Губер Олександр Андрійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Губер Олександр Андрійович
Губер Олександр Андрійович.jpg
Народився 19 березня (1 квітня) 1902(1902-04-01)
Кам'янка
Помер 16 червня 1971(1971-06-16) (69 років)
Москва
Поховання Новодівочий цвинтар
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперіяСРСР СРСР
Alma mater Московський інститут сходознавства
Галузь наукових інтересів історія
Посада Директор інституту сходознавства АН УРСР в 1954—1956 роках
Вчене звання доктор історичних наук
Науковий ступінь академік АН СРСР
Член Академія наук СРСР
Нагороди Орден Трудового Червоного Прапора Орден Трудового Червоного Прапора Медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»

Олекса́ндр Андрі́йович Гу́́бер (* 19 березня (1 квітня) 1902(19020401), Кам'янка, Чигиринський повіт, Київська губернія, нині Черкаська область, — † 16 червня 1971, Москва), історик, професор — 1935, доктор історичних наук — 1943, член-кореспондент АН СРСР — з 1953, академік АН СРСР — з 1966 року.

Життєпис[ред.ред. код]

Походить з дворянської родини; його прадід, Губер Йоганн Самуїлович, що приїхав до Росії 1807 року, був головою Московської євангелічно-лютеранської консисторії.

У 1925 році закінчив Московський інститут сходознавства. По навчанню випущений як фахівець з історії країн Південно-Східної Азії, як то — Індонезія, Філіппіни, В'єтнам. Також досліджував історію країн Латинської Америки.

В 1925—1927 роках — науковий співробітник іноземного відділу ЦСУ Держплану СРСР.

Власне, його зусиллями покладено початок вивчення в СРСР історії країн Південно-Східної Азії, для цього розробив ряд основних проблем їх історичного розвитку: зробив аналіз становлення соціальної структури колоніальної Індонезії, першим зацікавився та розкривав класовий характер і рушійні сили філіппінської революції.

Йому належать також роботи по питаннях національно-визвольного руху колоніальних народів, історії міжнародних відносин, безперечно з історії сходознавства.

Працював науковим співробітником Комуністичного університету трудящих Сходу — з 1927 року. В 1938—1945 та 1957—1968 роках працював в інституті історії АН СРСР, з 1968 — в інституті загальної історії АН СРСР, в інституті сходознавства АН СРСР — в 1950—1956 роках; у 1954—1956 — директор цього інституту.

З 1937 року працював викладачем роботу в Московському університеті, з 1946 року — в Академії суспільних наук при ЦК КПРС.

Є одним з авторів навчальних курсів по історії країн Сходу.

З 1957 року — голова Національного комітету істориків Радянського Союзу, член Головної редакції Радянської історичної енциклопедії — з 1958.

У 1956-62 роках — головний редактор журналу «Нова і новітня історія». В 1965-70 — віце-президент, з серпня 1970 — президент Міжнародного комітету історичних наук.

З 1958 року — президент суспільства радянсько-індонезійської дружби.

У 1964—1971 роках — голова Радянсько-Палестинського товариства.

1965 року стає віце-президентом, 1970 — президентом Міжнародного комітету історичних наук.

1967 року ініціював малайсько-індонезійські читання в Інституті східних мов при МДУ, на основі яких згодом створюється товариство «Нусантара».

Нагороджений 2 орденами Трудового Червоного Прапора, а також медалями.

Обирався головуючим XIII міжнародного конгресу історичних наук 1970 року в Москві.

Загалом було опубліковано понад 200 його наукових робіт. Був серед ініціаторів серії «Пам'ятники історичної думки».

Серед них:

  • «Індонезія. Соціально-економічні нариси», 1932 — перша робота в СРСР про економіку, історію та культуру цієї країни,
  • «Філіппіни», 1937,
  • «Хосе Різаль», 1937, разом з О. К. Риковською,
  • «Філіппінська республіка та американський імперіалізм» — 1943, докторська дисертація,
  • «Криза колоніальної системи після Другої світової війни», 1947,
  • «Філіппінська республіка 1898 року й американський імперіалізм», 1961,
  • «Вибрані твори О. А. Губера», «Народи Азії і Африки», 1962.

У Інституті країн Азії і Африки щорічно на день його народження — 1 квітня — проводяться Губерівські читання.

Джерела[ред.ред. код]