Українські Карпати

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
(чес.) Українські Карпати на схемі Карпат, позначено червоним

Украї́нські Карпа́ти — частина гірської системи Східних Карпат (які поділяються на Зовнішні Східні Карпати та Внутрішні Східні Карпати) на Заході України.

Їхня довжина від верхів'їв Сяну до витоків Сучави становить 280 км, ширина понад 110 км. Займають територію Закарпатської, Львівської, Івано-Франківської та Чернівецької областей. Загальна площа гірської системи - понад 24 тис. км². Гірські хребти, розділені поздовжніми улоговинами та розмежовані глибокими поперечними долинами, простягаються, переважно, з північного заходу на південний схід.

Назва[ред.ред. код]

Термін «Українські Карпати» не є географічним, а радше політико-ідеологічним. Вперше цей термін почали активно вживати після вересня 1939 року радянські політики, публіцисти і науковці. З точки зору сучасного географічного районування так звані «Українські Карпати» є центральною частиною Східних Карпат, яка штучно виділена в межах сучасного державного кордону України і включає східну частину Бескидів, Ґорґани, Чорногору і східну частину Вигорлат-Гутинського хребта, Рахівський масив і Чивчини.

Рельєф[ред.ред. код]

Гора Сивуля є найвищою точкою Ґорґан

Абсолютні висоти гірської системи коливаються від 120–400 м біля підніжжя гір до 500–800 м у міжгірних улоговинах та 1500–2000 м вздовж основних хребтів.

Усі найвищі вершини — Говерла (2061 м — найвища точка України), Бребенескул (2032 м), Піп Іван Чорногорський (2028 м), Петрос (2020 м), Гутин Томнатик (2016 м), Ребра (2001 м) — зосереджені на масиві Чорногора.

Геологія[ред.ред. код]

У геологічній будові переважає крейдово-палеогеновий фліш, трапляються виходи юрських вапняків, палеозойських кристалічних сланців. Неогенові вулканогенні утворення представлені андезитами, базальтами та їхніми туфами.

Структурно-тектонічне районування[ред.ред. код]

Українська частина Карпатської дуги представлена північною гілкою альпійських структур європейського Середземномор’я. За віком складчастості поділяються на Зовнішні (або Флішеві) і Внутрішні. Вони складені флішовими товщами крейди та палеогену.

Пенінським глибинним розломом Карпати відокремлюются від Закарпатського внутрішнього прогину, фундамент якого складений осадовими товщами тріасу, юри, крейди, метаморфічними комплексами палеозою, а чохол неогеновими вулканогенно-осадовими утвореннями, ускладненими проявами соляно-купольної тектоніки. На різні зони прогину накладене Вигорлат-Гутинське вулканічне пасмо, представлене лавами і туфами пліоценового віку.

Передкарпатський крайовий прогин розташований між складчастими Карпатами і Волино-Подільською плитою, в межах якого виділено дві зони:

Бориславсько-Покутська підзона — це великий покрив,складений флішевими відкладами крейдово-палеогенового віку на яких залягають нижньоміоценові моласи.

Підзона має складну багатоярусну будову. В районі м. Борислав виділяється Бориславська складка, яка складена крейдовими і палеогеновими флішевими відкладами а під нею виділяється Бориславський насув. В районі м. Долина в будові Бориславо-Покутської зони виділяються два глибинні структурні елементи: Долинська і Північно-Долинська складки.

В районі Долини флішеві відклади залягають на глибинах 1200-1500м. В центральній частині підзони вони залягають на глибині приблизно 3000м (свердловина Улично-14 і Улично-1).

Самбірська зона — система лінійних складок і лусок, які утворюють покрив, насунутий на автохтонний розріз прогину а з південного-заходу обмежена насувом Бориславо-Покутської підзони. Зона складена нижнім міоценом (нижні моласи).

Самбірська підзона, в цілому, представляє собою крупний синклінорій, складений системою дрібніших антиклінальних і синклінальних складок. Для цих складок характерні плавні обриси і асиметрична будова: північно-східні крила антикліналей, як правило, крутіші південно-західних. Рядом поперечних скидів синклінорій розбитий на окремі блоки. В південно-західному напрямку ці скиди переходять із Самбірського синклінорію на територію Бориславо-Покутського антиклінорію.

Більче-Волицька має східцево-занурену під Самбірську зону доміоценову основу, яка характеризується складчасто-блоковою будовою з елементами багатоповерхових структурно-стратиграфічних комплексів, і відкладів власне прогину, який складений слабо дислокованими міоценовими відкладами баденію і сармату (верхні моласи).

Ця підзона має двохярусну будову. Нижній ярус складений юрськими і крейдовими відкладами платформового типу, розбитими на серію вузьких блоків, які ступінчасто занурюються від платформи до прогину. На мезозойському фундаменті залягають моласові відклади міоцену. Моласовий чохол зім'ятий в складки платформового типу(брахіскладки). До таких складок часто приурочені промислові родовища горючого газу.

В межах Карпатської складчастої гірської споруди виділяється ряд структурно-фаціальних зон: Скибова, Кросненська, Дуклянська, Магурська, Чорногірська, Свидовецька, Буркутська(Поркулецька), Рахівська, Мармарошська, Пенінська.

В геологічній побудові зон беруть участь шари крейдового і палеогенового флішу, а в Чивчинських горах і Рахівському масиві (Мармарошська і Рахівська зони) з-під флішу виступають кристалічні сланці і мармури протерозою. Фліш представлено перешаруванням пісковиків, аргілітів, алевролітів, що грають неоднакову роль в побудові різноманітних структурно-фаціальних елементів. До складу нижньо-крейдового флішу входять конгломерати, вапняки і мергелі.

Зовнішня смуга Українських Карпат представлена лускувато-моноклінальним середньогір'ям і низькогір'ям та відповідає, як правило, Скибковій зоні. Ширина зони біля 40 км. В її складі виділяють Бескиди, Горгани і Покутсько-Буковинські Карпати. Карпатські флішеві породи у вигляді луски насунуті на внутрішню зону прогину. Складки представлені верхньо-крейдовими і палеогеновими піщано-глинистими флішовими відкладами.

Скибова зона(покрив) - це зона яка складається з ряду крупних лусок, які насунуті одна на одну в північно-східному напрямку. Ці луски К. Толвінський(1925р.) назвав скибами, звідси і походить назва Скибовий покрив. Скадається з наступних скиб (з півночі на південь) Берегова, Орівська, Сколівська, скиба Парашки, Зелем'янки, Рожанки.

Кросненська зона - витягнута неширокою смугою в загально-карпатському напрямку і поділяє Зовнішню і Внутрішню морфоструктури. Це зона складена потужними шарами пісковиків і аргілітів олігоценового віку. Розповсюдження нестійких до процесів денудації гірських порід сприяло формуванню низькогірного (600-700 м) рельєфу.

В тектонічній будові Кросненської зони переважають широкі сінкліналі і вузькі гребене-подібні антикліналі. Спостерігаються і насуви, але вони не утворюють таких стислих лусок, як в Зовнішніх Карпатах. Головні антикліналі і сінкліналі Центральної карпатської зони ускладнені дрібною складчастістю. Найбільш зануреним частинам відповідають низькогір’я Стрийсько-Сянської і Воловецько-Міжгірської котловин, Верховинського вододільного хребта, Ворохто-Путильського низькогір’я і Ясінської котловини.

Морфоструктура Внутрішніх Карпат - зона складчасто-блокових та блокових гір, що утворюють орографічну вісь Карпат - Полонинсько-Чорногорські Карпати які відповідають Дуклянській, Чорногірській і іншим зонам.

Південно-західна частина морфоструктури різко занурюється і зрізається розломами. Північна частина морфоструктури орографічно виражена Полонинським хребтом, масивами Свидівець і Чорногора. В геологічній будові приймають участь верхньо-крейдовий і палеогеновий фліш (чорні сланці і кварцитоподібні пісковики). Для зони характерні широкі складки, ускладнені дрібною складчастістю і насувами.

Ядро Внутрішніх Карпат представлено складчасто-блоковим середньогір’ям і високогір’ям залишкового Рахівського масиву і Чивчинських гір, що належить до Мармарошської і Рахівської зони. Вони складені кристалічними і метаморфічними породами докембрію і нижнього палеозою (кристалічні сланці, гнейси, кристалічні вапняки, амфіболіти, граніти). Кристалічні породи нижнього структурного поверху Рахівського масиву і Чивчинських гір перекриті осадовими відкладами тріасу і юри, крейдовим і палеогеновим флішем. В процесі тривалих висхідних рухів осадовиий чохол (особливо нижньо-мезозойські відклади - тріас і юра) майже повністю знищений процесами денудації і зберігся у вигляді ерозійних останців на поверхні Рахівського масиву.

Вздовж кордону з Магурською зоною витягнута зона Пенінських скель(пояс кліпенів). Вона має ширину від 2 до 20 км і проходить двома смугами між р. Тересвою і р. Латорицею. Виділяють Північну і Південну зону Пенінських скель. Північна зона простягнулася від Рахівського масиву в північно-західному напрямку приблизно до р. Боржави вздовж лінії тектонічного контакту Мармарошського насуву. Уступи (кліпени) утворюють смугу з окремих ізольованих екзотичних скелястих острівців розміром від декількох десятків до сотень метрів.

Складені скелі карбонатними і кремнистими породами юрського і тріасового віку, рідше кристалічними породами. Це тектонічні відторженці, вдавлені по лінії Мармарошського насуву в товщу крейдового флішу (пісковики і аргіліти).

Південна зона уступів добре виявчена біля сіл Кричеве, Довге, Свалява. Ізольовані екзотичні острівці щільних юрських вапняків мають різні розміри, підіймаючись над поверхнею схилів на 16 - 20 м. Зона розломів є тектонічним кордоном, що відокремлює Внутрішні Карпати від Закарпатського передгірного прогину.

З корисних копалин найбільше значення мають нафта, природний газ, озокерит, сірка, мінеральні лікувальні води.

Фізико-географічне районування[ред.ред. код]

Природа Українських Карпат представлена складною системою територіальних одиниць, що створюють високогірний, середньогірний, низькогірний та передгірський яруси. До високогірного ярусу належать давньольодовиково-високополонинські флішеві гірські ландшафти з максимумом відносних перевищень до 1500 м (масиви Чорногора, Свидівець та ін.) в осьовій частині гір. Другим видом гірських ландшафтів цього ярусу є давньольодовиково-високополонинські кристалічні (Мармароський масив, Чивчини). Три види ландшафтів становлять наступний, основний за площею, середньогірний ярус. Ландшафти середньогірно-полонинські (перевищення до 1300 м) представлені масивами Полонинського Бескиду (масиви Рівна, Полонина Боржава, Красна). Потужне зовнішнє пасмо — це середньогірно-скибові ландшафти (перевищення до 1000 м), найтиповіше виражені в Східних Бескидах, Покутсько-Буковинських горах. Вздовж південного краю Українських Карпат простягаються середньогірно-давньовулканічні ландшафти Вулканічних Карпат (масиви Маковиця, Синяк, Великий Діл, Тупий).

Ландшафти низькогірного ярусу простягаються двома смугами всередині гір та формують їхні крайові структури. Міжгірно-верховинські ландшафти (перевищення до 400 м) пов'язані з Головним Карпатським вододілом (Стрийсько-Сянська, Воловецька та інші верховини, а також Міжгірська, Верхньобистрицька, Ясінська, Ворохтянська та Верховинська улоговини). Тут містяться основні карпатські перевали (Ужоцький перевал, Верецький перевал, Воловецький перевал та інші). До регіонального розлому, що обмежовує флішеві Карпати на півдні, приурочені низькогірно-стрімчакові ландшафти — Угольський, Свалявський та інші (перевищення до 400 м). Тут зосередженні найвідоміші карстові печери регіону. Північно-східний край Українських Карпат становлять низькогірно-скибові ландшафти (перевищення до 400 м) у межиріччях Дністра, Стрию, Свічі, Лімніці, Бистриці, Пруту, Черемошу, Сірету. Горбогірно-улоговинні ландшафти (перевищення 300 м) характерні для межиріч Тиси, Тересви, Тереблі, Ріки, Боржави, Латориці.

Орографічна схема Українських Карпат[ред.ред. код]

Клімат[ред.ред. код]

За кліматичним районуванням гори належать до кліматичної підобласті Українських Карпат. Клімат помірно континентальний, теплий, з циклонічними та антициклонічними вторгненнями атлантичного повітря. Температура найтеплішого місяця (липень) у передгір'ях +18…+20 °C, у високогірному ярусі +8…+10 °C, найхолоднішого (січень) — відповідно −3…−6°C і −8…−9°C.

Карпати — найвологіша область в Україні: найбільше дощів — навесні і влітку, снігу — взимку. Кількість опадів від 500–800 мм у передгір'ях і до 1600–2000 мм на найвищих хребтах. Навесні сніг доволі довго (інколи до середини червня) лежить на округлих вершинах гір.

Гідрологія[ред.ред. код]

Високогірне (1750 м) озеро Несамовите на масиві Чорногора

В умовах достатнього та надмірного зволоження формується густа (до 1,5 км/км²) гідрографічна мережа — численні витоки Тиси, Дністра і Пруту. Вони належать до річок мішаного живлення з переважанням дощового. Режим паводковий протягом усього року. Після дощів і танення снігу вода потоками збігає з гір у долини й часто спричиняє повені. В давньольодовиково-високополонинських ландшафтах збереглися невеликі досить глибокі карові озера (Бребенескул, Верхнє, Несамовите, Ворожеське, Апшинець та інші). Найбільшим з озер обвального типу є Синевир. Трапляються залишки штучних водойм — клявз.

Рослинний світ[ред.ред. код]

На схилах Говерли

Висотна ландшафтна диференціація рослинного і ґрунтового покриву досить чітко виражена.

Біля підніжжя на низькогір'ях та горбогір'ях, на схилах гір, росте листяний ліс. Його утворюють осередки первинних дубових лісів, які доповнюють граб, липа, клен, бук.

Вище з'являються хвойні дерева — ялиця і ялина європейська (смерека). З листяних переважає бук. Ліс стає мішаним. Підлісок листяного і мішаного лісів утворюють кущі малини, ліщини, ожини, шипшини. На узліссях і галявинах ростуть трав'янисті рослини, більшість з них лікарські. Під деревами багато грибів: білих, підберезовиків, підосичників, маслюків, опеньків. Гірсько-лісові буроземи на схилах середньогірно-полонинських та давньовулканічних ландшафтів.

Вище ліс стає хвойним. Крім смереки і ялиці, у ньому росте модрина. Хвойні дерева холодостійкіші, ніж листяні. Ліс темний й вологий. Ґрунт між деревами вкритий мохом. На галявинах ростуть низенькі кущики брусниці й чорниці. Бурі гірсько-лісові ґрунти на крутих схилах хребтів високополонинських та скидових ландшафтів.

Природна (ландшафтна) верхня межа лісу в Українських Карпатах проходить на висоті 1300–1680 м над р. м. Залежно від зонального поширення деревних порід у високогір'ї виділяють два варіанти верхньої межі лісу в Українських Карпатах: буковий та смерековий. Типи верхньої межі лісу в Українських Карпатах - ландшафтний і антропогенний. У залежності від лімітуючого фактору ландшафтна ВМЛ поділяється на вісім підтипів: термічний, вітровий, лавинний, орографічний, біотичний, торфово-болотний, греготний, шлейфовий. [1]

На високих схилах і вершинах Карпат хвойні ліси змінюються чагарниками та субальпійським криволіссям із сосни гірської, ялівцю, вільхи зеленої та інших порід у карах та високих водозборах.

Найвище розкинулись субальпійські гірські луки та пустища — полонини, вкриті різнобарвно квітучими трав'янистими рослинами. Ґрунти — гірсько-лучно-буроземні. Слід зауважити, що ліси та криволісся, особливо на вершинах гір, вирубані чи випалені вже доволі давно задля розширень площі пасовищ. Таким чином, верхня межа лісу суттєво занижена, а полонини, що виникли на місці лісів, є штучними, вторинними рослинними угрупованнями зі збідненим видовим складом.

В міжгірно-верховинних ландшафтах та в річкових долинах поширені луки, характерні угрупування вільхи, верби.

Карпатським лісам властиві такі домішки порід: граб, явір, ясен, береза. Зрідка можна натрапити на кедр. Лісистість гір перевищує 50 %.

Тваринний світ[ред.ред. код]

У фауні Українських Карпат переважають представники лісового комплексу. Трапляються олень благородний, заєць, лисиця, вовк, ведмідь бурий, кіт лісовий, рись, куниця, видра, дика свиня, борсук, білка. Серед ендеміків: білка карпатська, полівка снігова. З птахів — тетерук, орябок, дятел строкатий і чорний, синиця чорна і чубата, лелека чорна, орел, беркут, шишкар ялиновий, змієїд, сапсан, шуліка рудий, сова сіра, плиска гірська, пугач, а на вершинах — щеврик гірський, тинівка альпійська, багато співочих перелітних птахів. Ендемічний вид — глухар карпатський. Плазунів і земноводних у горах не багато видів: саламандра плямиста, тритон карпатський, полоз лісовий, ящірка живородна, жаба прудка і квакша. У швидких гірських річках водиться форельструмкова і райдужна, харіус європейський, умбра європейська та ін. Серед безхребетних є комарі, мухи, метелики, бджоли, оси, джмелі, кліщі, павуки, тля та ін.

Природоохоронні об'єкти[ред.ред. код]

У біосферному заповіднику та національних природних парках Українських Карпат, в тому числі на Закарпатті, великими є зони антропогенних ландшафтів та рекреації, в яких здійснюється традиційне господарювання, тобто ведеться сільське і лісове господарство, розміщені поселення людей, розвивається туризм. В Українських Карпатах зосереджено понад 1400 природоохоронних об'єктів, що займають 2,8 % загальної площі гір (найвищий показник по Україні).

Національні природні парки[ред.ред. код]

Природні заповідники[ред.ред. код]

Заказники загальнодержавного значення[ред.ред. код]

Та багато інших.

Рекреація[ред.ред. код]

Різноманітність природних умов території Українських Карпат і наявність лікувальних ресурсів сприяли формуванню тут курортного району міждержавного значення.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Байцар А. Л. Типи верхньої межі лісу в Українських Карпатах та їх охорона // Вісник Львів. ун-ту серія географ. Вип. 40. Частина І. — Львів, 2012, с. 101–107.

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]