Португальський Тимор
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.svg)
Португальський Тимор (порт. Timor Português) — назва Східного Тимору в той час, коли він перебував під португальським контролем. Протягом цього періоду Португалія ділила острів Тимор з Голландською Ост-Індією, а пізніше — з Індонезією.
Першими європейцями, які прибули в цей регіон, були португальці в 1515 році.[1] Ченці — домініканці з'явилися на острові в 1556 році, і територія була оголошена португальською колонією в 1702 році. Після початку Лісабоном процесу деколонізації в 1974 році Індонезія вторглася на територію в 1975 році, що призвело до закінчення португальського панування. Вторгнення не було визнано в інших країнах, тому Португальський Тимор формально існував офіційно, поки країна не здобула незалежність під назвою Східний Тимор в 2002 році.
Ранні колонії[ред. | ред. код]
До прибуття до регіону мореплавців з європейських колоніальних держав острів Тимор був частиною торгових маршрутів, які простягалися між Індією і Китаєм, і був важливою ланкою у морській торгівлі Південно-Східної Азії. Великі запаси острівного ароматного сандалового дерева були його основним товаром[2]. Першими європейцями, які прибули до регіону, були португальці на початку XVI століття, за ними прибули голландці наприкінці XVI століття. І ті й інші прибули у пошуках легендарних Островів Спецій в Молуккських островах. Португальці вперше висадилися поблизу сучасного Панте-Макасару, і в 1556 році групою домініканських ченців створено село Ліфау.
Протягом наступних трьох століть голландці стали домінувати в усьому індонезійському архіпелазі за винятком східної частини Тимору, який став Португальським Тимором[2]. Португальці впровадили кукурудзу як продовольчу культуру і каву як експортну культуру. Тиморська система збору податків і трудового контролю були збережені: з їх допомогою податки оплачувалися людьми за рахунок своєї праці і частини врожаю кави і сандалового дерева. Португальці запровадили інститут найманців в Тиморських громадах і вожді тиморських племен наймали португальських солдатів для воєн проти сусідніх племен. Використовуючи португальські мушкети, тиморці стали полювати на оленів і поставляти оленячі роги, які незабаром стали експортним товаром.
Португальці поширили в Східному Тиморі католицизм, латинську систему письма, друкарський верстат і формальне навчання. У Східному Тиморі з'явилися дві нові групи людей: португальці та топаси (метиси — нащадки від шлюбів португальців з місцевими жителями). Португальська мова стала мовою комерції, церкви і державних справ, а португальські азіати використовували малайську на додаток до португальської мови. За колоніальної політики португальське громадянство було доступне для людей, які в достатній мірі асимілювалися і знали португальську мову, були грамотні і сповідували християнство, і до 1970 року 1200 східних тиморців, в основному представники аристократії, жителі Ділі або інших великих міст, отримали португальське громадянство. Станом на кінець правління колоніальної адміністрації в 1974 році 30 відсотків населення Східного Тимору були практикуючими католиками, в той час як більшість продовжувало поклонятися духам землі і неба.
Створення колонії[ред. | ред. код]
У 1702 році Лісабон направив в Східний Тимор свого першого постійного губернатора, Антоніу Коельйо Герилью, в Ліфау, яке стало столицею всіх португальських володінь на Малих Зондських островах. Колишніми столицями були міста Солор і Ларантука. Португальський контроль над територією був особливо слабким в гірських районах. Домініканські монахи, час від часу голландці і самі тиморці конкурували з португальськими купцями. Контроль колоніальної адміністрації над островом в значній мірі обмежувався областю Ділі, і вони повинні були спиратися на традиційних племінних вождів для контролю і впливу[2].
Столиця колонії була перенесена в Ділі в 1769 році через атак топасів, які стали правителями кількох місцевих царств (Ліураї). У той же час голландці колонізували західну частину острова і навколишні острови архіпелагу — сучасну Індонезію. Кордон між Португальським Тимором і Голландською Ост-Індією був офіційно визначений в 1859 році Лісабонським договором. У 1913 році португальці і голландці офіційно погодилися розділити острів між ними. Остаточна межа була встановлена в Гаазі в 1916 році, і вона залишається державним кордоном між сучасними державами Східний Тимор і Індонезія.
Для португальців Східний Тимор залишався трохи більше ніж малозначущий торговий пост до кінця XIX століття. Інвестиції в інфраструктуру, охорону здоров'я і освіту були мінімальними. Сандал залишався основною експортною культурою разом з кавою, експорт якої стає значним в середині XIX століття. У місцях, де португальське правління утвердилось, воно, як правило, було жорстоким і з сильною експлуатацією місцевого населення.
Двадцяте століття[ред. | ред. код]
.svg)
На початку XX століття криза економіки в метрополії спонукав Португалію отримувати більше багатств зі своїх колоній, в результаті чого влада португальців в Східному Тиморі значно зміцнилася. У 1910-12 роках в Східному Тиморі відбувалося повстання, яке було придушене після того, як Португалія ввела туди війська зі своїх колоній в Мозамбіку і Макао, в результаті чого загинуло 3000 жителів Східного Тимору.
Хоча Португалія зберігала нейтралітет під час Другої світової війни, в грудні 1941 року Португальська Тимор був окупований австралійськими і голландськими військами, які очікували японського вторгнення. Тисячі японських солдатів окупували Тимор в лютому 1942 року, і кордони голландців і португальців не були враховані на острові Тимор, коли японською окупаційною армією була створена тут єдина адміністративна зона. 400 австралійських і голландських командос, які опинилися в пастці на острові в результаті японського вторгнення, вели партизанську війну, яка зв'язала японські війська і привела до більш ніж 1000 жертв. Тиморці допомагали партизанам, але після евакуації Союзників японські каральні акції, що проводяться солдатами і союзним японцям Тиморським ополченням, поставили Східний Тимор в дуже скрутне становище. Станом на кінець війни, за оцінками, 40-60 тис. тиморців померло, економіка була в руїнах і голод мав широке поширення.
Після Другої світової війни португальці негайно повернули владу над своєю колонією, в той час як Західний Тимор став частиною Індонезії, яка здобула незалежність в 1949 році. Для відновлення економіки колоніальні губернатори змушували місцевих вождів на поставку робочих, що в подальшому призвело до колапсу в сільськогосподарському секторі. Роль католицької церкви в Східному Тиморі зросла після того, як португальський уряд передав освіту в Тиморі в руки церкви в 1941 році. У післявоєнному Португальському Тиморі охоплення населення шкільною освітою початкового і середнього рівня значно збільшилося, хоча сама освіта була дуже низького рівня. Хоча неграмотність в країні в 1973 році оцінювалася в 93 % населення, невелика освічена еліта Східного Тимору з навчених церквою в 1960-х і початку 1970-х років стала лідерами руху за незалежність під час індонезійської окупації.
Кінець португальського правління[ред. | ред. код]
Після перевороту 1974 року («революції гвоздик») новий уряд виступив за поступовий процес деколонізації португальських володінь в Азії та Африці. Коли в Східному Тиморі вперше були легалізовані політичні партії у квітні 1974 року, вийшли три основних «гравця». Тиморський Демократичний Союз (UDT) спочатку виступав за збереження Східного Тимору під протекторатом Португалії, а у вересні оголосив про свою підтримку незалежності. ФРЕТІЛІН схвалив «універсальну доктрину соціалізму», а також «право на незалежність»[3], а потім оголосив себе «єдиним законним представником народу»[4]. Третя партія, АПОДЕТІ, почала пропаганду інтеграції Східного Тимору з Індонезією[5], висловлюючи побоювання, що незалежний Східний Тимор був би економічно слабкою і вразливою країною[6].
28 листопада 1975 року Східний Тимор оголосив про свою незалежність.
Дев'ять днів по тому Індонезія вторглася на територію Східного Тимору, оголосивши його двадцять сьомою провінції Індонезії під назвою Тимор-Тимур в 1976 році. Організація Об'єднаних Націй, однак, не визнала його анексію. Останнім губернатором Португальського Тимору був Маріо Лемос Пірес в 1974-75. Після закінчення індонезійської окупації в 1999 році і перехідного періоду при правлінні адміністрації Організації Об'єднаних Націй Східний Тимор став формально незалежною державою в 2002 році.
Першою валютою Східного Тимору була патака Португальського Тимору (введена в 1894 році), а після 1959 року використовувалося ескудо Португальського Тимору, пов'язаний з португальським ескудо. У 1975 році валюта перестала існувати, так як Східний Тимор був анексований Індонезією і почалося використання на його території індонезійської рупії.
Див. також[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
Література[ред. | ред. код]
- Dunn, James. Timor: A People Betrayed. Sydney: Australian Broadcasting Corporation, 1996. ISBN 0-7333-0537-7.
- Indonesia. Department of Foreign Affairs. Decolonization in East Timor. Jakarta: Department of Information, Republic of Indonesia, 1977. OCLC 4458152.
- Schwarz, A. (1994). A Nation in Waiting: Indonesia in the 1990s. Westview Press. ISBN 1-86373-635-2.
- Taylor, Jean Gelman (2003). Indonesia: Peoples and Histories. New Haven and London: Yale University Press. ISBN 0-300-10518-5.
Посилання[ред. | ред. код]
- History of Timor — Technical University of Lisbon
- Lords of the Land, Lords of the Sea; Conflict and Adaptation in Early Colonial Timor, 1600—1800 — KITLV Press 2012. Open Access
- Kenichi Goto, Japan and Portuguese Timor in the 1930s and early 1940s
|
