Вільям Шекспір

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Вільям Шекспір
William Shakespeare
Hw-shakespeare.png
Дата народження: хрещений 26 квітня 1564, дата народження невідома
Місце народження: Стретфорд-на-Ейвоні
Дата смерті: 23 квітня (3 травня) 1616(1616-05-03)
Місце смерті: Стретфорд-на-Ейвоні
Національність: Англієць
Мова творів: англійська
Рід діяльності: драматург, поет, актор
Жанр: різний, взагалі драми
Підпис
William Shakespeare Signature.svg

Ві́льям Шекспі́р[1] (англ. William Shakespeare, хрещений 26 квітня 1564, дата народження невідома, Стретфорд-на-Ейвоні — 23 квітня (3 травня) 1616, Стретфорд-на-Ейвоні) — англійський драматург Єлизаветинської епохи. Один з найвідоміших драматургів світу, автор принаймні 17 комедій, 10 хронік, 11 трагедій, 5 поем і циклу з 154 сонетів. Шекспір визнаний найвидатнішим англійським драматургом всіх часів.

Герб з девізом роду Шекспірів Non Sanz Droict — фр. "Не без права"

Біографічні дані[ред.ред. код]

Існують різні погляди на особу і біографію Шекспіра. Основною науковою течією, підтримуваною більшістю дослідників, є біографічна традиція, що склалася впродовж декількох сторіч, згідно з якою Вільям Шекспір народився в місті Страдфорді-на-Ейвоні в заможній, але не в благородній сім'ї і був членом акторської трупи Річарда Бербеджа. Цей напрям вивчення Шекспіра називають «стратфордіанством».

Існує також протилежна точка зору, так зване «антистратфордіанство», прихильники якої заперечують авторство Шекспіра (Шакспера) із Стратфорда і вважають, що «Вільям Шекспір» — це псевдонім, під яким ховалася інша особа або група осіб. Сумніви в традиційній точці зору відомі вже починаючи з XVIII століття. Разом з тим, серед антистратфордіанців немає єдності щодо того, хто саме був справжнім автором шекспірівських творів. Число ймовірних кандидатур, запропонованих різними дослідниками, дотепер налічує кілька десятків.

Традиційні погляди[ред.ред. код]

Будинок, де народився Шекспір. Пізнє реставраційне відновлення.

Традиційно вважають, що Вільям Шекспір народився 23 квітня[2], в заможній за тим часом родині Джона Шекспіра, рукавичника та торгівця шерстю. Батько Вільяма обирався на різні суспільні посади, один раз був вибраний мером міста. Він не відвідував церковні богослужіння, за що платив великі грошові штрафи. Його мати, вроджена Арден, належала до одної із найдавніших англійських родин. Вільям відвідував граматичну школу («grammar school»), в котрій викладали латинську й грецьку мови, літературу й історію. Проживаючи в провінційному місті, тісно спілкувався з народом, від якого засвоїв англійський фольклор і багатство народної мови. Із розоренням батька п'ятнадцятирічний Вільям змушений був самостійно заробляти собі на життя. Будучи молодшим учителем, він одружився у 1582 році з Енн Хетевей; у нього було троє дітей. У 1587 році виїхав у Лондон і став грати на сцені, хоча великого успіху як актор не мав. З 1593 року працював у театрі Бербеджа як актор, режисер і драматург. При Якові I трупа Шекспіра отримала статус королівської. В 1599 році брав участь у побудові лондонського театру «Глобус», став його пайовиком — і наступні 10 років значився у списках його трупи. Протягом багатьох років Шекспір займався лихварством, а в 1605 році став відкупником церковної десятини.

У 1612 році Шекспір вийшов з невідомих причин у відставку і повернувся в рідний Стратфорд, де жили його дружина і дочки. Заповіт Шекспіра від 15 березня 1616-го року був підписаний нерозбірливим почерком, на підставі чого деякі дослідники вважають, що він був у той час серйозно хворий. 23 квітня 1616 року Шекспір помер. Через три дні тіло Шекспіра було поховане під вівтарем стратфордської церкви.

Критика традиційних поглядів («Антистратфордіанство»)[ред.ред. код]

«Антистратфордіанська» лінія досліджень ставить під сумнів можливість написання Шекспіром із Страдфорда «шекспірівського канону» творів. Прихильники цієї теорії вважають, що відомі про нього факти входять в суперечність із змістом і стилем досліджуваних п'єс і віршів. Антистратфордіанцями висунуті численні теорії щодо їхнього справжнього авторства. Зокрема, як кандидати на авторство п'єс Шекспіра антистратфордіанці називають Френсіса Бекона, Едварда де Вера (17го графа Оксфорда), Крістофера Марло, Роджера Меннерса (графа Ретленда), Вільяма Стенлі (графа Дербі) і інших (відповідно «беконіанська», «ретлендіанська» тощо гіпотези).

Антистратфордіанці грунтуються, зокрема, на таких обставинах:

  • Не збереглося жодної книги, що належала Шекспіру із Стратфорда. Достовірні його автографи — тільки підписи прізвища і імені; його почерк досить неакуратний, що дає підставу антистратфордіанцям припускати, що він був не дуже звичний писати або навіть малограмотний. Низка стратфордіанців вважає, що один творчий автограф Шекспіра все ж таки відомий: можливо, тією ж рукою, що і підписи, написана частина забороненої цензурою п'єси «Сер Томас Мор» (це не просто копія, а чернетка з авторською правкою).
  • Лексичний словник Вільяма Шекспіра становить 29 тисяч різних слів, тоді як сучасний йому англійський переклад Біблії короля Якова — тільки 5 тисяч. Багато експертів сумніваються, що у малоосвіченого сина ремісника (Шекспір ніколи не вчився в університетах і не їздив за кордон; його навчання в «граматичній школі» теж стоїть під питанням) міг бути такий багатющий словниковий запас. З іншого боку, письменники-сучасники Шекспіра — Марло, Джонсон, Джон Донн та інші — були не меншого, а то і скромнішого походження (батько Шекспіра із Стратфорда був багатий і входив в управління містом), але де в чому їхня ученість перевершувала шекспірівську.
  • Деякі учені вважають, що ім'я («Shakspere» або «Shaksper», що можна прочитати як «Шакспер»), записане в церковній книзі при хрещенні, і «Shakespeare» або «Shake-speare» — Шекспір, ім'я, яким підписані твори, не дають нам жодних підстав вважати, що це одна і та ж особа[3]. Втім, орфографія імен власних у той час далеко не була врегульована, а сучасники Шекспіра Бен Джонсон і Крістофер Марло підписували свої книги теж не зовсім так, як їхні прізвища значилися в офіційних документах (Jonson, а не Johnson, Marlowe, а не Marlow).
  • За життя Шакспера і протягом кількох років після його смерті ніхто жодного разу не назвав його поетом і драматургом.
  • Вистави за п'єсами Шекспіра мали місце в Оксфорді і в Кембриджі, тоді як за правилами ставитися в стінах цих старовинних університетів могли тільки твори їхніх випускників.
  • Всупереч звичаям шекспірівського часу, ніхто в цілій Англії не відгукнувся жодним словом на смерть Шакспера.
  • Багато учених стверджують, що Шекспір відвідував школу короля Едуарда VI в Стратфорді-на-Ейвоні, де вивчав творчість таких поетів, як Овідій і Плавт[4], проте шкільних журналів не збереглося[5], і тепер нічого не можна сказати напевно.
  • Заповіт Шекспіра — дуже об'ємний і докладний документ, проте в ньому не згадується ні про які книги, папери, поеми, п'єси. Коли Шекспір помер, 18 п'єс залишалися неопублікованими; проте, про них теж нічого не сказано в заповіті.

Автором однієї з фундаментальних робіт в цьому напрямі є російський шекспірознавець І. М. Гилілов (1924–2007), книга-дослідження якого «Гра про Вільяме Шекспіра, або Таємниця великого фенікса», що вийшла в 1997 році, викликала інтерес і резонанс серед фахівців[6]. Гилілов називає тих, хто писав під літературною маскою шекспірівські шедеври Роджера Меннерса, 5-го графа Ретленда, і Єлизавету Сидні-Ретленд, дочку англійського поета Філіпа Сидні, що перебували в платонічному шлюбі.

У 2003 році вийшла книга «Шекспір. Таємна історія» авторів, що виступили під псевдонімом «О. Козмініус» і «О. Мелехцій». Автори проводять докладне розслідування, кажучи про Велику Містифікацію, результатом якої (нібито) з'явилася не тільки особа Шекспіра, але і багато інших відомих діячів епохи.

У книзі Ігоря Фролова «Рівняння Шекспіра, або Гамлет, якого ми не читали», заснованій на тексті перших видань «Гамлета» (1603, 1604, 1623 рр.), висунута гіпотеза про те, які історичні особи ховаються за масками шекспірівських героїв.

У 2008 році вийшла книга Сергія Степанова «Вільям Шекспір», де на основі власного перекладу автор доводить, що сонети В.Шекспіра — листування Ретленда, Пембрука і Єлизавети Сидні-Ретленд. У тому ж році вийшла книга Марини Литвинової «Виправдання Шекспіра», де автор відстоює версію, що твори В. Шекспіра були створені двома авторами — Френсісом Беконом і Меннерсом, п'ятим графом Ретлендом.

Перші видання[ред.ред. код]

Так зване «Перше фоліо» (1623)

За винятком «Венери і Адоніса» і «Лукреції», Шекспір сам не опублікував жодного зі своїх творів. Та це і не було в літературній традиції того часу звичайним — самому друкувати драматичні твори. Коли Бен Джонсон видав збірку своїх драм (1616), над ним сміялися і побачили в цьому дріб'язковість. А головне — друкувати свої драми менше всього входило в інтереси Шекспіра як члена відомої трупи. Оскільки всяка вподобана публіці п'єса була джерелом доходу того театру, то автори не тільки не прагнули робити її загальною власністю шляхом видання, а, напроти, приховували рукопис від хижацтва видавців-піратів. Якщо не вдавалося за допомогою викрадення добути рукопис, вдавалися до допомоги скорописців, які ходили на представлення уподобаної п'єси і таким чином здобували текст, звичайно, повний всіляких помилок і прямих нісенітниць, над розгадкою яких так багато довелося битися пізнішим видавцям. Цим злодійським шляхом і з'явилися ранні видання шекспірівських п'єс.

Та все ж лише половина (18) п'єс Шекспіра була опублікована тим або іншим чином за життя драматурга. Найголовнішою публікацією шекспірівської спадщини по праву вважається фоліо 1623 року (так зване «Перше фоліо»), видане акторами трупи Шекспіра Джоном Гемінгом і Генрі Конделом. До цього видання увійшли 36 п'єс Шекспіра — все, окрім «Перікла» і «Двох знатних родичів». Саме це видання лежить в основі всіх досліджень в області шекспірознавства.

Шекспір як драматург[ред.ред. код]

Як драматург Шекспір почав виступати з кінця 80-х років XVI століття. Дослідники вважають, що спочатку він відпрацьовував і «підновляв» вже існуючі п'єси — і лише потім перейшов до створення своїх власних творів. П'єси Шекспіра користувалися великою популярністю, проте мало хто знав його ім'я у той час, оскільки глядач звертав увагу насамперед на акторів.

У 1613 р. Шекспір залишив театр, перестав писати п'єси і повернувся в Стретфорд-на-Ейвоні. Помер 23 квітня 1616 р. і був похований там же.

Питання періодизації[ред.ред. код]

У свій час, п'єси Шекспіра групували за сюжетами: і виходила група комедій, група трагедій, хроніки з англійської історії, римські трагедії. Подібне угрупування штучне: сполучаючи в одне п'єси різних епох, різних настроїв і різних літературних прийомів, вона ні в чому не прояснює еволюції творчості Шекспіра. Використовуване у наш час хронологічне угрупування дозволяє скласти досить чітку картину ходу духовного життя письменника і змін його світогляду.

Зазвичай в драматургії Шекспіра виділяють чотири періоди, але часто перші два об'єднують в один, що, втім, не створює істотних відмінностей. Ділення на чотири періоди дозволяє досконаліше розглянути ранні п'єси Шекспіра. В той же час, ділення на три періоди також виправдане і створює велику наочність: у перший період потрапляють всі хроніки (окрім лише частково написаного Шекспіром «Генріха VIII») і більша частина комедій. Другий період, навпаки, містить майже всі трагедії; а третій — трагікомедії (і «Генріха VIII»).

Перший період (1590–1594)[ред.ред. код]

Перший період припадає приблизно на 1590–1594 роки. За літературними прийомами його можна назвати періодом наслідування: Шекспір ще весь у владі своїх попередників. Комічні жахи «Тіта Андроніка» — пряме і безпосереднє віддзеркалення жахів п'єс Кіда і Марло, що отримали в таланті молодого незміцнілого письменника ще безглуздіший розвиток. Вплив манірного Ліллі і так званого евфуїзму виражається в химерності стилю першого періоду. Але вже прокидається і власний талант. У «Генріху VI», що, ймовірно, належить Шекспірові, непотрібних жахів вже менше, а в «Річарді III» жахи вже органічна необхідність, потрібна для окреслення страшної особи головного героя.

За настроєм цей період можна назвати періодом ідеалістичної віри в найкращі сторони життя. Із захопленням карає молодий Шекспір порок у своїх історичних трагедіях і з захопленням оспівує високі поетичні відчуття — дружбу, самопожертву і особливо любов. Є в першому періоді і твори майже байдужі, а саме перероблена з Плавта «Комедія помилок». Але основне забарвлення дають п'єси, де молодість автора позначилася в тому ореолі, яким він оточує молоде відчуття: «Безплідні зусилля любові», «Два Веронці» та «пісня над піснями» нової європейської літератури — «Ромео і Джульєта», далі за яку не може йти апофеоз любові. Це (навіть при тому, що головні герої гинуть), — пісня торжествуючої любові, і пристрасний хлопець, в тому віці, коли обійми улюбленої жінки представляються найвищим благом життя, завжди з ентузіазмом скаже, що для дня такої любові і життя не шкода. Чарівний ореол, яким Шекспір зумів оточити своїх героїв, при всій трагічності, робить жах «сумної повісті» солодким, і власні імена героїв трагедії ось вже чотири століття продовжують бути називним позначенням вищої поезії пристрасті.

Другий період (1594–1601)[ред.ред. код]

Наче на порозі другого періоду творчої діяльності Вільяма Шекспіра (приблизно 1594–1601 роки) стоїть один із знаменитих його творів — «Венеціанський купець». У ньому ще немало наслідування, але в цій п'єсі геній Шекспіра вже могутньо виявив свою самостійність і з незвичайною яскравістю проявив одну з найдивовижніших своїх здібностей — перетворювати грубий, неотесаний камінь запозичуваних сюжетів на художню скульптуру, що вражає досконалістю. Сюжет «Венеціанського купця» узятий з нікчемної італійської розповіді XVI століття. Але завдяки художній різносторонності або об'єктивності Шекспіра, ім'я Шейлока стало прозивним позначенням історичного зв'язку єврейства з грошима — і в той же час у всій величезній літературі, присвяченій захисту єврейства, немає нічого переконливішого і людянішого, ніж знаменитий монолог Шейлока: «Та хіба у жида немає очей?..». Залишком настрою першого ідеалістичного періоду в «Венеціанському купці», окрім наслідування Марло, є віра в дружбу, самовідданим представником якої виступає Антоніо.

Перехід до другого періоду позначився у відсутності тієї поезії молодості, яка така характерна для першого періоду. Герої ще молоді, але вже достатньо пожили, і головне для них в житті — насолода. Порція пікантна, жвава, але ніжної краси дівчат «Двох Веронців», а тим більше Джульєтти, в ній вже зовсім немає. Безтурботне, веселе користування життям і добродушне жуїрство — ось головна межа другого періоду, центральною фігурою якого є третій безсмертний тип Шекспіра — сер Джон Фальстаф. Це справжній поет і філософ веселого черевоугодництва, у якого прагнення до іскристого життя духу, до блиску розуму таке ж сильне, як і жадання ублаготворення тваринних потреб. Фейєрверк його добродушно-цинічної дотепності так само для нього характерний, як і черевоугодництво. Викривати його — нічого, це його нітрохи не бентежить, тому що особистої кар'єри він ніколи не робить і далі того, щоб дістати гроші на вечірній херес, його турботи не йдуть. Найкращим доказом цієї відсутності особистого елементу в цинізмі Фальстафа — інакше він був би звичайним шахраєм — може служити невдача «Віндзорських насмішниць». Шекспір написав цю п'єсу за кілька тижнів на прохання королеви Єлизавети, що бажала побачити Фальстафа на сцені ще раз. Але великий драматург в перший і останній раз захотів моралізувати, захотів «проучити» Фальстафа. Для цього він перекрутив саму суть безтурботно-безпутної, ні про що, навіть про саму себе, не думаючої натури Фальстафа і додав йому хвалькувату зарозумілість. Тип був зруйнований, Фальстаф втрачає всякий інтерес, стає смішним і огидним.

Набагато вдаліша спроба знову повернутися до фальстафівського типу в завершальній п'єсі другого періоду — «Дванадцятій ночі». Тут ми в особі сера Тобі і його антуражу маємо ніби друге видання сера Джона, правда, без його іскристої дотепності, але з того ж привабливого добродушного гульвіси. Відмінно також вкладається в рамки «фальстафівського» переважно періоду грубувата насмішка над жінками в «Приборканні норовистої». З першого погляду, мало в'яжеться з «Приборканням норовистої» майже одночасно створена граціозна поетична феєрія «Сон в літню ніч», де так ароматно і соковито відбилася молодість, проведена в лісах і лугах. Але вдумаємося, проте, глибше в центральне місце п'єси, в істинно-геніальний епізод раптового приливу пристрасті, з якою Титанія обсипає ласками ослячу голову Основи. Як не визнати тут добродушне, але безперечно глузливе символізування безпричинних капризів жіночого відчуття?

Органічно зв'язаний «фальстафівській» період з серією історичних хронік Шекспіра: Фальстаф фігурує в двох головних п'єсах цієї серії — «Генріху IV» і «Генріху V».

Третій період (1600–1609)[ред.ред. код]

Третій період художньої діяльності Шекспіра, що приблизно охоплює 1600–1609 роки, — це період глибокого душевного мороку, але разом з тим період створення найбільших літературних творів. Перший натяк на зміну настрою і світобачення з'являється в комедії «Як вам це сподобається», у психології стомленого життям меланхоліка Жака. І все росте ця меланхолія, що спочатку тільки тихо сумує, але потім швидко переходить у пориви найпохмурішого відчаю. Все покривається для погляду розуму великого художника чорною пеленою, він у всьому сумнівається, йому здається, що «розпався зв'язок часів», що весь світ просмердів, як тухла риба, він не знає, чи варто взагалі жити. Перед нами розгортається страшна драма суперечностей реального життя з вищими прагненнями в «Гамлеті»; художник, що зневірився, дає нам картину краху найкращих політичних ідеалів у «Юлії Цезарі» (хоча трагедія хронологічно відноситься до другого періоду, але з поставлених у ній питань її прийнято відносити до третього), показує в «Отелло» жахи, приховані під трояндами любові, дає приголомшливе зображення невдячності найближчих людей в «Королі Лірі» і невдячності натовпу в «Коріолані», показує на хороших по суті людях згубну чарівливість земної величі в «Макбеті».

Але не тільки в земному так зневірився художник, що глибоко задумався над метою буття. Річ найстрашніша для людини XVI століття, та ще й англійця — він засумнівався навіть у замогильному житті, для нього були безсилі утіхи релігії. І разом з тим у цьому безмежному відчаї було приховано найблаготворніші начала. Органічно потребуючи душевних ліків — інакше жити було нічим, а тим більше творити, — Шекспір гамлетівського періоду створює низку найблагородніших образів. З одним презирством до людей нічого великого не створиш. Потрібне захоплення, потрібне глибоке переконання, що який не поганий світ, але є в нім і праведники, завдяки яким рятується град нашого буття. Хай Гамлет пристрасний, але нерішучий, глибокий, але позбавлений свіжості безпосередності. Але в той же час, і це найголовніше, він володіє високим духом. Корделія, Дездемона і Офелія виткані з якогось найтоншого ефіру поезії; всі гинуть, тому що не можуть вміщати в собі зло життя і хоч трохи пристосуватися до нього. Навіть лиходійська пара Макбетів гине від надлишку совісті. А серед другорядних осіб великих трагедій залишається ціла галерея чарівно-ніжних і самовідданих жінок і благородного духу чоловіків. Все це показує, що песимістичний настрій художника був породжений не тільки спогляданням зла світу. Воно має своє джерело і в тому, що в душі його, під впливом дум про призначення життя, створився дуже високий ідеал призначення людини. Він був такий суворий до світу, тому що хотів його бачити досконалим.

Справжня мізантропія проступає тільки в «Тімоні Афінському» — і найбільшого у світі художника спіткала невдача: людиноненависник Тімон не вдався Шекспірові, характер його мало мотивований. Очевидно, самотня злість не містить в собі творчого початку. Якщо ми звернемо увагу на те, що п'єса відноситься до самого кінця похмурого періоду, то ми зрозуміємо, що за ним-то нарешті наступає світлий період примиреного шукання душевного миру і спокою. Переходом до цієї смуги шекспірівської творчості можна вважати «Антонія і Клеопатру». В «Антонії і Клеопатрі» талановитий, але позбавлений всяких етичних засад хижак з «Юлія Цезаря» оточений істинно-поетичним ореолом, а напівзрадниця Клеопатра героїчною смертю в значній мірі спокутує свої гріхи.

Четвертий період (1609–1612)[ред.ред. код]

Четвертий період, якщо не брати до уваги «Генріха VIII» (більшість дослідників сходяться в тому, що майже вся п'єса написана Джоном Флетчером), обіймає всього лише три-чотири роки і чотири п'єси — так звані «романтичні драми» або трагікомедії[7]. З них «Перікл», «Цимбелін» і «Зимова казка» належать до п'єс другорядних, і лише в «Бурі» геній Шекспіра знову позначився у всьому блиску своєї узагальнювальної сили, створивши одностороннє, але незвичайно яскраве втілення некультурності черні в особі п'яного дикуна Калібана. У п'єсах четвертого і останнього періоду все йде благополучно, важкі випробування вводяться тільки для того, щоб солодше була радість позбавлення від лих. Наклеп викривається, невинність виправдовує себе, вірність отримує нагороду, безумство ревнощів не має трагічних наслідків, ті, що люблять, — з'єднуються в щасливому шлюбі. У цьому оптимізмі немає, проте, нічого нудотного, тому що відчувається дійсна примиреність. Поетичні дівчата, створені тепер, — Марина з «Перікла», Пердіта з «Зимової казки», Міранда з «Бурі» — це вже не захоплення коханця, як Джульєтта, не насолода чоловіка, як Дездемона, а тихе милування щасливого батька. Надзвичайно принадне бажання багатьох шекспірологів бачити автобіографічне символізування в завершальній сцені «Бурі», цій останній самостійній п'єсі Шекспіра: як Просперо зрікається від свого чарівництва і йде на спокій, так і сам письменник виїхав з Лондона, щоб повернутися до рідного Стретфорда.

Вірші і поеми[ред.ред. код]

Так званий «Чандосівський портрет» невідомого, в якому традиційно бачать Шекспіра

Загалом вірші Шекспіра не можуть йти в порівняння з його геніальними драмами. Але самі по собі узяті, вони носять відбиток неабиякого таланту, і якби не тонули в славі Шекспіра-драматурга, вони самі цілком могли б доставити і дійсно доставили авторові велику популярність: ми знаємо, що учений Мірес бачив в Шекспірові-поетові другого Овідія. Але, крім того, є низка відгуків інших сучасників, що говорять про «нового Катуллу» з найбільшим захопленням.

Поеми[ред.ред. код]

Поема «Венера і Адоніс» була надрукована в 1593 році, коли Шекспір вже був відомий як драматург, але сам автор називає її своїм літературним первістком, і тому цілком можливо, що вона або задумана, або частиною навіть написана ще в Стретфорді. В усякому разі, відгомони батьківщини виразно дають про себе знати. У ландшафті живо відчувається місцевий середньоанглійський колорит, в ньому немає нічого південного, як має бути за сюжетом, перед духовним поглядом поета, поза сумнівом, були рідні картини мирних полів Ворікшира з їхнім м'якими тонами і спокійною красою. Відчувається також в поемі чудовий знавець коней і відмінний мисливець. Сюжет в значній мірі взятий з «Метаморфоз» Овідія; крім того, багато запозичено з «Scillaes Metamorphosis» Лоджа. Розроблена поема зі всією безцеремонністю Ренесансу, але все-таки і без всякої фривольності. І в цьому і позначився, головним чином, талант молодого автора, крім того, що поема написана звучними і живописними віршами. Якщо старання Венери розпалити бажання в Адонісі вражають пізнішого читача своєю відвертістю, то разом з тим вони не справляють враження чогось цинічного і не гідного художнього опису. Перед нами пристрасть, справжня, скажена, що затьмарює розум і тому поетично законна, як все, що яскраво і сильно.

Набагато манірніша друга поема — «Лукреція», що вийшла наступного року і присвячена, як і перша, графі Саутгемптону. У новій поемі вже не тільки немає нічого розгнузданого, а, напроти, все, як і в античній легенді, крутиться на найвишуканішому розумінні цілком умовного поняття про жіночу честь. Ображена Секстом Тарквінієм Лукреція не вважає за можливе жити після викрадання її подружньої честі і в довгих монологах висловлює свої відчуття. Блискучі, але досить натягнуті метафори, алегорії і антитези позбавляють ці монологи справжніх відчуттів і додають всій поемі риторичність. Проте такого роду пишномовність під час написання віршів дуже подобалася публіці, і «Лукреція» мала такий же успіх, як «Венера і Адоніс». Торговці книгами, які одні у той час отримували користь з літературного успіху, оскільки літературної власності для авторів тоді не існувало, друкували видання за виданням. За життя Шекспіра «Венера і Адоніс» витримала 7 видань, «Лукреція» — 5.

Шекспірові приписуються ще два невеликих слабких манірних твори, один з яких, «Скарга закоханої», можливо, і написана Шекспіром в юності, а авторство іншого — «Пристрасний пілігрим» — вельми сумнівно. У 1601 році в збірці Честера «Jove's Martyr of Rosalind» був надрукований слабкий алегоричний вірш Шекспіра «Фенікс і Голубка».

Сонети[ред.ред. код]

Перше видання «Сонетів» (1609)

Сонет — вірш з 14 рядків. У англійській традиції, в основі якої лежать передусім сонети Шекспіра, прийнята таке римування: abab cdcd efef gg, тобто три катрени на перехресні рими, і один двовірш (тип, введений поетом графом Сурреєм, страченим при Генріху VIII).

Всього Шекспіром було написано 154 сонети, і більша їхня частина була створена в 1592–1599 роках. Вперше вони були надруковані без відома автора в 1609 році. Два з них були надруковані ще в 1599 році в збірці «Пристрасний пілігрим». Це сонети 138 і 144.

Весь цикл сонетів розпадається на окремі тематичні групи[8]:

  • Сонети, присвячені другу: 1—126
    • Оспівування друга: 1—26
    • Випробування дружби: 27—99
      • Гіркота розлуки: 27—32
      • Перше розчарування в другові: 33—42
      • Туга і побоювання: 43—55
      • Зростаюче відчуження і меланхолія: 56—75
      • Суперництво і ревнощі до інших поетів: 76—96
      • «Зима» розлуки: 97—99
    • Торжество відновленої дружби: 100–126
  • Сонети, присвячені смуглявій коханці: 127–152
  • Висновок — радість і краса любові: 153

Шекспір в Україні[ред.ред. код]

Перші переклади Шекспіра українською мовою належать Пантелеймонові Кулішеві та Михайлові Старицькому. Від Куліша до Григорія Кочура з'явилося 8 перекладів «Гамлета». Інші драматичні твори Шекспіра перекладали Іван Франко, Юрій Федькович, Павло Грабовський, Яків Гординський, Максим Рильський, Іван Кочерга, Юрій Клен та інші. До визначніших належать переклади Тодося Осьмачки («Макбет», «Король Генрі IV»), Майка Йогансена і Володимира Щербаненка («Отелло»), Ірини Стешенко («Отелло»), Григорія Кочура («Гамлет»), Миколи Лукаша («Двоє сеньйорів з Верони»), Миколи Бажана («Буря»). На еміграції Шекспіра перекладали Максим Славінський, Ігор Костецький, Святослав Гординський, Остап Тарнавський, Яр Славутич, Олег Зуєвський тощо.

Уперше з творів Шекспіра на українській сцені було виставлено «Макбета» трупою «Кийдрамте» (1920, режисер Лесь Курбас). Найчастіше українські театри виставляють комедії Шекспіра: «Приборкання гострухи», «Віндзорські витівниці», «Багато галасу даремно» та ін. «Отелло» вперше поставив львівський театр «Руська бесіда» (1923, режисер і виконавець гол. ролі Олексій Загаров), а слідом театр імені Марії Заньковецької в Катеринославі (1926, режисер Панас Саксаганський, у гол. ролі Борис Романицький). Українська прем'єра «Гамлета» відбулася у Львові (1943, режисер Йосип Гірняк, у головній ролі Володимир Блавацький), потім у Харкові (1956, у гол. ролі Я. Геляс). Роль короля Ліра в однойменній виставі театру імені Івана Франка (1959) виконав Мар'ян Крушельницький.

Протягом 1920-х років до творчості Шекспіра зверталися режисери Лесь Курбас («Ромео і Джульєтта», 1918–1919; «Макбет», 1919–1920, 1924), Панас Саксаганський («Отелло», 1926), Гнат Юра («Сон літньої ночі», 1927). Першим поставам Шекспіра в Радянській Україні присвячено монографію Ірини Макарик «Перетворення Шекспіра. Лесь Курбас, український модернізм і радянська культурна політика 1920-х років» (пер. з англ. Микола Климчук; К.: Ніка-Центр, 2010. — 348 с.: 41 іл.).

Крім поодиноких видань Шекспіра, збіркою вийшли «Вибрані твори», І — II (1950 — 52), «Твори», І — III (1964), повне видання «Твори», І — VI (1983 — 86). Повне видання сонетів вийшло на еміграції в перекладі І. Костецького (1958) і в Києві (1964, в перекладі Д. Паламарчука).

Твори[ред.ред. код]

Історичні хроніки[ред.ред. код]

Перша тетралогія[ред.ред. код]

Друга тетралогія[ред.ред. код]

Інші[ред.ред. код]

Комедії[ред.ред. код]

Трагедії[ред.ред. код]

Екранізації та інтерпретації[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. Деякі джерела подають транскрипцію Уільям, зокрема стаття М. С. Шаповалової в Українській радянській енциклопедії
  2. Смирнов А. А. Уильям Шекспир // Шекспир У. Полное собрание сочинений в 8 томах. М.: Искусство, 1957. Т. 1.
  3. Шекспир или Шакспер? // Знание — сила, № 2, 1998.
  4. Baldwin, T. W. William Shakspere's Small Latine and Less Greeke. 2 Volumes. Urbana-Champaign: University of Illinois Press, 1944: passim. See also Whitaker, Virgil. Shakespeare's Use of Learning. San Marino: Huntington Library Press, 1953: 14-44.
  5. Germaine Greer «Past Masters: Shakespeare» (Oxford University Press 1986, ISBN 0-19-287538-8) pp1-2
  6. "Шекспир или Шакспер? // Знание — сила, № 2, 1998.
  7. Рацкий И. Проблема трагикомедии и последние пьесы Шекспира // Театр. 1971. № 2.
  8. Аникст А. А. Поэмы, сонеты и стихотворения Шекспира // Шекспир У. Полное собрание сочинений в 8 томах. М.: Искусство, 1960. Т. 8. С. 594.
  9. Номер 49 у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік (Newsweek's Top 100 Books — список 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік(рос.))
  10. Номер 50 у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік (Newsweek's Top 100 Books — список 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік(рос.))
  11. Номер 51 у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік (Newsweek's Top 100 Books — список 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік(рос.))
  12. Номер 52 у Рейтингу 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік (Newsweek's Top 100 Books — список 100 найкращих книг усіх часів журналу Ньюсвік(рос.))

Джерела[ред.ред. код]

  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
  • Вільям Шекспір. К., 1939;
  • Франко І. [Вірші]. // Франко І. Зібрання творів, т. 12. К., 1978;
  • Франко І. [Статті]. // Франко 1. Твори, т. 18. К., 1955;
  • Ваніна І. Г. Українська шекспіріана. К., 1964;
  • Вільям Шекспір. Львів. 1964;
  • Шаповалова М. С. Шекспір в українській літературі. Львів. 1976.

Посилання[ред.ред. код]