Істрійський камінь
| Істрійський камінь | |
|---|---|
 Церква Сан-Дзаккарія, Венеція. Архітектор Мауро Кодуччі виконав верхню частину храму, розпочатого в готичному стилі, використовуючи істрийський камінь. | |
| Загальні відомості | |
| Хімічна формула | CaCO3 |
| Ідентифікація | |
| Колір | Білий, відтінки сірого і жовтого |
| Злам | 1350 кг/см2 |
| Колір риси | Білий |
| Густина | 2,6 г/см3 |
 Істрійський камінь у Вікісховищі | |
Істрійський камінь (італ. pietra d'Istria) — різновид вапняку з низькою пористістю, з античних часів використовувався як будівельний та оздоблювальний матеріал в архітектурі всього узбережжя Адріатичного моря. Являє собою щільний тип водонепроникного вапняка. Камінь видобували в Істрії та Далмації, між містами Порторож та Пула, а також на островах Брач і Корчула.[1][2][3] Легкий в обробці, довговічний та естетично привабливий, був улюбленим матеріалом античних архітекторів: зокрема, з нього побудовані античні споруди у Спліті та Пулі, середньовічні міста Далмації, фасади будівель у Ріміні, Венеції та інших італійських містах. Істрійський камінь використовували архітектори Леон-Баттіста Альберті, Мауро Кодуччі, Палладіо.
Характеристики[ред. | ред. код]
Істрійський камінь є біогенним каменем, складеним із карбонату кальцію з панцирів та мушель морських істот, осаджених протягом мільйонів років. За міцністю на стиск та щільністю наближається до характеристик мармуру, який є метаморфованим вапняком, тому істрійський камінь часто помилково називають «мармуром». Характеризується високою щільністю та низькою пористістю (аналогічно до порфіру), високою міцністю на стиск (1 350 кг/см²) та високим коефіцієнтом звукопроникності. Попри високу стійкість до сольової корозії істрійський камінь змінюється внаслідок сульфатизації — процесу, характерного для багатьох порід карбонатного складу, що піддаються впливу діоксиду сірки в забрудненому повітрі.
Свіжовидобутий істрійський камінь має колір кам'яної солі, біло-жовтуватий або біло-зеленуватий, але в процесі старіння та погодних умов набуває блідо-сірого відтінку; білизна істрійського каменю добре контрастує з кольоровими каменями та цеглою.
Архітектор XVI століття Джорджо Вазарі відзначав, що цей камінь має «свинцево-білий» колір та легко розколюється. Тому для роботи з ним у Венеції використовували спеціальні довгі залізні інструменти, за допомогою яких обробляли камінь «уздовж його шару». Для декорування вікон та порталів дверей венеційці віддавали перевагу істрійському каменю перед усіма іншими[4].
Використання каменю у Венеції[ред. | ред. код]
Істрійський камінь тісно пов'язаний з забудовою Венеції. Місто не мало місцевого будівельного каменю, тому для будівництва палаццо його ввозили морем. Масовий імпорт, особливо зі старих каменоломень, розташованих неподалік від міст Врсар та Златні-Рат[5], розпочався після приєднання істрійських міст до Венеційської республіки у 1267—1335 роках. Перше відоме згадування використання істрійського каменю при будівництві Венеції датується 568 роком, коли місто тільки починала будувати[6]. Венеційці широко використовували його в будівництві та облицюванні фасадів будинків, церков, палаццо, мостів, каналів, підлог споруд аж до кінця XVIII століття. За наявними даними, 80 % каменю, використаного для будівництва Венеції, було привезено з Істрії. Завдяки дешевизні морських перевезень каменю та його фізичним і механічним властивостям (добре переносив агресивне морське середовище лагуни), Венеційський Сенат спеціальним рішенням у 1307 році постановив, що всі фасади церков, палаццо, військових, громадських і релігійних будівель повинні виконувати з істрійського каменю. Завдяки цьому рішенню всі будівлі міста стилістично пов'язані між собою і є єдиним ансамблем[5].
У скульптурі істрійський камінь використовувався, зокрема, у готичний період замість численних мармурових творів венеційсько-візантійського періоду. На початку XIV століття з істрійського каменю було вирізано крилатого лева — символ венеційської влади. Істрійський камінь, оброблений венеційськими каменярами, експортували аж до Леванту.
Архітектор Франческо Сансовіно у своєму трактаті «Venetia citta nobilissima et singolare» (1580)[7], підкреслив характерний вигляд, який надавала Венеції істрійський камінь та мідно-червоний веронський «брокателло» (так званий «Веронський мармур»). Згідно з Сансовіно, істрійський камінь завозили з Ровіню та Бріоні на істрійському узбережжі.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Raffaella Geometrante, Dario Almesberger, Antonio Rizzo: Characterisation of the State of compression of Pietra D'Istria elements by Non Destructive Ultrasonic Technique.(англ.)
- ↑ M. Simunic Bursic, D. Aljinovic, S. Cancelliere. Kirmenjak-Pietra d'Istria: a preliminary investigation of its use in Venetian architectural heritage // Geological Society, London, Special Publications; 2007; v. 271; p. 63-68 (abstract) (італ.)
- ↑ Венеція, онлайн-виставка, створена в рамках курсу ARTH 470z в Університеті Мері Вашингтон: Істрійський камінь
- ↑ Вазарі Д. Великі художники: обрані життєписи. — АСТ, 2020. — С. 542. — ISBN 9785042675430
- ↑ а б Prikryl, 2004, с. 31.
- ↑ Prikryl, 2004, с. 30.
- ↑ Francesco Sansovino, Giustiniano Martinioni Venetia, città nobilissima, et singolare Venezia, 1663, 864 p.(італ.)
Література[ред. | ред. код]
- Prikryl R. Dimension Stone 2004 — New Perspectives for a Traditional Building Material: Proceedings of the International Conference in Dimension Stone. — Prague, Czech Republic : CRC Press, 2004. — 338 p. — ISBN 9780203024492.(англ.)
Посилання[ред. | ред. код]
|
