Пулітцерівська премія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Золота медаль Пуліцерівської премії

Пу́літцерівська пре́мія (англ. Pulitzer Prize) — одна з найпрестижніших нагород у галузі літератури, журналістики, музики і театру в США, заснована видавцем «жовтої преси» Джозефом Пулітцером.

З 1917 року премія вручається щорічно в перший понеділок травня опікунами Колумбійського університету в Нью-Йорку. Розмір премії — 10 тисяч доларів.

З 2006 року автори і видання, що претендують на Пулітцерівську премію зможуть представляти на розгляд журі не тільки публікації в друкованих ЗМІ, але й роботи, опубліковані в інтернет-виданнях.

Історія[ред.ред. код]

Заснував премію американський журналіст і видавець угорського походження Джо́зеф Пу́літцер. У 1904 році Пулітцер склав заповіт, в якому жертвував два мільйони доларів Колумбійському університету в Нью-Йорку. Медіа-магнат бажав, щоб три чверті фонду пішли на створення вищої Школи журналістики, а решта — на створення премії для визначних американських журналістів.

У своєму заповіті Пулітцер просив щорічно давати чотири нагороди з журналістики, чотири з літератури і одну в галузі освіти. На його бажання окремі премії вручалися за найкращий роман, драму, книгу з історії Сполучених Штатів і біографію.

У жовтні 1911 року Джозеф Пулітцер помер. Через рік після смерті Пулітцера була заснована Колумбійська Школа журналістики, а в 1917 році заснована премія, названа Пулітцерівською.

Першим її лауреатом став американський журналіст Герберт Баярд Своп за серію матеріалів «Зсередини Німецької імперії», опублікованої в «Нью-Йорк ворлд» у жовтні 1916 року.

Спадкоємці до слова виконали волю Пулітцера, який зволив сформувати наглядову раду з видавців газет, президента Колумбійського університету, вчених та «інших поважних людей, які не є ані журналістами, ані редакторами».

З 1917 року наглядова рада не раз користувався правом, закріпленим у заповіті Пулітцера, збільшувати кількість нагород. У 1922 році з'явився приз за найкращу карикатуру. У 1942 році до нього додалася нагорода за найвидатнішу фотографію (пізніше ця номінація була розділена на дві — на новинну фотографію і художню).

Сучасність. Вплив інтернету[ред.ред. код]

У 1999 році Спостережна рада дозволила інтернет-репортерам брати участь у номінації «Журналістське розслідування». З 2006 року приймався до розгляду онлайн-контент (репортажі, фотографії) паперової преси.

З 2009 року Пулітцерівську премію стали вручати журналістам як за матеріали, опубліковані в друкованих виданнях, так і за публікації в інтернеті.

Журі відзначило зростаючий вплив онлайнових ЗМІ і їхній все більш професійний контент. Майже чверть претендентів на Пулітцерівську премію в галузі журналістики в 2009 році були представлені у вигляді онлайнових документів — 37 різних видань, що існують тільки в інтернеті.

Нагородження[ред.ред. код]

У 2009 році премія вручається за 21 номінацію. 14 із них пов'язані з журналістикою: «За служіння суспільству»; «За висвітлення місцевих новин»; «За видатне розслідування»; «За майстерність»; «За видатну подачу сенсаційного матеріалу»; «За розкриття національної теми»; «За міжнародний репортаж»; «За нарис»; «За коментар»; «За художню критику»; «За редакційний коментар»; «За карикатури»; «За новинну фотографію»; «За художню фотографію».

Престижну нагороду отримують не тільки представники великих газет на кшталт The New York Times або The Washington Post, а й журналісти маловідомих місцевих видань. Також журі щорічно вручає золоту медаль за «служіння суспільству».

Літературна премія вручається за шести номінаціях: «За художню книгу, написану американським письменником, бажано про Америку»; «За книгу з історії Сполучених Штатів»; «За біографію або автобіографію американського автора»; «За вірш»; «За нехудожню літературу»; «За найкращу драму».

Досягнення в галузі музики відзначаються особливою нагородою з 1943 року. Якщо раніше приз завжди йшов до авторів класичної музики, то починаючи з 1997 року журі почало розглядати і популярну музику. У 1997 році приз дістався відомому джазменів Вінтону Марсалісу. У 1998 році спеціальну нагороду отримав Джордж Гершвін, а в 1999 році — Дюк Еллінгтон (обидва — посмертно, на честь свого сторіччя).

Премії присуджуються Колумбійським університетом у Нью-Йорку за поданням Пулітцерівського комітету, що складається з 19 експертів: п'яти видавців, шести редакторів, шести вчених, включаючи президента університету та декана факультету журналістики, одного колумніста та адміністратора премії — причому декан і адміністратор позбавлені права голосу. Члени комісії обираються на три роки і можуть переобиратися три рази.

Премія вручається щорічно в перший понеділок травня опікунами Колумбійського університету. Формальне оголошення про присудження премії за традицією робить президент Колумбійського університету у квітні щороку.

Щорічно в конкурсі на премію беруть участь більше двох тисяч претендентів. Кожен рік для роботи в 20 незалежних журі призначаються 90 фахівців, які відбирають претендентів за трьома номінаціями у кожній категорії премій. Перша категорія і єдина, за яку дають золоту медаль, — це «Служіння суспільству» (Public service). Вона видається «за винятковий приклад гідного служіння суспільству».

Довгі роки Пулітцерівська премія фінансувалась з інвестиційного фонду, створеного після смерті видавця. Однак після того, як в 1970 році справи фонду похитнулися, був створений ще один фонд, якому вдалося залучити додаткові пожертви — і відновити фінансове благополуччя премії.

Премія за американськими масштабами невелика — 10 тисяч доларів, але престижність її виняткова.

Номінації Пулітцеровської премії[ред.ред. код]

  • За служіння суспільству;
  • За освітлення місцевих новин;
  • За видатне розслідування;
  • За майстерність;
  • За видатну подачу сенсаційного матеріалу;
  • За розкриття національної теми;
  • За міжнародний репортаж;
  • За нарис;
  • За коментар;
  • За художню критику;
  • За редакційний коментар;
  • За карикатури;
  • За новинну фотографію;
  • За художню фотографію;
  • За художню книгу, написану американським письменником, бажано про Америку;
  • За книгу по історії Сполучених Штатів;
  • За біографію або автобіографію американського автора;
  • За вірш;
  • За нехудожню літературу;
  • За видатний музичний твір;
  • За найкращу драму.

Відомі лауреати[ред.ред. код]

Лауреатами премії стали багато знаменитих письменників, провідні публіцисти й репортери. Серед лауреатів — письменник Ептон Сінклер, історик і журналіст Артур Шлезінгер, відомий дослідник Девід Кілцер (двічі лауреат премії), фейлетоніст Арт Бухвальд, журналіст Джеймс Рестон, фотограф Нік Ют, автор однієї з найвідоміших фотографій про війну у В'єтнамі — в'єтнамської дівчинці, спаленої напалмом.

Лауреатами літературної Пулітцерівської премії в різні роки ставали Ернест Хемінгуей («Старий і море»), Гарпер Лі («Убити пересмішника»), Вільям Фолкнер («Притча»), Юджин О'Ніл («За обрієм», 1920; «Анна Крісті»,1922; «Дивна інтерлюдія», 1928; «Довга подорож у ніч», 1957), Теннессі Вільямс («Трамвай „Бажання“»), Артур Міллер («Смерть комівояжера»), Маргарет Мітчелл («Віднесені вітром»), Джон Апдайк (за романи «Кролик розбагатів» і «Кролик заспокоївся»), Френк Маккурт («Прах Анджели»).

Також лауреатами ставали відомі журналісти:

У 2009 році лауреатом Пулітцерівської премії стала газета New York Times, яка зібрала нагороди у п'яти номінаціях.

Лауреатом Пулітцерівської премії в номінації «За служіння суспільству» стала регіональна газета Las Vegas Sun. Крім призу в 10 тис. доларів, газета отримала також золоту медаль.

У номінації «Найкраща карикатура» перемога дісталася газеті San Diego Union Tribune.

Вперше в історії премії фіналістом стало онлайнове видання — веб-сайт Politico.

Примітки[ред.ред. код]

  1. N.Y. Times urged to rescind 1932 Pulitzer, retrieved February 2, 2008
  2. Pulitzer review board's response to the 1932 prize given to Walter Duranty
  3. «Edmund Stevens, 81, a Reporter In Moscow for 40 Years, Is Dead». New York Times. 27 травня 1992. Процитовано 29 вересня 2010. 
  4. Harvey Klehr, John Earl Haynes, Fridrikh Igorevich Firsov (1995). The secret world of American communism. New Haven: Yale University Press. с. 299. ISBN 0-300-06183-8. 

Посилання[ред.ред. код]