ірландським республіканцем[en], але різко засуджував післявоєнну британську політику щодо Ірландії. Ця позиція не мала тривалого впливу на його авторитет чи продуктивність як драматурга. У міжвоєнні роки й далі писав п'єси, часто досить сміливі, утім тільки деякі з них досягли успіху. 1938 року він написав сценарій для екранізованої версії Пігмаліона, за який одержав Оскар.

Шоу не припиняв цікавитись політикою і вести активну полеміку. Наприкінці 1920-х років він здебільшого відмовився від фабіанського градуалізму й став підтримувати диктатури правого і лівого спрямування — захоплювався і Муссоліні, і Сталіним. Не прийняв жодної державної нагороди, зокрема, Ордену Заслуг 1946 року. Помер у 94 роки.

Науковці та критики по-різному оцінюють творчість Шоу, хоча в переліку британських драматургів його регулярно ставлять на друге місце після Вільяма Шекспіра. Дослідники визнають його потужний вплив на кілька поколінь англомовних драматургів. Словом "шовіанський" позначають ідеї подібні до тих, що їх сповідував Шоу, й засоби їх вираження.

Переконання і думки[ред. | ред. код]

Шоу був позером і пуританином; він був однаково і буржуазним, і антибуржуазним письменником, працюючи водночас і на Херста, і для нащадків; його дидактизм розважальний, а витівки цілеспрямовані; він підтримує соціалізм, і його спокушає фашизм.
Оригінальний текст (англ.)
Shaw was a poseur and a puritan; he was similarly a bourgeois and an antibourgeois writer, working for Hearst and posterity; his didacticism is entertaining and his pranks are purposeful; he supports socialism and is tempted by fascism.

—Leonard Feinberg, The Satirist (2006)[2]

У своєму житті Шоу дотримувався багатьох переконань, часто суперечливих. Ця суперечливість була почасти свідомою провокацією — іспанський учений і державний діяч Сальвадор де Мадаріага порівнює Шоу з "полюсом негативного заряду, який помістили до людей з позитивним зарядом"[3]. Принаймні в одній царині погляди Шоу залишались незмінними, а саме в тому, що він відмовлявся дотримуватись усталених в англійській мові норм написання слів та пунктуації. Він віддавав перевагу архаїчному написанню, як-от "shew" замість "show", пропускав "u" в таких словах, як, наприклад, "honour" і "favour", а також, за можливості пропускав апостроф у скороченнях, наприклад, "won't" або "that's"[4]. У своєму заповіті Шоу розпорядився, щоб на залишок спадщини (після розподілу серед спадкоємців), створили траст, який би займався докорінною реформою англійського алфавіту до фонетичної версії з сорока літер[5]. Хоч наміри були зрозумілі, але заповіт містив неточності, тож суд спочатку виніс рішення про недійсність запланованого трасту. Згідно з пізнішою позасудовою угодою на реформу правопису виділено £8,300, а більша частина статку відійшла залишковим спадкоємцям — Британському музеєві, Королівській академії драматичного мистецтва та національній галереї Ірландії[6][n 1]. Більшу частину з цих £8,300 витратили на особливе фонетичне видання Андрокла і Лева шовіанською абеткою. Опублікована 1962 року книга не викликала особливого ажіотажу[9].

Погляди Шоу на релігію і християнство були менш послідовні. Замолоду він проголосив себе атеїстом, а в зрілому віці пояснив, що це була реакція проти старозаповітного образу мстивого Єгови. Вже на початку ХХ століття він називав себе "містиком", хоча Гарі Слоун у своєму есе на тему вірувань Шоу ставить під сумнів усі ці заяви[10]. 1913 року Шоу ствердив, що він не релігійний "у сектантському розумінні", і порівняв себе з Ісусом як "людиною без релігії"[11]. У передньому слові до Андрокла і Лева (1915) Шоу твердить, що британський суспільний устрій - це наслідок постійного вибору на користь Варавви, а не Христа, тож запитує: "Чому б не дати християнству шанс?"[11]. Під час радіоефіру напередодні Другої Світової Війни Шоу звертається до нагірної проповіді, "дуже зворушливого повчання, яке дає Вам одну першокласну пораду, а саме відплачувати добром тим, хто ненавидить Вас і переслідує".[10] У своєму заповіті Шоу заявив, що його теперішні "релігійні переконання і наукові погляди найточніше було б визначити як віру в творчу революцію".[12] Він попросив у жодному разі не припускати, що він дотримувався вірувань тієї чи іншої релігійної організації, і щоб жоден пам'ятник йому не "був у формі хреста чи будь-якого іншого інструменту для тортур або символу кривавих жертв"[12].

Шоу підтримував ідею расової рівності та змішаних шлюбів між людьми різних рас[13]. Попри задеклароване бажання не засуджувати Гітлера[14], він назвав антисемітизм "ненавистю з боку лінивого, тупого і мерзенного неєврея на адресу єврея, що, навчений скрутою використовувати свої мізки вповні, бере над ним гору в бізнесі"[15]. 1932 року в тижневику Єврейська хроніка він писав: "У кожній країні можна знайти навіжених, які мають фобії щодо євреїв, єзуїтів, вірмен, негрів, масонів, ірландців, або просто чужинців. І політичні партії не від того, щоб використати ці страхи і заздрощі".[16]

1903 року Шоу вступив у суперечку щодо вакцинації проти віспи. Він назвав вакцинацію "винятково брудною відьомською штукою"[17]. На його думку, кампанії з імунізації були дешевою і нерівноцінною заміною гідної програми житла для незаможних, яка б стала способом викорінення віспи та інших інфекційних захворювань.[18] Шоу захоплювався транспортом.[19] Він публікував статті про подорожі, робив фотознімки під час подорожей і надсилав нотатки до Королівського автомобільного клубу[19].

Все своє свідоме життя Шоу наполягав, щоб його називали "Бернард Шоу", а не "Джордж Бернард Шоу", але сам же й вносив плутанину тим, що підписував твори повними ініціалами G.B.S. і часто підписувався "G. Bernard Shaw"[20]. В заповіті він розпорядився, щоб його виконавець (державна довірена особа) видавав ліцензію на видання його творів тільки під ім'ям Бернард Шоу[5]. Дослідники Шоу, зокрема Ірвайн, Джудіт Еванс, Голройд, Лоренс і Вайнтрауб, а також багато видавців поважали таке бажання письменника, утім були й винятки, зокрема, видавництво "Кембридж Юніверсіті прес" з його Кембриджським довідником про Джорджа Бернарда Шоу 1988 року[21].

Спадщина і вплив[ред. | ред. код]

Театр[ред. | ред. код]

Шоу, мабуть, найважливіший англомовний драматург після Шекспіра, створив величезний «творчий доробок», з якого щонайменше півдесятка п'єс залишаються частиною світового репертуару. ... Немодні з академічного погляду, з незначним впливом навіть у таких жанрах, як ірландська драма та британський політичний театр, де можна було б очікувати більшого впливу, унікальні та точні п’єси Шоу й далі вислизають з легко застарілої категорії історичних п'єс, до якої їх часто відносили.
Оригінальний текст (англ.)
Shaw, arguably the most important English-language playwright after Shakespeare, produced an immense oeuvre, of which at least half a dozen plays remain part of the world repertoire. ... Academically unfashionable, of limited influence even in areas such as Irish drama and British political theatre where influence might be expected, Shaw's unique and unmistakable plays keep escaping from the safely dated category of period piece to which they have often been consigned.

Oxford Encyclopedia of Theatre (2003)[22]

Шоу не став засновником власної драматичної школи, але Кроуфорд твердить, що сьогодні "ми визнаємо [його] другим після Шекспіра в британській театральній традиції ... прибічником театру ідей" який завдав смертельного удару мелодрамі 19 століття[23]. За словами Лоуренса, Шоу започаткував "розумний" театр, де глядачам доводилось думати, і тим самим проклав шлях новому поколінню драматургів 20-го століття від Голсуорсі до Пінтера[24].

Кроуфорд перелічує багатьох драматургів, хто в своїй творчості чимось завдячує Шоу. Зокрема, серед сучасників Шоу він називає Ноела Коварда, який за основу своєї ранньої комедії Молода думка взяв Поживемо - побачимо, і в наступних п'єсах взорувався на пізніші твори Шоу[25][26]. Т. С. Еліот, аж ніяк не шанувальник Шоу, зізнався, що на епілог Вбивства в соборі, де вбивці Бекета пояснюють глядачам свої дії, можливо, вплинула Свята Жанна[27]. Критик Ерік Бентлі зауважив, що пізніша п'єса Еліота Особистий секретар "мала всі ознаки шовіанізму ...[але] без переваг справжнього Бернарда Шоу"[28]. З-поміж сучасних британських авторів, Кроуфорд називає Тома Стоппарда "найбільш шовіанським із сучасних драматургів"[29]. Шовіанський "Серйозний фарс" триває у творах сучасників Стоппарда Алана Ейкборна, Генрі Лівінґса і Пітера Ніколса[30].

Вплив Шоу перетнув Атлантичний океан ще на початках. Бернард Дукор зазначає, що в Америці він досягнув успіху як драматург на десять років раніше, ніж у Великій Британії[31]. З-поміж багатьох американських письменників, які прямо запозичили щось із творчості Шоу, Юджин О'Нілл став його прихильником у сімнадцять років, прочитавши Квінтесенцію Ібсенізму[32]. Серед інших американських драматургів, яким Шоу "відчинив двері, ввімкнув світло і розширив горизонти", Дукор і Елмер Райс називають[33] Вільяма Сарояна, який добре розумів Шоу, як "індивідуаліста, що готовий воювати проти філістимлян"[34], і С. Н. Бермана, який, надихнувшись відвідинами вистави Цезар і Клеопатра, і сам став писати для театру: "Я подумав, що охоче готовий писати подібні п'єси"[35].

1976 року Т. Ф. Еванс написав, що Шоу не мав собі рівних за життя, і після смерті є провідним англомовним драматургом 20-го століття і майстром прози[36]. Натомість наступного року драматург Джон Осборн різко розкритикував театрального критика Гардіан Майкла Біллінґтона за те, що той назвав Шоу "найвидатнішим британським драматургом від часів Шекспіра". Осборн відповів, що Шоу це "найбільш шахрайський, нездарний письменник вікторіанських мелодрам, що пошив у дурні невпевненого критика або обвів навколо пальця тупу публіку"[37]. Попри таку ворожість, у деяких п'єсах Осборна Кроуфорд впізнає вплив Шоу і доходить висновку, що хоча твори останнього не є ані наслідуванням, ані похідником, та цієї подібності досить, щоб класифікувати Осборна як спадкоємця Шоу[29].

У своєму дослідженні 1983 року Р. Дж. Кауфман припускає, що Шоу був ключовим попередником — "хрещений батько, якщо не вимогливий батько родини" — театру абсурду[38]. Ще два аспекти театральної спадщини Шоу, на які звертає увагу Кроуфорд: його опозиція сценічній цензурі, з якою, нарешті, покінчено 1968 року, і його багаторічні зусилля зі створення Національного театру[30]. Частиною цієї кампанії стала коротка п'єса 1910 року Смаглява леді сонетів, у якій Шекспір звертається до Єлизавети першої з проханням про пожертвування на користь театру[39].

У статті для The New Statesman 2012 року Деніел Джейнс зазначив, що репутація Шоу занепала до часу 150-ї річниці з дня народження, яка припала на 2006 рік, але згодом великою мірою відновилась. На думку Джейнса, багато нинішніх постановок основних творів Шоу показують "майже безмежну актуальність" драматурга[40]. Того ж року Марк Лоусон написав у "Гардіан", що етичні проблеми, які піднімав Шоу, є актуальними для сучасної аудиторії, і роблять його, поряд з Ібсеном, на якого він сам взорувався, одним із найпопулярніших драматургів сучасного британського театру[41].

Загалом[ред. | ред. код]

У 1940-х роках письменник Гаролд Ніколсон радив Національному трасту не приймати в спадок Закуток Шоу, передбачаючи, що через 50 років про письменника зовсім забудуть[42]. Тим часом величезний культурний спадок Шоу, для якого вживають означення "шовіанський", витримав випробування часом і ним опікуються численні Товариства Шоу в різних куточках світу. Перше товариство засновано 1941 року в Лондоні, і воно існує дотепер. Воно організовує зустрічі та події, й публікує регулярний бюлетень The Shavian. Товариство Шоу Америки розпочало свою діяльність у червні 1950 року. Воно зникло в 1970-х роках, але його журнал, яким заопікувалось Penn State University Press, і далі виходив до 2004 року під назвою Shaw: The Annual of Bernard Shaw Studies. Друга американська організація "The Bernard Shaw Society", заснована 1951 року, все ще діяла станом на 2016 рік. 2002 року засновано The International Shaw Society, яке регулярно виступає спонсором шовіанських симпозіумів і конференцій у Канаді, США та інших країнах. Відтоді засновано товариства в Японії та Індії[43].

Окрім зібрання музичної критики, Шоу залишив різноманітну музичну спадщину, не всю за власним бажанням. Хоча він і не дуже хотів, щоб його твори адаптували для музичного театру ("мої п'єси кладуться на власну словесну музику")[44], дві його п'єси перетворено на музичні комедії: Зброя і людина стала основою Шоколадного солдата 1908 року на музику Оскара Штрауса[en], і Пігмаліон адаптований 1956 року під назвою Моя чарівна леді (лібрето і тексти пісень - Алана Джея Лернера і музика - Фредеріка Лоу[45]. Хоча Шоу і високо цінував Елґара, він відхилив прохання композитора про лібрето для опери, але дуже допоміг переконати BBC, щоб ті замовили його Симфонії №3[en], і йому було присвячено Сюїту Северна[en] (1930)[45][46].

Місце політичної спадщини Шоу залишається непевним. 1921 року колишній співавтор Шоу Вільям Арчер у листі до драматурга писав: "Маю сумнів, що є ще хоча б один приклад людини, яку так багато читають, чують, бачать і знають як Вас, і котра б мала такий незначний вплив на своє покоління"[47]. Маргарет Коул, яка вважала Шоу найвидатнішим письменником свого часу, визнавала, що ніколи не розуміла його. Вона вважала, що він "надзвичайно важко" працює в політиці, але, по суті, припускає, що то було задля розваги — "розвага чудового митця"[48]. Після смерті Шоу Пірсон написав: "ніхто від часів Тома Пейна так сильно не вплинув на соціальне і політичне життя свого часу і країни, як Бернард Шоу"[47].

У некролозі Шоу видання Times Literary Supplement підсумувало:

Він не був творцем ідей. Він невтомно їх запозичував і адаптував, вмів незрівнянно жонглювати думками попередників. Ніцше, Семюель Батлер («Еревон»), Маркс, Шеллі, Блейк, Діккенс, Вільям Морріс, Раскін, Бетховен і Вагнер – усіх їх він трактував правильно і неправильно. Схиляючи на службу їм усі здібності могутнього розуму, завдяки невгасимій дотепності та кожній витівці з аргументами, він ніс їхні думки так далеко, як було можливо — так далеко за межі їхнього джерела, що ми сприймаємо їх як щойно створені.
Оригінальний текст (англ.)
He was no originator of ideas. He was an insatiable adopter and adapter, an incomparable prestidigitator with the thoughts of the forerunners. Nietzsche, Samuel Butler (Erewhon), Marx, Shelley, Blake, Dickens, William Morris, Ruskin, Beethoven and Wagner all had their applications and misapplications. By bending to their service all the faculties of a powerful mind, by inextinguishable wit, and by every artifice of argument, he carried their thoughts as far as they would reach—so far beyond their sources that they came to us with the vitality of the newly created.
[49]

Notes[ред. | ред. код]

  1. ↑ The estate was officially assessed as worth £367,233 at the time of Shaw's death. Although death duties severely reduced the residuary sum, royalties from Моя чарівна леді (мюзикл) later boosted the income of the estate by several million pounds.[7][8]

References[ред. | ред. код]

Citations[ред. | ред. код]

[[Категорія:Народились 1856]] [[Категорія:Померли 1950]] [[Категорія:Лауреати премії «Оскар» за найкращий адаптований сценарій]] [[Категорія:Британські лауреати Нобелівської премії]] [[Категорія:Джордж Бернард Шоу]] [[Категорія:Містики]] [[Категорія:Лауреати Нобелівської премії з літератури]]

  1. ↑ [1].
  2. ↑ Feinberg, 2006, с. 164.
  3. ↑ Evans, 1976, с. 365.
  4. ↑ Conolly, 2005, с. 80–81.
  5. ↑ а б Weintraub ODNB online 2013.
  6. ↑ Holroyd, 1992, с. 16–21.
  7. ↑ The Times, 24 March 1951, с. 8.
  8. ↑ The Times, 7 April 1992, с. 1(S).
  9. ↑ Holroyd, 1997, с. 800–804.
  10. ↑ а б Sloan: The religion of George Bernard Shaw 2004.
  11. ↑ а б Holroyd, 1989, с. 287.
  12. ↑ а б Religion: Creative Revolutionary: Time, December 1950.
  13. ↑ Holroyd, 1997, с. 643–647.
  14. ↑ Holroyd, 1993, с. 421.
  15. ↑ Holroyd, 1997, с. 543.
  16. ↑ Holroyd, 1997, с. 733.
  17. ↑ Shaw and Laurence 1965, с. 448.
  18. ↑ Holroyd, 1997, с. 55–56.
  19. ↑ а б Dukore et al. 1994, с. 268.
  20. ↑ Nothorcot, 1964, с. 3–5.
  21. ↑ Evans, 2003, с. 210–211.
  22. ↑ Grene 2003 Oxford Encyclopedia of Theatre.
  23. ↑ Crawford, 1993, с. 103.
  24. ↑ Crawford, 1993, с. 103 (Кроуфорд цитує Лоуренса, але не вказує джерела).
  25. ↑ Crawford, 1993, с. 104–105.
  26. ↑ Coward, 2004, с. 114–115.
  27. ↑ Crawford, 1993, с. 107.
  28. ↑ Bentley, 1968, с. 144.
  29. ↑ а б Crawford, 1993, с. 108.
  30. ↑ а б Crawford, 1993, с. 109.
  31. ↑ Dukore, 1992, с. 128.
  32. ↑ Alexander, 1959, с. 307.
  33. ↑ Dukore, 1992, с. 132.
  34. ↑ Dukore, 1992, с. 133.
  35. ↑ Dukore, 1992, с. 134.
  36. ↑ Evans, 1976, с. 1.
  37. ↑ Osborne, 1977, с. 12.
  38. ↑ Kaufmann, 1965, с. 11.
  39. ↑ Holroyd, 1989, с. 270–71.
  40. ↑ Janes, New Statesman, 20 July 2012.
  41. ↑ Lawson, The Guardian, 11 July 2012.
  42. ↑ Dukore et al. 1994, с. 266.
  43. ↑ Weintraub: Shaw Societies Once and Now.
  44. ↑ Reed, 1939, с. 142.
  45. ↑ а б Anderson: Grove Music Online.
  46. ↑ Reed, 1939, с. 138 and 142.
  47. ↑ а б Morgan, 1951, с. 100.
  48. ↑ Cole, 1949, с. 148.
  49. ↑ Tomlinson, 1950, с. 709.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Користувач:Oleksandr_Tahayev/George_Bernard_Shaw&oldid=33975781