Перейти до вмісту

Східна Європа

Редагувати посилання
Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Всесвітня книга фактів відносить Азербайджан, Вірменію, Грузію, Казахстан та Туреччину частково або повністю до Азії, а Кіпр — до Близького Сходу:
   Східна Європа
   Південно-східна Європа
   Трансконтинентальні

Схі́дна Євро́па — політичний і географічний регіон Європи. Термін є неоднозначним і має широкий спектр геополітичних, географічних, етнічних, культурних і соціально-економічних конотацій. Східний кордон цього регіону позначений Уральськими горами, тоді як його західний кордон визначається різними способами.[1] Більшість класифікацій включають Білорусь, Молдову, Росію, Румунію й Україну, тоді як більш ширші класифікації можуть також включати деякі або всі балканські, балтійські, кавказькі держави та Вишеградську групу.[2][3]

Регіон представляє значну частину європейської культури; основні соціокультурні характеристики Східної Європи історично були визначені традиціями східних слов'ян і греків, а також впливом східного християнства, яке розвивалося через Східну Римську імперію та Османську імперію.[4][5] Інше визначення терміна було створено під час холодної війни, оскільки Європа була ідеологічно розділена залізною завісою, а «Східна Європа» була синонімом для держав, що становили Східний блок і знаходились під впливом Радянського Союзу, так звану «Радянську імперію».[5][6][7][8][9][4][10]

Цей термін іноді вважається принизливим через стереотипи про те, що Східна Європа є нижчою (біднішою, менш розвиненою) порівняно з Західною; термін Центральна та Східна Європа іноді використовується для більш нейтрального угруповання.[11][12][13][14][15]

Відтворення та інтерпретація Центральної Європи Полем Робертом Маґочі.

Зі вступом колишніх комуністичних держав до Європейського Союзу у 2004, 2007 і 2013 роках на них стало поширюватися поняття Центральна Європа. Чітких кордонів між західним, центральним та східними регіонами Європи[en] не існує. Україну у світі вважають східноєвропейською країною, хоча захід України знаходяться географічно та за культурними критеріями в Центральній Європі: Волинь, Галичина, Закарпаття[16] та Північна Буковина.[17]

Класифікації

[ред. | ред. код]

На початку XXI століття існує кілька класифікацій Східної Європи, але вони часто не є точними і можуть бути анахронізмом. Ці визначення обговорюються в різних культурах і серед експертів, навіть політологів,[18] оскільки цей термін має широкий спектр геополітичних, географічних, культурних і соціально-економічних конотацій. Його також описують як «нечіткий» термін, оскільки сама ідея Східної Європи постійно перевизначається.[19] Утвердження ідеї «Східної Європи» сягає переважно епохи (французького) просвітництва.[19]

Існує «майже стільки ж визначень Східної Європи, скільки дослідників цього регіону».[20] У відповідному документі Організації Об'єднаних Націй додається, що «кожна оцінка просторової ідентичности є по суті соціальною та культурною конструкцією[en]».[21]

Хоча східні географічні кордони Європи чітко визначені, кордон між Східною та Західною Європою є не географічним, а історичним, релігійним і культурним, і його важче визначити.

Уральські гори, річка Урал і Кавказькі гори є географічною сухопутною межею[en] східної околиці Європи. Наприклад, Казахстан, який в основному розташований у Центральній Азії з найбільш західними частинами, розташованими на захід від річки Урал, також має частину своєї території в Східній Європі.[22]

На заході, однак, історичні та культурні межі «Східної Європи» дещо перетинаються і, що найважливіше, зазнають історичних коливань, що робить точне визначення західних географічних кордонів Східної Європи та географічної середини Європи дещо складним.

Геосхема ООН

[ред. | ред. код]
Субрегіони Європи за геосхемою ООН.
   Східна Європа

Геосхема ООН — це система, розроблена Статистичним відділом ООН, яка поділяє країни світу на регіональні та субрегіональні групи на основі класифікації кодування M49. Поділ зроблено для статистичної зручності та не передбачає жодних припущень щодо політичної чи іншої приналежности держав або територій.[23]

У геосхемі ООН такі держави класифікуються як Східна Європа:[24]

ЦРУ

[ред. | ред. код]
Регіони Європи на основі Всесвітньої книги фактів ЦРУ:
   Східна Європа

Центральне розвідувальне управління Сполучених Штатів Америки класифікує сім держав як належних до «Східної Європи»:[25]

Релігійний і культурний вплив

[ред. | ред. код]
Традиційні культурні кордони Європи: рекомендації Постійного комітету з географічних назв Німеччини[de].[26]

Після розколу Християнської церкви 1054 року значні частини Східної Європи розвинули культурну єдність і опір католицькій Західній і Центральній Європі в рамках Східної Православної Церкви, церковнослов'янської мови та кирилиці.[27][28][29][30]

Найперша концепція Європи як культурної сфери (замість простого географічного терміна) була сформована Алкуїном Йоркським під час Каролінгського Відродження IX століття, яка включала територію, де сповідувалося лише західне християнство. «Європа» як культурний термін не охоплював значну частину територій, де була панівною Східна Православна Церква.[31]

Велику частину Східної Європи утворюють держави з домінуючими східними православними церквами, такі як Білорусь, Болгарія, Греція, Грузія, Кіпр, Молдова, Північна Македонія, Росія, Румунія, Сербія, Україна та Чорногорія, наприклад, а також Вірменія, де домінує Вірменська апостольська церква — одна з орієнтальних православних церков.[32][33] Східна Православна Церква відіграла визначну роль в історії та культурі Східної та Південно-Східної Європи.[34] Меншою мірою форми східного протестантизму та східного католицизму також мали вплив у Східній Європі. Держави, де східний протестантизм або східний католицизм мають історичне значення, включають Білорусь, Хорватію, Грецію, Угорщину, Литву, Польщу, Румунію, Словаччину, Словенію й Україну.[35][36][37]

Карта східного православ'я, межа якого створює кордон між культурними регіонами.

Розкол є історичним розривом євхаристійного спілкування та теології між Східною (Православною) і Західною (Католицькою) церквами. З XVI століття в Європі почали виникати як західні, так і східні форми протестантизму.[38][39] Крім того, Східні Католицькі Церкви почали поширюватися в Європі протягом XVI та XVII століть, після створення Руської унійної церкви Речі Посполитої в 1596 році.[39][40][41][42] Сама концепція східного католицизму існує ще до сьогодні, наприклад Українська греко-католицька церква.[42]

Поширення християнства[43][44]

Після Великої схизми 1054 року Європа була поділена між католицькими (а згодом додатково протестантськими) церквами на Заході та східно-православними церквами на сході. Через цей релігійний розкол православні держави часто асоціюють зі Східною Європою. Проте така класифікація часто є проблематичною; наприклад, Греція переважно православна, але її дуже рідко зараховують до «Східної Європи» з різних причин, найпомітнішою з яких є те, що історія Греції, здебільшого, була під більшим впливом середземноморської культури.[45]

Холодна війна (1947—1991)

[ред. | ред. код]

Падіння «залізної завіси» поклало кінець поділу Європи на схід і захід часів холодної війни,[46] але ця геополітична концепція іноді все ще використовується в ЗМІ.[47] Таке визначення використовувалося протягом 40 років холодної війни між 1947 і 1989 роками та було більш-менш синонімом термінів Східний блок і Варшавський пакт. Подібне визначення називає Східною Європою європейські держави, які раніше діяли под впливом Радянського Союзу.[48]

EuroVoc

[ред. | ред. код]
Європейські субрегіони згідно з EuroVoc:

EuroVoc, багатомовний тезаурус, який підтримується Офісом публікацій Європейського Союзу[en], класифікує Болгарію, Хорватію, Чехію, Угорщину, Польщу, Румунію, Словаччину та Словенію, а також держави-кандидатки Албанію, Боснію та Герцеговину, Молдову, Північну Македонію, Сербію й Україну як держави Центрально-Східної Європи.[49]

Сучасні погляди

[ред. | ред. код]

Балтійські держави

[ред. | ред. код]

ЮНЕСКО,[50] EuroVoc, Національне географічне товариство, Комітет з міжнародного співробітництва в національних дослідженнях демографії[en] та STW Thesaurus for Economics відносять Балтійські держави до Північної Європи, тоді як CIA World Factbook розміщує регіон у Східній Європі з сильною асиміляцією до Північної Європи. Вони є членами форуму регіонального співробітництва Nordic-Baltic Eight, тоді як держави Центральної Європи створили власний альянс під назвою Вишеградська група.[51] Nordic Північний форум майбутнього[en], Північний інвестиційний банк, Nordic Battlegroup[en], Nordic-Baltic Eight та Нова Ганзейська ліга є іншими прикладами північноєвропейського співробітництва, яке включає три держави, які спільно називаються Балтійськими державами.

Кавказькі держави

[ред. | ред. код]

Південнокавказькі народи Азербайджану, Вірменії та Грузії[52] включені до визначення чи історії Східної Європи. Вони розташовані в перехідній зоні Східної Європи та Західної Азії. Вони беруть участь у програмі Східного партнерства Європейського Союзу, Парламентській асамблеї Євронест, і є членами Ради Європи, що вказує, що всі троє мають політичні та культурні зв'язки з Європою. У січні 2002 року Європарламент зазначив, що Вірменія і Грузія в майбутньому можуть увійти до ЄУ.[53][54] Однак наразі Грузія є єдиною державою Південного Кавказу, яка активно прагне вступу до НАТО та ЄУ.

Центральна Європа

[ред. | ред. код]

Термін «Центральна Європа» часто використовується істориками для позначення держав, які раніше належали до Священної Римської імперії, імперії Габсбургів і Речі Посполитої.

Таким чином, у деяких ЗМІ «Центральна Європа» може частково збігатися зі «Східною Європою» епохи холодної війни. Деякі коментатори називають такі країни центральноєвропейськими, хоча інші все ще вважають їх східноєвропейськими.[55][56][57]

Південно-Східна Європа

[ред. | ред. код]

Деякі держави Південно-Східної Європи можна вважати частиною Східної Європи. Деякі з них іноді, хоча й рідко, можна охарактеризувати як такі, що належать до Південної Європи[65], а деякі також можуть бути включені до Центральної Європи. У деяких ЗМІ «Південно-Східна Європа» може частково збігатися зі «Східною Європою» епохи холодної війни.[66]

Казахстан

[ред. | ред. код]

Незважаючи на те, що Казахстан часто класифікується як держава Центральної Азії, близько 4 % території Казахстану, розташованої на захід від річки Урал, географічно лежить у Східній Європі, таким чином технічно це робить його трансконтинентальною країною[en].[67][68]

Історія

[ред. | ред. код]

Концепція Східної Європи як єдиного культурного регіону походить з кінця XVIII століття, з епохи Просвітництва[69]. У текстах тогочасних західноєвропейських інтелектуалів та мандрівників цей політично й етнічно строкатий регіон уявлявся як великий напівдикий занедбаний край, затиснутий між Європою та Азією, цивілізацією і варварством; в якому багатство знаті сильно контрастує із бідністю інших станів; населення якого має погані манери, живе в нечистоті й холоді[69].

Класична античність і середньовічне походження

[ред. | ред. код]

Стародавні держави регіону включали Оронтидську Вірменію, Кавказьку Албанію, Колхіду та Іберію (не плутати з Піренейським півостровом у Західній Європі), з яких перші дві держави були державами-попередниками Вірменії та Азербайджану, тоді як дві останні останні були державами-попередницями сучасної Грузії. Ці периферійні королівства були або з самого початку, або пізніше, включені до складу різних іранських імперій, включаючи Перську імперію Ахеменідів, Парфянську та Перську імперію Сасанідів.[70] Частини Балкан і деякі більш північні території також були під владою персів Ахеменідів, включаючи Тракію, Пеонію, Македонію та більшість чорноморських прибережних регіонів Румунії, України та Росії.[71][72] Завдяки суперництву між Партянською імперією та Римом, а пізніше між Візантією та сасанідськими персами, партяни кілька разів вторгалися в регіон, хоча їм ніколи не вдавалося утримати територію, на відміну від сасанідів, які контролювали більшу частину Кавказу.[73]

Східна та Західна Римська імперія після смерті Теодосія I у 395 році. Західна Римська імперія впала в 476 році, а Східна проіснувала до 1453 року.

Найдавніші відомі відмінності між сходом і заходом у Європі беруть початок в історії Римської республіки. У міру розширення римського володіння з'явився культурний і мовний поділ. Переважно грецькомовні східні провінції сформували високоурбанізовану елліністичну цивілізацію. І навпаки, західні території переважно прийняли латинську мову. Цей культурний і мовний поділ був зрештою посилений пізнішим політичним поділом Римської імперії на схід і захід. Поділ між цими двома сферами поглибився протягом пізньої античності та середньовіччя внаслідок ряду подій. Західна Римська імперія розпалася в V столітті, ознаменувавши початок Раннього Середньовіччя. Східна Римська імперія — Візантійська імперія — мала стратегію виживання, завдяки якій вона проіснувала ще 1000 років.[74]

Піднесення Франкської імперії на заході, і зокрема Великий розкол, який формально розділив східне та західне християнство у 1054 році, посилив культурну та релігійну відмінність між Східною та Західною Європою. Велика частина Східної Європи була захоплена та окупована монголами, зокрема Королівство Руське.[75]

Під час Ostsiedlung, міста, засновані на маґдебурзькому праві, стали центрами економічного розвитку, а німецькі поселення[en] були засновані в деяких частинах Східної Європи.[76] Запровадження німецького міського права часто розглядається як другий великий крок після запровадження християнства на рубежі першого та другого тисячоліть. Модернізація суспільства та економіки сприяла підвищенню ролі правителів Богемії та Польщі.[77]

Завоювання Візантійської імперії, центру Східної Православної Церкви, Османською імперією в XV столітті та поступове роздроблення Священної Римської імперії (яка замінила Франкську імперію) призвели до зміни значення католицької / протестантської проти православної концепції в Європі. Іан Д. Армор зазначає, що використання кирилиці не є важливим детермінантом для Східної Європи, де від Хорватії до Польщі та Молдови, і всюди між ними використовується латиниця.[78] Статус Греції як колиски західної цивілізації та невід'ємної частини західного світу в політичній, культурній та економічній сферах призвів до того, що її майже завжди класифікують не до Східної, а до Південної чи Західної Європи.[79] Наприкінці XVI та на початку XVIII століть у Східній Європі був відносно високий рівень життя. Цей період також називають східно-центральноєвропейським золотим віком близько 1600 року.[80] На початку XVII століття рівень навичок рахування в Східній Європі був відносно низьким, хоча існували регіональні відмінності. Протягом XVIII століття регіони почали наздоганяти Західну Європу, але розвивалися не так швидко. Регіони з сильнішою жіночою автономією швидше розвивалися в плані рахівництва[en].[81]

Кріпацтво

[ред. | ред. код]

Кріпацтво було поширеним станом сільськогосподарських працівників до XIX століття. Це нагадувало рабство з точки зору несвободи, з тією відмінністю, що землевласники не могли купувати та продавати кріпаків окремо від конкретних земельних ділянок, до яких вони були постійно прикріплені. Ця система виникла в XIV—XV століттях, у той самий час, коли вона занепадала в Західній Європі.[82] Кульмінація припала на XVII—XVIII ст. На початку XIX століття прийшов занепад кріпацтва і в Східній Європі, особливо ознаменований скасуванням кріпосного права в Російській імперії в 1861 році. Емансипація означала, що колишні кріпаки десятиліттями платили за свою свободу щорічними грошовими виплатами своїм колишнім панам. Система сильно відрізнялася від країни до країни і не була настільки стандартизованою, як у Західній Європі. Історики до XX століття зосереджувалися на економічних і трудових відносинах пана-кріпака, зображуючи кріпаків як рабів, пасивних та ізольованих.[83][84]

Відсутність індустріалізації протягом довгого XIX століття

[ред. | ред. код]

До 1870 року індустріалізація, яка розпочалась у Північно-Західній і Центральній Європі та Сполучених Штатах, не поширювалася суттєво на решту світу. У Східній Європі індустріалізація значно відставала. Російська імперія, наприклад, залишалася переважно сільською та сільськогосподарською, а її самодержавні правителі тримали селян у кріпацтві.[85]

Міжвоєнний період (1919—1939)

[ред. | ред. код]

Основним результатом Першої світової війни став розпад Російської, Австро-Угорської та Османської імперій, а також часткові втрати Німецької імперії. Сплеск етнічного націоналізму створив низку нових держав у Східній Європі, підтверджених Версальським договором 1919 року. Польща була відновлена після поділів 1790-х років, які розділили її між Німеччиною, Австрією та Росією. До нових країн увійшли Фінляндія, Естонська Республіка, Латвійська Республіка, Литовська Республіка, Українська Народна Республіка (яка незабаром була окупована Радянською Росією), Перша Чехословацька Республіка та Королівство Югославія. Австрія та Угорщина мали значно скорочені кордони. Нові держави включали значні етнічні меншини, які мали бути захищені згідно з режимом захисту меншин Ліги Націй.[86] У всій Східній Європі етнічні німці становили найбільшу етнічну меншину.[87] У деяких регіонах, як-от у Судетах, регіонах Польщі та в деяких частинах Словенії, німецькомовні становили місцеву більшість, викликаючи конфлікт через вимоги про самовизначення.

Румунське королівство, Третє Болгарське царство та Князівство Албанія також були незалежними. Багато країн все ще були переважно сільськими, з невеликою промисловістю та лише кількома міськими центрами. Націоналізм був домінуючою силою, але більшість держав мали етнічні чи релігійні меншини, які відчували загрозу з боку більшости. Майже всі вони стали демократичними у 1920-х роках, але всі вони (крім Чехословаччини та Фінляндії) відмовилися від демократії під час депресії 1930-х років на користь автократичних, сильних або однопартійних держав. Нові держави не змогли сформувати стабільні військові альянси, і одна за одною були надто слабкими, щоб протистояти нацистській Німеччині чи Радянському Союзу, які захопили їх між 1938 і 1945 роками.

Друга світова війна та початок холодної війни

[ред. | ред. код]
Мапа Європи під час Холодної війни. Червоні країни вважаються східноєвропейськими.

Регіон був головним полем битви у Другій світовій війні (1939—1945 рр.), коли німецькі та радянські армії неслися туди-сюди, мільйони євреїв та інших людей було убито нацистами під час виконання Генерального плану Ост, і мільйони інших, убитих хворобами, голодування та військових дій або страчених після того, як їх визнали політично небезпечними.[88] На завершальному етапі Другої світової війни майбутнє Східної Європи було вирішено переважною силою радянської Червоної армії, яка відкинула німців. Однак до Югославії та Албанії вони не дійшли. Фінляндія була вільною, але була змушена зберігати нейтралітет у майбутній холодній війні.

По всій Східній Європі німецькомовне населення було вигнано до сьогоднішніх кордонів Німеччини в одній із найбільших операцій етнічних чисток в історії.[89] Регіони, де німці колись становили більшість місцевого населення, були переселені польськомовні чи чеськомовні.

Регіон підпав під радянський контроль і були введені комуністичні уряди. Соціалістична Федеративна Республіка Югославія, Народна Соціалістична Республіка Албанія (а пізніше Соціалістична Республіка Румунія) мали власні комуністичні режими, незалежні від Москви. Східний блок на початку холодної війни в 1947 році значно відставав від західноєвропейських держав у відбудові економіки та економічному прогресі. Вінстон Черчилль у своїй відомій промові «Сухожилля миру» 5 березня 1946 року у Вестмінстерському коледжі у Фултоні, штат Міссурі, підкреслив геополітичний вплив «залізної завіси»:

Від Щецина в Балтійському морі до Трієста в Адріатичному морі «залізна завіса» опустилася через континент. За цією лінією розташовані всі столиці стародавніх держав Центральної та Східної Європи. Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест і Софія; усі ці відомі міста та населення навколо них лежать у тому, що я повинен назвати радянською сферою, і всі вони піддаються, в тій чи іншій формі, не тільки радянському впливу, але й дуже високому, а в деяких випадках і зростаючому контролю з боку Москви.

Східний блок

[ред. | ред. код]
1989 рік. «Східний Блок» (помаранчевий колір) — накладено на нинішні кордони.
   Інші держави, що раніше входили до СРСР
   Інші колишні комуністичні країни, які фактично не контролювали Москвою

Під Східною Європою після 1945 року зазвичай розумілися всі європейські країни, звільнені від нацистської Німеччини, а потім окуповані радянською армією. Східна Європа раніше включала Німецьку Демократичну Республіку (також відому як Східна Німеччина), утворену радянською зоною окупації Німеччини. До 1948 року всі держави Східної Європи перейняли комуністичні режими контролю. Ці держави були офіційно незалежними від Радянського Союзу, але практичні масштаби цієї залежности були досить обмеженими. Соціалістична Федеративна Республіка Югославія та Народна Соціалістична Республіка Албанія мали комуністичні уряди, незалежні від Кремля.

Комуністи мали природний резервуар популярности в тому, що вони знищили нацистських загарбників.[90] Їхньою метою було гарантувати довготривалу солідарність класу працівників. Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР (НКВД), працюючи у співпраці з місцевими комуністами, створила таємну поліцію, використовуючи керівництво, навчене в Москві. Ця нова таємна поліція арештовувала політичних ворогів за готовими списками.[91] Комуністичні уряди націоналізували приватні підприємства, передавши їх у державну власність, і контролювали ЗМІ та церкви.[92] Розподіливши урядові установи з партнерами по коаліції, комуністи взяли під контроль міністерства внутрішніх справ, які контролювали місцеву поліцію.[93] Вони також взяли під контроль засоби масової інформації, особливо радіо[94], а також систему освіти.[95] Вони конфіскували та перерозподіляли сільськогосподарські угіддя[96] та захопили контроль над організаціями громадянського суспільства, такі як церковні групи, спортивні групи, молодіжні групи, профспілки, організації фермерів та різні громадські організації. У деяких державах вони брали участь у широкомасштабних етнічних чистках, переміщуючи етнічні групи, такі як німці, поляки, українці (наприклад, операція «Вісла») та угорці, далеко від місця їхнього попереднього проживання, часто з великими жертвами, щоб перемістити їх у нові післявоєнні кордони відповідних держав[97]

За прямими вказівками Сталіна ці держави відкинули гранти американського плану Маршалла. Натомість вони приєдналися до плану Молотова[en], який згодом перетворився на Раду економічної взаємодопомоги. Коли НАТО було створено в 1949 році, більшість країн Східної Європи стали членами протилежного Варшавського пакту, утворивши геополітичну концепцію, яка стала відомою як Східний блок. Вона складалася з:

Після падіння залізної завіси

[ред. | ред. код]
Розширення Європейського Союзу 2004–2013 років
   Держави-члени на той час
   Нові члени у 2004 році

Кіпр
Чехія
Естонія
Угорщина
Латвія
Литва
Мальта
Польща
Словаччина
Словенія
   Держави-члени на той час
   Нові члени у 2007 році

Болгарія
Румунія
   Держави-члени
   Новий член у 2013 році

Хорватія

З падінням «залізної завіси» у 1989 році політичний ландшафт Східного блоку та й усього світу змінився. Під час возз'єднання Німеччини Федеративна Республіка Німеччина мирно поглинула Німецьку Демократичну Республіку в 1990 році. У 1991 році Рада економічної взаємодопомоги, Варшавський пакт і Радянський Союз були розпущені. Багато європейських держав, які входили до складу Радянського Союзу, проголосили або відновили свою незалежність (Білорусь, Естонія, Латвія, Литва, Молдова й Україна). Чехословаччина мирно розділилася на Чехію та Словаччину в 1993 році. Багато держав цього регіону приєдналися до Європейського Союзу, а саме Болгарія, Чехія, Хорватія, Естонія, Угорщина, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина та Словенія. Термін «держави ЄУ-11» відноситься до держав-членів Центральної та Східної Європи, включаючи Балтійські держави, які приєдналися в 2004 році та пізніше: у 2004 році Чехія, Естонія, Латвія, Литва, Угорщина, Польща, Словенія та Словацька Республіка; у 2007 р. Болгарія, Румунія; і в 2013 році Хорватія.

Після початку масштабного російського вторгнення в Україну під час російсько-української війни, держави Асоційованого тріо, а саме Україна, Молдова та Грузія, подали заявку на вступ до Європейського Союзу. 23 червня 2022 року Європейська рада надала Молдові та Україні статус кандидаток на вступ[100]. 14 грудня 2023 року Європейська рада вирішила розпочати переговори про вступ Молдови та України[101], а 25 червня 2024 року відбулася перша Міжурядова конференція щодо вступу, яка розпочала фактичні перемовини.[102] Очікується, що Україна та Молдова можуть приєднатися до ЄС протягом 2030-х років.[103][104]

Після закінчення Холодної Війни в 1989 році поняття Східна Європа з кожним роком дедалі більше набуває географічного значення. З приєднанням багатьох східноєвропейських держав до Європейського Союзу на них стало поширюватися поняття Центральна Європа. Чітких кордонів між західним, центральним та східними регіонами Європи не існує. Україну у світі вважають східноєвропейською країною, хоча західні регіони України знаходяться географічно та за культурними критеріями в Центральній Європі: (Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська та Чернівецька області).[17][16]

Демографія

[ред. | ред. код]
Піраміда населення Східної Європи 2023 року (класифікація геосхем ООН)

Переважна більшість мешканців Східної Європи є слов'янами за лінгвістично-етнічним походженням. Їхня кількість становить 133,994,386 осіб. Основні неслов'янські народи Східної Європи — албанці, греки, литовці, латиші, естонці, угорці, румуни та молдовани, народи Кавказу, корінні народи Російської Федерації. Їхня загальна чисельність — 57,632,507 осіб. Причому майже 39 відсотків (22,305,552 ос.) із них становлять румуни.

  • Неслов'янські або частково слов'янські країни Східної Європи
* Росія Росія — 140,468,086


Економіка

[ред. | ред. код]

Економічні зміни узгоджувалися з конституційними реформами. Як правило, східноєвропейські держави незабаром зіткнулися з такими проблемами: висока інфляція, високий рівень безробіття, низький рівень економічного зростання та високий державний борг. До 2000 року ці економіки стабілізувалися, а між 2004 і 2013 роками частина з них приєдналася до Європейського Союзу. Більшість конституцій прямо чи опосередковано визначають економічну систему держав, що відбувалося паралельно до демократичного переходу 1990-х років: вільна ринкова економіка (іноді доповнена соціально [та екологічно] орієнтованим сектором), економічний розвиток або лише економічні права як основа економіки.[105]

У випадку фіскальної політики законодавчі, виконавчі та інші державні органи (Бюджетна рада, Економічна та соціальна рада) визначають і керують бюджетуванням. Середній державний борг у державах становить майже 44 %, але відхилення велике, оскільки найнижчий показник наближається до 10 %, а найвищий — 97 %. Тенденція показує, що співвідношення державного боргу до ВВП у більшості держав зростає. Лише три держави мають високий державний борг: Хорватія, Угорщина та Словенія (понад 70 % ВВП), тоді як Словаччина та Польща виконують вимоги Маастрихту, але лише на 10 % нижче порогу. Декларується внесок для покриття фінансів на спільні потреби, принцип справедливого розподілу податкового тягаря іноді доповнюється спеціальними аспектами. Податкові надходження зазвичай піддають 15–19 % ВВП, а показники вище 20 % можна знайти лише рідко.[106]

Авдит державного бюджету та видатків є важливим елементом контролю державних фінансів і важливою частиною концепції стримувань і противаг. Центральні банки є незалежними державними установами, які володіють монополією на управління та здійснення монетарної політики штату або федерації. Окрім монетарної політики, деякі з них навіть здійснюють нагляд за системою фінансових посередників. У випадку функції стабільності цін рівень інфляції в досліджуваній області відносно швидко впав нижче 5 % до 2000 року. У монетарній політиці відмінності базуються на єврозоні: Естонія, Латвія, Литва, Словаччина, Словенія та Хорватія використовують спільну валюту євро. Економіки 2010-х років, як і 2000-х, демонстрували помірну інфляцію. Як нове явище, незначна негативна інфляція (дефляція) з'явилася в кількох державах (Хорватія, Естонія, Угорщина, Польща, Румунія, Словаччина та Словенія), що демонструвало чутливість щодо міжнародних подій. Більшість конституцій визначає національну валюту, законний платіжний засіб або грошову одиницю. Курс місцевої валюти до долара США показує, що різкі інтервенції не потрібні. Національне багатство або активи є власністю держави або місцевих органів влади, і, будучи виключною власністю, управління та захист ними спрямовані на служіння суспільним інтересам.[107]

Стереотипи

[ред. | ред. код]
Див. також: Балканізація

До стереотипів східноєвропейських держав відносять гірші економічні показники, ніж у західноєвропейських держав. Окремий стереотип пов'язаний з Балканами, що містить у собі постійні війни й міжетнічні конфлікти. Як відомо, під час розпаду Югославії на початку 1990-х років відбувалися численні війни.

Галерея

[ред. | ред. код]

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Regions of Europe: Eastern Europe. 10 травня 2021. Архів оригіналу за 25 листопада 2023. Процитовано 1 червня 2023.
  2. ↑ Berglee, Royal (2016). Traditional Regions of Europe. Архів оригіналу за 16 грудня 2023. Процитовано 15 грудня 2023.
  3. ↑ Geographic Regions. U.N. Statistics Division. Архів оригіналу за 30 серпня 2017. Процитовано 6 жовтня 2023.
  4. ↑ а б United Nations Statistics Division- Standard Country and Area Codes Classifications (M49)-Geographic Regions. Архів оригіналу за 30 серпня 2017. Процитовано 4 серпня 2017.
  5. ↑ а б Ramet, Sabrina P. (1998). Eastern Europe: politics, culture, and society since 1939. Indiana University Press. с. 15. ISBN 978-0253212566. Архів оригіналу за 30 березня 2024. Процитовано 5 жовтня 2011.
  6. ↑ «The Balkans» [Архівовано 10 грудня 2017 у Wayback Machine.], Global Perspectives: A Remote Sensing and World Issues Site. Wheeling Jesuit University/Center for Educational Technologies, 1999—2002.
  7. ↑ "Eastern Europe" Wrongly labelled. The Economist. 7 січня 2010. Архів оригіналу за 11 лютого 2021. Процитовано 20 лютого 2020.
  8. ↑ A New Journal for Central Europe. www.ce-review.org. Архів оригіналу за 31 жовтня 2017. Процитовано 31 серпня 2009.
  9. ↑ Frank H. Aarebrot (14 травня 2014). The handbook of political change in Eastern Europe. Edward Elgar Publishing. с. 1–. ISBN 978-1-78195-429-4. Архів оригіналу за 30 березня 2024. Процитовано 17 липня 2017.
  10. ↑ [1] [Архівовано 3 квітня 2015 у Wayback Machine.]. Eurovoc.europa.eu. Retrieved on 4 March 2015.
  11. ↑ Mälksoo, Maria (4 травня 2019). The normative threat of subtle subversion: the return of 'Eastern Europe' as an ontological insecurity trope. Cambridge Review of International Affairs. 32 (3): 365—383. doi:10.1080/09557571.2019.1590314. ISSN 0955-7571. Архів оригіналу за 30 березня 2024. Процитовано 16 листопада 2022.
  12. ↑ Twardzisz, Piotr (25 квітня 2018). Defining 'Eastern Europe': A Semantic Inquiry into Political Terminology (англ.). Springer. с. 18. ISBN 978-3-319-77374-2. Архів оригіналу за 29 червня 2023. Процитовано 3 січня 2023.
  13. ↑ Hall, Derek (July 1999). Destination branding, niche marketing and national image projection in Central and Eastern Europe. Journal of Vacation Marketing (англ.). 5 (3): 227—237. doi:10.1177/135676679900500303. ISSN 1356-7667.
  14. ↑ Zarycki, Tomasz (2014). Ideologies of Eastness in Central and Eastern Europe. doi:10.4324/9781315819006. ISBN 9781317818571. Архів оригіналу за 16 листопада 2022. Процитовано 16 листопада 2022.
  15. ↑ Eastern promise and Western pretension – DW – 09/07/2018. dw.com (англ.). Архів оригіналу за 16 листопада 2022. Процитовано 16 листопада 2022.
  16. ↑ а б Transcarpathia: Perephiral Region at the "Centre of Europe" (Google eBook). Routledge. 2013. с. 155. ISBN 978-1-136-34323-0.
  17. ↑ а б Klaus Peter Berger, The Creeping Codification of the New Lex Mercatoria, Kluwer Law International, 2010, p. 132
  18. ↑ Drake, Miriam A. (2005) Encyclopedia of Library and Information Science, CRC Press
  19. ↑ а б Grob, Thomas (February 2015). The concept of "Eastern Europe" in past and present. UNI NOVA. University of Basel. Архів оригіналу за 26 листопада 2020. Процитовано 4 вересня 2020.
  20. ↑ «The Balkans» [Архівовано 10 грудня 2017 у Wayback Machine.], Global Perspectives: A Remote Sensing and World Issues Site. Wheeling Jesuit University/Center for Educational Technologies, 1999—2002.
  21. ↑ Jordan Europa Regional. 4 квітня 2014. Архів оригіналу за 4 квітня 2014.
  22. ↑ Kazakhstan, The World Factbook (англ.), Central Intelligence Agency, процитовано 10 серпня 2024
  23. ↑ UNSD — Methodology. unstats.un.org. Процитовано 17 червня 2019.
  24. ↑ UNSD — Methodology. unstats.un.org. Процитовано 17 червня 2019.
  25. ↑ Field listing: Location. CIA World Factbook. Архів оригіналу за 24 травня 2011. Процитовано 30 липня 2017. [Архівовано 2011-05-24 у Wayback Machine.]
  26. ↑ Jordan, Peter (2005). Großgliederung Europas nach kulturräumlichen Kriterien [The large-scale division of Europe according to cultural-spatial criteria]. Europa Regional. Leipzig: Leibniz-Institut für Länderkunde (IfL). 13 (4): 162—173. Архів оригіналу за 27 грудня 2023. Процитовано 21 січня 2019 — через Ständiger Ausschuss für geographische Namen (StAGN).
  27. ↑ Magocsi, Paul Robert (2002). Chapter 11. Historical Atlas of Central Europe (вид. Rev. and expanded). University of Toronto Press. ISBN 978-0-8020-8486-6. OCLC 150672781. {{cite book}}: |access-date= вимагає |url= (довідка); |archive-url= вимагає |url= (довідка)
  28. ↑ Kasper von Greyerz (2007). Religion and Culture in Early Modern Europe. Oxford University Press. с. 38–. ISBN 978-0-19-804384-3. Архів оригіналу за 30 березня 2024. Процитовано 6 січня 2022.
  29. ↑ Jean W Sedlar (1994). East Central Europe in the Middle Ages, 1000–1500. University of Washington Press. с. 161. ISBN 0-295-97291-2. Архів оригіналу за 30 березня 2024. Процитовано 6 січня 2022.
  30. ↑ Dumitran, Adriana (2010). Uspořádání Evropy – duch kulturní jednoty na prahu vzniku novověké Evropy [The shape of Europe. The spirit of unity through culture in the eve of Modern Europe] (чес.). Czech Republic: Bibliography of the History of the Czech Lands, The Institute of History, Academy of Sciences of the Czech Republic. Архів оригіналу за 18 травня 2016. Процитовано 6 січня 2022.
  31. ↑ Sanjay Kumar (2021). A Handbook of Political Geography. K.K. Publications. с. 125—127.
  32. ↑ Religious Belief and National Belonging in Central and Eastern Europe. Pew Research Center. 10 травня 2017. Архів оригіналу за 18 вересня 2018. Процитовано 30 січня 2020.
  33. ↑ The History of Georgian Orthodox Church. www.atlantaserbs.com. Архів оригіналу за 4 березня 2021. Процитовано 7 лютого 2021.
  34. ↑ Ware, Bishop Kallistos (Timothy) (29 квітня 1993), The Orthodox Church (вид. new), New York: Penguin Books, с. 8, ISBN 978-0-14-014656-1
  35. ↑ Eastern rite church | History, Beliefs & Practices | Britannica. www.britannica.com (англ.). Архів оригіналу за 19 січня 2024. Процитовано 28 лютого 2024.
  36. ↑ Fernández Rodríguez, José Manuel (28 November 2016). «Eastern Protestant and Reformed Churches „a historical and ecumenical look“». Theologica Xaveriana. 66 (182): 345—366. doi:10.11144/javeriana.tx66-182.ioproh.
  37. ↑ Milovanović, Aleksandra Djurić; Radić, Radmila (2017-10-11). «Parts I, II, III». Orthodox Christian Renewal Movements in Eastern Europe. Springer. ISBN 978-3-319-63354-1.
  38. ↑ Parushev, Parush; Apollo, Toivo (2004). McGrath, Alister E. (ред.). The Blackwell Companion to Protestantism. Blackwell Publishing Ltd. с. 155—160. doi:10.1002/9780470999196. ISBN 978-0-631-23278-0. Архів оригіналу за 28 лютого 2024. Процитовано 28 лютого 2024.
  39. ↑ а б Nichols, Aidan (2010). Rome and the Eastern Churches: A Study in Schism (вид. 2nd). Ignatius Press. с. 13—19. ISBN 9781586172824.
  40. ↑ Galadza, Peter (4 липня 2007). Parry, Ken (ред.). The Blackwell Companion to Eastern Christianity (англ.). Blackwell Publishing Ltd. с. 291—309. doi:10.1002/9780470690208. ISBN 978-0-631-23423-4. Архів оригіналу за 28 лютого 2024. Процитовано 28 лютого 2024.
  41. ↑ Union of Brest-Litovsk | Polish-Soviet, Treaty, 1918 | Britannica. www.britannica.com (англ.). Архів оригіналу за 29 червня 2023. Процитовано 28 лютого 2024.
  42. ↑ а б Eastern rite church | History, Beliefs & Practices | Britannica. www.britannica.com (англ.). Архів оригіналу за 19 січня 2024. Процитовано 28 лютого 2024.
  43. ↑ Atlas of the Historical Geography of the Holy Land. Rbedrosian.com. Архів оригіналу за 10 червня 2013. Процитовано 23 лютого 2013.
  44. ↑ home.comcast.net. Архів оригіналу за 13 лютого 2013. Процитовано 23 лютого 2013.
  45. ↑ Peter John, Local Governance in Western Europe, University of Manchester, 2001, ISBN 9780761956372
  46. ↑ V. Martynov, The End of East-West Division But Not the End of History, UN Chronicle, 2000 (available online)
  47. ↑ Migrant workers: What we know. BBC News. 21 серпня 2007. Архів оригіналу за 14 листопада 2020. Процитовано 27 січня 2009.
  48. ↑ Ramet, Sabrina P. (1998). Eastern Europe: politics, culture, and society since 1939. Indiana University Press. с. 15. ISBN 978-0253212566. Архів оригіналу за 30 березня 2024. Процитовано 5 жовтня 2011.
  49. ↑ Concept: 914 Central and Eastern Europe. EuroVoc. Publications Office of the EU. Архів оригіналу за 27 жовтня 2023. Процитовано 16 липня 2023.
  50. ↑ Division, United Nations Statistics. UNSD — Methodology. unstats.un.org. Архів оригіналу за 30 серпня 2017. Процитовано 4 серпня 2017.
  51. ↑ About the Visegrad Group. Visgradgroup.eu. 15 серпня 2006. Архів оригіналу за 25 вересня 2011. Процитовано 30 липня 2021.
  52. ↑ Department for General Assembly and Conference Management |. www.un.org. Архів оригіналу за 19 квітня 2021. Процитовано 25 квітня 2021.
  53. ↑ How Armenia Could Approach the European Union (PDF), архів оригіналу (PDF) за 28 квітня 2008, процитовано 27 лютого 2017
  54. ↑ European Parliament on the European Union's relations with the South Caucasus, архів оригіналу за 2 липня 2020, процитовано 2 липня 2020
  55. ↑ Wallace, W. The Transformation of Western Europe London, Pinter, 1990
  56. ↑ Huntington, Samuel The Clash of Civilizations Simon & Schuster, 1996
  57. ↑ Johnson, Lonnie Central Europe: Enemies, Neighbours, Friends Oxford University Press, US, 2001
  58. ↑ U.S. Energy Information Administration (EIA). www.eia.gov. Архів оригіналу за 5 лютого 2009.
  59. ↑ 7 Invitees - Romania. www.nato.int. Архів оригіналу за 29 жовтня 2023. Процитовано 25 квітня 2021.
  60. ↑ Steven Tötösy de Zepetnek; Louise Olga Vasvári (2011). Comparative Hungarian Cultural Studies. Purdue University Press. ISBN 9781557535931. Архів оригіналу за 30 березня 2024. Процитовано 10 листопада 2020.
  61. ↑ Armstrong, Werwick; Anderson, James (2007). Borders in Central Europe: From Conflict to Cooperation. Geopolitics of European Union Enlargement: The Fortress Empire. Routledge. с. 165. ISBN 978-1-134-30132-4. {{cite book}}: |access-date= вимагає |url= (довідка); |archive-url= вимагає |url= (довідка)
  62. ↑ Southeast European Cooperative Initiative (SECI) (PDF). United Nations Economic Commission for Europe. 2003. Архів (PDF) оригіналу за 21 жовтня 2023. Процитовано 10 жовтня 2023.
  63. ↑ Croatia. The World Factbook. Central Intelligence Agency. 18 січня 2022. Архів оригіналу за 19 лютого 2024.
  64. ↑ Lonnie Johnson, Central Europe: Enemies, Neighbors, Friends, Oxford University Press
  65. ↑ United Nations Statistics Division- Standard Country and Area Codes Classifications (M49)-Geographic Regions. Архів оригіналу за 30 серпня 2017. Процитовано 4 серпня 2017.
  66. ↑ Bideleux and Jeffries (1998) A History of Eastern Europe: Crisis and Change
  67. ↑ Porter, Malcolm; Lye, Keith (2008). Asia. Cherrytree Books. с. 14. ISBN 978-1-84234-461-3. Архів оригіналу за 12 січня 2022. Процитовано 11 жовтня 2021.
  68. ↑ World Factbook. Washington, D.C.: Central Intelligence Agency. 29 вересня 2021. Архів оригіналу за 9 січня 2021. Процитовано 23 січня 2021. Kazakhstan: Geography
  69. ↑ а б Ларі Вулф. Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва. — К.: Критика, 2009.
  70. ↑ Rapp, Stephen H. (2003), Studies In Medieval Georgian Historiography: Early Texts And Eurasian Contexts, pp. 292—294. Peeters Bvba ISBN 90-429-1318-5.
  71. ↑ The Oxford Classical Dictionary by Simon Hornblower and Antony Spawforth,ISBN 0-19-860641-9, "page 1515, «The Thracians were subdued by the Persians by 516»
  72. ↑ Roisman, Joseph; Worthington, Ian (7 липня 2011). A Companion to Ancient Macedonia. John Wiley & Sons. ISBN 9781444351637. Архів оригіналу за 30 березня 2024. Процитовано 22 квітня 2015.
  73. ↑ Olson, James Stuart; Pappas, Lee Brigance; Pappas, Nicholas Charles; Pappas, Nicholas C. J. (1994). An Ethnohistorical Dictionary of the Russian and Soviet Empires. Bloomsbury Academic. ISBN 9780313274978. Архів оригіналу за 30 березня 2024. Процитовано 22 квітня 2015.
  74. ↑ Edward Luttwak, The grand strategy of the Byzantine Empire (Harvard UP, 2009).
  75. ↑ Denis Sinor, «The Mongols in the West.» Journal of Asian History 33.1 (1999): 1-44 online [Архівовано 2021-07-09 у Wayback Machine.].
  76. ↑ Martyn Rady, «The German Settlement in Central and Eastern Europe during the High Middle Ages.» in The German Lands and Eastern Europe (Palgrave Macmillan, 1999) pp. 11-47.
  77. ↑ Jan M. Pisorski (2008). Medieval Colonization in East Central Europe. У Ingrao; Szabo (ред.). The Germans and the East. Purdue University Press. с. 31.
  78. ↑ Armour, Ian D. 2013. A History of Eastern Europe 1740—1918: Empires, Nations and Modernisation. London: Bloomsbury Academic. p. 23. ISBN 978-1849664882
  79. ↑ See, inter alia, Norman Davies, Europe: a History, 2010, Eve Johansson, Official Publications of Western Europe, Volume 1, 1984, Thomas Greer and Gavin Lewis, A Brief History of the Western World, 2004
  80. ↑ Baten, Jörg (2016). A History of the Global Economy. From 1500 to the Present. Cambridge University Press. с. 46. ISBN 9781107507180.
  81. ↑ Baten, Joerg; Szołtysek, Mikołaj (2017). "Girl Power" in Eastern Europe? The human capital development of Central-Eastern and Eastern Europe in the seventeenth to nineteenth centuries and its determinants. European Review of Economic History. 21 (1): 29—63.
  82. ↑ Jerome Blum, «The Rise of Serfdom in Eastern Europe» American Historical Review 62#4 (1957), pp. 807—836 Online [Архівовано 2020-02-07 у Wayback Machine.]
  83. ↑ Boris B. Gorshkov, «Serfdom: Eastern Europe» in Peter Stearns, ed., Encyclopedia of European Social History (2001) 2:379-88; Online [Архівовано 2024-03-30 у Wayback Machine.].
  84. ↑ David Moon, «Reassessing Russian Serfdom.» European History Quarterly 26 (1996): 483—526.
  85. ↑ Jackson J. Spielvogel: Western Civilization: Alternate Volume: Since 1300. p. 618.
  86. ↑ P. de Azcarate, League of Nations and National Minorities (1945) online
  87. ↑ R. M. Douglas. Orderly and Humane. The Expulsion of the Germans after the Second World War. Yale University Press. с. 331.
  88. ↑ Timothy Snyder, Bloodlands: Europe Between Hitler and Stalin (2011) excerpt and text search [Архівовано 2017-09-19 у Wayback Machine.]
  89. ↑ Gregor Thum (2011). Uprooted: How Breslau Became Wroclaw during the Century of Expulsions. Princeton University Press.
  90. ↑ Applebaum, pp. 312–33.
  91. ↑ Anne Applebaum, Iron Curtain: The Crushing of Eastern Europe, 1944—1956 (2012) p. xxix.
  92. ↑ Applebaum, p. xxx
  93. ↑ Applebaum, p. 71.
  94. ↑ Applebaum, pp. 174—191.
  95. ↑ Applebaum, pp. 172—173.
  96. ↑ Applebaum, pp. 223—228.
  97. ↑ Applebaum, pp. 1162—147.
  98. ↑ Jeronim Perović, «The Tito-Stalin split: a reassessment in light of new evidence.» Journal of Cold War Studies 9.2 (2007): 32-63 online [Архівовано 2022-07-04 у Wayback Machine.].
  99. ↑ Stavro Skendi, «Albania and the Sino-Soviet Conflict.» Foreign affairs 40.3 (1962): 471—478.
  100. ↑ Україна офіційно отримала статус кандидата на вступ в ЄС. www.eurointegration.com.ua (укр.). Процитовано 23 червня 2022.
  101. ↑ ЛІДЕРИ ЄС ПІДТРИМАЛИ ВІДКРИТТЯ ПЕРЕГОВОРІВ З УКРАЇНОЮ І МОЛДОВОЮ. Європейська правда (укр.). Процитовано 14 грудня 2023.
  102. ↑ Євросоюз офіційно розпочав переговори з Україною та Молдовою про вступ. chas.news (ua) . Процитовано 20 жовтня 2024.
  103. ↑ Хотин, Ростислав (8 листопада 2023). Чи вступить Україна до ЄС у 2030 році?. Радіо Свобода (укр.). Процитовано 20 жовтня 2024.
  104. ↑ Посол в ЄС прокоментував орієнтир президента Євроради про членство України в ЄС у 2030 році — Forbes.ua. forbes.ua (укр.). 18 січня 2024. Процитовано 20 жовтня 2024.
  105. ↑ Vértesy, László (2018). Macroeconomic Legal Trends in the EU11 Countries (PDF). Public Governance, Administration and Finances Law Review. 3. No. 1. 2018. Архів оригіналу (PDF) за 12 серпня 2019. Процитовано 12 серпня 2019.
  106. ↑ Vértesy, László (2018). Macroeconomic Legal Trends in the EU11 Countries (PDF). Public Governance, Administration and Finances Law Review. 3. No. 1. 2018. Архів оригіналу (PDF) за 12 серпня 2019. Процитовано 12 серпня 2019.
  107. ↑ Vértesy, László (2018). Macroeconomic Legal Trends in the EU11 Countries (PDF). Public Governance, Administration and Finances Law Review. 3. No. 1. 2018. Архів оригіналу (PDF) за 12 серпня 2019. Процитовано 12 серпня 2019.

Посилання

[ред. | ред. код]

Джерела

[ред. | ред. код]

Література

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Східна_Європа&oldid=45030363