Гуцульський кінь
Гуцульський кінь[1][2], іноді Гуцулик[3] або Гуцул — аборигенна гірська порода свійських коней[4], яка розповсюджена в Карпатах та у багатьох країнах Східної Європи, належить до світового генофонду[5]. В 1979 році гуцульські коні одержали статус реліктової породи і були взяті під охорону.
Назва
Очевидно, що назва породи походить від назви «Гуцулів»[6][7] — субетносу українців, що живуть у гірських районах Івано-Франківської і Чернівецької областей та в Рахівському районі Закарпатської області.
Зовнішній вигляд
Це невеликі коні (висота у загривку 125 — 144 см) гірського типу верхово-запряжного складу. Колись вона була покращена гафлінгськими та арабськими жеребцями, тому і зріст у коней цієї породи гарний та масті найрізноманітніші.
Гуцульські коні мають спокійний норов і поведінку, досить швидкісні, тому добре піддаються для верхової їзди.
Історія походження
Перша письмова згадка про Гуцульського коня датується початком XVII століття (1603 рік). У творі Дорогостайського «Гіппіка» («Конярство») про нього пишуть: «спокійний, але б'є боляче».
Багато вчених вважають, що гуцульський кінь є прямим нащадком тарпана-лісового і степового дикого коня мишастої масті (кольору), який довго зберігався на Півдні Росії, а зараз повністю знищений.
Але тим, хто найбільше вплинув на формування виду, вважається арабський кінь, який потрапив в Карпати під час турецьких воєн. Кров арабських скакунів обумовила зовнішній вигляд «гуцуликів», для якого характерна загальна сухість конструкції, міцність кінцівок, благородність голови, висока постановка хвоста.
Гуцульські коні виведені у невибагливих і суворих умовах Буковинських Карпат, «гуцули» спочатку мали всі характерні риси диких коней. Їх сотнями розводили в горах у дуже суворих природних умовах. Ізольована від інших, порода розвинулася на стійких і сильних коней.
Про коней у фольклорі
|
Кінь, лиш він один, здатний крутими вузенькими плаями знести з далеких полонин берівки бриндзи і масла, просто іздця. На коні їздить у Гуцульщині кожний, бо дороги каменисті, гори стрімкі, просторони далекі. Сидячи на коні, пряде гуцулка, мама плекає дитину. Як лиш дитина вродиться, кладуть її символічно на коня, до слюбу конче їдуть на конях кнєзь і кнєгиня (молодий і молода)... Та хіба лише у цих випадках? У великій пригоді стає гуцульський кінь маловидющому або сплячому чоловікові: такого він занесе певно та безпечно додому. Пригадую, як тато садив мене на нашу могутню кобилу і вона заносила мене, маленьку, у стайню, де я скочувалася у ясла на запашне сіно і чула материнське дихання над головою моєю вірної гнідої опікунки... Не раз врятував гуцульський кінь їздця від звірака. Недарма казали у давнину: наколи би не гуцульський кінь, то гори би стали пусткою. | 
|
— Влад Марія Миколаївна, «Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань» | ||
|
|
Наш гуцул, що був пострахом сусідів, що в нього кінь і стрільба були невідступними товаришами, що ще й нині вітає трембітою схід сонця і прощає нею друга в домовині, він і Гуцульщина стануть скоро лише мітом… |
|
— Володимир Шухевич, «Гуцульщина» | ||
Сьогодення
У країнах Східної Європи Гуцульську породу використовують[8][9][10] для кінного спорту, сільського[11] та массового туризму[12], гіпотерапії.
Для поширення гуцульської породи було створено «парувальний пункт» коней у Буштині, який поширює свою дяльність на Тячівський та Хустський райони Закарпатської області[13].
На сьогодні в Україні ваговозне конярство в основному складається з Новоолександрівської ваговозної породи, української верхової та гуцульської, які всі разом є національним надбанням та «золотим фондом» українського конезаводства.
Державна політика
Міністерством аграрної політики України випущено наказ від 12 травня 2010 N 236 «Про затвердження Інструкції з бонітування коней гуцульської породи та внесення змін до деяких наказів Мінагрополітики»[14] Цей наказ виданий відповідно до Закону України «Про племінну справу у тваринництві» для оцінки коней гуцульської породи за племінними і продуктивними якостями та для організації племінного обліку в галузі конярства.
Виноски
- ↑ «Час і Події»: Гуцульський кінь– окраса і гордість краю
- ↑ Журнал «CITY LiFE»: Де гуцул, там і кінь...
- ↑ Всеукраїнський туристичний журнал «Карпати. Туризм. Відпочинок»: Де гуцул, там і «гуцулик»
- ↑ Закарпаття онлайн: На Закарпатті відроджується популяція коней гуцульської породи
- ↑ Міжнародна Благодійна Фундація "Хайфер Проджект Інтернешенл": Василина наснажує гуцульську громаду
- ↑ Кінний завод Гуцульських коней у Гладишові (Польща): Гуцули і коні. 1 частина
- ↑ Кінний завод Гуцульських коней у Гладишові (Польща): Гуцули і коні. 2 частина
- ↑ «Закарпаття онлайн»: На закарпатській Свалявщині пройшов конкурс коней гуцульської породи
- ↑ «Новий Погляд»: Підкорювачі гірських вершин
- ↑ Мукачево.net. Новини Закарпаття: У Голубиному вирощують і вдосконалюють гуцульську породу коней
- ↑ Україна Молода: Карпатський «горбоконик»
- ↑ Журнал "Віче": Карпатами – на конях
- ↑ Гуцульські коні в Закарпатті: Парувальний пункт для гуцульської породи коней в Буштині
- ↑ http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0358-10
Див. також
Джерела
 |
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Гуцульський кінь |
