Парфянське царство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Парфія)
Перейти до: навігація, пошук
Парфянське царство у період найбільшого розквіту, близько 60 до н. е.

Парфія (Парфянське царство, лат. Parthia) — прадавня держава, що виникла близько 250 року до н. е. на півдні й південному сході від Каспійського моря на території сучасного Туркменістану й підкорила в період розквіту своєї влади й політичного впливу (середина І ст. до н. е.) великі області від Месопотамії до кордонів Індії. Припинила існування в 220-ті роки.

Історія Парфії[ред.ред. код]

Після смерті Александра Македонського (323 до н. е.) його монархія незабаром розпалася на цілий ряд держав під владою правителів почасти грецького, почасти тубільного походження. Іран спочатку належав Селевкідам, володарям Сирії, але вже через кілька років після смерті Олександра Великого тубілець Атропат заснував державу в Мідії, яка за його іменем одержала назву Атропатени. Значніші держави утворювалися на Сході — греко-бактрійська держава на крайньому північному сході Ірану (з 256 до н. е.) і Парфянське царство в Хорасані.

Біля 250 до н. е. сакське кочове плем'я парнів на чолі з Аршаком (родоначальником династії Аршакідів) вторглося у сатрапію Селевкідів Парфієну, або Парфію, підкорило її й сусідню область Гірканію. Селевк ІІ після невдалої спроби відновити свою владу в 230—227 до н. е. був вимушений визнати владу Аршакидів над Парфією. У 209 Парфія була підкорена селевкідським царем Антіохом ІІІ, але незабаром відновила свою самостійність. Парни були асимільовані місцевими племенами — парфянами.

Цар Парфії Мітридат І (близько 170138/137 до н. е. відняв у Селевкідів східні сатрапії — Персію, більшу частину Месопотамії та Вірменію і завоював частину греко-бактрійської держави до Гіндукуша. Він першим прийняв титул царя царів, чим оголосив себе спадкоємцем Ахеменідів. Селевкіди не змогли відновити своє панування — армія селевкідского володаря Антіоха VII була розбита у 129 до н. е.. Проте Парфії ще довгий час довелося відбиватися від сусідів. Стабілізація настала лише за Мітридата ІІ (близько 123—88/87 до н. е.), який завоював Дрангіану, Арею й Маргіану, а також північну Месопотамію. Парфяни активно втручалися в політичну боротьбу останніх Селевкідів у Сирії, під парфянським політичним впливом перебувала Велика Вірменія, де в 95 до н. е. був зведений на престол Тигран ІІ.

Перший контакт між Парфією й Римом відбувся на початку І століття до н. е. під час війни римлян з понтійським царем Мітрідатом VI Євпатором). За згодою 92 до н. е. кордоном між Парфією й Римом був визнаний Євфрат. За парфянського царя Орода ІІ (близько 57—37/36 до н. е.) римські війська під командуванням Марка Ліцінія Красса вторглись в Месопотамію, що входила до складу Парфії, але зазнали нищівної поразки. До 40 до н. е. парфяни захопили майже всю Малу Азію, Сирію і Палестину. Це загрожувало пануванню Риму, і в 39—37 до н. е. римляни відновили свій контроль над цими областями, однак поразка Антонія (36 до н. е.) у Мідії від Атропатена призупинила просування Риму за Євфрат.

З часів Августа римські імператори втручалися в міжусобиці за парф'янський престол. Римляни спробували використовувати внутрішню боротьбу в Парфії між рабовласницькою знаттю грецьких і місцевих міст Месопотамії й Вавілонії, а також парфянською знаттю цих районів, які були зацікавлені в розвитку торгівлі з Римом, — і, з іншого боку, знаттю корінних районів Парфії, пов'язаної з кочовими племенами, яка займала непримиренну позицію стосовно Риму й прагнула до широких територіальних завоювань. Боротьба цих угрупувань вилилася в кілька громадянських війн і досяглася свого апогею на початку І ст. В 43 було подавлено антипарфянське повстання в Селевкії на Тигрі, грецькі міста були позбавлені автономії, зросли антиелліністичні й антиримські тенденції. За Вологеса І (близько 51/52—79/80) була досягнута внутрішня стабілізація, яка дозволила знову вести активну політику, в результаті чого в 66 на престолі Великої Вірменії зміцнився брат Вологеса Тиридат І (див. Аршакіди).

Незабаром, однак, почався період занепаду Парфії, викликаний зростання місцевого сепаратизму, постійними династійними незгодами й набігами кочівників-аланів. Це дозволило римлянам жорстоко спустошувати західні області Парфії. Найчутливішого удару парфянам завдав Траян, завоювавши Вірменію і Месопотамію, та зайнявши Ктезифон. Але, хоча парфянам вдавалося часом завдавати поразки римлянам (за Артабана V (216226) римляни остаточно втратили Вірменію і частини Месопотамії), процес політичного розпаду держави було неможливо зупинити. Практично незалежними стали області Маргіана, Сакастан, Гірканія, Елімаїда, Парса, Харакена, Хатра. Зовнішні й міжусобні війни виснажили країну. В Парсі, на батьківщині Кіра і Дарія, почався рух, що поклав кінець пануванню парфян. Ардашир, син Папака, онук Сасана, один з місцевих володарів, об'єднав під своєю владою весь Парс, після чого вступив у боротьбу з парфянськими Аршакідами. В 226 Артабан загинув у битві, і престол "царя царів" перейшов до династії Сасанідів.

Посилання[ред.ред. код]

Парфія (англ.)