Цар Едіп

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

«Цар Едіп» (або «Едіп-тиран», грец. Oἰδίπoυς τύραννoς) — одна з семи трагедій афінського поета і драматурга Софокла, який жив близько в 496–406 років до н. е.

Дійові особи[ред.ред. код]

Едіп.

Жрець.

Креонт.

Хор фіванських старійшин.

Тіресій.

Йокаста.

Гонець.

Пастух Лая.

Челядинець Едіпа.

Цар Едіп[ред.ред. код]

Трагедії Софокла — найкращі зразки античної трагедії, як її визначив Аристотель у своїй «Поетиці»: «Трагедія — це відтворення витонченою мовою (різною в різних частинах трагедії) серйозної і закінченої дії, що має певний обсяг і відтворення не розповіддю, а дією, яка викликаючи жаль і страх, спричинює катарсис(очищення)подібних афектів». Софокл відмовився від принципу трилогії з пов'язаними між собою її частинами: у нього кожна окрема трагедія являє собою цілком завершене драматичне ціле, що закінчується загибеллю головної дійової особи. Характерні риси трагедій Софокла: складність композиції, велика кількість театральних ефектів, централізація навколо головного персонажа, вживання трагічної іронії тощо.

П'єса Софокла була прийнята Аристотелем в «Поетиці» за ідеал трагічного твору і зіграла величезну роль в історії античної драми. Її героєм стала людина, яка усвідомила свою провину і стратила себе за це. Трагедійний фінал у п'єсі Софокла не пов'язаний з пристрастями і вадами самого головного героя, а зумовлений долею.

Сюжет[ред.ред. код]

Батьки Едіпа, злякавшись пророкування про те, що їхній син уб'є власного батька і одружиться зі своєю матірєю, вирішили вбити дитину. Але завдяки жалості виконавця злочину, немовля було передано пастуху із Коринфа й усиновлено ​​коринфським царем Полібом. Вже дорослий, Едіп дізнається про пророцтво та вирішує покинути своїх прийомних батьків, сподіваючись уникнути злої долі. У самому місті Фіви на нього ледь не наїхала колісниця, вершники якої почали ображати і бити хлопця. У бійці, що зав'язалася в колісниці, Едіп вбиває старшого і трьох із чотирьох його супутників. Едіп стає правителем Фів і бере в дружини вдову загиблого царя Лая — Іокасту.

15 років по тому місто охоплює епідемія чуми. Намагаючись знайти причину чуми, жителі міста звертаються до дельфійського оракула, який говорить про необхідність знайти і вигнати вбивцю царя Лая. Пошук вбивці доводить Едіпа до гіркої істини: вбивця Лая — він сам, Лай був його батьком, а його дружина Іокаста насправді його мати. Іокаста, яка дізналася правду раніше, ніж Едіп, намагається зупинити його пошуки, але їй це не вдається, і, не витримавши ганьби, вона вбиває себе. Едіп виколює собі очі, вважаючи себе негідним смерті, прирікає себе на сліпоту. Він гордо йде вперед, знайшовши колишню впевненість у собі, вірить, що ще зможе принести людям користь.

Трагедія Софокла в світовій культурі[ред.ред. код]

«Цар Едіп» посідає важливе місце у розвитку європейського, а зокрема українського театрального процесу. На українських теренах він стає темою для діалогу між європейськими культурами. Через вистави режисери намагалися самоідентифікуватися в європейському театрі ХХ ст., часто намагаючись відмежуватись від національних особливостей, наситивши не українськими національними традиціями або ж цілковито апелюючи до українського театру в європейській культурі (Лесь Курбас), тобто здійснюючи національну репетицію античності заради своєрідного її вступу у світову культуру.

Перша постановка Софокла в Україні українською мовою належить Лесеві Курбасу, йдеться про виставу «Цар Едіп» 1918 року у перекладі Івана Франка. Звичайно, до цього часу на території України ставили твори класичної доби, але, як правило, німецькою, польською, російською мовами.

Курбасівський «Едіп-Цар» — це вистава стилю, вистава темпоритму і гармонії. Лесь Курбас проводив репетиції під метроном, щоб домогтися особливої мелодики та ритміки тексту. Кожен образ, рух, жест у виставі Курбаса — не однотипний, не плаский.

П'єса «Едіп-Цар» була популярною і визнаною не тільки в Україні, а й в усій Європі впродовж більш ніж два тисячоліття. Софокл — поет періоду розквіту рабовласницької демократії з її повагою до традицій і визнанням особистості водночас.

Тема долі Едіпа в різні часи і епохи цікавила митців. Сенека-молодший написав трагедію «Едіп», Вольтер — «Едіп», П. Корнель — «Едіп», Гофмансталь — «Едіп і Сфінкс», Жан Кокто — «Пекельна машина», Краузе — «Едіп та його мати» та багато інших. У російській літературі до цієї теми зверталися В.Озеров, І. Анненський, В. Брюсов, Ф. Сологуб, у польській — С. Виспянський, в Україні — Леся Українка. Найвідомішим музичним твором за цим сюжетом є опера Ігоря Стравінського «Цар Едіп», лібрето Ж. Кокто латинською мовою.

Посилання[ред.ред. код]

  • Цар Едіп (англ.)
  • Від античності до класицизму, хрестоматія із зарубіжної літератури, Ю. Ковбасенко, Л. Ковбасенко, Л.Кулікова, 2001