Революція гвоздик

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Flag of Portugal.svg
Ця стяття є частиною серії
Історія Португалії
Давня історія
Графство Портукаленсе
Незалежність Португалії
Португальська імперія
Географічні відкриття
Лісабонський землетрус
Революція 1910 року
Тимчасовий уряд
Перша Республіка
Військова диктатура
Нова держава
Колоніальна війна
Революція гвоздик
Рада національного порятунку
Третя Республіка
Expo 1998 і Євро 2004
Португалія
Революція гвоздик, 1974

Революція гвоздик (порт. Revolução dos Cravos або 25 de Abril) була безкровним переворотом лівого напрямку, що почався 25 квітня 1974 року у Лісабоні в Португалії і змінив режим правління з диктатури Нової держави на ліберально-демократичний в кінці дворічного процесу.

Революція гвоздик була організована майором, пізніше — бригадним генералом Отелу Сарайвою де Карвалью (порт. Otelo Saraiva de Carvalho) при допомозі приблизно 300 офіцерів різних політичних поглядів, в основному капітанів за військовим званням.

Сигналом до початку підготовчого етапу стала передача по радіо «E depois do adeus» (у перекладі з португальської мови — «і після прощання»), це був тодішній португальський номінант на пісенний конкурс Євробачення, передана в 22:55 24 квітня, а початок самого заходу повинен бути переданий по католицькому радіоканалу «Ренашсенса» пісні композитора Жозе Афонсу «Grândola, vila morena» («Грандола, селище-смуглянка»), яка вийшла в ефір о 1:05 25 квітня. У розпорядженні організаторів були інженерний полк, школа військових адміністраторів, батальйон «касадореш», полк легкої артилерії, команда стрілецького полігону, піхотний полк, навчальний центр артилерії, 10-а група поліції громадського порядку, три військові школи різного профілю в околицях Лісабона, кавалерійський полк (де-факто танковий), навчальний центр «спеціальних операцій».

О 3-й годині ночі були взяті штаб гарнізону, радіостанції, телебачення, аеропорт, і введені сили в район Террейру-ду-Пасу, де розташовувалися міністерства. В 11:45 змовники оголосили, що контролюють ситуацію в країні на всій її площі, але прем'єр-міністра Марселу Каетану вдалося вмовити піти у відставку тільки ввечері.

Хоча організатори перевороту по радіо закликали громадян залишатися по домівках, маса народу висипала на вулиці, солдат пригощали молоком, цигарками та їжею. Тривав сезон гвоздик, і назву свою революція, за чутками, отримала від жесту жительки Лісабона, — вона вставляла у стволи гвинтівок солдат гвоздики. За її прикладом громадяни в масовому порядку роздавали солдатам червоні гвоздики.

На вулицях викрикувалось гасло «O Povo unido, jamais será vencido!» («Об'єднаний народ ніколи не переможуть!», переклад пісні «El pueblo unido jamás será vencido», присвяченої опору чилійської диктатури), що знаменувало закінчення найтривалішої фашистської диктатури в Європі.

Наслідки[ред.ред. код]

Комуністична партія Португалії бере участь у святкування 34-ї річниці Революції гвоздик, Лісабон, 25 квітня 2008 року

До влади прийшла Рада національного порятунку (порт. Junta de Salvação Nacional), до якої увійшли представники від армії, ВПС і ВМС. Головними гаслами нового військового уряду стали три D: Democratizar, Descolonizar, Desenvolver (демократизувати, деколонізувати, розвивати). Серед негайних заходів було припинення існування політичної поліції PIDE і цензури, що до того переслідували будь-яку опозицію в країні, а вже наступного дня, 26 квітня, було звільнено політичних в'язнів з тюрем Кашіаша і Пеніша. Політичні ідеологи революції (комуністичного і лівого спрямувань) повернулися до країни з еміграції, а вже за тиждень уперше за багато років країна змогла вільно відсвяткувати 1 травня (лише на вулицях Лісабона на ці урочистості вийшло близько 1 млн чоловік).

Перехідний період або так званий Революційний процес в дії (порт. Processo Revolucionário Em Curso) тривав в Португалії близько двох років. Історики відмічають числені політичні переслідування між лівими і правими напрямками. Марселу Каетану був змушений емігрувати спочатку на острів Мадейра, а згодом у Бразилію, де і помер у 1980 році. Багато підприємств було націоналізовано. Вже за рік, 25 квітня 1975 року, були проведені перші вільні вибори до національного парламенту, де більшість здобула Соціалістична партія. Новообраний парламент розробив проект нової конституції, який було ухвалено у 1976 році. Усі португальські колонії в Африці, а також Східний Тимор отримали незалежність.

Сьогодні 25 квітня — одне з головних свят в Португалії, зазвичай супроводжується урочистостями та веселощами, хоча деякі прихильники правих поглядів (салазарісти) все ще розглядають розвиток подій після перевороту, як шкідливий для країни. Деякі військові лідери, з іншого боку, вважають, що ідеали революції не були досягнуті, а ідеологія повсталих згодом була спотворена.

За революцією пильно спостерігали з Іспанії, де опозиціонери планували змістити режим Франциско Франко (який помер у 1975 році).

Міст 25-го Квітня (до 1974 року — ім. Салазара)

На честь події головний Лісабонський міст, який до того носив ім'я диктатора Салазара (помер у 1970 році), було перейменовано на «Міст 25 квітня».

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Green, Gil. Portugal's Revolution. 99 pages. International Publishers. First Edition, 1976. ISBN 0-7178-0461-5.
  • Barker, Collin. Revolutionary Rehearsals. 266 Pages. Haymarket Books. First Edition, December 1, 2002. ISBN 1-931859-02-7.
  • Ferreira, Hugo Gil, and Marshall, Michael William. «Portugal's Revolution: 10 years on». Cambridge University Press, 303 pages, 1986. ISBN 0-521-32204-9


Португалія Це незавершена стаття з історії Португалії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.