Бойко Іван Давидович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Бойко Іван Давидович
Народився 30 липня (11 серпня) 1899
Володькова Дівиця, Носівський район, Чернігівська область або Чернігівська губернія, Російська імперія
Помер 5 червня 1971(1971-06-05) (71 рік)
Київ, СРСР
Громадянство
(підданство)
Flag of Russia.svg Російська імперія
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Діяльність історик
Галузь історія
Alma mater Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя
Науковий ступінь доктор історичних наук
Заклад ХНУ імені В. Н. Каразіна
Нагороди
орден Трудового Червоного Прапора орден «Знак Пошани»

Бо́йко Іва́н Дави́дович (17 (30) вересня 1899(18990930), с. Володькова Дівиця, Ніжинський повіт, Чернігівська губернія, Російська імперія — 5 червня 1971, м. Київ, Українська РСР, СРСР) — український радянський історик, доктор історичних наук.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився в с. Володькова Дівиця, нині — Носівського району Чернігівської області. Після закінчення історико-економічного факультету Ніжинського інституту народної освіти викладав суспільствознавство в Бориспільській семирічній школі. У 1929—1932 роках навчався в аспірантурі Інституту української культури ВУАН, викладав історію у Вінницькому педагогічному інституті; з 1934 року — завідувач кафедри історії СРСР та історії України Харківського державного університету. 1940 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Польське повстання 1863 р. на Україні». В роки німецько-радянської війни працював завідувачем кафедри історії СРСР та історії України в Об'єднаному українському державному університеті в м. Кзил-Орда (нині Кизилорда, Казахстан) та зав. кафедри історії України в Харківському державному університеті. Від 1945 до 1948 — зав. учбовою частиною Республіканської партійної школи при ЦК КПУ, проректор з науково-видавничої частини та зав. кафедри історії СРСР Вищої партійної школи при ЦК КПУ. Зав. відділу історії феодалізму, старший науковий співробітник Інституту історії АН УРСР (1955–63); член делегації СРСР на XII Міжнародному конгресі істориків (Рим, 1955). 1964 захистив докторську дисертацію на тему «Селянство України в другій пол. 16 — першій пол. 17 ст.». Від жовтня 1966 працював старшим науковим співробітником-консультантом відділу етнографії Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Рильського АН УРСР.

Автор понад 80 праць з історії СРСР та України.

Нагороди[ред. | ред. код]

Нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом «Знак Пошани».

Джерела та література[ред. | ред. код]