Парфія
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Парфія (Парфянське царство) — прадавня держава, що виникла близько 250 року до н. е. на півдні й південно-сході від Каспійського моря на території сучасного Туркменістана, що підкорило в період свого розквіту своєї влади й політичному впливу (середина І в. до н. е.) великі області від Месопотамії до границь Індії. Корінне населення цієї території — парфяни, іранське плем'я. Припинило існування в 220-ті роки н.е.
[ред.] Історія Парфії
Після смерті Олександра Македонського (323 до н. е.) його монархія незабаром розпалася на цілий ряд держав під владою правителів частиною грецького, частиною тубільного походження. Іран спочатку належав Селевкідам, володарям Сирії, але вже через кілька років після смерті Олександра Великого тубілець Атропат заснував державу в Мидії, яка по його імені одержала назву Атропатени. Більш значними стали держави, що утворювалися на Сході — Греко-бактрійська держава на крайньому північному сході Ірану (з 256 до н. е.) і Парфянське царство в Хорасані.
Біля 250 до н. е. сакське кочове плем'я парнів на чолі з Аршаком (родоначальником династії Аршакидів) вторглося у сатрапію Селевкидів Парфієну, або Парфію, підкорило її й сусідню область Гірканію. Селевк ІІ після невдалої спроби відновити свою владу в 230—227 до н. е. був вимушений визнати владу Аршакидів над Парфією. У 209 Парфія була підкорена селевкидським царем Антіохом ІІІ, але незабаром відновила свою самостійність. Парни були асимільовані місцевими племенами — парфянами.
Цар Парфії Митридат І (близько 170—138/137 до н. е. відняв у Селевкидів східні сатрапії — Персію, більшу частину Месопотамії і Арменію і завоював частину Греко-бактрийської держави до Гіндукуша. Він першим прийняв титул царя царів, чим оголосив себе спадкоємцем Ахеменідів. Селевкіди не змогли відновити своє панування — армія селевкидского володаря Антіоха VII була розбита у 129 до н. е.. Проте Парфії ще довгий час довелося відбиватися від сусідів. Стабілізація настала лише за Митридата ІІ (близько 123—88/87 до н. е.), що завоював Дрангіану, Арейю й Маргіану, а також північну Месопотамію. Парфяни активно втручалися в політичну боротьбу останніх Селевкидів у Сирії, під парфянським політичним впливом перебувала Велика Вірменія, де в 95 до н. е. був зведений на престол Тигран ІІ.
Перший контакт між Парфією й Римом відбувся на початку І століття до н. е. під час війни римлян з понтійським царем Мітрідатом VI Євпатором). За згодою 92 до н. е. границею між Парфією й Римом був визнаний Євфрат. За парфянського царя Орода ІІ (близько 57—37/36 до н. е.) римські війська під командуванням Марка Ліцінія Красса вторглись в Месопотамію, що входила до складу Парфії, але зазнали нищівної поразки. До 40 до н. е. парфяне захопили майже всю Малу Азію, Сирію і Палестину. Це загрожувало пануванню Рима, і в 39—37 до н. е. римляне відновили свій контроль над цими областями, однак поразка Антонія (36 до н. е.) у Мідії Атропатену призупинило просування Рима за Євфрат.
З часів Августа римські імператори втручалися в міжусобиці за парфянський престол. Римляни спробували використовувати внутрішню боротьбу в Парфії між рабовласницькою знаттю грецьких і місцевих міст Месопотамії й Вавілонії, а також парфянською знаттю цих районів, які були зацікавлені в розвитку торгівлі з Римом, — і, з іншого боку, знаттю корінних районів Парфії, пов'язаної з кочовими племенами, яка займала непримиренну позицію стосовно Рима й прагнула до широких територіальних захоплень. Боротьба цих угруповань вилилася в кілька громадянських війн і досяглася свого апогею на початку І в. н.е. В 43 р. було подавлено антипарфянське повстання в Селевкії на Тигрі, автономії були позбавлені грецькі міста, зросли антиелліністичні й антиримські тенденції. За Вологеса І (близько 51/52—79/80) була досягнута внутрішня стабілізація, яка дозволила знову вести активну політику, у результаті чого в 66 на престолі Великої Вірменії зміцнився брат Вологеса Тиридат І (див. Аршакіди).
Незабаром, однак, почався період занепаду Парфії, викликаний зрістом місцевого сепаратизму, постійними династійними распрями й набігами кочовників-алан. Це дозволило римлянам жорстоко зпустошувати західні області Парфії. Найбільш чутливий удар парфянам наніс Траян, що завоював Вірменію і Месопотамію, та зайняв Ктезифон. Але, хоча парфянам вдавалося часом наносити поразки римлянам (за Артабана V (216—226) римляни остаточно втратили Вірменію і частини Месопотамії), процес політичного розпаду держави було неможливо зупинити. Практично незалежними стали області Маргіана, Сакастан, Гірканія, Елімаїда, Парса, Харакена, Хатра. Зовнішні й міжусобні війни виснажили країну. В Парсі, на батьківщині Кира і Дарія, почався рух, що поклав кінець пануванню парфян. Ардашир, син Папака, онук Сасана, один з місцевих володарів, об'єднав під своєю владою весь Парс, після чого вступив у боротьбу з парфянськими Аршакідами. В 226 Артабан упав у битві, і престол "царя царів" перейшов до династії Сасанидів.
