Єлизавета I (королева Англії)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Єлизавета I
"З Ласки Божої, Королева Англії, Франції, та Ірландії, Захисниця Віри" [1]
Правління	17 листопада, 1558 - 24 березня, 1603
Коронація	15 січня, 1559
Ім'я при народженні	Elizabeth Tudor (Елізабет Тюдор)
Дата народження	7 вересня, 1533
	Грінвіч, Англія
Дата смерті	24 березня, 1603
	Ричмонд, Англія
Місце поховання	Вестмінстерське абатство, Лондон, Англія
Попередник	Марія I Кривава
Наступник	Яків I
Династія	Тюдори
Батько	Генріх VIII
Мати	Анна Болейн

Біло-червона троянда - емблема Тюдорів.

Підпис королеви Єлизавети

Єлизавета I (королева Англії) (англ. Elizabeth I of England, *7 вересня 1533 — †24 березня 1603) — королева Англії та Ірландії (1558—1603).

Відома під прізвиськами Королева-діва, Ґлоріана та Добра Королева Бесс, Єлизавета була п'ятим й останнім монархом династії Тюдорів. Донька короля Генріха VIII, Єлизавета отримала титул принцеси але після страти її матері, королеви Анни Болейн, була оголошена незаконнонародженою. Можливо саме через це її брат Едвард VI позбавив сестру спадку. Проте його заповіт був анульований Третім законом про спадщину виданим англійським парламентом 1543 року, який зробив Єлизавету першу в черзі престолонаслідування в разі смерті Марії Тюдор без спадкоємця. Під час правління Марії I, Єлизавета провела близько року ув'язненою зі звинуваченнями в зраді, політичних інтригах проти Марії I, та допомозі протестантській церкві.

Єлизавета відома своєю радою міністрів яка містила провідних політиків того часу очолених міністром Вільямом Сесілом, 1им Бароном Берглі. Одним з її перших політичних досягнень було заснування англійської протестанської церкви, у якій монарх був верховним опікуном. Акт про Верховність 1559 року строго дотримувався під час її правління й пізніше переріс в теперішню Англіканську церкву. Очікувалось, що Єлизавета вийде заміж, але, незважаючи на повторні петиції з парламенту, вона відмовилась.Мотиви цього вибору невідомі та стали темою багатьох дискусій. З часом, Єлизавета уславилась своєю незайманістю, спричиняючи утворення культу особистості, в якому її прославляли в тогочасних портретах, парадах та літературі.

За стилем правління Єлизавета була стриманішою ніж інші Тюдорські монархи. Одним з її девізів був "video et taceo" - я не бачу і не чую нічого. Ця стратегія, незавжди схвалена її радниками, часто рятувала їі від невигідних політичних та подружніх союзів. Незважаючи на її обережність в міжнародних відносинах та не надто сповнену ентузіазмом підтримку кількох безрезультатних та не спритних військових кампаній в Нідерландах, Франції й Ірландії, поразка Іспанської Армади назавжди пов'язала її ім'я з однією з найграндіозніших перемог в англійській історії. Не більш ніж 20 років після її смерті, її вже вважали правителькою золотого віку — образ, який досі домінує погляди англійців. Правління Єлизавети відоме як Єлизаветська ера (анг. Elizabethan Era) знаменита, перш за все, процвітаючою англійською драматургією, очоленою Вільямом Шекспіром і Крістофером Марлоу, та мореплавну доблесть таких англійських шукачів пригод, як Френсіс Дрейк.

Історики схиляються бути більш стриманими в їх оцінках. Вони часто змальовують Єлизавету як нерішучу правительку з поганим характером, яка насолоджувалась безпрецедентною вдачею. Ближче до кінця її правління, економічні та військові проблеми послабили її популярність так, що багато підданих зітхнули з полегшенням після її смерті. Єлизавета визнана як харизматична виконавиця ролі королеви, а також уперто живучий політик в час, коли уряд був ветхий та обмежений й коли монархи в сусідніх країнах боролись з внутрішніми проблемами, які загрожували їх престолам. Так сталося з суперницею Єлизавети, Марією I, королевою Шотландії, котру вона заарештувала в 1568 і зрештою стратила в 1587. Після коротких правлінь брата і сестри Єлизавети, її 44 роки на троні забезпечили цінну стабільність королівству, чи не вперше зробили Англію провідною країною світу, та допомогли створити почуття національної індивідуальності.

Її спадкоємцем на престолі став внучатий племінник, шотландський король Яків VI Стюарт, який правив під іменем Яків I.

[ред.] Раннє життя

Єлизавета народилась в Палаці Ґрінвіч в Палаті Дів 7 вересня, 1533 між третьою і четвертою годиною дня й була названа в честь її бабусь з обох материнського та батьківського боку — Єлизавети Йоркської і Єлизавети Говард. Вона була другою дочкою Генріха VIII, яка пережила раннє дитинство; її матір'ю була друга дружина Генріха, Анна Болейн. При народженні, Єлизавета стала наслідницею до престолу Англії. Її старша сестра Марія втратила позицію законного спадкоємця, коли Генріх анулював шлюб з матір'ю Марії, Катериною Арагонською, щоб одружитись з Анною. Король Генріх VIII відчайдушно прагнув законного сина, щоб забезпечити Тюдорську спадкоємність. Анну коронували короною св. Едуарда, коли вона була вагітна Єлизаветою. Анна стала єдиною людиною кронованою цією короною, яка не була монархом Англії. Після народження Єлизавети, Анна не змогла забезпечити Генріха законним сином. Вона постраждала від принаймні двох викиднів, один в 1534 та інший на початку 1536. 2 травня 1536, її заарештували та посадили за ґрати. Похапцем засуджена на фіктивних звинуваченнях, вона була обезголовлена 19 травня, 1536 року.

Єлизаветині батьки, Генріх VIII і Анна Болейн

Єлизавета, якій на той час було 2 роки і 8 місяців, була оголошена незаконно народженою і позбавелена титулу принцеси. Одинадцять днів після смерті Анни Болейн, Генрі одружився з Джейн Сеймур, яка померла дванадцять днів після народження їхнього сина, Принца Едварда. Єлизавету поселили при дворі Едварда і вона тримала крижму, освячений рушник для дитини, при його хрещенні.

Перша леді-вихователька Єлизавети, Марґарет Бряан писала про ніжність і тендітність дитини. До осені 1537, Єлизаветою опікувалась Бланш Герберт, котра залишалась її леді-вихователькою до пізнього 1545 або раннього 1546 року. Катерина Чемперноун, краще знана як Кет Ешлі, була призначена гувернанткою Єлизавети в 1537 і вони залишались друзями до смерті Кет в 1565, після чого Бленш Перрі замінила її на посаді Головної Дами Таємної Ради Її Величності. Ешлі безсумнівно добре вишколила Єлизавету, яка, до того часу як Вільям Ґріндол став її репетитором в 1544, уже могла писати на англійській, латинській, та італійській. Під проводом Ґріндола, талановитого та умілого вчителя, вона просунулась у французькій і грецькій. Після смерті Ґріндола в 1548, Єлизавета здобувала свою освіту від Роджера Ешема, який вірив, що навчання повинне бути веселим та розважальним і ставився до неї з розумінням. До того часу, як закінчилась її формальна освіта в 1550, вона була найкраще вишколеною жінкою свого покоління [2].

[ред.] Томас Сеймур

Генріх VIII помер в 1547, коли Єлизаветі було 13 років, а престол успадкував її брат, Едвард VI. Катерина Парр, остання дружина Генріха, незабаром вийшла заміж за Томаса Сеймура, 1го Барона Сеймур Саделі, дядька Едварда VI і брата Лорда Протектора Едварда Сеймора, 1го Герцога Сомерсетського. Пара прийняла Єлизавету в свою домівку в Челсі. Там Єлизавета пережила емоційну кризу, яка, на думку деяких істориків, мала на неї вплив впродовж всього її життя. Сеймур, наближаючись до свого 40 дня народження але все ще володіючий "могутньою сексуальною привабливістю", палко загравав з чотирнадцятилітнью Єлизаветою. Це містило в собі вхід в її кімнату в нічному халаті, лоскотання та ляпанці по її сідницях. Коли Катерина Парр спіймала їх в обіймах, вона послала Єлизавету геть в травні 1548.

Сеймур продовжував інтригувати, щоб здобути контроль над королівською родиною. Коли Катерина Парр померла від лихоманки після полог 5 вересня, 1548, він відновив свою увагу на Єлизаветі, наміряючись одружитись з нею. Деталі його минулої поведінки з Єлизаветою випливли на поверхню під час допиту Кет Ешлі та Томаса Перрі, скарбника Єлизавети. Для брата Сеймура і його радників це була остання крапля і в січні 1549, Сеймур був заарештований за підозрою в змові, щоб одружитись з Єлизаветою і повалити з влади свого брата. Єлизавета, яка на той час перебувала в Хетфілд Хауз нічого не визнавала. Її впертість довела до нестями її допитувача, Сера Роберта Тірвітта, який сказав, "Я бачу з вигляду на її обличчі, що вона винна". Сеймура обезголовили 20 березня, 1549.

[ред.] Королева Марія

Едвард помер, скоріш всього від туберкульозу, 6 липня, 1553, у віці 15 років. Його заповіт відмінив Акт про Спадкоємність Корони 1543, виличув Марію та Єлизавету з черги престолонаслідування, і натомість оголосив його наступницею Леді Джейн Ґрей, внучку сестри Генріха VIII, Марії, Герцогині Саффолк. Леді Джейн була оголошена королевою Королівською Таємною Радою, але коло її підтримки швидко розпалось і її усунули від влади після дев'яти днів. Марія з тріумфом в'їхала в Лондон, Єлизавета поруч з нею.

Демонстрація солідарності між сестрами тривала недовго. Марія, перша пануюча королева Англії, була сповнена рішучості знищити протестантську віру в якій виховалась Єлизавета, і наказала всім відвідувати Месу. Єлизавета була змушена зовнішньо погоджуватись. Первісна популярність Марії зменшилась коли вона оголосила про свої наміри вийти заміж за принца Філіпа Іспанського, сина імператора Карла V. Незадоволення швидко поширилось по всій країні, і багато хто вважав Єлизавету точкою опори протидії релігійним реформам Марії. В січні і лютому 1554, повстання виникли (відомі як Бунт Уатта) в кількох частинах Англії та Уельсу очолені Сером Томасом Уаттом.

Після провалу бунту, Єлизавету привели в суд і розпочали допитування. 18 березня, її ув'язнили в Лондонському Тауері, де 12 лютого стратили Леді Джейн Ґрей для стримання повстанців. Нажахана Єлизавета завзято відстоювала свою невинність. Хоч те, що Єлизавета була замішана в змові є малоймовірним, деякі заколотники повторно наближались до принцеси. Найближча довірена особа Марії, посол від Карла V Симон Ренард наполягав, що трон Марії не буде в безпеці поки Єлизавета жила, а канцлер-єпископ Стівен Ґардінер намагався посадити Єлизавету на лаву підсудних. Прибічники Єлизавети при дворі королеви, такі як Барон Вільям Паґет, переконали Марію помилувати сестру через відсутність конкретних доказів проти неї. Натомість, 22 травня, Єлизавету перевели в Вудстокський Тауер, де вона повинна була провести майже рік під домашнім арештом під вартою Сера Генрі Бедінґфілда. Всю дорогу до Вудстоку, натовпи вітали її квітами, оплесками та підбадьорливими вигуками.

17 квітня, 1555, Єлизавету знову привезли до королівського двору, коли Марія наближалась до кінцевої фази своєї очевидної вагітності. Якщо б правителька та її дитина померли, Єлизавета зійшла б на престол. З іншої сторони, якщо б Марія народила здорову дитину, шанси Єлизавети стати королевою гостро зменшилися б. Коли виявилось, що королева насправді не була вагітною, більше ніхто не вірив, що вона може народити спадкоємця. Вступ на престол Єлизавети здавався забезпеченим. Навіть Філіп, котрий став королем Іспанії в 1556, визнавав нову політичну дійсність. З цього часу, він віддавав перевагу Єлизаветі над іншою кандидаткою Марією I, королевою Шотландії, яка була заручена з французьким дофіном. Коли його дружина захворіла, Філіп послав Графа Ферії, щоб порадитись з Єлизаветою. Ще раніше ніж в жовтні, Єлизавета уже планувала свій уряд. 6 листопада, Марія визнала Єлизавету своєю наслідницею. Одинадцять днів по тому, Єлизавета ступила на трон коли Марія померла в Сент-Джеймському Палаці 17 листопада 1558.

[ред.] Королева Єлизавета

Палац Хетфілд Хауз. Саме тут Єлизавету повідомили про смерть її сестри в листопаді 1558.

Єлизавета стала королевою у віці 25 років. Коли її Тріумфальна Процесія ввійшла в місто ввечері перед коронацією, громадяни тепло ії вітали промовами, парадами, співами та гучним святкуванням з "міцним протестантським присмаком". Відкриті та ласкаві відповіді Єлизавети змусили спостерігачів, які були "ласкаво зачаровані" її полюбити. На другий день, 15 січня 1559, Єлизавету коронували в Вестмінстерському абатстві і вона була миропомазана католицьким єпископом Карлайла. Її представили перед натовпом для всенародного одобрення під оглушливий звук орга́нів, флейт, труб, барабанів та дзвонів.

20 листопада, 1558, Єлизавета оголосила свої наміри своїй Раді та іншим перам, які з'явилися в Хетфілд Хаузі, щоб присягнути відданість. Промова містить в собі перший запис її часто-вживаної метафори "двох тіл": природнє та політичне тіло.

Мілорди, закон природи змушує мене оплакувати мою сестру; тягар, який впав на мене, приголомшує мене, але беручи до уваги, що я істота Божа, висвячена поклонятися Його волі, я поступаюся, бажаючи всім серцем, що я матиму Його за радника небесного на цій посаді мені даній. Так як я природньо тільки одне тіло, хоч мені і дано в опіку тіло політичне, я потребуватиму вас всіх... допомогти мені, щоб я своїм правлінням і ви своїм служінням створили гідний розрахунок перед Господом на небі і краще майбутнє нашим нащадкам на землі. Я завжди старатимусь чинити з совістю та за доброю радою. [3]

[ред.] Релігія

Метью Паркер став першим Архієпископом Кентерберійським за часів англіканської церкви Єлизавети I

На жаль для істориків, повні особисті релігійні переконання Єлизавети залишаться назавжди невідомими. В її релігійній політиці, королева була схильна до прагматизму коли мова йшлась про три основні інтереси. Першим інтересом була її законність на престолі. Хоч юридично вона була незаконно народжена і під протестантськими і під католицькими законами, оголошення її незаконності англійською церквою в минулому не могло зрівнятися з зовнішньою небезпекою претензій католицьких лідерів, які ніколи не вважали Єлизавету законно народженою. Найважливіше те, що розрив з Римом робив її законною спадкоємицею в її очах та в очах їі підданих. З цієї причини, ніхто не сумнівався що Єлизавета обире хоча б номінальний протестантизм.

Єлизавета та її радники передбачували загрозу католицького христового походу проти єретичної, в очах Риму, Англії. Отже, Єлизавета домагалась протестантського рішення, яке не надто образило б католиків, в той же час задовільняючи прагнення англійських протестантів; проте, вона б не терпіла радикальних пуританів, котрі вимагали фундаментальних кальвіністських реформ. В наслідок цього, парламент зібраний в 1559 почав видавати закони про церкву, утворену на основі протестантських компромісів Едварда VI, з монархом за лідера, але з багатьма традиційно католицькими елементами, як наприклад декоративна одежа для священників (компромісне консервативне віросповідання, течія якого все ще існує в Церкві Англії, відоме як Високий Англіканізм чи англ. High Anglicanism).

Палата Общин стійко підтримала пропозицію, але законопроект зустрів опозицію в Палаті Лордів, особливо від єпископів. Єлизаветі пощастило, тому що багато єпархій були на той час вакантні, в тому числі престижний сан Архієпископа Кентерберійського.

Це дало змогу прихильникам законопроекту між перами здобути більшість та перемогти єпископів і консервативних перів в голосуванні. Проте, Єлизавета була змушена пийняти титул Верховного Опікуна Церкви Англії замість більш жаданого звання Верховного Голови так як більшість вельмож вважали, що жінка не може носити це звання. Новий Акт про Верховність 1559 став законом 8 травня. Всі громадські службовці були змушені прийняти присягу вірності монарху як Верховному Опікуну, або бути звільненими з їх посад; закони про єресь були відмінені, щоб уникнути повторення переслідування релігійних дисидентів часів Марії, яка здобула за свою фанатичну славу та переслідування членів інших віросповідань прізвисько Кривава Мері. В той же час, новий Акт Єдності був підтверджений, примушуючи всіх підданих корони відвідувати церковні літургії, та використання адаптованої версії Книги Спільної Молитви 1552, хоча покарання за непокору не було глибоким.

[ред.] Шлюбне Питання

Роберт Дадлі, Граф Лестер, 1560ті. Дружба Єлизавети з Дадлі, її основним фаворитом, тривала більш ніж тридцять років.

З самого початку правління Єлизавети, повстало питання про те, за кого вона вийде заміж. Вона так і не вийшла заміж, і причини на це неясні. Історики припускають, що інцидент з Томасом Сеймуром змусив їі боятися відносин з чоловіками, або що вона знала про свою безплідність. Поки вагітність ще була можливою, королева розглядала декількох залицяльників. Її остання можливість на шлюб, яка закінчилась в 1581 коли їй було 48 років, була з Франсуа, Герцогом Анжу, на 22 роки молодшого від неї. Єлизавета не мала потреби в чоловікові для правління, і шлюб міг позбавити її контролю над власним королівством, спричиняючи іноземне втручання, як сталося з її сестрою Марією. З іншої сторони, подружжя було б останнім шансом на спадкоємця.

Єлизавета часто одержувала шлюбні пропозиції, але серйозно вона розглянула лише трьох або чотирьох залицяльників. З них всіх, її друг дитинства Лорд Роберт Дадлі мабуть дійшов найближче до мети. На початку 1559, Єлизаветина дружба з одруженим Дадлі перетворилась у кохання. Чутки поповзля по двору і країні, що вона з ним спала. Казали, що його дружина Еймі Робсарт страждала від "недуги в одній з її грудей", і півроку потому, що Лорд Роберт і королева дійшли до "таємного порозуміння", себто були готові одружитися після смерті Еймі. У вересні 1560, Еймі загинула після падіння з високих сходів. Деякий час, Єлизавета серйозно задумувалась над ідеєю шлюбу з Дадлі, але відмовилася під тиском політиків Вільяма Сесіла й Ніколаса Трокмортона. Опозиція була настільки непереборна, що ходили чутки, що дворянство повстало б якби королева повінчалася з Лордом Дадлі.

Незважаючи на інші шлюбні проекти, Єлизавета продовжувала підбадьорювати Дадлі в його амбіціях ще десятиліття, і навіть якщо вона не збиралась виходити за нього заміж, вона залишалась надзвичайно ревнивою. Врешті решт, коли Дадлі, якого Єлизавета раніше зробила Графом Лестера в 1564, заново одружився в 1578, королева зреагувала повторними сценами невдоволення в його сторону. Його дружина була змушена справлятися з вічною ненавистю королеви. Незважаючи на це, вона продовжувала кохати Дадлі. Після Єлизаветиної смерті, записку з 1588 від Лорда Роберта було знайдено серед її найособистіших речей. Вона була позначена, її почерком, "лист від Нього".

Єлизавета не закривала шлюбне питання, але розглядала його переважно як можливий дипломатичний хід. Парламент багаторазово слав їй петиції, вимагаючи від неї вийти заміж, але вона завжди відповідала ухильно. В 1563, вона сказала імператорському посланцю: "Якщо я слідуватиму за нахилом моєї природи, я б радше була жебрачкою та самотньою ніж королевою і заміжньою". У тому ж році, після того як Єлизавета захворіла на віспу, піднялося питання про спадкоємство. Парламент вимагав від королеви вийти заміж або призначити наступника, щоб запобігти громадянській війні після її смерті. Вона відмовилась від обох вимог. В квітні, вона оголосила перерву між сесіями парламенту, яка тривала до 1566 року, коли королеві потрібно було зібрати податки. Палата Общин пригрозила відмовити Єлизаветі гроші доки вона не забезпечила надійне престолонаслідування. В 1566, Сер Роберт Белл зухвало продовжував тему незважаючи на наказ королеви припинити розмову і став мішенню її гніву. В тому ж році, вона зізналась іспанському послу, що вона б хотіла вирішити це питання без одруження. До 1570, найвищі представники уряду примирилися з висновком, що королева ніколи не вийде заміж і ніколи не назве наступника. Вільям Сесіл активно шукав розв'язання проблеми престолонаслідування. Хоч за її мовчання Єлизавету називали безвідповідальною, вона добре знала, що саме воно тримало її престол в безпеці, адже якщо королева назвала б спадкоємця, корона стала б уразливою для державного перевороту.

Незаміжній сімейний стан Єлизавети надихнув культ незайманості. В поезії та портреному живописі, її змальовували дівою або богинею, або обома, не простою жінкою. Спочатку, тільки Єлизавета вважала свою незайманість чеснотою: в 1559, вона оголосила перед Палатою Общин, "І в кінці, мені буде достатньо того, що мурмуровий камінь оголосить, що королева, після довгого правління, жила і померла дівою". Пізніше, особливо після 1578, поети і письменники запозичили цю тему і перетворили її в іконографію, яка прославляла Єлизавету. В час метафор та зарозумілості, її зображали як одружену з королівством і підданими, під божественним захистом. В 1599, Єлизавета назвала її підданих "всі мої чоловіки".

[ред.] Міжнародні відносини

Марія, королева Шотландії, стала однією з найдошкульніших суперників Єлизавети, зрештою провокуючи свою ж страту.

Не враховуючи Дадлі, Єлизавета відносилась до теми подружжя як до аспекту міжнародної політики. Хоч вона відмовила Філіпу II в 1559, вона вела переговори про одруження з його родичем, Ерцгерцогом Карлом Австрійським. Відносини з Габсбургами погіршились в 1568. Єлизавета на той час розглядала можливість подружжя з двома французькими принцами Валуа — Генрі, Герцогом Анжу і пізніше з 1572 до 1581, його братом, Франсуа, Герцогом Анжу. Друга пропозиція була очевидним планом об'єднатися з французами проти іспанського контролю католицьких Південних Нідерландів (теперішня Бельгія). На деякий час, Єлизавета сприйняла можливість заручин серйозно і навіть носила сережку в формі жаби, яку їй прислав Генрі.

Міжнародна політика Єлизавети була значною мірою оборонною. Винятоком була катастрофічна окупація Гавра з жовтня 1562 до червня 1563, коли гугенотські союзники Єлизавети приєдналися до католиків, щоб відібрати порт. Єлизавета намірялась обміняти Гавр на Кале, яке було взяте Францією в січні 1558. Вона послала армії в Шотландію в 1560, намагаючись перешкодити французам використати північне королівство як форпост. В 1585, вона підписала Нонсачський Договір з голландцями, щоб заблокувати іспанську загрозу Англії. Тільки на морі Єлизавета дотримувалась агресивної поведінки. Це допомогло на війні з Іспанією, 80% якої пройшло на воді. Вона посвятила в лицарі Френсіса Дрейка, який був знаменитий своїми налетами на іспанські порти та судна, після його навколосвітньої подорожі з 1577 до 1580. Елементи піратства та самозбагачення надихали англійських мореплавців, над якими королева майже не мала контролю. Під час її правління пройшла перша постійна колонізація Нового Світу. Колонія Вірджинія була названа в честь Єлизавети в 1584 Сером Волтером Релі і його експедицією.

[ред.] Шотландія

Першочерговою ціллю королеви Єлизавети в Шотландії було вигнання французів звідти та припинення їх присутності в регіоні. Вона боялась вторгнення шотландсько-французьких військ з півночі та утвердження на престолі Англії католицької Марії Стюарт, яку підтримувала значна частина папської Європи. Єлизавету переконали ввести війська в Шотландію на допомогу тамтешнім протестантським повстанцям і хоч кампанія була марною, Единбурзький договір, підписаний незадовго опісля війни в липні 1560, усунув французьку загрозу з Шотландії. Коли Марія повернулась в Шотландію в 1561, щоб перебрати на себе кермо влади, країною уже правила рада протестантських дворян та була заснована протестантська Церква Шотландії. Марія відмовилась ратифікувати договір.

Єлизавета образила Марію пропонуючи свого власного залицяльника, Роберта Дадлі, для шлюбу з шотландкою. Натомість, в 1565 Марія вийшла заміж за Генрі Стюарта, Лорда Дарнлі, самопроголошеного претендента на англійський престол. Це подружжя стало першою в прогресії помилок, які врешті призвели до перемоги шотландських протестантів та Єлизавети. Дарнлі різко втратив популярність в Шотландії, а потім одержав ганебну славу за вбивство італійського секретаря Марії, Девіда Річчіо. В лютому 1567, Дарнлі був убитий змовниками швидше за все очоленими Джеймсом Хепберном, 4им Графом Ботвелл. Незадовго опісля, 15 травня 1567, Марія вийшла заміж за Ботвелла, збуджуючи підозри про те, що вона була в змові проти свого чоловіка.

Ці події прискорили падіння Марії і ув'язнення її в Лох Левенському замку. Шотландські дворяни змусили її відректись від престолу на користь її сина, Джеймса, народженого в 1566. Джеймса забрали в Стерлінгський замок, щоб виховати його протестантом. Марія втекла з Лох Левена в 1568, але після ще одної поразки, пересікла кордон в Англію, надіючись на підтримку Єлизавети. Єлизавета інстинктивно захотіла відновити свою побратимку-королеву на троні, але її радники переконали її не робити поспішних рухів. Замість витрачати англійські армії в Шотландії чи посилати Марію до католицьких ворогів Англії у Франції, Марія була затримана в Англії. Вона провела там наступні 19 років в ув'язненні.

Бунтарі швидко почали будувати плани для визволення Марії. В 1569, заколотники Північного Повстання хотіли одружити її з Томасом Говардом, 4им Герцогом Норфолкським. Єлизавета, після періоду вагання, стратила Герцога Норфолка за державну зраду. Папа Пій V видав буллу Regnans in Excelsis в 1570, оголошуючи Єлизавету, "удавану королеву Англії та служительку злочинів", єретиком та визволяючи її підданих від будь-якої підданості. Це надало англійським католикам стимулу вважати Марію Стюарт справжньою королевою Англії. Можливо Марія не знала про всі католицькі інтриги, але її роль в Змові Рідольфі 1571 та Змові Бебінґтон 1586 спонукали голову таємної поліції Єлизавети Сера Френсіса Уолсінгема та королівську раду проникливо зібрати достатньо доказів проти неї. Спочатку, Єлизавета відмовлялась видавати указ про страту Марії. До кінця 1586, її переконали санкціонувати її суд та страту зважаючи на листи написані Марією під час Бебінґтонської змови. 8 лютого 1587, Марія була обезголовлена в Замку Фотерінґей в Нортгемптонширі. Їй було 44 роки.

[ред.] Іспанія

Портрет Єлизавети в честь перемоги над Армадою (1588), зображеною на фоні. Рука королеви спочиває на глобусі, символізуючи її міжнародну силу.

Після катастрофічної окупації та втрати Гавра в 1562-1563, Єлизавета уникала військових експедицій на континенті аж до 1585, коли вона послала англійську армію на підмогу протестантським голландським повстанцям проти Філіпа II. Це сталося після смерті ЇЇ союзників Вільгельма Тихого, Принца Оранського й Франсуа, Герцога Анжу в 1584, та капітуляції кількох голландських міст губернатору Філіпа в Іспанських Нідерландах Александру Фарнезе, Герцогу Парми. В грудні 1584, союз між Філіпом ІІ і французькою Католицькою Лігою в Жоінвілі перешкодив братові Анжу Генріху ІІІ ефективно запобігти іспанському впливу в Нідерландах. Це також розширило іспанський вплив вздовж французького узбережжя Ла Маншу, де переважала Католицька Ліга, та залишило англійські позиції уразливими. Облога Антверпену в 1585 герцогом Парми змусила англійців та нідерландців більш активно протистояти ворогам. В результаті, Єлизавета підписала Нонсачський Договір, обіцяючи голландцям військову допомогу. Ця домовленість розпочала Англо-іспанську війну, яка тривала до підписання Лондонсько Договору 1604.

Експедицію очолив її колишній фаворит Роберт Дадлі, Граф Лестер. Насправді, план Єлизавети полягав у зрадливій зовнішній підмозі Нідерландам поки Англія підписуватиме мир з Іспанією. Королева наказала Дадлі і його армії уникати сутичок з іспанцями. Всупереч вказівкам, Граф Лестер прийняв посаду Генерал-Губернатора Нідерландів, запропоновану йому Генеральними штатами. Таким чином, в очах європейських держав, Єлизавета визнала суверенітет протестантських голландців, які потрапили під протекторат Англії. Посли Єлизавети, прибувши в Нідерланди привселюдно розкритикували дії Лестера перед Деожавною Радою. Фінансування кампанії скоротилось, Лестер продовжував проявляти свої вади в ролі полководця, англійські та голландські дипломати не погоджувались в переговорах і їхні цілі все більше розбігались. Роберт Дадлі подав у відставку в грудні 1587.

За цей час, Сер Френсіс Дрейк зі своїм флотом організував масштабну подорож на Карибські острови проти іспанських кораблів та портів в 1585-1587. Дрейк успішно взяв Кадіс та знищив військовий флот, який Іспанія намірялась використати для атаки на Єлизавету. Філіп II вирішив напасти на Англію.

12 листопада 1588, Іспанська Армада вирушила в дорогу з курсом на Ла Манш, плануючи іспанське вторгнення під проводом Герцога Парми в південносхідну Англію з Нідерландів. План провалився через комбінацію прорахунків, неудач та атак англійських вогнесуден 29 липня коло Гравліну. Переможені залишки Армади відступили до Іспанії після катастрофічних втрат коло узбережжя Ірландії. Ще не знаючи про долю Армади в битві проти англійського флоту, Єлизавета зібрала свою армію під проводом Графа Лестерського для захисту Англії в разі висадки католиків 8 серпня в Тілбері, Ессекс. Одягнена в срібний панцир та білу сукню на білому коні, королева звернулася до військових в одній із своїх найвідоміших промов:

Мої люблячі люди, особи які дбають про мою безпеку попередили мене не стояти перед такою численною армією через небезпеку зради; але запевняю вас, я не збираюсь жити в недовірі до моїх відданих та люблячих людей... У мене тіло слабкої та нікчемної жінки, але я володію мужністю короля, і навіть короля Англії, та огидно зневажаю думку про те, що Герцог Парми та Король Іспанії чи будь-який інший князь Європи насмілився б вторгнутись у моє королівство.

Коли вторгнення не відбулось, нація зраділа. Святкування при вході Єлизавети в Собор Святого Павла на торжественну літургію було щонайменш таке ж грандіозне як під час її коронації. Поразка Армади стала могутньою пропагандистською перемогою для Єлизавети та протестантської Англії. Англійці вважали свій порятунок знаком Божої прихильності та незламності країни під проводом королеви-діви. Тим не менше, ця перемога не була ключовим моментом війни, яка тривала ще довго і часто розгорталась на користь Іспанії. Нідерланди досі були під іспанським контролем та загроза вторгнення ще нависала. Сер Волтер Релі твердив після Єлизаветиної смерті, що її обережність перешкоджала успіху війни з Іспанією:

Якби покійна королева довіряла своїм воєноначальникам так як вона довіряла своїм писарям, ми за її життя перемогли б ту велику імперію та її королів. Але Її Величність робила все дополовини і нікчемними походами показала іспанцю як себе захищати, демонструючи йому його власне слабке місце.

Хоча деякі історики критикують Єлизавету в такий самий спосіб, вердикт Релі частіше вважають несправедливим. Єлизавета мала достатньо вагомих причин недовіряти своїм генералам котрі, коли в битві, були "спотворені самовпевненістю та самозакоханістю".

[ред.] Франція

Коли протестант Генріх IV успадкував французький трон в 1559, Єлизавета послала йому військову допомогу. Це був її перший хід в Франції з часів відступу з Гавра в 1563. Престолонаслідування Генріха було поставлено під питання Французькою Католицькою Лігою і Філіпом II і Єлизавета побоювалась захоплення іспанцями портів Ла Маншу. Але наступні англійські кампанії у Франції були неорганізовані та невдалі. Ігноруючи королівські накази, Лорд Уіллоубі безрезультатно подорожував північною Францією з армією в 4000 чоловік. Він подав у відставку в безладі в грудні 1559, втративши половину своїх солдатів. В 1591, кампанія Джона Норрейса, який очолив похід 3000 військових в Бретанію, була навіть більш катастрофічною. Єлизавета відмовилася постачати ресурси та підмогу, яких вимагали військовоначальники. Норрейс особисто прибув у Лондон, щоб благати про підмогу. Під час його відсутності, Католицька Ліга ледь не знищила залишки його армії в північнозахідній Франції в травні 1591. В липні, Єлизавета послала іншу армію під проводом Роберта Деверо, 2го Графа Ессекса, на підмогу Генріху IV в облозі Руана. Наслідки були такі ж гнітючі. Ессекс нічого не виконав і повернувся додому в січні 1592. Генріх покинув облогу в квітні. Як завжди, Єлизавета втратила контроль над своїми військовими командуючими коли вони покидали територію Англії. Вона писала про Ессекса: "Ми не знаємо де він, чим він займається, та як він чинитиме".

[ред.] Ірландія

Незважаючи на те, що Ірландія була одним з двох королівств Єлизавети, вороже, а подекуди й автономне, католицьке населення було готове об'єднатися з ворогами королеви. Вона дарувала землю своїм придворним та перешкоджала іспанцям висадитися на острові й створити військову базу. У відповідь на ряд серйозних повстань, англійські війська використали тактику паління землі, знищуючи території та вбиваючи чоловіків, жінок і дітей. В 1582, бунт очолений Джеральдом ФітзДжеральдом, 15им Графом Дезмондським залишив близько 30 000 ірландців помирати від голоду. Поет Едмунд Спенсер писав, що жертви були такі жалюгідні, що розчулили б навіть найтвердіші серця. Єлизавета порадила своїм генералам відноситися до ірландців, "тієї невихованої та варварської нації", з людяністю, хоч не була замучена сумлінням коли ставалось непотрібне кровопролиття.

Найважче випробування для Єлизавети в Ірландії настало у 1594 під час Тайронського Повстання — Ірландської Дев'ятирічної Війни. Лідер заколотників, Х'ю О'Ніл, Граф Тайрон, покладався на іспанську підтримку. Навесні 1599, Єлизавета відправила Роберта Деверо, 2го Графа Ессекса, в Ірландію, щоб придушити повстання. Він не досягнув успіху і повернувся в Англію без дозволу, тим самим розлючуючи королеву. Замість нього, армію очолив Чарльз Блоунт, 8 Барон Маунтджой, якому зайняло три роки, щоб перемогти бунтівників. О'Ніл зрештою здався в 1603, кілька днів після смерті королеви.

[ред.] Росія

Єлизавета продовжила дипломатичні відносини, які були започатковані її покійним братом з Московським царством. Вона часто дружньо переписувалась з Іваном Грозним, хоч царя часто дратувало те, що Єлизавета зосереджувалась на торгівлі а не на можливості військового альянсу. Одного разу Іван навіть запропонував їй вийти за нього заміж, а під кінець свого правління попросив в королеви притулок в Англії, в разі якщо його влада опинилася б в небезпеці. Після смерті Івана, його недосвідчений син Федір Іванович успадкував трон. На відміну від свого батька, Федір не був зацікавлений в торгівлі з Англією.

[ред.] Фамільне дерево

[ред.] Посилання

• Style of the British sovereign - English Wikipedia(англ.)
• Elizabeth I of England - English Wikipedia(англ.)

Це незавершена стаття Про монарха, династію чи її представника. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.

ВікіСховище має мультимедіа-дані до цієї статті:

Єлизавета I (королева Англії)

Королі Англії
Альфред Великий | Едуард Старший | Етельстан | Едмунд I | Едред | Едвін | Едгар | Едуард Мученик | Етельред II | Свен Вилобородий*† | Едмунд II | Канут Великий*† | Гарольд I | Хардекнуд* | Едуард Сповідник | Гарольд ІІ | Едгар Етелінг | Вільгельм Завойовник | Вільгельм II Рудий | Генріх I | Стефан | Матильда | Генріх II | Річард I | Іоанн Безземельний | Генріх III | Едуард I Довгоногий | Едуард II | Едуард III | Річард II | Генріх IV | Генріх V | Генрих VI | Едуард IV | Едуард V | Річард III | Генріх VII | Генріх VIII‡ | Едуард VI‡ | Леді Джейн Грей‡ | Марія Тюдор‡ | Єлизавета I‡ | Яків I‡§ | Карл I‡§ | Міжцарювання | Карл II‡§ | Яків II‡§ | Вільгельм III‡§¶ і Марія II‡§ | Анна Стюарт‡§
* Також монарх Данії | † Також монарх Норвегії | ‡ Також монарх Ірландії | § Також монарх Шотландії | ¶ Також Штатгальтер Нідерландів